home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 8

У вогні

Заграв гімн, але облич на небі не з’явилось. Публіка, мабуть, на межі — вона жадає крові. Але пастка, яку готує Біпер, багатообіцяюча, тому, либонь, продюсери нас поки що не чіпають. А може, їм просто цікаво, чи спрацює Біперова ідея взагалі.

Коли нам із Фінеєм здалося, що вже близько дев’ятої, ми полишили засмічений мушлями табір, дісталися сектора дванадцятої години й у світлі місяця почали швидко скрадатися схилом угору до потрібного дерева. Через повні шлунки підніматись було набагато важче, ніж уранці, нас усіх мучила задишка. Я пошкодувала, що запхнула в себе оту останню дюжину устриць.

Біпер попросив Фінея допомогти, а решта стали на варті. Біпер розмотував і розмотував дріт, але поки що не приєднував його до дерева. Натомість звелів Фінею прикріпити кінчик до зламаної гілки й покласти на землю. Потім вони стали обабіч дерева і, передаючи котушку один одному, заходилися обмотувати дріт навколо стовбура. Спочатку мені здавалося, що намотують вони дріт безсистемно, але згодом я зауважила, що система таки існує: там, де стояв Біпер, у місячному світлі вимальовувався чудернацький лабіринт. Цікаво, чи справді має значення, як намотаний дріт, чи це просто для видовищності? Закладаюся, що глядачі здебільшого розуміються на електриці так само, як і я.

Нарешті стовбур був обмотаний, і тут-таки ми почули, як упала хвиля. Я чомусь не замислювалася над тим, коли саме по десятій вивергається хвиля. Спочатку вона, мабуть, набирає моці, потім падає на берег, і ще якийсь час стоїть повінь. З розташування сонця можна судити, що зараз десята тридцять.

Тоді-то Біпер і взявся до реалізації свого плану. Оскільки ми з Джоанною здатні продертися крізь ліс швидше за всіх, він попросив нас збігти вниз по схилу, розмотуючи котушку. Ми мали прокласти дріт на узбережжі, а котушку кинути у воду, переконавшись, що вона потонула. Потім швидко повернутись назад у джунглі. Якщо ми побіжимо зараз, просто зараз, казав він нам, то встигнемо все зробити й безпечно повернутися.

— Я їх прикриватиму, — негайно зголосився з нами Піта. Згадавши перлину, я збагнула: зараз він узагалі не хоче випускати мене з поля зору.

— Ти бігаєш так повільно! До того ж ти потрібен мені тут. Джоанну прикриє Катніс, — сказав Біпер. — Немає часу на балачки. Вибач. Якщо дівчата хочуть вибратися звідти живі, вони мають вирушати зараз.

І Біпер простягнув котушку Джоанні.

Мені план не подобався так само, як і Піті. Як я зможу захистити його на відстані? Але Біпер мав рацію. Через пошкоджену ногу він бігтиме занадто повільно. Ми з Джоанною — найспритніші, та й почуваємося в лісі набагато впевненіше за інших. Не можу навіть уявити, хто б виконав це завдання краще за нас. До того ж якщо я в нашій компанії і довіряю комусь, крім Піти, то це Біперу.

— Піто, все гаразд, — промовила я. — Ми тільки втопимо котушку — і миттю повернемось назад.

— Тільки ж не в зону блискавки, — нагадав мені Біпер, — прямуйте до дерева в секції з першої до другої години. Якщо побачите, що не встигаєте, біжіть у наступну секцію. Тільки в жодному разі не повертайтесь на узбережжя, принаймні доти, поки я все не перевірю.

Я взяла Пітине обличчя в долоні.

— Не хвилюйся. Побачимось опівночі.

Потім я його поцілувала і, поки він не почав сперечатися, швидко обернулась до Джоанни і промовила:

— Готова?

— Та наче, — відповіла вона, знизавши плечима. Було видно, що вона, як і я, не в захваті від того, що нам доведеться працювати в парі. Але пастка, яку готує Біпер, об’єднала нас усіх. — Я розмотую, ти пильнуєш. Потім можемо помінятись, — додала вона.

