home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 9

У вогні

Здавалося, все спалахнуло водночас. Земля вибухнула фонтанами дерну й потрощених рослин. Дерева загорілися. Навіть небо наповнилося яскравими зблисками світла. Я не могла втямити, що коїться з небом, що це за бомбардування, доки не здогадалася: то продюсери пускають феєрверки, в той час як на землі — справжнє пекло. Мабуть, на той раз, якщо глядачам замало розваги спостерігати за знищенням і самої арени, і останніх живих трибутів. А може, для того, щоб прикрасити наш кривавий кінець.

Цікаво, бодай хтось виживе? Чи буде взагалі на сімдесят п’ятих Голодних іграх переможець? Либонь, не буде. Врешті-решт, Червона чверть була запланована… як там президент Снігоу прочитав з картки?

«…Як нагадування бунтівниками про те, що навіть найсильнішим із них не здолати влади Капітолія…»

Навіть найсильніший із найсильніших не святкуватиме перемогу! Мабуть, від самого початку задумувалося, що на цих Іграх зовсім не буде переможця. А може, то мій останній прояв бунту змусив продюсерів діяти…

«Пробач мені, Піто, — думала я. — Пробач, що не вберегла тебе».. Не вберегла? Ліпше сказати, вкрала його останній шанс на життя, винесла йому смертний вирок, підірвавши це кляте силове поле. Можливо, якби ми всі грали за правилами, Піті б дарували життя.

Зненацька наді мною з’явився вертоліт. Якби зараз навколо було тихо, а неподалік сиділа переспівниця, я б почула, як джунглі змовкають, а пташка б

стривожено зацвірінькала. Та в цьому хаосі вуха мої були не в змозі вловити тихі звуки наближення капітолійського вертольота.

З нього опустилась металева лапа й зависла просто над моєю головою. Металеві кігті зімкнулись навколо мене. Кортіло закричати, втекти, виборсатися з пазурів, але я задерев’яніла і не могла поворухнутися, тільки без надії сподівалася, що помру до того, як опинюсь у владі похмурих постатей там, у вертольоті. Мене рятують не для того, щоб коронувати як переможця: я помру повільною смертю на очах у всієї країни.

Мої найгірші страхи справдилися: перше ж обличчя, яке я побачила у вертольоті, належало Плутарху Гевенсбі, старшому продюсеру. Який же безлад я наробила на його чудових Іграх, зруйнувала бездоганний годинник, повний переможців різних часів! Через такий провал Плутарха скарають, можливо, й на горло, та спершу скарають мене. Його рука потяглась до мене — я думала, щоб ударити, — та він зробив дещо гірше. Великим і вказівним пальцями він опустив мені повіки, осліпив, прирік на вразливість. Тепер зі мною можуть робити все, що захочуть, а я навіть не знатиму, чого чекати.

Серце так гримотіло у грудях, що з-під мохової пов’язки почала пробиватися кров. Думки плуталися. Вірогідно, я стечу кров’ю, і мене вже не зможуть повернути до життя. Непритомніючи, я подумки дякувала Джоанні Мейсон, яка завдала мені смертельного поранення.

Коли я знову повернулась у напівсвідомий стан, то відчула, що лежу на столі на матраці. Ліва рука боліла — з неї тягнулися трубки. Моє життя підтримують, бо якщо я помру тихо й непомітно, це означатиме мою перемогу. Загалом рухатись я не могла — ні очей розплющити, ні голови підняти. Тільки права рука трохи слухалася. Я поплескала нею по боці — відчуття було, мов то не рука, а ласт… ні, навіть не ласт, бо ласт живий, а ключка. Координація рухів була порушена, я навіть з упевненістю не могла стверджувати, чи є на руці пальці. Хай там як, мені вдалось перекинути долоню на той бік і висмикнути з лівої руки трубки крапельниці. Пролунав тривожний сигнал, але хто прийшов на виклик, я вже не побачила.

