home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДІЛ 3

У вогні

Запах крові… він був у його подиху.

«Як він це робить? — думала я. — П’є її?» І я уявила, як президент потягує з чашки кров. Занурює туди печиво, дістає, а з нього крапає червоне.

За вікном, м’яко і тихо, ніби кішка замуркотіла, ожив автомобіль і щез удалині. Зник, як з’явився, — непомітно.

Здавалося, кімната повільно обертається навколо мене якимись кривобокими колами, і я подумала, що, мабуть, я непритомнію. Я гойднулась уперед і схопилась однією рукою за стіл, а другою і далі стискала чудове Пітине печиво. Здається, колись воно було оздоблене тигровою лілією, але зараз перетворилось на купу крихт у моєму кулаці. Я навіть не усвідомлювала, що розчавила його, — гадаю, мені просто було необхідно за щось ухопитися, коли світ вислизнув у мене з-під ніг.

Візит президента Снігоу. Округи на межі бунту. Пряма погроза, що Гейл помре, а за ним й інші. Всі, кого я люблю, приречені. І як знати, хто ще розраховуватиметься за мої вчинки? Хіба що під час Туру я поверну все на свої місця. Зможу притлумити незадоволення в округах і заспокоїти президента. Але як? Довівши всій країні, що я кохаю Піту Мелларка, щоб ні в кого не залишилось ані тіні сумнівів.

«Я не зможу цього зробити, — подумала я. — Не настільки з мене гарна акторка».

А ось Піта — актор чудовий, а ще він привабливий. Він здатен примусити людей повірити в будь-що. І я,

стуливши рота, сідаю позаду і дозволяю йому перебрати балачки на себе. Але не Піті потрібно довести свою відданість. А мені.

З коридору долинула легка та швидка хода матері.

«Вона не повинна здогадатися, — подумалось мені.— Ні про що».

Я швидко струсила крихти печива з долоні на тацю і сьорбнула чаю.

— Катніс, усе гаразд? — спитала мама.

— Так, цілком. Нам ніколи не показували цього по телевізору, але президент Снігоу завжди відвідує переможців перед Туром, щоб побажати їм успіху, — відповіла я впевнено.

Материне обличчя розгладилося від полегшення.

— Ох, а я вже була подумала, що в нас неприємності.

— Та ні,— сказала я. — Неприємності почнуться, коли моя підготовча команда побачить, як я відростила брови.

Мати розсміялась. А я подумала, що вороття немає — ще відтоді, як в одинадцять років я взяла на себе відповідальність за родину. Я завжди змушена буду захищати її.

— Давай я наповню тобі ванну? — запропонувала вона.

— Давай, чудово, — відповіла я — і миттю зауважила, як вона зраділа.

Повернувшись додому, я постаралась налагодити стосунки з матір’ю. Повсякчас просила її щось для мене зробити замість відхиляти її допомогу, як я зі злості чинила багато років поспіль. Віддавала їй усі гроші, які виграла. Часто обнімала її, а не просто терпіла її обійми, як раніше. Час, проведений на арені, змусив мене усвідомити, що пора вже припинити карати її за те, чого вона не може виправити, — за ту депресію, яка розчавила її, коли помер батько. Бо іноді з людьми трапляється таке, до чого вони просто не готові й тому не здатні з цим упоратись.

От як я, наприклад. Зараз.

До речі, коли я повернулася в округ, мати зробила одну чудову річ. Потому як рідні та друзі привітали мене й Піту на вокзалі, репортери почали ставити питання. Хтось поцікавився у матері, що вона думає про мого нового хлопця, а вона відповіла, що Піта, звісно, поводився чемно, як і має поводитись вихований юнак, але я ще замала для хлопців. Сказала й уважно поглянула на Піту. Звідусіль залунав сміх, і хтось із журналістів зронив: «У декого проблеми», — а Піта відпустив мою руку і відступив на кілька кроків убік. Цього вистачило ненадовго — на нас тиснули, й ми змушені були вдавати закоханість і далі, але її слова дозволили нам поводитися стриманіше, ніж у Капітолії. І можливо, це стане виправданням, чому я так мало часу проводила в товаристві Піти відтоді, як знімальні групи поїхали.

