home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


РОЗДIЛ 8

У вогні

Гейл за зап’ястки був прив’язаний до дерев’яного стовпа. Над ним, прибита за шию цвяхом, висіла дика індичка, яку він уполював у лісі. Гейлова куртка валялась на землі, сорочка була подерта. Він без тями впав на коліна — тільки мотузки на зап’ястках тримали його. Замість спини в нього був закривавлений шмат м’яса.

Позаду Гейла стояв незнайомець — я впізнала його однострій. Це форма старшого миротворця. Втім, то не був старий Крей. Незнайомець був високий на зріст, м’язистий, із ретельно напрасованими стрілками на штанях.

Картинка ніяк не складалась у моїй голові, аж поки я не побачила, як його рука здійняла батіг.

— Ні! — зойкнула я і стрибнула вперед.

Зупинити замах було вже неможливо, та й я усвідомлювала, що мені на це забракне сил. Тому я кинулася просто поміж батогом і Гейлом. Розкинула руки, захищаючи понівечене Гейлове тіло, бо сам він ухилитися вже не міг. Уся сила удару обрушилась мені на ліву щоку.

Біль був нестерпний, на мить я мов осліпла. Перед очима затанцювали вогненні цятки, і я впала навколішки. Однією рукою схопилася за щоку, а другою силкувалася втримати рівновагу. Я вже відчувала, як на щоці проступає рубець, а набряк застилає мені око. Каміння піді мною було вологим від Гейлової крові, а повітря — важким від її запаху.

— Припиніть! Ви його вб’єте! — пронизливо заверещала я.

Краєм ока я побачила обличчя мого нападника. Жорстоке, з глибокими зморшками, зі злим ротом. Сиве волосся було підстрижене зовсім коротко — замалим не поголене, очі — такі чорні, що, здавалось, у них — самі лише зіниці, а довгий прямий ніс був червоний від морозу. Сильна рука знову здійнялася, чоловік пильно дивився на мене. Я закинула руку за спину, безтямно шукаючи стрілу, але зброя моя, звісно ж, залишилась у лісі. Я скреготнула зубами в очікуванні наступного удару. (

— Зупиніться! — гримнув чийсь голос, і я угледіла Геймітча, який перечепився через миротворця, що лежав на землі. То був Дарій. На чолі попід рудим волоссям проступала багряна ґуля. Він був непритомний, але досі дихав. Що трапилося? Невже він іще до мого приходу намагався заступитися за Гейла?

Геймітч, проігнорувавши Дарія, грубо поставив мене на ноги.

— О, чудово! — він схопив мене за підборіддя й огледів рану. — Наступного тижня в неї фотосесія — вибираємо весільну сукню. І що я тепер маю казати її стилісту?

В очах незнайомця з батогом майнув відблиск упізнавання. Надворі мороз, тож на мені була купа одягу, на обличчі — жодного макіяжу, косу я заплела нашвидкуруч і сховала під пальтом. У такому вигляді, мабуть, нелегко було в мені впізнати переможницю останніх Голодних ігор. А особливо тепер, коли пів-обличчя набрякло. А от Геймітча показували по телевізору щороку, тому не впізнати його було неможливо.

Чоловік опустив батіг.

— Вона перешкоджала покаранню злочинця, який, до всього, ще й сам зізнався.

Все в незнайомцеві: його командний голос, його дивний акцент, — застерігало про невідому загрозу. Звідки він приїхав? З Округу 11? Чи з Округу З? А може, з самого Капітолія?

— Мені байдуже, навіть якщо вона висадила в повітря Будинок правосуддя! Подивіться на її щоку! Як вона за тиждень постане перед камерами? — гаркнув Геймітч.

— Це не мої проблеми, — голос чоловіка і досі був холодний, але я відчула в ньому нотку сумніву.

— Поки що ні, друже, але я, повернувшись додому, в першу чергу зателефоную в Капітолій, — промовив Геймітч, — щоб дізнатися, хто уповноважив вас зіпсувати гарненьке личко моєї підопічної!

— Хлопець займався браконьєрством. Зрештою, яке їй до нього діло? — промовив чоловік.