Коли я отямилась наступного разу, руки були міцно примотані до столу, а крапельницю повернули на місце. Однак я змогла розплющити очі та трохи підвести голову. Я лежала у великій палаті з низькою стелею, навколо розсіювалося срібне світло. Уздовж стін — два ряди ліжок. Чулося чиєсь уривчасте дихання — напевно, це мої друзі-переможці. Навпроти мене лежав Біпер, підключений щонайменше до десятка різних приладів. «Та дайте ж нам просто померти!» — скрикнула я по-думки. В розпачі я закинула голову — і грюкнулась об стіл, знову знепритомнівши.

Коли я нарешті остаточно, по-справжньому прийшла до тями, я була вільна. Я піднесла руку — і виявилося, що у мене таки є пальці, і я навіть можу ними ворушити. Я важко сіла і, тримаючись за м’який стіл, посиділа так, доки кімната не припинила кружляти. Ліва рука була перев’язана, але трубки просто звисали з крапельниці.

Крім мене, в палаті був тільки Біпер, який і досі лежав на ліжку навпроти мене, приєднаний до сотні приладів. А де ж тоді решта? Піта, Фіней, Енобарія і… і… ще хтось один, якщо я не помиляюсь? Або Джоанна, або Чич, або Брут, — коли арена вибухнула, хтось із них іще був живий. Впевнена, Капітолій хоче зробити наше покарання максимально публічним і зразковим. Але куди ж поділи їх? Забрали з лікарні просто у в’язницю?

— Піто… — прошепотіла я. Мені так хотілося його захистити! І я не змінила свого рішення. Оскільки я не змогла захистити Піту за життя, зараз я мушу його знайти і вбити, доки Капітолій не закатував його до смерті. Я спустила ноги зі столу й роззирнулась у пошуках зброї. Під рукою, звісно ж, нічого не було, але на столику біля ліжка Біпера я побачила декілька упакованих стерильних шприців. Чудово. Мені знадобиться лише повітря й точний укол Піті у вену.

Я зупинилась на хвилину, міркуючи: може, вбити і Біпера? Та якщо я так учиню, запищать монітори і мене спіймають, і тоді до Піти я не дістанусь. Але я подумки дала собі обіцянку, що обов’язково повернуся та вб’ю Біпера. Якщо вдасться.

Вдягнена я була в тоненьку нічну сорочку, тож довелося запхнути шприц під пов’язку на руці. Палату ніхто не охороняв. Та й навіщо? Без сумніву, ми десь глибоко під Тренувальним центром чи в одному з Капітолійських опорних пунктів, тому шанси на втечу дорівнюють нулю. Але це байдуже. Тікати я не збираюсь — хочу лише довести справу до кінця.

І я почала скрадатися вузьким коридором до залізних дверей, єдиних трохи прочинених. За ними хтось був. Я дістала шприц і затиснула в кулаці. Притулившись до стіни, я дослухалась до голосів у кімнаті.

— З Округами 7, 10 і 12 зв’язок обірваний. Однак Округ 11 узяв під контроль транспортну систему, отже є надія, що звідти надходитиме бодай якийсь харч.

Плутарх Гевенсбі. Здається. Хоча я тільки раз із ним перемовилася… Чийсь хрипкий голос поставив запитання, але я не розчула.

— Мені шкода, але ні. Доправити тебе в Округ 4 я не зможу. Але я вже дав наказ, і якщо можливість буде, її знайдуть і привезуть. Фінею, я зробив, що міг.

Фіней! Я ніяк не могла вхопити ні суть розмови, ні яким чином вона може відбуватися між Плутархом Гевенсбі та Фінеєм Одейром. Невже Фінея так цінують у Капітолії, що йому пробачать усі злочини? Чи він дійсно не уявляє, які були справжні наміри Біпера?.. Фіней прокаркав іще кілька слів, повних відчаю.

— Не мели дурниць! Буде тільки гірше! Тоді вже її точно вб’ють. Доки живий ти, і її триматимуть як приманку! — сказав Геймітч.

Сказав Геймітч?! Я штовхнула двері та ввалилась у кімнату. Геймітч, Плутарх і вельми пошарпаний Фіней сиділи за накритим столом, але страв ніхто не торкався. З круглих вікон струменіло ясне світло, а вдалині миготіли верхівки лісових дерев. Ми летіли!