Я попрямувала нагору до ванної кімнати, де на мене вже чекала паруюча ванна. Мати додала трохи сушених трав, і в повітрі витав приємний аромат. Ми не звикли до такої розкоші — відкручуєш кран, а звідти ллється необмежена кількість гарячої води. В хатині на Скибі ми мали тільки холодну воду, і щоб скупатися, слід було гріти її на вогні. Я роздяглася, занурилася в оксамитову воду — мати ще й олії якоїсь додала — і спробувала зібратись на думці.

По-перше, кому розповісти, якщо взагалі комусь варто розповідати. Не мамі й не Прим — це очевидно: вони лише страшенно розхвилюються. І не Гейлу. Навіть якби я отримала змогу з ним перемовитися. Та й у будь-якому разі, що він робитиме з цією інформацією? Якби він був сам, я могла б переконати його втекти. Певна річ, він здатен вижити в лісі. Але він не сам і нізащо не полишить родину. Чи мене. Коли я повернусь додому, змушена буду сказати йому, чому наші з ним неділі вже в минулому, але зараз я про це думати не можу. Тільки про свій наступний крок. До речі, Гейл зараз такий розлючений на Капітолій, що іноді мені здається: він здатен сам підняти бунт. Все, що йому потрібно, — це привід. Ні, нікому, хто зостається в Окрузі 12, я нічого не казатиму.

Залишаються тільки три особи, яким я можу цілком довіряти, і перший із них — Цинна, мій стиліст. Але думаю, що Цинна вже в групі ризику і тому я не хочу створювати йому додаткові проблеми, поділившись своєю таємницею. Ще є Піта, мій партнер у шахрайстві, але як почати розмову про таке? «Гей, Піто, пам’ятаєш, я тільки прикидалася, що буцімто кохаю тебе? Слухай, давай про це забудемо і вдамо, що ми ще дужче закохані одне в одного, а то президент погрожував убити Гейла».

Ні, так я вчинити не можу. До того ж Піта чудово зіграє свою роль незалежно від того, знатиме він про щось чи ні. Залишається Геймітч. П’яний, дратівливий, злий на всіх Геймітч, на якого я нещодавно вилила миску крижаної води. В його обов’язки як мого ментора на Іграх входило зберегти мені життя. Сподіваюся, що він і зараз на це згодиться.

Я ковзнула під воду, дозволяючи їй відрізати всі зовнішні звуки. Як мені хотілося, щоб ванна розширилась і я могла вільно поплавати, як колись спекотними літніми неділями в лісі з батьком! Ті дні були особливими. Ми вирушали рано-вранці й заходили далі, ніж зазвичай, — аж до маленького озерця, на яке батько натрапив під час полювання. Навіть не пам’ятаю, як я вчилася плавати: коли батько навчив мене, я була ще зовсім крихітна. Зате пам’ятаю, як ми пірнали, робили під водою сальто та плескалися. Пригадую під пальцями мулисте дно озера. Аромати квітів і зелені. Пам’ятаю, я лежала на спині (як от зараз) і дивилась у блакитне небо, а вода приглушувала шум лісу. Батько ставив сильця на водоплавних птахів, які гніздились уздовж берега, а я збирала яйця і трави, і вдвох ми копали на мілководді корінці стрілолиста — рослини, яку індіанці називали «катніс» і на честь якої батько охрестив мене. А ввечері, коли ми повертались, мати вдавала, що не впізнає мене — така я була чиста. Потім вона готувала чудову вечерю з тушкованої качки й печених бульбин стрілолиста з підливою.

Я ніколи не брала Гейла з собою на озеро. Хоча могла б. Дорога туди забирає чимало часу, але качки — така легка здобич, що цілком компенсують змарнований на дорогу час. Але озеро було єдиним місцем, яке я не хотіла ні з ким ділити, яке належало лише нам із батьком. По закінченні Ігор, коли справ у мене стало зовсім небагато, я кілька разів навідувалася туди. Поплавати в озері й досі було приємно, але здебільшого візити туди мене пригнічували. За останні п’ять років озеро — на диво — зовсім не змінилось, а ось я змінилася до невпізнанності…

Навіть під водою я зачула звуки метушні. Автомобільні гудки, привітні вигуки, хряскіт дверей. Це означало, що прибула моя підготовча команда. Отже, я маю лише кілька хвилин на те, щоб витертися рушником і швидко натягти халат, перш ніж вони увірвуться до ванної кімнати. Тут питання про приватність навіть не постає. Коли мова йде про моє тіло, жодних секретів від цієї трійці я не маю.