— Він — її двоюрідний брат, — Піта обережно взяв мене за вільну руку. — А вона — моя наречена. Щоб відбатожити хлопця, вам доведеться спершу відшмагати нас обох.

Мабуть, у цілому окрузі тільки ми троє могли дозволити собі так поводитись. Бодай тимчасово. Наслідки не забаряться. Але в цю мить мене турбувало єдине — як урятувати життя Гейлові. Новий старший миротворець озирнувся на підлеглих. Я полегшено зауважила, що всі обличчя були знайомі — це наші старі друзі з Горна. Було очевидно: їм зовсім не подобалося те, що відбувалося навколо.

Жінка на ім’я Пурнія, яка частенько обідала в Сальної Сей, зробила твердий крок уперед.

— Сер, гадаю, як на перше правопорушення, ви завдали йому вже достатньо ударів. Хіба що правопорушнику винесли смертний вирок, але у нас такий вирок здійснюється через розстріл.

— Це стандартна процедура? — перепитав старший миротворець.

— Так, сер, — промовила Пурнія, і кілька людей кивнули на згоду. Я була впевнена, що ніхто цього насправді й близько не знає, адже на Горні, коли хтось з’являється з дикою індичкою в руках, стандартна процедура — пропонувати за неї інайвигіднішу ціну.

— Гаразд. Тоді, дівчино, забирай свого брата. А коли він прийде до тями, нагадай йому: іще раз зважиться полювати на землях Капітолія — і я особисто зберу роз-стрільний загін, — миротворець провів рукою вздовж батога, оббризкавши нас кров’ю. Потім швидко скрутив його в охайні петлі й пішов геть.

Більшість миротворців незграбно вишикувалась і рушила за ним. Кілька залишились і за руки й за ноги підняли тіло Дарія. Перш ніж Пурнія пішла, я зустрілась із нею поглядом і самими губами промовила:

— Дякую.

Вона не відреагувала, хоча певна — вона мене зрозуміла.

— Гейле, — обернулась я й почала смикати мотузки, якими були замотані його руки. Хтось передав ножа, і Піта розтяв їх. Гейл гримнувся на землю.

— Краще за все віднести його до твоєї матері,— сказав Геймітч.

Ми не мали нош, але старенька з ятки з одягом продала нам дошку, яка правила їй за стіл.

— Тільки нікому не кажіть, де ви її взяли, — попросила старенька, швидко пакуючи свій товар.

На площі вже майже нікого не лишилося — страх переміг співчуття. Але після того, що трапилося, хіба можу я когось у цьому звинувачувати?

Коли ми вклали Гейла долілиць на дошку, допомогти нам віднести його було майже нікому. Геймітч, Піта й кілька шахтарів, які працювали з ним в одну зміну, підняли Гейла.

Ліві, дівчинка, яка мешкала на Скибі за кілька будинків від мене, взяла мене за руку. Минулого року моя мати врятувала життя її братові, коли той захворів на кір.

— Допомога потрібна? — її сірі очі були повні водночас страху й рішучості.

— Ні, але можеш збігати по Гейзел? Попросити її прийти до мене? — спитала я.

— Певна річ, — промовила Ліві й розвернулася.

— Ліві! — гукнула я. — Тільки нехай дітей лишає вдома.

— Гаразд, я з ними посиджу, — відповіла вона.

— Дякую!

Я схопила Гейлову куртку і поквапилася за іншими.

— Приклади до рани сніг, — звелів Геймітч через плече.

Я загребла пригорщу снігу і притулила до щоки — холод трохи приглушив біль від удару. З лівого ока текли сльози, я вже майже нічого не бачила і рухалася винятково по сліду тих, хто йшов попереду.