— Ну що, дорогенька, бачу, ти припинила спроби накласти на себе руки? — буркнув Геймітч, не приховуючи роздратування. А коли я кинулась на нього, він звівся з-за столу і міцно схопив мене за зап’ястки. Поглянув на мою руку. — Чудово, ти зі шприцом — проти Капітолія! Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?

Я витріщилася на нього, нічого не розуміючи.

— Кинь.

Він так стиснув мені правий зап’ясток, що пальці самі розчепилися і, шприц випав на підлогу. Потім Геймітч всадовив мене в крісло поряд із Фінеєм.

Плутарх поставив переді мною тарілку з бульйоном і булочку. Вклав мені в руку ложку й набагато люб’язнішим тоном, ніж Геймітч, припросив:

— Поїж.

Геймітч сидів навпроти мене.

— Катніс, — промовив він, — зараз я поясню тобі, що сталося. Тільки не став мені питань, доки я не закінчу. Втямила?

Я тупо кивнула. І ось що він мені розповів.

Над планом, як викрасти нас з арени, працювали з моменту оголошення Червоної чверті. Переможці з Округів 3, 4, 6, 7, 8 та 11 про це знали або здогадувалися. Вже кілька років Плутарх Гевенсбі належав до таємної організації, яка взяла собі за мету скинути владу Капітолія. Це він забезпечив, щоб серед зброї біля Рогу достатку опинився дріт. Завданням Біпера було пробити силове поле. Хліб, який ми отримували на арені, насправді був свого роду шифровкою: повідомляв про час утечі. Округ, із якого присилали хліб, означав день. Третій. Кількість булочок — час. Двадцять чотири — полуніч. Вертоліт, на якому ми зараз перебували, прилетів з Округу 13. Отож Бонні та Твіда, жінки з Округу 8, яких я зустріла в лісі, не помилялися ні щодо його існування, ні щодо його оборонних можливостей. І зараз ми манівцями летіли саме туди, до Округу 13. Більшість округів Панему повстали — країна у вогні.

Геймітч урвав оповідь, аби переконатися, що я все зрозуміла. А може, поки що й не збирався розповідати мені більше.

Жахливо усвідомлювати, що я була лише пішаком у цьому детально розробленому плані, як я була пішаком у Голодних іграх. Мене використали без моєї згоди, нічого мені не повідомивши. В Голодних іграх я принаймні розуміла, що зі мною граються.

А тут… Мої начебто друзі розвели ще більшу таємничість.

— Ви нічого мені не сказали, — голос мій був хрипкий, як у Фінея.

— Ні тобі, ні Піті. Не могли ризикувати, — пояснив Плутарх. — Я навіть боявся, що ти на Іграх обмовишся комусь, як я показав тобі годинник, — він дістав із кишені годинник, провів пальцем по кришталевому циферблату — і спалахнула переспівниця. — Звісно, я тобі його показав саме тому, що хотів натякнути, якою буде арена. Як менторові. Гадав, що це допоможе мені завоювати твою довіру. Я ж бо навіть і уявити не міг, що ти знову опинишся в ролі трибута.

— Але я й досі не розумію, чому від нас із Пітою все приховали, — зронила я.

— Бо щойно згорить силове поле, в першу чергу схопити намагалися б саме вас, тож що менше ви знали, то краще, — пояснив Геймітч.

— В першу чергу? Але чому? — не вгавала я, силкуючись зібратися з думками.

— З тих самих причин, з яких ми всі погодились померти, аби зберегти життя вам! — вигукнув Фіней.

— Ні, Джоанна хотіла мене вбити! — запротестувала я.

— Джоанна тебе вирубала, щоб вирізати з твоєї руки маячок, а ще — відвести від тебе Брута й Енобарію, — сказав Геймітч.

— Що? — гіе повірила я своїм вухам. У мене розболілась голова; коли вже вони припинять перебивати один одного?.. — Не розумію, що ви…

— Ми мусили тебе врятувати, Катніс, тому що ти — переспівниця1! — сказав Плутарх. — Поки живеш ти — живе революція!

