home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДIЛ 6

У вогні

Один невеличкий рух — а я побачила в ньому кінець усіх моїх надій, початок знищення всього, що мені дороге в цьому світі. Я навіть не здогадувалась, яку форму матиме моє покарання і якими будуть його масштаби, та коли все закінчиться, скоріш за все, від мене нічого не залишиться. Мабуть, ви гадаєте, що в цей момент я була у повному розпачі. Та ось що дивно. Головним моїм відчуттям в ту мить було полегшення: що я можу покинути грати. Що питання про те, чи зможу я досягти успіху в цій авантюрі, нарешті отримало відповідь, і нехай ця відповідь — рішуче «ні». Відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів, і я маю право на відчайдушні вчинки.

Тільки не тут і не зараз. Слід повернутися до Округу 12, бо у планах моїх у будь-якому разі головне місце посідають мама, сестра, Гейл і його родина. Та й Піта, якщо мені вдасться вмовити його приєднатися. Додам у список ще й Геймітча. Це — люди, яких я маю взяти з собою, коли тікатиму в ліси. Як мені їх переконати? Куди ми підемо посеред зими? Як уникнути полону — питання, які поки що залишаються без відповідей. Та принаймні тепер я знаю, що робити.

Замість грьопнутися на землю й заридати, я випростала спину і відчула більшу впевненість, ніж за всі останні тижні. Моя посмішка, тепер трохи божевільна, більше не була вимушеною. І коли президент Снігоу заспокоїв публіку та сказав, звертаючись до всіх: «Як гадаєте, а якщо нам улаштувати їхнє весілля просто тут,

у Капітолії?» — я легко зобразила мало не безтямну від щастя наречену.

Цезар Флікермен спитав, чи вже має президент на думці конкретну дату.

— О, перш ніж ми призначимо дату весілля, ми повинні все узгодити з матір’ю Катніс, — відповів той.

Публіка широко заусміхалася, і президент поклав руку мені на плече.

— Можливо, якщо вся країна гарненько постарається, то ми одружимо тебе до тридцятьох років.

— Мабуть, для цього вам доведеться ухвалити новий закон, — відповіла я на це й захихотіла.

— Якщо треба буде — ухвалимо, — сказав президент зі змовницькою посмішкою на вустах.

І нам обом стало весело.

Вечірка, що відбулася у бенкетній залі палацу президента Снігоу, була просто незрівнянною. Височенна стеля перетворилася на нічне небо, а зірки були точнісінько як удома. Я припускала, що вони і в Капітолії мають такий самий вигляд, та хто ж знає напевне? В місті завжди забагато світла, щоб добре їх розгледіти. Десь на півдорозі між стелею та підлогою пливли музики на чомусь дуже схожому на білі кошлаті хмари, та я не могла роздивитися, що саме тримає їх у повітрі. Традиційні обідні столи були замінені незчисленними м’якими диванами та кріслами, деякі стояли навколо камінів, інші — поряд з ароматними квітниками чи акваріумами з екзотичними рибками, щоб гості розважались у максимальному комфорті. В центрі зали була величезна ділянка паркету — це був і танцмайданчик, і сцена для виконавчій, які з’являлись і зникали, щоб додати ще одну кольорову пляму до суміші пишно вбраних гостей.

Та справжній фурор вечора викликала їжа. Вздовж стін стояли столи, заставлені делікатесними наїдками. То було здійснення найзаповітніших мрій. Цілі смажені корови, свині, кози, гуси крутились на рожнах. Величезні тарелі з дичиною, фаршированою фруктами й горіхами. Морепродукти плавали в соусах і просилися, щоб їх занурили в ароматні приправи. Незчисленні хліби, сири, овочі, солодощі, водоспади вина та ріки міцного алкоголю, над яким здіймалися язики полум’я.

Мій апетит повернувся разом із бажанням боротися. Після тижнів, коли я почувалася занадто знервованою, щоб їсти, я відчула, що вельми зголодніла.

— Я скуштую все, що тут є,— сказала я Піті.