— Катніс, твої брови! — одразу вереснула Вінія, а я не змогла втримати усмішку, навіть попри чорні хмари, що вже нависли наді мною. Прозоре волосся Вінії стирчить гострими шпичаками по всій голові, а золоте татуювання, яке раніше було тільки над бровами, тепер в’ється золотими завитками і навколо очей, і все це тільки посилює враження, ніби я й справді її шокувала.

Слідом підійшла Октавія і заспокійливо погладила Вінію по спині; на тлі худорлявої Вінії розкішні її форми здалися мені ще пишнішими.

— Ну-ну. Ти виправиш це за п’ять хвилин. А от що мені робити з цими нігтями?

Вона схопила мене за руку і затисла її своїми горохового кольору долонями. Взагалі-то зараз її шкіра не зовсім горохової барви. Радше просто світло-зелена. Без сумніву, зміна кольору — це спроба не відставати від примхливих тенденцій моди в Капітолії.

— Справді, Катніс, ти що, не могла залишити бодай трошки, щоб мені було з чим попрацювати? — насварила вона мене.

Це правда. За останні кілька місяців я обгризла нігті мало не під корінь. Я думала викорінити цю звичку, але так і не знайшла переконливих підстав.

— Вибач, — пробурмотіла я.

Чесно кажучи, до сьогодні мене не вельми турбувало, як це сприйме моя команда.

Флавій підняв кілька пасом мого вологого сплутаного волосся і несхвально похитав головою, від чого його помаранчеві кучері гойднулися.

— Ніхто не торкався цього відтоді, як ми бачились востаннє? — спитав він суворо. — Пам’ятаєш, ми навмисно просили тебе не чіпати волосся.

— Так! — відповіла я, вдячна за те, що можу довести: бодай щось я виконала. — Тобто ні, я маю на увазі, ніхто не підрізав його. Я не забула про ваше прохання.

Насправді я забула. Просто не було потреби стригти волосся, от і все. Відтоді як я опинилась удома, єдиною зачіскою, яку я робила, була стара добра коса, яка вільно лягала на спину.

Здається, це трохи заспокоїло трійцю, ми розцілувалися, і нарешті вони всадовили мене на стілець у кімнаті й почали теревенити, не надто переймаючись, слухаю я їх чи ні. Доки Вінія реанімувала мої брови, Октавія нарощувала нігті, а Флавій втирав липку рідину мені у волосся, я слухала про Капітолій. Про те, якою подією стали цьогорічні Ігри, і яким нудним стало життя, коли все скінчилося, і як усі чекають не дочекаються, коли вже ми з Пітою завітаємо в Капітолій наприкінці Туру переможців. А після цього Капітолій почне готуватися до Червоної чверті.

— Хіба не чудово?

— Як же тобі пощастило!

— Щойно перемогла — і вже наступного року будеш ментором під час Червоної чверті.

їхні слова тонули у морі захвату.

— Ага, — відповіла я нейтральним голосом. А що ще казати? І в звичайний рік бути ментором трибута — це нічний кошмар. А тепер я не можу спокійно проходити повз школу — повсякчас уявляю, кого з оцих дітлахів я наставлятиму. Але, що гірше, цей рік — сімдесят п’ята річниця Голодних ігор, тобто вже третя Червона чверть. Вони проводяться що двадцять п’ять років, аби гідно відзначити річницю поразки округів, і святкування відбувається набагато пишніше, ніж зазвичай, а більше розваг для Капітолія означає більше пасток для трибутів. Я, звісно ж, іще жодного такого святкування не бачила. Але, пам’ятаю, у школі нам розповідали, що в другій Червоній чверті Капітолій забажав, щоб округи послали на арену вдвічі більше трибутів. В подробиці вчителі не вдавалися, і це дивно, адже саме того року Геймітч Абернаті з Округу 12 завоював свою корону.

— Геймітчу слід приготуватися — до нього буде підвищена увага, — промовила Октавія.

Геймітч ніколи не розповідав мені про власний досвід на арені. А я ніколи не питала. І навіть якщо я і бачила повтор тих Ігор по телевізору, то була замала, щоб це запам’ятати. Але цього року Капітолій не дасть йому забути про себе. З іншого боку, добре, що під час Червоної чверті наставляти трибутів будемо ми з Пітою, бо я можу закластися, що з Геймітча толку не буде.

Коли тему Червоної чверті було вичерпано, моя підготовча команда почала натхненно розводитися про своє життя, на мою думку, цілком безглузде. Вони переповідали, хто що сказав про людей, яких я не знаю, та які туфлі вони собі придбали, а Октавія затягла довгу історію про те, який кумедний вигляд у пір’ї мали гості, запрошені на її день народження.