Дорогою я дослухалася до розмови Бриделя і Тома, Гейлових напарників, які намагалися відтворити, що ж сталося. Либонь, Гейл завітав до будинку Крея, як робив це сотні разів, адже Крей завжди добре платить за дику індичку. Але наразився на нового старшого миротворця на ім’я — хтось сказав — Ромул Тред. Ніхто й гадки не мав, куди подівся Крей. Ще сьогодні вранці він — вочевидь, досі командувач округу — купляв на Горні горілку, а тепер його ніде нема. Тред негайно взяв Гейла під арешт — оскільки той стояв із мертвою індичкою в руках, годі було виправдовуватись. Новина про халепу розлетілася швидко. Гейла привели на площу, примусили зізнатись у скоєному злочині й винесли вирок — відшмагати батогом, причому вирок підлягав негайному виконанню. Заки з’явилась я, йому вперіщили вже щонайменше сорок разів. Знепритомнів він десь на тридцятому ударі.

— Пощастило, що він мав при собі тільки індичку, — сказав Бридель, — Якби в нього знайшли стільки здобичі, як зазвичай, ото була би біда.

— Він сказав Тредові, що вполював індичку, тиняючись по Скибі. Сказав, що вона залетіла через паркан,

і він заколов її гілкою. І все одно це злочин. Якби дізналися, що він був у лісі зі зброєю, його б напевно стратили, — промовив Том.

— А що трапилося з Дарієм? — спитав Піта.

— Десь після двадцятьох ударів він утрутився — сказав, що цього досить. Тільки зробив він це не так мудро й офіційно, як Пурнія, — схопив Треда за руку, а той ударив його по голові руків’ям батога. Нічого доброго йому не світить, — сказав Бридель.

— Схоже, нам усім нічого доброго не світить, — зронив Геймітч.

Почав падати сніг, густий і лапатий, він тільки погіршив мені видимість. Нарешті я набрела на стежку, що вела до мого будинку; я попрямувала по ній, покла-даючись більше на слух, ніж на зір. Двері відчинились, і сніг забарвився в золоте. Мама, яка, безсумнівно, давно чекала на мене — я зникла на цілий день, нічого не пояснивши, — з подивом дивилась на нашу компанію.

— У нас новий старший миротворець, — буркнув Геймітч, а вона швидко кивнула, ніби іншого пояснення і не потребувала.

Я дивилась на неї з благоговінням, як і завжди, коли спостерігала, як вона з жінки, що кличе мене розчавити павука, перетворюється на жінку, яка не відає страху. Коли до неї приносять хворого при смерті… думаю, тільки тоді вона почувається на своєму місці. За кілька секунд із нашого довгого кухонного столу все прибрали, застелили його стерильним білим простирадлом і поклали на нього Гейла. Мати з чайника налила в таз води і звеліла Прим дістати з шафки ліки. Сухі трави, настоянки, медикаменти з аптеки. Я дивилась на її руки, на довгі тонкі пальці, що кришили зілля, додавали в таз краплі настоянок. Мама вмочувала ганчірку в теплу воду і паралельно давала Прим вказівки щодо приготування другої суміші.

Нарешті мати поглянула на мене.

— Око зачепило?

— Ні, на оці тільки набряк, — відповіла я.

— Приклади до нього ще снігу, — звеліла вона. Але в ту мить я була не на першому місці.

— Зможеш його врятувати? — спитала я маму.

Вона нічого не відповіла, тільки викрутила ганчірку

і помахала нею в повітрі, щоб трохи охолодити.

— Не хвилюйся, — сказав Геймітч. — До Крея багато кого карали батогом. І саме твоя мати їх усіх лікувала.

Я не могла пригадати часи до Крея — часи, коли старший миротворець вільно користувався батогом. Тоді моїй матері було приблизно стільки, скільки зараз мені, вона працювала в аптеці своїх батьків. Уже тоді, мабуть, у неї були руки цілительки.

Дуже обережно вона почала обмивати Гейлову скалічену спину. Мені стало млосно, я почувалася геть безпорадною, а з руки на підлогу крапав розталий сніг. Піта всадовив мене в крісло та приклав мені до щоки свіжий компрес зі снігом.

Геймітч відіслав Бриделя й Тома додому — я бачила, як він перед виходом пхає їм у руки монети.

— Не відомо, що станеться з вашою зміною, — промовив він.

Вони кивнули та взяли гроші.