І ми попрямували вниз по схилу. Більше ми не зронили ні слова. Але рухалися дуже злагоджено: одна розмотувала котушку, друга пильнувала. Десь на півдорозі почало наростати знайоме клацання — отже, вже по одинадцятій.

— Поквапся, — буркнула Джоанна. — Хочу відбігти подалі від води, коли вдарить блискавка, на той раз, якщо Вольт помилився в розрахунках.

— Давай я трохи порозмотую котушку, — запропонувала я. Прокладати дріт було важче, ніж вартувати, а Джоанна вже робила це довгенько.

— Тримай, — не відмовилась вона і простягнула котушку мені.

Ми не встигли передати котушку з рук у руки, як по ній пробігла легка вібрація. Зненацька тонкий золотистий дріт ослаб, скрутився спіраллю й повис у нас на зап’ястках. А обірваний хвіст зазміївся під ногами.

Все відбулось миттєво. Ми з Джоанною мовчки пе-резирнулися. Все ясно: той, хто розрізав дріт, зовсім неподалік. І от-от накинеться на нас.

Я ще не встигла звільнити руки від дроту та стиснути пір’я на стрілі, як по голові мене вдарила котушка. Отямилась я лежачи на спині, посеред густої рослинності, а в лівій скроні гримотіло від болю. В очах двоїлося, на небі назустріч один одному пливли два місяці. Було важко дихати: то Джоанна сиділа в мене на грудях і притискала колінами до землі.

Ліве передпліччя різонув гострий біль. Я заборсалась, але марно: я досі до кінця не отямилася. Здається, Джоанна копирсалася в моїй руці ножем. Мене прошив жахливий біль, і по руці побігла тепла цівка, наповнюючи долоню. Джоанна відкинула мою руку й вимастила мені обличчя моєю власного кров’ю.

— Лежи мовчки! — прошипіла вона. На груди вже нічого не тиснуло — я залишилася сама.

«Лежи мовчки? — крутилось у мене в голові.— Що таке? Що відбувається?!» Заплющивши очі, відгородившись від божевільного світу, я намагалася втямити, що ж урешті-решт коїться навколо.

Я згадала, як Джоанна штовхнула на узбережжі Варисту. «Лежи мовчки», — сказала Джоанна тоді. Але ж вона не нападала на Варисту. На відміну від мене. Та й я не Вариста. Я не Клепка. «Лежи мовчки», — пульсувало у мене в голові.

Наближалися кроки. Дві пари ніг. Кроки були важкі — ті, хто йшов, не ховалися.

Пролунав голос Брута:

— Все одно здохне! Енобаріє, ходімо!

І кроки щезли в темряві.

Це він про мене? Я то виринала з забуття, то знову непритомніла. Невже я здихаю? Довести протилежне я не можу. Бо мені навіть думати важко. Ось що я знаю напевно: Джоанна цілеспрямовано напала на мене.

Жбурнула котушку просто мені в голову. Розтяла мені руку, вочевидь, пошкодивши вену чи артерію, але не встигла мене прикінчити, бо з’явилися Брут з Енобарією і перешкодили їй.

Отже, спілка розірвана. Мабуть, Фіней із Джоанною давно домовилися сьогодні розлучити нас із Пітою та прикінчити поодинці. Казала ж я Піті, що слід було тікати ще вранці!.. Зостається єдине питання: яка роль Біпера? Але моя роль — це роль дичини, так само як і Піти.

Піта! Мої очі розширилися від жаху. Піта чекає на мене біля дерева і нічого не підозрює, не остерігається. Може, Фіней його вже й убив.

— Ні,— прошепотіла я.

Кар’єристи розрізали дріт неподалік звідси. Отже, ні Фіней, ні Біпер із Пітою не знають, що коїться тут унизу. Щоправда, їх могло здивувати, чому дріт провиснув, а може, навіть відскочив назад до дерева. Але це не міг бути сигнал до вбивства, правильно? Може, Фіней тут ні до чого? Де гарантії, що Джоанна сама не вирішила, що час покінчити з нами? Вбити мене. Втекти від кар’єристів. А потім уже залучити Фінея.