Я бачила: з виразу мого обличчя він намагається зрозуміти, що в мені змінилось. Оскільки йому невтямки, що президент Снігоу вважає: я провалила завдання, Піта міг припустити, ніби я гадаю, що ми досягли мети. А можливо навіть, що я справді щаслива через наші заручини. Очі видавали його збентеженість, але він швидко опанував себе, адже ми повсякчас були під прицілами камер.

— Дай собі на стримання, — відповів він.

— Гаразд, один шматочок кожної страви, — погодилась я.

Та моє рішення вже біля першого столу з двадцятьма чи близько того різноманітними супами мало не зазнало поразки, коли я скуштувала вершково-гарбузового супу, посиланого посіченими горіхами та крихітним чорним насінням.

— Таке можна їсти весь вечір! — вигукнула я.

Та я стрималась. А натомість накинулася на прозорий зеленкуватий бульйон, що пахнув весною, а потім віддалась у владу пінистому рожевому супу з малиною.

Обличчя з’являлись і щезали, хтось знайомився, хтось фотографував, хтось цілував у щоку. Безсумнівно, моя брошка з переспівницею стала сенсацією у світі моди, адже кількоро людей підходили до мене, щоб показати власні прикраси. Мій птах був зображений на пряжках, вишитий на шовкових лацканах і навіть витатуйований на інтимних місцях. Кожен хотів носити відзнаку переможця. Я могла лише уявити, як це дратувало президента Снігоу. Але що він міг із цим удіяти? Тут, у Капітолії, Ігри мали справжній успіх, для мешканців столиці отруйні ягоди були просто символом відчайдушної дівочої спроби зберегти кохання.

Ми з Пітою не докладали жодних зусиль, щоб знайти товариство, і при цьому були в центрі уваги. На цій вечірці нас ніхто не міг оминути. Я щосили вдавала зацікавленість, але насправді мала нульовий інтерес до мешканців Капітолія. Вони лише заважали мені зосередитися на їжі.

Кожен стіл дарував нові спокуси, і навіть із моїм обмеженим режимом куштування по одному шматочку з кожної страви шлунок швидко переповнився. Я підхопила маленьку смажену птицю, застромила в неї зуби — і по язиіц полився апельсиновий соус. Смакота. Але решту я примусила доїсти Піту, бо хотіла продовжити дегустацію, а ідея викинути їжу, як робили всі, здавалась мені огидною. Обійшовши з десяток столів, я страшенно об’їлася, і це ми скуштували лише якусь крихітну частку страв.

Аж тут до нас підійшла моя підготовча команда. Вони вже не трималися на ногах від спожитого алкоголю й від захвату: вони-бо запрошені на таку велику подію!

— Чому ти не їси? — здивувалась Октавія.

— Я їла. Та більше не вміщається, — відповіла я.

Всі засміялись, наче кумеднішого жарту вони в житті чули.

— Таке нікого не зупинить! — промовив Флавій.

І вони повели нас до столу, на якому стояли маленькі келихи, наповнені прозорою рідиною.

— Попийте оце!

Піта взяв один із келихів і хотів був зробити ковток, але його зупинили.

— Не тут! — вигукнула Октавія.

— Це слід пити отам, — пояснила Вінія та вказала на двері, що вели до туалету. — Бо забрудниш підлогу.

Піта знову подивився на келих, а потім покрутив його в руках.

— Хочеш сказати, що від цього мене знудить?

Трійця знову істерично розреготалася.

— Звісно, а потім зможеш продовжувати їсти, — пояснила Октавія. — Я вже двічі там побувала. Всі це роблять, а як іще розважитися на бенкеті?

Я втратила мову — просто витріщилась на маленькі келишки. Піта поставив свій назад так обережно, що можна було подумати, це вибухівка.

— Катніс, ходімо потанцюємо.

Музика лилася з хмар, а Піта вів мене подалі від підготовчої команди, подалі від столів — на танцмайданчик. Удома ми танцювали лише кілька танців — під скрипку та флейту; вони вимагають багато простору. Але Еффі показала нам, як зараз модно танцювати в Капітолії. Музика була повільна й заколислива, Піта пригорнув мене, і ми попливли по колу, майже не переступаючи ногами. Такий танець можна танцювати на тарілці. Довший час ми мовчали. Нарешті Піта напруженим голосом заговооив.

