home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДIЛ 5

У вогні

Чоловік іще не впав на землю, а біла стіна миротворців ув одностроях уже заблокувала нам огляд. Нас підштовхували в будинок; кілька миротворців мали автомати.

— Ми йдемо, йдемо! — промовив Піта, відпихаючи миротворця, який тиснув на мене. — Ми все зрозуміли, ясно? Ходімо, Катніс.

Він обійняв мене за талію і повів у Будинок правосуддя. Миротворці насідали нам на п’яти. В ту мить як ми опинились усередині, двері гучно грюкнули і тупотіння чобіт миротворців почало віддалятися.

Геймітч, Еффі, Порція та Цинна стояли перед величезним екраном на стіні, й на їхніх обличчях виразно читалася тривога.

— Що там у вас трапилося? — швидко запитала Еффі.— Сигнал пропав одразу після чудової промови Катніс, а потім Геймітч сказав — йому здалося, що він чув постріл, а я відповіла — не може бути. Хоча хто знає! Божевільні є всюди!

— Нічого не трапилось, Еффі! Просто у старій вантажівці стрельнуло з вихлопної труби, — спокійно відповів Піта.

Пролунало ще два постріли. Двері не надто приглушували звук. Хто на цей раз? Бабуся Трача? Чи одна з менших сестричок Рути?

— Ви двоє, за мною! — звелів Геймітч. Ми з Пітою рушили за ним, а всі решта лишилися. Тепер, коли ми були всередині, в безпеці, миротворці, розставлені

навколо Будинку правосуддя, приділяли нам небагато уваги. Ми піднялись нагору розкішними витими сходами. Нагорі був довгий коридор, устелений потертим килимом. Обидві стулки одних із дверей були розчинені, ніби запрошуючи нас у кімнату. Стеля тут була височенна, оздоблена ліпниною з квітів і фруктів, а з кожного кутка на нас дивились дебеленькі малюки з крилами. Від ваз із квітами йшов такий сильний запах, що в мене засвербіли очі. На вішаках біля стіни висіло наше вечірнє вбрання. Цю кімнату спеціально підготували для нас, але навряд чи ми бодай речі свої встигнемо тут розкласти… Геймітч зірвав мікрофони з наших грудей, запхнув їх під диванні подушки і махнув нам — мовляв, прямуйте за мною.

Наскільки я знаю, Геймітч був тут лише раз багато-багато років тому, коли сам брав участь у Турі переможців. У нього, либонь, феноменальна пам’ять або нюх, бо він вів нас далі й далі крізь лабіринт закручених сходів і коридорів, що робилися дедалі вужчими. Іноді доводилось зупинятися, щоб відчинити особливо непіддатливі двері. Враховуючи ображене рипіння завіс, можна було з певністю сказати, що відтоді, як їх відчиняли востаннє, минуло чимало часу. Зрештою ми видерлись по драбині до якогось люка. Коли Геймітч відкинув його, ми опинились попід склепінням Будинку правосуддя. Тут було величезне горище, захаращене зламаними меблями, купами книжок, і гросбухів, а ще — іржавою зброєю. Товстезний шар пороху переконливо свідчив: сюди не навідувались багато років. Тьмяне світло силкувалося пробитися крізь чотири брудні квадратні вікна з боків склепіння. Геймітч захряснув кришку люка й обернувся до нас.

— То що там трапилося? — спитав він.

Піта розповів про все, що сталося на майдані. Про свист, вітання, як ми завагалися на веранді і як миротворці застрелили старого.

— Геймітчу, що коїться?

— Думаю, ліпше тобі розповісти все самій, — звернувся до мене Геймітч.

Тільки я так не думала — якщо я розповім усе сама, буде стократ гірше. Але я постаралася розповісти Піті все якнайспокійніше. Про президента Снігоу і про неспокій в округах. Все до дрібниць, навіть про поцілунок із Гейлом. Пояснила, що через ту мою витівку з ягодами ми всі у небезпеці, вся країна в небезпеці.