Не знаю. Не знаю. Знаю тільки, що я мушу повернутися до Піти, захистити його. Зібравши всю волю в кулак, я сіла. Потім, чіпляючись за стовбур, повільно зіп’ялася на нбги. Добре, що було за що вхопитися, бо джунглі перед моїми очима хитались як п’яні. Раптовий напад нудоти — і я, зігнувшись навпіл, виблювала все, що з’їла на нацюму імпровізованому бенкеті. Мене вивертало, поки в шлунку не залишилося, либонь, жодної устриці. Мене били дрижаки, я вся впріла; наскільки сильно я поранена?

Коли я піднесла вгору покраяну руку, кров бризнула мені в обличчя, і світ знову крутнувся. Я міцно заплющила очі та схопилася за дерево. Світ припинив крутитися, і я зробила кілька кроків до сусіднього дерева, зірвала зі стовбура жменьку моху й, не дивлячись на рану, швидко її затисла. Стало краще. Однозначно краще — адже я більше не бачила страшної рани. Потім я обережно помацала голову. Там виросла ґуля, але крові майже не було. Вочевидь, я отримала внутрішнє ушкодження, але бодай нема ризику стекти кров’ю. Принаймні не з голови.

Я витерла руки об мох і пораненою рукою невпевнено стисла лук. Поклала стрілу на тятиву. Зусиллям волі примусила ноги рухатися.

Піта. Моє передсмертне бажання. Моя обіцянка. Зробити все, щоб він вижив. Аж тут мене прошила думка: Піта живий, бо ж гармата не стріляла, — і на серці в мене потепліло. Мабуть, Джоанна таки діяла самотужки, знаючи, що Фіней приєднається до неї, коли втямить, що й до чого. Щиро кажучи, було взагалі важко збагнути, що пов’язує цих двох. Я згадала, як Фіней дивився на Джоанну, чекаючи на її схвалення, коли я погодилась допомогти Біперу з пасткою. їхня спілка набагато міцніша, вона скріплена багаторічною дружбою і хтозна чим іще. Отже, якщо Джоанна виступила проти мене, це означає, що Фінеєві також більше не можна довіряти.

Цього висновку я дійшла лише за мить до того, як почула, що схилом до мене хтось біжить. Ані Піта, ані Біпер не здатні рухатись так швидко. Я сховалася за завісу ліан — і дуже вчасно. Повз мене пролетів Фіней, досі синюватий від мазі, він перестрибував пишну рослинність, як олень. Скоро він дістався місця, де на мене напала Джоанна, напевно, побачив калюжу крові й погукав:

— Джоанно! Катніс! Де ви?

Але я так і не вийшла зі своєї схованки, доки Фіней не забрався в тому ж напрямку, в якому зникли і Джоанна, і кар’єристи.

Світ навколо мене крутився, але я старалася рухатись якнайшвидше. У скроні від кожного удару серця пульсував біль. Комахи зацокотіли гучніше, вочевидь, розбурхані запахом крові, і зрештою цокіт перетворився на суцільне дзижчання у вухах. Ні, стривайте. Може, то мені дзвенить у вухах через травму голови? Це гірше. Однак, поки комахи не замовкнуть, сказати цього напевне буде неможливо. Та коли ті кляті цвіркуни припинять цокотіти, вдарить блискавка. Мені слід пришвидшити рух. Я повинна дістатись до Піти.

Гарматний постріл заморозив мене, але ненадовго. Хтось загинув. Це може бути хто завгодно, зараз усі бігають навколо налякані й озброєні. Але хай хто це був, я знала: сьогодні вночі ця смерть спровокує загальну різанину. Трибути спочатку вбиватимуть, а потім уже думатимуть. Я примусила себе перейти на біг.

Зненацька мене щось мов підсікло, і я незграбно гримнулася на землю. Я відчула, як це щось обмотується навколо мене, знерухомлює, мов міцна мотузка. Сітка! Мабуть, це складна Фінеєва сітка, і він розклав її навмисно, щоб я упіймалася, а сам він неодмінно чекає неподалік із тризубом у руці. Я відчайдушно заборсалася, але сітка лише щільніше обмоталась навколо мене. Аж тут на неї впало місячне світло. Спантеличена, я піднесла руку — вона була обплутана мерехтливими золотими нитками. То не Фінеєва сітка, то Біперів дріт! Обережно я звелась на ноги та з’ясувала: я заплуталася в обривку дроту, що тягнувся до дерева, в яке от-от має вдарити блискавка. Я помаленьку виплуталася з дроту, обережно відійшла подалі, щоб знову не втрапити в пастку, й побігла вгору по схилу.