— Отак борсаєшся собі, сподіваючись, що все якось минеться, думаючи, що, можливо, все не так погано, а потім… — він припнув язика.

А я могла думати тільки про худеньких дітей на нашому кухонному столі, і як мама прописує їм найкращі ліки, які батьки не здатні їм забезпечити: більше їсти. Тепер, коли ми забагатіли, мама завжди давала дітям дещо з собою. Але за старих часів часто траплялося так, що дати було нічого і дитину врятувати не вдавалось. А тут, у Капітолії, люди блюють заради забави натоптувати собі животи знову і знову. Не від хвороби, не від зіпсованих харчів. А тому, що на вечірках так роблять усі. Так заведено. Це розвага.

Одного разу, коли я зайшла до Гейла додому, щоб віддати Гейзел здобич, Вік був удома, бо мав кашель. Він, брат Гейла, харчувався краще, ніж дев’яносто відсотків жителів Округу 12. Але він хвилин п’ятнадцять із захватом розповідав мені, як вони відкрили банку кукурудзяного сиропу, отриману на День доброчинності, і всі намастили собі по ложечці на хліб, а наприкінці тижня вони сподівались отримати щось іще. І як Гейзел сказала, що покладе трохи сиропу йому до чаю, щоб він не так кашляв, але Вік відмовився, бо тоді інші нічого не отримають. Якщо так у домі Гейла, тоді як в інших?

— Піто, нас привезли сюди, щоб ми вбивали одне одного заради чиєїсь розваги, — промовила я. — Порівняно з цим оті склянки — дрібниці.

— Я знаю. Я знаю. Просто іноді я не можу більше терпіти. І тоді я… не знаю, на що здатний, — він зробив паузу, а потім пЬшепки додав. — Можливо, ми помилилися, Катніс.

— Про що ти? — спитала я.

— Про спробу заспокоїти бунтівників ув округах, — відповів він.

Я швидко покрутила навсібіч головою, аби переконатися, що нас ніхто не чув. Увага знімальної групи була прикута до столу з морепродуктами, а пари танцюристів навколо нас були або занадто п’яні, або занадто зайняті одне одним, аби щось зауважити.

— Пробач, — сказав Піта. І йому було за що вибачатися. Ми повинні бути обережними. Тут не місце висловлювати вголос такі думки.

— Поговоримо про це вдома, — відповіла я йому.

Аж тут з’явилася Порція з кремезним чоловіком, на

вигляд напрочуд знайомим. Вона представила його як Плутарха Гевенсбі, нового старшого продюсера. Плутарх запитав Піту, чи можна вкрасти мене на один танець. Піта повернувся обличчям до камери і добродушно підштовхнув мене в його обійми, попросивши тільки не надто до мене залицятися.

Я не хотіла танцювати з Плутархом Гевенсбі. Не хотіла відчувати на своєму тілі його руки: одна тримала мою долоню, а другу він поклав мені на стегно. Я не звикла, щоб мене торкався хтось, крім Піти чи моїх рідних, а в переліку істот, яких я згодна до себе підпустити, продюсери десь перед хробаками. Але він, здається, відчував це і, поки ми кружляли на паркеті, тримав дистанцію.

Ми теревенили про вечірку, про розваги, про їжу, а потім він пожартував: сказав, що після останніх тренувань уникає пуншу. Я не зрозуміла жарту, й тільки згодом до мене дійшло, що він — саме той, хто поточився й упав у чашу з пуншем, коли я під час тренування вистрілила з лука у продюсерів. Ну, не зовсім так. Я цілила в яблуко в роті смаженого поросяти на столі продюсерів. Але таки змусила їх пострибати.

— О, ви той, хто… — засміялась я, пригадуючи.

— Так. Можете радіти — я так і не оговтався, — повідомив Плутарх.