— Під час Туру я мала все виправити. Переконати всіх, хто досі сумнівається, що я так діяла в ім’я кохання. Заспокоїти всіх. А натомість сьогодні я спричинилася до загибелі трьох невинних людей, а всіх присутніх на майдані очікує покарання.

Мені було так зле, що я змушена була присісти на канапу, з якої вусібіч стирчали пружини й набивка.

— Тоді я, подарувавши гроші, тільки погіршив ситуацію, — промовив Піта. Раптом він схопив лампу, що стояла неподалік на якомусь кошику, та жбурнув її об стіну — лише уламки посипались на підлогу. — Кінчайте це. Просто зараз. Це… це… цю гру, в яку ви двоє граєте, ділитеся секретами, але приховуєте їх від мене, ніби мене зовсім немає або я занадто дурний чи слабкий, щоб упоратися з проблемами.

— Піто, все не так… — почала була я.

— Все саме так! — крикнув він на мене. — В мене

також є близькі, про яких я маю піклуватись, Катніс! В Окрузі 12 в мене також залишились і родина,

і друзі, які помруть так само, як і твої, якщо ми не владнаємо ситуацію. Хіба після всього, через що ми пройшли на арені, я не заслуговую почути від вас правду?

— Піто, ти завжди тримаєшся так переконливо! — промовив Геймітч. — Завжди знаєш, як подати себе перед камерами. Я просто не хотів зіпсувати це враження.

— Що ж, ви мене переоцінили. Сьогодні я цілком спантеличений. Як ви гадаєте, що тепер буде з родинами Рути й Трача? Думаєте, вони і справді отримають гроші, якими ми вирішили поділитись? Думаєте, я подарував їм світле майбутнє? А я гадаю, їм пощастить, якщо вони переживуть сьогоднішній день! — Піта жбурнув об стіну ще щось — здається, статуетку. Ще зроду я його таким не бачила.

— Геймітчу, він має рацію, — промовила я. — Ми вчинили неправильно, не сказавши йому. Потрібно було зробити це ще в Капітолії.

— Навіть на арені ви розробили цілу систему спілкування, хіба ні? — спитав Піта. Він стишив голос. — Без мене.

— Та ні. Нічого ми не розробляли. Просто я здогадувалася, що хоче від мене Геймітч, надсилаючи мені щось чи не надсилаючи, — промовила я.

— Чудово, а мені й шансу такого не дали. Тому що мені Геймітч ніколи нічого не надсилав, поки не з’явилася ти, — відповів Піта.

Я про це ніколи й не думала — який вигляд це мало в очах Піти, коди на арені я з’явилась перед ним, маючи і мазь від опіків, і хліб, у той час як він, на порозі смерті, не отримав нічого. Ніби Геймітч зберігав мені життя за його рахунок.

— Послухай] хлопче… — почав був Геймітч.

— Не турбуйтесь, Геймітчу. Я знаю, що ви просто мусили обрати когось одного. І я й сам хотів, щоб це була

Катніс. Але тепер зовсім інша справа. Помирають люди. І помиратимуть, якщо ми гратимемо непереконливо. Згоден, перед камерами я тримаюся краще за Катніс. Мені не потрібно підказувати, як і що казати. Але я повинен знати, в що я вплутуюсь, — мовив Піта.

— З цієї хвилини ти володітимеш повною інформацією, — пообіцяв Геймітч.

— Сподіваюся, так і буде, — відрізав Піта і пішов, навіть не поглянувши на мене.

Потурбований порох злетів під стелю і почав шукати нове місце, де приземлитися. Він осідав мені на волосся, на очі, на блискучу золоту брошку.

— Геймітчу, ви тоді справді обрали мене? — спитала я.

— Так, — почула я у відповідь.

— Чому? Піта ж вам подобається більше? — не втрималась я.

— Це правда. Але пам’ятаєш, перед тим як змінили правила, я міг мріяти лише про те, що бодай один із вас вийде звідти живим, — сказав він. — Я подумав, що доки Піта сповнений рішучості тебе захищати (тільки це між нами), хоч ти маєш шанс повернутися додому.