З одного боку, добре те, що я не збилася з дороги, що травма голови не дезорієнтувала мене настільки, аби я втратила відчуття напрямку. З іншого боку, кепсько те, що дріт нагадав мені: наближається гроза. Я й досі чула комах, але не могла втямити, затихають вони чи ні.

Я просувалась уперед, тримаючись ліворуч від дроту, але старанно намагалася занадто не наближатись. Якщо ті кляті цвіркуни вже затихають, значить, скоро в дерево вдарить блискавка, по дроту побіжить струм — і хто його торкнеться, загине.

В полі зору з’явилось наше дерево, його стовбур мерехтів золотом. Я призупинилась, хотіла підкрастися тихенько, але куди там: я ледве трималась на ногах. Я роззирнулася, шукаючи інших. Нікого не було. Ніде. Нікого.

— Піто, — пошепки покликала я, — Піто, де ти?

У відповідь почувся тихий стогін, я ще раз озирнулась і побачила, що трохи вище по схилу просто на землі лежить тіло.

— Біпере! — вигукнула я, підбігла до нього й опустилася навколішки. Схоже, стогнав він несвідомо. Біпер був без тями, хоча ран я не побачила, хіба що неглибокий поріз трохи нижче ліктя. З найближчого дерева я надерла моху та притулила його до Біперової рани, щоб зупинити кров, яка цебеніла тонкою цівкою, та спробувала його підняти.

— Біпере! Біпере, що трапилося? Хто вас поранив? Біпере!

Я трусила і трусила його, хоч поранених і не можна так трусити, але як іще привести його до тями? Він знову застогнав і підняв руку, затуляючись від мене.

Отоді я і помітила в його руці ніж — Пітин ніж, — нещільно обмотаний дротом. Збентежена, я підвелася, підняла дріт і переконалася, що другий кінець тягнеться до дерева. Миттю я згадала, що до того, як обмотати дріт навколо стовбура, Біпер спочатку відмотав від котушки чималий шматок і прикріпив до зламаної гілляки. Спочатку я думала, що він використає його пізніше, що так потрібно за законами електрики. Але ні. Ті двадцять п’ять ярдів, які він відмотав, Біпер збирався використати по-іншому.

Я придивилась — і виявила, що ми зараз лише за кілька кроків од силового поля. В око одразу впав тремтливий квадрат праворуч від мене у вишині, так само як і вранці. Що це Біпер намагався зробити? Невже він хотів устромити ножа в силове поле, точно як Піта, тільки не випадково, а навмисне? Але для чого тоді дріт? Який тут прихований сенс? Невже він хотів спрямувати енергію блискавки на силове поле, якщо план із коротким замиканням провалиться? Цікаво, і що б це йому дало? Нічого? Чи щось вагоме? Ми всі б тільки підсмажились, вийшли б такі собі трибути-гриль! Наскільки я розумію, силове поле — це теж енергія. Силове поле в Тренувальному центрі було прозорим. А це якимсь чином віддзеркалює джунглі. Але я бачила, як дзеркало зникло, коли Піта застромив туди ніж, а я пустила в нього стрілу. За ним — реальний світ.

У вухах бідьше не дзвеніло. Таки то були комахи. Тепер я була цього певна, бо замовкли вони якось вод-номить, і тепер я чула лише тихий шелест джунглів. Біпер і далі був без пам’яті. Я не могла його підняти. Не могла його врятувати. Не могла зрозуміти, що він збирався робити з ножем і дротом, а він був не в змозі мені нічого пояснити. Мох на моїй руці вже наскрізь просяк кров’ю, тож не було сенсу себе дурити. Мені так паморочилась голова, що я відчувала: за кілька хвилин просто знепритомнію. Я маю відповзти подалі від цього дерева, а потім…

— Катніс! — почула я вдалині голос Піти. Що це він робить? Невже не усвідомлює, що зараз усі навколо полюють на нас. — Катніс!