Я хотіла зауважити, що двадцять два мертві трибути також уже ніколи не оговтаються від Ігор, які він допомагав організувати. Але я лише промовила:

— Це добре. Отже, цього року ви — старший продюсер? Либонь, це для вас велика честь.

— Між нами, охочих взятися за цю роботу було небагато, — відповів він. — Проведення Ігор — це дуже велика відповідальність.

«Авжеж, останній охочий — мертвий», — подумала я. Плутарх точно знає про Сенеку Крейна, але не схоже, щоб він бодай трохи цим переймався.

— Ви вже плануєте Червону чверть? — спитала я.

— О так. Власне, Ігри плануються за кілька років. Арену за один день не побудуєш. Але, скажімо так, присмак Ігор визначається саме зараз. Вірите чи ні, але сьогодні ввечері я збираю велику нараду саме з цього приводу, — відповів він.

Плутарх відступив і дістав із кишені жилета золотий годинник на ланцюжку. Відкинув кришку і, побачивши, котра година, насупився.

— Мені вже час, — він розвернув до мене годинник, щоб я побачила циферблат. — Все починається о дванадцятій.

— Щось пізно для… — почала була я, але не змогла закінчити речення. Плутарх обвів пальцем скляний циферблат годинника, і на якусь мить на ньому з’явилося зображення — воно світилось, ніби свічечка. Це була переспівниця. Точнісінько така, як на брошці в мене на сукні. Зображення з’явилось і одразу зникло. Плутарх за-клацнув кришку.

— Гарний у вас годинник, — сказала я.

— О, він не просто гарний. Він ексклюзивний, єдиний у своєму роді. Якщо хтось спитає про мене, скажіть, що я поїхав додому спати. Про нараду ніхто не має знати. Але я подумав, що вам я можу довіритися.

— Так. Я збережу ваш секрет, — відповіла я.

Ми потисли руки, і він ледь уклонився — так заведено тут, у Капітолії.

— Що ж, Катніс, побачимось улітку на Іграх. Вітаю з заручинами і бажаю успіхів у розмові з матір’ю.

— Так, успіх мені знадобиться, — промовила я.

Плутарх зник, а я пішла блукати натовпом у пошуках

Піти. Доки я шукала, мене раз у раз вітали незнайомці — з заручинами, з перемогою в Іграх, навіть із моїм вибором губної помади. Я щось відповідала, але насправді голова моя була забита думками про Плутарха, який навіщось показав мені свій чудовий ексклюзивний годинник. В цьому було щось дивне. Навіть таємне. Але чому? Можливо, Плутарх боїться, що хтось украде його ідею з пташкою, яка то з’являється на циферблаті годинника, то зникає? Так, він, мабуть, заплатив чималу купу грошей, а тепер не може показати годинник нікому, адже боїться, що хтось зробить дешеву підробку. В Капітолії, звісна річ.

Я знайшла Піту — він милувався цілим столом дивовижно оздоблених тістечок. Пекарі навмисно вийшли з кухні, щоб побалакати з ним про глазур, і цікаво було спостерігати, як вони перебивають один одного, щоб відповісти на Пітині запитання. На його прохання вони зібрали весь асортимент тістечок, щоб Піта міг узяти їх додому в Округ 12, а там без поспіху оцінити роботу пекарів.

— Еффі сказала, що ми повинні сісти у потяг о першій. Не знаєш, котра зараз година? — спитав він, роззирнув-шись довкола.

— Майже полуніч, — відповіла я і пальцями відламала шоколадну квітку з тістечка та згризла її, не переймаючись через гарні манери.

— Час дякувати й прощатися! — проспівала мені на вухо Еффі.

В такі миті я навіть любила цю її пунктуальність, від якої неможливо відкрутитися. Ми забрали Цинну та Порцію, Еффі провела нас поміж важливих персон і простежила, щоб ми з кожним попрощались особисто, а потім підштовхнула до дверей.

— А ми хіба не повинні подякувати президентові Снігоу? — спитав Піта. — Це ж його дім.