— О! — це було все, що я змогла вимовити.

— Побачиш, скоро і тобі доведеться робити складний вибір. Якщо ми переживемо це, — докинув Геймітч. — І ти навчишся.

Ну а сьогодні я добре затямила одну річ: Округ 11 — зовсім не збільшений варіант Округу 12. Наш паркан не охороняється і рідко коли підключається до струму. Наші миротворці непривітні, але не такі жорстокі. Наші злидні викликають у людей радше втому, ніж лють. Тут, в Окрузі 11, страждання гостріші, а розпач більший. Президент Снігоу мав рацію. Однієї іскри може бути достатньо, щоб вибухнуло полум’я.

Все відбувається занадто швидко — я не встигаю нічого осмислити. Попередження президента, постріли на майдані, усвідомлення того, що саме я, можливо, розбурхала події, які матимуть жахливі наслідки. Адже ситуація просто неймовірна! Одна справа, якби я навмисне заварила цю кашу, але враховуючи обставини… як, чорт забирай, я могла спричинити стільки клопотів?

— Ходімо. Нам іще на вечерю, — сказав Геймітч.

Я стояла під душем дуже довго — скільки дозволили, перш ніж прийшов час збиратися. Підготовча команда вдавала, що сьогодні нічого особливого не трапилось. Усі троє були в захваті від майбутньої вечері. В округах вони — достатньо важливі персони, відвідують усілякі заходи, в той час як у Капітолії на престижні вечірки їх запрошують дуже рідко. Поки вони відгадували, які страви подаватимуть на стіл, перед мої очима стояв старий із похиленою головою. Я не звертала жодної уваги на те, що робить зі мною моя команда, доки не прийшов час іти на вечерю — лише тоді я поглянула на себе в дзеркало. Блідо-рожева сукня без бретельок була до п’ят. Над чолом волосся закололи, а по спині розсипались кучері.

Ззаду підійшов Цинна і накинув мені на плечі сріблясту хустинку — вона вся переливалась. У дзеркалі він піймав мій погляд і спитав:

— Подобається?

— Дуже. Як завжди, — відповіла я.

— А тепер подивимось, як вона личить до усмішки, — м’яко промовив він.

Це він так нагадав мені, що за хвилину за мною знову стежитимуть камери. Я спробувала підняти куточки губ.

— Ось так.

Коли ми всі зібралися, щоб спуститись на вечерю, виявилося, що Еффі не в гуморі. Певна річ, Геймітч не звірявся їй, що трапилось на майдані. Я не здивуюся, якщо Цинна й Порція в курсі справи, але, здається, існує мовчазна домовленість оберігати від поганих новин Еффі.

Еффі повідомила розклад вечора, а тоді жбурнула течку вбік.

— А потім, дякувати Богу, ми нарешті сядемо на потяг і заберемося геть, — промовила вона.

— Еффі, щось не так? — спитав Цинна.

— Мені не подобається, як тут до нас ставляться. Запхнули у вантажівку, під замком привезли. А потім… десь годину тому я вирішила оглянути Будинок правосуддя… ви ж знаєте, що я трохи знаюся на архітектурі, а цьогоріч це в моді…— почала розповідь Еффі й замовкла.

— Ага, щось я таке чула, — зронила Порція, щоб заповнити паузу.

— Так ось, я ще й роззирнутись не встигла, як з’явилися двоє миротворців і наказали мені повернутись у частину будівлі, відведену для нас. Одна з них навіть підштовхнула мене рушницею в спину! — закінчила розповідь Еффі.

Мабуть, така поведінка миротворців — прямий наслідок нашого з Пітою та Геймітчем зникнення сьогодні вдень. Ще одне маленьке підтвердження, що Геймітч мав-таки рацію. Ніхто не стежив за нами на захаращеному горищі попід склепінням, де ми розмовляли. Хоча тепер, можу побитися об заклад, влада Округу 11 більше такого не проґавить.

Еффі була такою засмученою, що я несамохіть пригорнула її.