Прибігла Гейзел, захекана, рум’яна, у волоссі — свіжий сніг. Вона мовчки сіла на табурет біля столу, взяла Гейлову долоню та притисла її до вуст. Моя мати не звернула уваги навіть на, неї. Вона перебувала в тому особливому просторі, де є місце тільки для неї та пацієнта, зрідка ще для Прим. Решта можуть почекати.

Навіть її професійним рукам знадобилось чимало часу, щоб промити всі рани, врятувати ті клаптики шкіри, які ще можна було врятувати, змастити спину маззю й намотати легку пов’язку. Коли кров ущухла, я розгледіла всі удари батога — і вони болем відбились у рубці на моєму обличчі. Я помножила свій біль на сорок — і могла лише сподіватися, що Гейл отямиться нескоро. Та мої надії були марні. Коли мати наклала останню пов’язку, з його вуст зірвався тихий стогін. Гейзел гладила його по голові та щось шепотіла, а мама й Прим перебирали мізерні запаси знеболювального — дістати його можна тільки в лікарів. Знеболювальне страшенно дороге, і його завжди бракує. Мати приберігає його для найгіршого болю. Але що таке найгірший біль? Як на мене, найгірший біль — той, який відчуваєш зараз. Дали б мені волю, я б роздала все за один день, бо геть не можу дивитись, коли хтось мучиться. Мати ж намагається приберегти знеболювальне для вмираючих, щоб хоч якось полегшити перехід на той світ.

Коли Гейл отямився, мама з Прим вирішили дати йому трав’яної настоянки.

— Це не зарадить, — промовила я.

Вони пильно подивились на мене.

— Це не зарадить, я знаю, як діє зілля. Настоянка знімає лише головний біль.

— Катніс, ми змішаємо її зі снодійним сиропом, Гейл упорається. Трави радше проти запалення, ніж… — рівним голосом почала мати.

— Дай йому справжні ліки! — заверещала я. — Ну! Хто ти така, щоб вирішувати, який біль він зможе витримати, а який ні?!

Від мого лементу Гейл заворушився, спробував дотягнутися до мене. Від руху крізь бинти проступила свіжа кров, і Гейл болісно застогнав.

— Виведіть її звідси, — звеліла мати.

Геймітч і Піта буквально виволочили мене з кімнати, а я викрикували якісь грубощі. В одній із кімнат вони вклали мене на ліжко і міцно тримали, доки я не припинила пручатися.

Поки я лежала, схлипуючи, а сльози намагалися пробитися крізь щілину, на яку перетворилося моє око, Піта пошепки розповідав Геймітчу про президента Снігоу та про повстання в Окрузі 8.

— Катніс пропонує нам усім тікати, — підсумував він. Але якщо Геймітч і мав свою думку щодо цього, він її не висловив.

За якийсь час прийшла мати й узялася до мого обличчя. А тоді довго тримала мене за руку і пестила, поки Геймітч розповідав, що ж трапилося з Гейлом.

— Отже, знов починається? — промовила вона. — Як раніше?

— Схоже на те, — була відповідь. — Хто б міг подумати, що ми шкодуватимемо, коли старий Крей піде у відставку?

Крея не любили не тільки через його однострій миротворця, а й через те, що він мав звичку за гроші заманювати нужденних молодих жінок до себе в ліжко, — ось чому він викликав відразу. У найважчі часи найголодніші в сутінки збирались у нього під дверима, змагаючись за можливість заробити кілька монет, продавши своє тіло, щоб нагодувати'родину. Якби я була трохи старша, коли помер батько, я б, мабуть, учинила так само. Але натомість я навчилась полювати.

Я не знала,(що саме мала на увазі моя мати, кажучи «знов починається», але була занадто розлючена й ображена, щоб її спитати. Але в голові таки десь відклалося, що повертаються гірші часи, бо коли пролунав дзвоник у двері, я скочила з ліжка. Хто це може бути в таку пізню годину? Відповідь тільки одна. Миротворці.

— Гейла не заберуть, — промовила я.

— Може, це прийшли по тебе, — зронив Геймітч.

— Або ж по вас, — відтяла я.

— Це ж не мій дім, — нагадав він. — Але я відчиню.