Пташка. Брошка. Пісня. Ягоди. Годинник. Перепічка. Сукня, яка згйріла просто на мені. Я — переспівниця. Адже я вижила попри всі підступи Капітолія. Символ повстання.

Саме це я запідозрила, коли зустріла в лісі Бонні та Твіду. Але я й уявити не могла масштабів того, що відбувалося. До того ж я і не повинна була ні про що здогадуватись. Я згадала, як Геймітч глузував із моїх планів втекти з Округу 12, підняти власне повстання, ба навіть із самої думки про існування Округу 13! Викрутаси та брехні. І якщо він робив це так природно, так переконливо, сховавшись за машкарою сарказму й пияцтва, про що він іще набрехав?.. Знаю!

— Піта, — прошепотіла я, і серце впало в п’яти.

— Всі захищали Піту, бо знали: якщо він загине, ти розірвеш спілку, — пояснив Геймітч. — А ми не могли ризикувати, залишивши тебе без захисту, — вимовив він спокійно — жоден м’яз не ворухнувся, от тільки йому не вдалося приховати сіру тінь, яка набігла на обличчя.

— Де Піта? — засичала я.

— Його разом із Джоанною та Енобарією захопив ка-пітолійський вертоліт, — сказав Геймітч, і нарешті докори сумління змусили його опустити очі.

Так, я беззбройна. Але всі чомусь недооцінюють шкоду, якої можуть завдати звичайні нігті, особливо якщо жертва не готова до нападу. Я перехилилась через стіл і вчепилася Геймітчу в обличчя — аж кров бризнула й він мало не лишився без ока. Ми ще довго поливали одне одного брутальними словами, а Фіней намагався мене відтягти; я бачила, що Геймітч ладен просто мене розірвати, але ж я — переспівниця! Я — символ, і зберегти мені життя й без того важко.

Хтось допоміг Фінею, і мене всадовили назад за стіл, зв’язавши мені руки й ноги; не в змозі нічого вдіяти, я тільки билася головою об стільницю. Під шкіру на руці застромилася голка — і голову прошив такий біль, шо я припинила борсатися і жахливо завила, як конаючий звір, доки голос у мене геть не пропав.

Ліки впокорили мене, але я не заснула, а занурилась у якийсь дивний стан порожнечі, який, здавалося, відтепер триватиме вічно. Мені знову поставили крапельницю, а всі навколо розмовляли зі мною заспокійливими голосами, але сенсу сказаного я не усвідомлювала. Я могла думати тільки про Піту. Уявляти, що він також лежить десь розіп’ятий на столі, і його катують, щоб витягнути таємниці, в які він не посвячений.

— Катніс, Катніс, мені так прикро, — у мою свідомість просочився голос Фінея, який лежав на сусідньому столі. Мабуть, тому, що нам було однаково боляче. — Я хотів повернутися по нього та Джоанну, та після вибуху не міг навіть поворухнутись.

Я не відповіла. Добрі наміри Фінея Одейра важили для мене не більше, ніж торішній сніг.

— Він у кращій ситуації, ніж Джоанна. В Капітолії швидко втямлять, що він не знає геть нічого. Але його не вб’ють, адже його можна використати проти тебе, — провадив Фіней.

— Як наживку? — сказала я до стелі.— Як і Енні, Фінею?

Він схлипнув, але мені було байдуже. Енні навряд чи навіть спробують допитати — вона ж бо геть причинна. Не при собі ще з тих Ігор, на яких перемогла. Схоже, що я прямую туди ж — до божевільні. Може, я вже з’їжджаю з глузду, просто людям забракло духу мені про це сказати. Я таки точно божеволію…

— Краще б вона померла, — промовив Фіней. — Краще б померли всі: і вони, і ми. Так було б найліпше.

Що я могла на це заперечити? Хіба не я розгулювала зі шприцом напоготові, шукаючи Піту, щоб убити? Та чи справді я хочу його смерті? Я хочу… я хочу його повернути. Та тепер це неможливо, він ніколи до мене не повернеться. Навіть якщо повстанцям якимось чином вдасться скинути Капітолій, я певна: перше, що зробить президент Снігоу, це переріже Піті горлянку. Ні. Я більше ніколи його не побачу. Тож, мабуть, найліпше — смерть.