— О, він нечастий відвідувач таких вечірок. Занадто зайнятий для цього, — відповіла Еффі.— Я вже все влаштувала. Завтра йому надішлють усі належні подяки й подарунки… Ось ви де! — Еффі помахала двом служникам, які попід руки тримали п’яного Геймітча.

Вулицями Капітолія ми їхали на машині з затемненими вікнами. Позаду їхала ще одна автівка — з підготовчими командами. Святковий натовп на вулицях був такий щільний, що рухались ми дуже повільно. Але Еффі це врахувала, і тому рівно

0 першій ґодині ночі ми сіли в потяг, і він від’їхав од

станції. '

Геймітча вклали в його купе. Цинна замовив собі чаю, і всі ми розсілися навколо столу, на якому Еффі перевіряла розклад і щосекунди нагадувала нам, що Тур

1 досі триває і розслаблятися ще не час.

— Попереду ще Свято врожаю в Окрузі 12. Отже пропоную зараз усім випити чаю — і по ліжках.

Ніхто не сперечався.

Коли я розплющила очі, час був уже пообідній. Моя голова лежала на Пітиній руці. Не пам’ятаю, коли це він уночі прийшов до мене. Я повернулась, намагаючись не потурбувати його, але він уже прокинувся.

— Жодних кошмарів, — промовив він.

— Що? — перепитала я.

— Вночі тобі не снилися кошмари, — відповів Піта.

Справді так. Уперше за довгий час я спокійно проспала всю ніч.

— Утім, мені наснився сон, — мовила я, згадавши, що саме бачила я уві сні.— Я бігла крізь ліс за переспівницею. Довго бігла. Виявилося, що то була Рута. Я зрозуміла, що це вона, коли почула її спів.

— Куди вона тебе привела? — спитав Піта, забираючи волосся з мого чола.

— Не знаю. Місце було незнайоме, — сказала я. — Але почувалась я справді щасливою.

— Уві сні ти й здавалася щасливою, — мовив він.

— Піто, а як так виходить, що я ніколи не відаю, коли кошмар наснився тобі? — спитала я.

— Не знаю. Просто я не кричу і не шарпаюся в ліжку. А прокидаюсь, паралізований жахом, — відповів Піта.

— Ти маєш будити мене, — промовила я, думаючи про те, що сама я перериваю його сон двічі, а то й тричі за ніч. І про те, скільки часу в нього забирає, щоб заспокоїти мене.

— Нема потреби. В моїх кошмарах я здебільшого втрачаю тебе, — промовив він, — а тільки-но бачу, що ти поряд, усе минається.

Тьху. Піта зазвичай так спокійно робить подібні заяви, що в мене мову відбирає. Втім, він просто чесно відповів на моє запитання. Він не тисне на мене, не примушує відповідати йому взаємністю, освідчуватись. Але я й досі почуваюся жахливо, ніби я використала його з лихою метою. А може, і справді використала? Не знаю. А знаю я лише те, що сьогодні я вперше почувалась ніяково, прокинувшись із ним в одному ліжку. Іронія ж у тому, що тепер ми офіційно заручені.

— Гірше буде, коли ми дістанемось додому і мені знов доведеться спати самому, — промовив він.

Він мав рацію — ми вже були майже вдома.

На сьогодні порядок денний в Окрузі 12 передбачав вечерю в будинку мера Андерсі, а на завтра — Свято врожаю і мітинг на честь переможців на площі. В останній день Туру переможців усі святкують Свято врожаю, але зазвичай це просто вечеря вдома або з друзями (якщо ти можеш це собі дозволити). Цього року це буде подія на весь округ, а оскільки Капітолій її спонсорує, то весь округ завтра матиме напхані животи.

Приготування здебільшого відбуватимуться в будинку мера, адже для вуличних заходів нас доведеться замотувати в шуби. На залізничній станції ми пробули недовго: поусміхались публіці, помахали руками — і нас заштовхали в машину. Навіть не дозволили нам до вечері побачитися з родинами.