— Еффі, це жахливо. Може, взагалі не підемо на вечерю? Принаймні поки перед вами не вибачаться.

Я знала, що вона на це не пристане, але зауважила, як від самої пропозиції, від моєї підтримки обличчя Еффі прояснилося.

— Та ні, я впораюся. Витримувати злети й падіння — це теж робота. До того ж не можете ви двоє пропустити першу вечерю, — сказала вона. — Але дякую за пропозицію, Катніс.

Перед виходом у залу Еффі вишикувала нас у спеціальному порядку. Першими йшли підготовчі команди, потім стилісти, потім ментор і куратор — вони з Геймітчем. Ми з Пітою, звісно ж, завершували процесію.

Десь під нами заграли музйки. Коли наша маленька процесія рушила сходами вниз, ми з Пітою взялися за руки.

— Геймітч сказав: не варто мені було підвищувати на тебе голос. Адже ти виконувала його вказівки, — мовив до мене Піта. — Тим більше, що я теж тримав від тебе дещо в секреті.

Пам’ятаю свій шок, коли я почула Пітине зізнання — перед усім Панемом, — що він мене кохає. Геймітч про це знав, але нічого мені не сказав.

— По-моєму, я також щось розтрощила після того інтерв’ю.

— Тільки вазу, — сказав Піта.

— І твою руку… Але ж у цьому більше немає сенсу, авжеж? У нещирості? — спитала я.

— Немає,— відповів Піта.

Ми стояли на верхній сходинці, чекаючи, поки Геймітч відійде на п’ятнадцять кроків уперед, як звеліла Еффі.

— Той поцілунок із Гейлом справді був єдиним?

Я так здивувалася, що відповіла:

— Авжеж.

З усіх подій сьогоднішнього дня невже саме це питання хвилювало Піту найбільше?

— П’ятнадцять кроків. Тепер і ми ходімо, — сказав він.

Світло засліпило нам очі, і я вдягла на обличчя свою найчарівнішу усмішку.

Ми спустилися сходами — і нас засмоктало. Прийоми, церемонії та подорожі потягом майже не відрізнялися. Щодня одне й те саме. Прокидаємось. Одягаємось. Ідемо крізь натовп, який зібрався нас привітати. Слухаємо промови на нашу честь. Промовляємо у відповідь вдячні слова, але тільки ті, що написали для нас у Капітолії,— більше ніколи нічого від себе не додаємо. Іноді коротка екскурсія: в одному з округів — море, в інших — височезні ліси, потворні фабрики, пшеничні поля, смердючі очисні заводи. Вечірнє вбрання. Вечеря. Потяг.

Під час церемоній ми поводились урочисто й шанобливо, але завжди були разом, завжди трималися за руки. На прийомах ми шаленіли від кохання одне до одного. Ми цілувались, танцювали, повсякчас намагались кудись утекти, щоб побути наодинці. А в потязі жалюгідно мовчали, оцінюючи, чи справили належне враження.

Навіть і без тих кількох слів, які трибути можуть сказати від себе (зайве згадувати, що все, виголошене нами від себе в Окрузі 11, вирізали, перш ніж передача пішла в ефір), в повітрі відчувалося наближення чогось невідворотного — ніби з каструлі, що кипить на великому вогні, от-от поллється через край. Але не всюди. Іноді зігнані на майдан люди видавалися стадами втомленої худоби — так зазвичай тримались і жителі Округу 12 під час відвідин переможців. Але в інших округах, особливо Округах 8, 4 і 3, на обличчях людей читалося справжнє піднесення від самого погляду на нас, а за цим піднесенням ховалася лють. Коли вони скандували моє ім’я, це було більше схоже на мстиві крики, ніж на вітання. Коли ж миротворці починали заспокоювати юрмище, люди, замість відступити, тиснули на миротворців. І я знала, що цього мені не змінити. Гра в кохання, навіть дуже достовірна, не стишить хвилю, яку я здійняла. Якщо моя витівка з ягодами була хвилинним потьмаренням, то люди на майданах згодні на таке потьмарення.