Цікаво, сам Піта це усвідомлює — чи ще борсатиметься? Він дуже сильний, і він уміє брехати. Може, він гадає, що має шанс вижити? Та чи хочеться йому вижити? Він-бо на це не сподівався. Списав себе з рахунків. Можливо, якщо він знає, що мене врятували, він навіть щасливий. Задоволений, що йому вдалось виконати свою місію — зберегти мені життя.

В ту мить я ненавиділа його навіть більше, ніж Геймітча.

Я здалася. Припинила розмовляти, відповідати на запитання, відмовилась від їжі й води. Нехай закачують що завгодно мені через руку, але цього все одно замало, щоб підтримувати людину, яка втратила жагу до життя. Мені на думку навіть спала цікава ідея: якщо я помру, ймовірно, Піті подарують життя. Звісно, не звільнять, зроблять із нього авокса абощо, і він прислужуватиме наступним трибутам з Округу 12. А потім, можливо, він знайде спосіб утекти. Тож моя смерть може врятувати йому життя.

А якщо не вийде, то це вже не матиме значення. Просто помру всім на зло. Аби скарати Геймітча, який з-поміж усіх людей у цьому смердючому світі обрав саме Піту й мене, щоб зробити пішаками у своїй грі. А я йому вірила! Я довірила йому найцінніше, що в мене було. А він мене зрадив.

«Бачиш, чому тобі не довіряють розробляти стратегію?» — сказав він. Мав рацію. Жодна людина при здоровому глузді не дозволила б мені розробляти стратегію. Адже я навіть не здатна відрізнити друга від ворога.

Чимало людей приходило побалакати зі мною, але я відгороджувалася від їхніх слів, як від дзижчання комах у джунглях. Безглуздого й далекого. Небезпечного тільки в тому разі, якщо підійдеш занадто близько. А тільки-но я починала розрізняти слова, то стогнала, поки мені не шпигнуть чергову дозу знеболювального й не облишать.

Аж одного разу, розплющивши очі, я побачила того, від кого мені не хотілось відгородитися. Хто мене ні про що не проситиме, нічого мені не пояснюватиме, не думатиме, що здатен мене переконати, адже тільки він по-справжньому знає мене зсередини.

— Гейле, — прошепотіла я.

— Привіт, Катніп!

Він схилився та прибрав з моїх очей пасмо волосся. Щока в нього обгоріла, і то нещодавно, рука перев’язана, з-під шахтарської сорочки прозирають бинти. Що з ним сталося? Як він узагалі тут опинився? Мабуть, удома трапилося щось жахливе…

Не те що я забула про Піту — я згадала про інших. Один погляд на Гейла — і вони всі постали в мене перед очима, вимагаючи моєї уваги.

— Прим? — видихнула я.

— Вона жива. І твоя мати також. Я вчасно їх забрав, — сказав він.

І

— Вони не в Окрузі 12? — запитала я.

— Коли почались Ігри, в округ злетілися бомбардувальники… — він завагався, продовжувати чи ні.— Ну, ти ж пам’ятаєш! що сталося з Горном.

Так. Я пам’ятала. Згорів як свічка. Старий склад, повний вугільного пилу. Весь наш Округ укритий вугільним пилом. Я уявила, як на Скибу падають бомби, — і мене прошив жах.

— Вони не в Окрузі 12? — перепитала я, наче цим могла перекреслити правду.

— Катніс, — ніжно промовив Гейл.

Я впізнала цей голос. Таким голосом він балакав до поранених тварин, щоб наблизитись і завдати останнього смертельного удару. Я інстинктивно піднесла долоню, щоб затулитися від його слів, але він її перехопив і міцно стиснув.

— Не треба! — прошепотіла я.

Та Гейл був не з тих, хто тримає від мене секрети.

— Катніс, Округу 12 більше не існує…


РОЗДІЛ 8 | У вогні | Кiнець