Я навіть раділа, що все відбуватиметься вдома у мера, а не в Будинку правосуддя, де по смерті вшановували мого батька й куди мене привели після Жнив для щемливих прощань із близькими. В Будинку правосуддя забагато смутку.

Домівка мера Андерсі мені до вподоби, особливо тепер, коли ми з його донькою Мадж потоваришували. Власне, ми завжди були подругами. Але офіційно це підтвердилось, коли вона прийшла попрощатися зі мною перед Іграми. _І коли на удачу подарувала мені брошку з переспівницею. Відтоді як я повернулась додому, ми чимало часу проводили разом. Виявилося, що у Мадж також купа вільного часу, який треба чимось заповнити.

Спочатку нам було трохи ніяково, оскільки ми не знали, чим зайнятися. Знаю, інші дівчата нашого віку теревенять про хлопців, і про одяг, і про інших дівчат. Ми з Мадж пліткарками не були, а розмови про одяг узагалі мене втомлюють. Та після кількох невдалих спроб я з’ясувала, що Мадж до смерті хоче побувати в лісі, тож я кілька разів брала їх з собою й навіть навчила стріляти. Вона в свою чергу хотіла навчити мене грати на піаніно, але мені більше подобалося слухати, як грає вона. Іноді ми залишались одна в одної на обід. Мадж залюбки обідала у мене. її батьки були милими, але не думаю, що вона сама бачила їх часто. її батько має цілий Округ 12 під орудою, а мати страждає на жахливі мігрені, які декілька днів поспіль можуть тримати її в ліжку.

— Може, вам варто звозити її в Капітолій, — сказала я в один із таких днів. Того дня ми не грали на піаніно, оскільки навіть через два поверхи музика тільки посилювала мігрень. — Закладаюся, там зможуть її вилікувати.

— Так. Але в Капітолій не можна поїхати просто так, без запрошення, — сумовито промовила Мадж. — Навіть привілеї мера обмежені.

Коли ми дісталися будинку мера, я встигла тільки швидко обійняти Мадж — і вже Еффі відіслала мене на третій поверх готуватися до святкування. Коли я нарешті була зачесана і вдягнена в довжелезну сріблясту сукню, до вечері залишалася ще ціла година, тому я вислизнула, щоб пошукати Мадж.

ІЇ кімната була розташована на другому поверсі, де й дві гостьові кімнати та кабінет її батька. Я застромила голову в кабінет, щоб привітатися з мером, але там було порожньо. Телевізор дзижчав, і я зупинилась — показували нас із Пітою на вчорашній вечірці в Капітолії. Ми танцювали, їли, цілувались. Напевно, зараз це транслюють у кожному будинку в Панемі. І глядачів, мабуть, уже нудить від Ромео і Джульєтти з Округу 12. Бо особисто мене вже нудить.

Я вже збиралася вийти геть, коли мою увагу привернула сирена. Я озирнулась і побачила, що екран телевізора почорнів. А потім на ньому спалахнули літери: «Останні новини з Округу 8». Інстинктивно я відчула, що ця інформація призначена не для моїх очей, а лише для мерових. Я мала тікати. І то швидко. Але я натомість прикипіла до телевізора.

На екрані з’явилась дикторка, якої я ще не бачила, — сива жінка з хрипким владним голосом. Вона повідомила, що становище погіршується і що оголошено тривогу третього ступеня. До Округу 8 спрямовані додаткові війська, а виробництво текстильної продукції призупинено.

Далі з жінки переключили на чоловіка, який вів репортаж із майдану в Окрузі 8. Я впізнала майдан, бо ж відвідала його минулого тижня. На дахах, що оточували майдан, і досі майоріли плакати з моїм обличчям. А внизу я побачила величезну юрбу. Майдан був ущерть забитий мітингувальниками, всі обличчя були затулені ганчірками й саморобними масками, люди галасували та жбурляли каміння. Будівлі палали. Миротворці навмання стріляли в натовп.

Такого я ще зроду не бачила, але миттю втямила одне. Ось що президент Снігоу називає заворушеннями.


РОЗДIЛ 5 | У вогні | РОЗДІЛ 7