Скоро брови мої свербіли, волосся зробилося гладеньким і шовковистим, а нігті тільки й чекали на лак. Очевидячки, трійця мала вказівки привести до ладу лише мої руки та обличчя, либонь, через те, що погода холодна, тож тіло ховатиметься під одягом. Флавій страшенно хотів намалювати мені вуста пурпуровою помадою (його власної торгової марки), та коли мені почали робити макіяж і фарбувати нігті, обмежився рожевою. З палітри кольорів я могла судити, що Цинна вирішив створити ніжний, а не сексуальний образ.

От і добре. Я занадто непереконливо граю спокусницю. І Геймітч це дуже швидко довів, коли наставляв мене перед інтерв’ю на Іграх.

Ввійшла мама, трохи знервована, і сказала, що Цинна попросив її показати моїй підготовчій команді, як вона заплела мені коси на Жнива. Вінія, Флавій і Октавія зраділи, а потім, цілком поглинуті процесом, дивились, як вона заплітала ретельно продуману зачіску. В дзеркалі я бачила серйозні обличчя, що стежать за кожним маминим рухом, бачила нетерпіння — коли вже прийде їхня черга і собі спробувати. До речі, всі троє з такою повагою ставились до моєї матері, що мені аж прикро було через те, як сама я зверхньо ставлюся до них. Хтозна, якою була б я і про що теревенила, якби виросла в Капітолії. Можливо, і моїм найбільшим розчаруванням були б костюми з пір’я на дні народження.

Коли зачіска була готова, я спустилась униз і побачила у вітальні Цинну — єдиний погляд на нього приніс мені надію. Мій стиліст був такий самий, як і завжди: простий одяг, коротко стрижене темне волосся, лише натяк на золотаву підводку для очей. Ми обнялись, і я ледь втрималася, щоб не вибовкати все про президента Снігоу. Але ні, я вирішила, що першому розкажу Геймітчу. Він ліпше знатиме, хто ще витримає цей тягар. Хай там як, із Цинною легко спілкуватися. Останнім часом ми багато розмовляли по телефону — той дістався нам разом із будинком. Сміхота — майже ніхто з наших знайомих телефону не має. Піта має, але природно, що йому я не дзвоню. Геймітч зірвав свій телефон зі стіни десь рік тому. Ще телефон має моя подруга Мадж, донька мера, але якщо ми хочемо поспілкуватися, ми просто зустрічаємося. Спочатку ми навіть не торкалися телефону. Але потім почав дзвонити Цинна — час було попрацювати над моїми талантами.

Кожен переможець повинен мати талант. Щось, чим він починає займатися, коли вже не потрібно ні працювати, ні ходити до школи. То може бути все що завгодно, аби тільки про це можна було розповісти в інтерв’ю. Виявилося, що у Піти вже є талант — він малює. Він роками глазурував торти й печиво в пекарні своїх батьків. Тепер, коли він забагатів, може дозволити собі малювати на справжньому полотні. А в мене таланту немає, хіба що незаконне полювання, але це не рахується. Чи, може, співи, але співати для Капітолія я не буду і через мільйон років. Мати намагалась мене зацікавити бодай чимось із величезного переліку можливих варіантів, що їй надіслала Еффі Тринькіт. Кулінарія, флористика, гра на флейті. Я не вибрала жодного, хоч як Прим старалась мене підохотити. Врешті-решт утрутився Цинна і запропонував мені допомогу — він розвиватиме мою пристрасть до моделювання одягу; тут і справді було що розвивати, оскільки я в цьому геть нічого не тямила. Але я погодилась, бо моя згода означала, що я зможу спілкуватися з Цинною, а він пообіцяв усе робити за мене.

Зараз він розкладав по вітальні речі: одяг, тканини, альбоми з ескізами моделей, які він намалював. Я взяла один з альбомів і уважно роздивилася сукню, яку нібито створила я.

— Знаєш, як на мене, я — багатообіцяючий дизайнер, — промовила я.

— Давай одягайся, нездаро, — відповів він, кидаючи мені купу речей.

Може, моделювання одягу мене і не цікавить, але сам одяг, що його Цинна шиє для мене, ще й як мені подобається. Наприклад, сьогоднішнє вбрання. Струмливі темні штани, скроєні з цупкої теплої тканини. Зручна біла сорочка. В’язаний светр, у якому переплітаються зелена, блакитна й сіра вовна. Шкіряні чоботи на шнурівці, які не тиснуть на пальці.