Я не можу його захистити. Я не здатна ані швидко рухатись, ані влучно стріляти. І я зробила єдине, що могла, щоб відвернути увагу переслідувачів від нього та привернути її до себе.

— Піто! — голосно загукала я. — Піто! Я тут! Піто!

Мій план був такий — головне, заманити їх сюди,

ближче до мене та подалі від Піти. Скоро наше дерево перетвориться на могутню зброю — і будь що буде.

— Я тут! Тут!

Він до мене не добіжить. Зараз темна ніч, а в нього штучна нога. Він нізащо не дістанеться сюди раніше за ворогів.

— Піто!

Це спрацювало. Хтось наближався. Двоє. Проламуються крізь джунглі. Коліна в мене затремтіти, я присіла на землю поруч із Біпером. Дістала лук, стрілу та приготувалась до атаки. Якщо я приберу цих двох, може, Піта впорається з рештою?

До дерева вийшли Фіней з Енобарією. Вони мене не бачили, я сиділа вище по схилу, обличчя було замасковане маззю. Я прицілилась Енобарії просто в шию. Якщо мені пощастить, то коли я її вб’ю, Фіней несамохіть позадкує до дерева, і тут у нього вдарить блискавка. Бо ж це от-от станеться. Комашине клацання вже чулося лише де-не-де. Зараз я їх уб’ю. Уб’ю їх обох.

Ще один гарматний постріл.

— Катніс! — долетів до мене голос Піти. Але цього разу я не відгукнулася. Поряд зі мною і досі ледь чутно дихав Біпер. Зовсім скоро ми з ним помремо. І Фіней з Енобарією теж помруть. Пролунало два гарматні постріли. Брут, Джоанна, Чич. Двоє з них уже мертві. Це означає, що Піті потрібно буде здолати тільки одного трибута. Це все, на що я спроможна. Одного ворога…

Ворог. Ворог. Це слово щось мені нагадало. Повернуло до дійсності. Перед моїми очима постало обличчя Геймітча, згадались його слова. «Катніс, коли будеш на арені…» — він невдоволено насупився. «Що таке?» — я відчула, як голос мій напружився, мовби я очікувала догани. «Просто пам’ятай, хто твій ворог, — нарешті промовив Геймітч. — Це все».

Ось що наостанок порадив мені Геймітч. Навіщо він мені про це нагадував? Я завжди знала, хто ворог. Хто на арені морить нас голодом, катує і вбиває. Хто скоро вб’є всіх, кого я люблю.

Коли це до мене дійшло, я опустила лук. Так, я знаю, хто справжній ворог. І це не Енобарія.

У мене мовби розплющились очі, я ще раз подивилась на ніж у долоні Біпера. Тремтячими руками зняла з рукоятки дріт, обмотала навколо стріли біля пір’я й закріпила вузлом, який навчилася в’язати на тренуванні.

Я підвелася, розвертаючись до силового поля; тепер я стояла на видноті, але не переймалася цим. Єдине, що мене турбувало, — куди спрямувати стрілу, куди хотів Біпер застромити ніж. Я підняла лук, скеровуючи його в тремтливий квадрат у силовому полі. Як там Біпер із Варистою його назвали, коли ми вперше таке побачили? Слабке місце. Я пустила стрілу, вона досягла своєї мети та зникла, тягнучи за собою золоту нитку.

На саму думку, до чого це може призвести, в мене волосся стало дибки — і в цю мить ударила блискавка.

Біла іскра побігла по дроту, і за секунду силове поле навколо арени вибухнуло сліпучим блакитним світлом. Мене відкинуло назад, я впала на землю, паралізована, цілком нерухома, очі вирячені, згори дощем сипалися якісь порошинки. Мені не дотягтись до Піти. Не дотягтися навіть до перлини. Але в могилу з собою я заберу красу.

Очі прикипіли до зірки в небі, і тут пролунав вибух.


РОЗДІЛ 7 | У вогні | РОЗДІЛ 9