Цинні довелося вшивати мої сукні в талії. Підготовча команда втомилася замальовувати сині кола в мене під очима. Еффі запихала мене снодійним, але воно не допомагало. Я провалювалась у сон — і прокидалась від кошмарів, частіших і страшніших. Піта, який уночі здебільшого тинявся потягом, чув мої зойки, коли я силкувалась випірнути з туманного дурману ліків, що тільки подовжували кошмари. Він будив мене і намагався заспокоїти. Потім залізав до мене на ліжко, пригортав і чекав, доки я знову засну. Отож я відмовилась від снодійного. Але щоночі знов і знов просила Піту посидіти зі мною. Ми боролися з темрявою разом, як там, на арені, обійнявшись, захищаючись від небезпек, які чигають на нас щомиті. Між нами нічого не було, але проведені разом ночі швидко стали приводом для пліток у потязі.

Коли Еффі розповіла мені про плітки, я подумала: «От і добре. Може, ця чутка й до президента Снігоу докотиться». Я сказала їй, що ми спробуємо бути обачнішими, але ми і не думали цього робити.

Відвідини Округів 2 й 1 були особливо жахливими. Катон і Клівія, трибути Округу 2, обоє мали шанс повернутись додому, якби не ми з Пітою. Я особисто вбила і дівчину — Глорію — і хлопця з Округу 1. Хоч я и уникала дивитись на його родину, я дізналася, що його звали Мармур. Чому я не запам’ятала його імені раніше? Думаю, перед Іграми не звернула на нього уваги, а після — вже й не хотіла знати.

Коли ми нарешті дісталися Капітолія, всі були вже страшенно втомлені. Ми раз у раз мали виступати перед захопленим натовпом. Тут, серед привілейованої публіки, серед людей, чиї імена ніколи не вписувалися в картки на Жнивах, чиї діти ніколи не помруть через вигадані злочини, скоєні кілька поколінь тому, — серед цих людей не було й натяку на бунт. У Капітолії нам не потрібно було нікого переконувати, що ми закохані, але ще залишалася слабка надія довести це тим, хто сприйняв усе по-своєму в округах. Але хай що ми робили, все здавалося занадто мізерним і запізнілим.

Знову опинившись у Тренувальному центрі, саме я запропонувала публічно заручитися. Піта погодився, але після цього надовго зник у своїй кімнаті. Геймітч порадив мені облишити його.

— Я думала, він саме цього хоче, — промовила я.

— Не в такий спосіб, — відповів мені Геймітч. — Він хоче, щоб усе було по-справжньому.

Я повернулась до своєї кімнати, залізла під ковдру, намагаючись не думати про Гейла — взагалі ні про що не думати.

Того вечора на сцені, встановленій перед Тренувальним центром, ми натхненно брехали у відповідь на питання, якими нас засипали. Цезар Флікермен, у мерехтливому темно-синьому костюмі, з блакитним волоссям, повіками і губами, вів інтерв’ю бездоганно. Коли він спитав нас про плани на майбутнє, Піта опустився на одне коліно, освідчився мені й запропонував руку і серце. Я, певна річ, погодилася. Цезар ледь зі штанів не вистрибнув, публіка була в істериці: кадри, де показували мешканців різних куточків Панему, свідчили, що країна очманіла від щастя.

Неочікувано до нас завітав президент Снігоу власного персоною, щоб привітати особисто. Він потиснув Піті руку і схвально поплескав по плечу. А мене обійняв, огорнувши запахом крові та троянд, і всмак поцілував у щоку. Коли він відступив, на його обличчі розпливлась посмішка, і я дозволила собі питально звести брови. Вони питали те, чого не могли промовити губи. «Я зробила те, що ви просили? Цього достатньо?» Достатньо того, що я відмовилася від усього, підтримувала гру, пообіцяла вийти заміж за Піту?

У відповідь він ледь помітно хитнув головою.


РОЗДIЛ 4 | У вогні | РОЗДIЛ 6