— Це я змоделювала своє вбрання? — спитала я.

— Ні, ти тільки прагнеш моделювати власний одяг і бути схожою на мене, свого героя зі світу моди, — відповів Цинна. Він простягнув мені стосик карток. — Читатимеш оце вголос, поки камери зніматимуть одяг. І побільше впевненості в голосі.

В цю мить у кімнату влетіла Еффі Тринькіт у помаранчевій, як гарбуз, перуці, щоб нагадати усім:

— Не вибивайтеся з графіку!

Вона розцілувала мене в обидві щоки і махнула рукою команді операторів, потім звеліла мені приготуватися. Тільки завдяки Еффі ми в Капітолії всюди встигали вчасно, тож я спробувала їй догодити. Застрибала кімнатою, як лялька в ляльковому театрі, підхоплюючи різне вбрання і бурмотячи безглузді фрази на кшталт: «Ну хіба не диво?» Звукооператори записали, як я натхненним голосом читаю текст із карток, — озвучку робитимуть пізніше, — а потім нас вигнали з кімнати, щоб вони могли спокійно познімати мої (себто Циннині) ескізи.

Заради такої події Прим повернулася зі школи раніше. Зараз вона на кухні давала інтерв’ю іншій знімальній групі. Вона була дуже милою в своїй небесно-блакитній сукні, яка личила до її очей, а її русяве волосся було ззаду перев’язане стрічкою. Взута у білосніжні чобітки, вона трохи нахилилась уперед, ніби збиралася битись, як…

ВАМ! Мене мов у груди вдарили. Ніхто мене, певна річ, не бив, але біль був такий реальний, що я аж хитнулась і на крок відступила. Я примружила очі — й перед моїм внутрішнім зором постала не Прим, а Рута, дванадцятирічна дівчинка з Округу 11, яка була моєю союзницею на арені. Рута, яка вміла літати, мов пташка, з дерева на дерево, хапаючись за найтонші гілочки. Рута, яку я не врятувала. Рута, якій я дозволила загинути. В мене перед очима постав спогад: вона лежить на землі, а з її живота і досі стирчить спис…

Кого ще я не зможу врятувати від помсти Капітолія? Хто ще загине, якщо я не задовольню президента Снігоу?

Я відчула, що Цинна намагається вдягнути на мене пальто, і розкинула руки. Воно було хутряне і зсередини, і ззовні та м’яко облягало тіло. Такого хутра я зроду не бачила.

— Горностай, — пояснив мені Цинна, коли я погладила білий рукав.

Шкіряні рукавички. Яскраво-червоний шарф. На вуха — теж хутро.

— Тепер хутряні навушники знову будуть у моді.

«Ненавиджу навушники», — подумала я. В них

погано чути, а відтоді як на арені я оглухла на одне вухо, то незлюбила їх іще дужче. Після перемоги Капітолій вилікував мені вухо, але я й досі час від часу перевіряю слух.

До мене підбігла мати, вона щось стискала в руках.

— Це на щастя, — промовила вона.

То була брошка, яку дала мені Мадж перед Іграми. У золотому кружечку летить переспівниця. Я намагалась віддати її Руті. Але вона не взяла. Сказала, що саме завдяки цій брошці вона і довірилась мені. Цинна прикріпив брошку на вузол мого шалика.

Поряд вигулькнула Еффі Тринькіт і заплескала в долоні:

— Прошу уваги! Зараз ми знімаємо першу сцену

надворі: переможці зустрічаються і вітають одне

одного перед початком своєї чудової подорожі. Отже, Катніс, хочу бачити широку усмішку — ти ж у захваті, правда? — промовила вона і — я не перебільшую — виштовхала мене за двері.

Секунду я нічого не бачила — такий лапатий падав сніг. Потім я розгледіла Піту, що спускався зі свого ґанку. В голові знову пролунала настанова президента Снігоу: «Переконай мене». І я знала, що мушу це зробити.

Моє обличчя розпливлося в усмішці, і я попрямувала назустріч Піті. А потім, мов більше не могла чекати, побігла до нього. Піта підхопив мене і закрутив, посковзнувся — він і досі не звик до своєї штучної ноги, — і ми впали на сніг: спочатку він, а я на нього, і вперше за багато місяців поцілувалися. Той поцілунок був повний хутра, і сніжинок, і губної помади, але попри це, в ньому була впевненість, як і в усьому, що робив Піта. І я усвідомила, що не сама. Хай якого болю я йому завдала, він ніколи не покине мене напризволяще перед камерами. Він не образиться на мене за цей нерішучий поцілунок. Він піклуватиметься про мене. Так само, як і на арені… На думку про це я мало не розплакалась. Але натомість я допомогла Піті звестися на ноги, взяла його попід руку і весело потягла за собою.

Решта дня злилася в одну суцільну пляму: не пам’ятаю, як ми дістались вокзалу, як прощалися з рідними, як від’їхав потяг, як наша стара команда — ми з Пітою, Еффі та Геймітч, Цинна та Порція (стиліст Піти) — з’їли неймовірно смачну вечерю… Аж ось я в піжамі й широчезному халаті сиджу в своєму плюшевому купе і чекаю, доки всі поснуть. Певна, що Геймітч не лягатиме ще довго. Не любить він спати, коли надворі темно.

Тільки-но мені здалося, що нарешті в потязі запанувала тиша, я вдягла капці й навшпиньках пішла до його купе. Мені довелось постукати кілька разів, перш ніж Геймітч відчинив двері. Він був насуплений, ніби напевне знав, що я прийшла не з гарними новинами.

— Чого тобі? — буркнув він, перегаром мало не збивши мене з ніг.

— Маю з вами поговорити, — прошепотіла я.

— Просто зараз? — перепитав він. (Я кивнула). — Сподіваюсь, ти нічого не накоїла.

Він чекав, але я була впевнена, що кожне слово, яке ми вимовляємо в капітолійському потязі, записується на плівку.

— Ну? — гаркнув Геймітч.

Потяг почав пригальмовувати, і в голові раптом майнуло: президент Снігоу стежить за мною і не схвалює мого рішення звіритися Геймітчу, тому вирішив не зволікати і вбити мене. Але ми просто зупинились на дозаправку.

— В потязі така задуха, — промовила я.

Невинна репліка — але я побачила, як Геймітч звузив очі, втямивши, до чого я хилю.

— Ходімо.,

Він підштовхнув мене до дверей тамбура і хиткою ходою попростував за мною. Коли нарешті він не без зусиль відчинив двері, нам в обличчя бухнув сніг. Геймітч поточився й зістрибнув на землю.

Капітолійський провідник поквапився на допомогу, але Геймітч добродушно відмахнувся і промовив:

— Просто хочу подихати свіжим повітрям. Лише хвилиночку.

— Вибачте. Він напився, — промовила я, перепрошуючи. — Я про нього подбаю.

Я теж зістрибнула і, спотикаючись, рушила слідом за Геймітчем, набираючи снігу в капці. Ми пройшли до кінця вагона, де нас уже не могли почути. Тут Геймітч обернувся до мене.

— Ну, що там?

Я розповіла йому геть усе. І про візит президента, і про Гейла, і про те, що нам усім гаплик, якщо я схиблю.

Його обличчя, яке в світлі червоних вогнів потяга здавалося значно старшим, протверезішало.

— Тоді ти не можеш схибити.

— Якби ви допомогли мені не схибити бодай під час подорожі…— почала була я.

— Ні, Катніс, справа не лише в подорожі,— відповів Геймітч.

— Що ви маєте на увазі? — озвалась я.

— Навіть якщо зараз усе минеться добре, за кілька місяців по нас усе одно повернуться, щоб забрати на Ігри. З цього року ви з Пітою будете менторами. І щороку знову і знову за вашим романом стежитимуть і фільмува-тимуть найменші подробиці вашого приватного життя, і тобі нічого не залишається, як жити з тим хлопцем довго і щасливо.

На мене впала тяжка правда його слів. Мені ніколи не жити з Гейлом, навіть якби я захотіла. Мені не дозволять жити самій. Я змушена буду вічно кохати Піту. Капітолій наполягатиме на цьому. Може, в мене є кілька років у запасі, адже мені лише шістнадцять, тож мені дозволять іще пожити з мамою і Прим. А потім… А ось потім…

— Ти розумієш, що я маю на увазі? — тиснув на мене Геймітч.

Я кивнула. Якщо я хочу залишитися живою сама і вберегти від смерті близьких, є тільки один вихід. Я мушу вийти заміж за Піту.


РОЗДІЛ 2 | У вогні | РОЗДIЛ 4