— Ні, я сама відчиню, — тихо промовила мати. Одначе ми всі попрямували за нею в коридор, до

дверей, за якими наполегливо лунав дзвоник. Та коли мати відчинила двері, за ними, замість цілого взводу миротворців, стояла самотня засніжена постать. Мадж. Вона простягла мені мокру картонну коробочку.

— Це для твого друга, — промовила вона.

Я зняла кришку і побачила всередині півдюжини пляшечок із прозорою рідиною.

— Це моєї мами. Вона дозволила. Беріть, будь ласка. Вона розвернулась і зникла у завірюсі — ми не встигли

її зупинити.

— Божевільна, — пробурмотів Геймітч, коли ми рушили за матір’ю на кухню.

Хай що мати дала Гейлу, я мала рацію — це не зарадило. Він скреготів зубами, все тіло блищало від поту. Мати наповнила шприц прозорою рідиною і зробила Гейлу укол у руку. Майже одразу його обличчя почало вияснюватися.

— Що це за ліки? — спитав Піта.

— З Капітолія. Називаються морфлій, — відповіла мати.

— Я не знав, що Мадж знайома з Гейлом, — промовив Піта.

— Раніше ми продавали їй суниці,— буркнула я майже зі злістю.

Що ж мене так розлютило? Звісно ж, не те, що Мадж принесла ліки.

— Мабуть, вона дуже любить суниці,— зронив Геймітч.

Ось що мене роздратувало! Натяк, що між Гейлом і Мадж щось є. Мені це не сподобалося. Дуже не сподобалося.

— Вона моя подруга, — тільки й спромоглася я відповісти.

Тепер, коли знеболювальне трохи полегшило Гейлові страждання, ми теж розслабилися. Прим нагодувала нас печенею з хлібом. Мати запропонувала Гейзел відпочити в одній із кімнат, але вона пішла додому, до малечі. Геймітч і Піта хотіли залишитися, але мати відіслала їх обох по домівках. Вона знала, що заганяти мене в ліжко зараз марно, тому дозволила побути з Гейлом, поки вони з Прим відпочинуть.

Ми з Гейлом залишились на кухні наодинці, я сіла на стілець Гейзел і взяла Гейла за руку. За якийсь час пальці мої насмілились діткнутися його обличчя. Я вперше торкалась його густих темних брів, вигину щоки, лінії носа, ямки, де починається шия. Я провела рукою по щетині на його підборідді й нарешті дісталась губ. М’яких, повних, ледь потрісканих. Його подих зігрів мою замерзлу шкіру.

Цікаво, уві сні всі здаються молодшими? Зараз Гейл був схожий на того хлопчика, на якого я наскочила в лісі багато років тому, — хлопчика, що звинуватив мене, буцім я краду здобич із його пасток. Що за двоє ми були тоді — налякані безбатченки, долею примушені рятувати наші родини від голодної смерті. Відчайдушні, але з того дня більше не самотні, бо знайшли одне одного. Я згадувала чудові миті, проведені в лісі, ліниву пообідню риболовлю, день, коли я навчала Гейла плавати, той раз, коли я підвернула коліно і він відніс мене додому. Ми по-дорослому розраховували одне на одного, прикривали одне одному спини, спонукали одне одного бути відважними.

Вперше подумки я помінялася з Гейлом місцями. Уявила, що це Гейл на Жнивах зголосився добровольцем замість Рорі, щоб урятувати братика, уявила, що він зник із мого життя і, щоб вижити, став хлопцем якоїсь незнайомої дівчини, а потім повернувся додому разом із нею. Вони живуть поряд. Він пообіцяв із нею одружитися.

Ненависть, яку я відчула до Гейла, до примарної дівчини, до всього, що я собі науявляла, була така реальна та близька, що мені забракло повітря. Гейл мій. А я його. І крапка. Чому для того, щоб я це усвідомила, йому довелося мало не померти під батогом?

Бо я егоїстка. Боягузка. Бо я з тих дівчат, які замість допомогти тікають, рятуючи власне життя й залишаючи страждати та помирати тих, хто втекти не може. Саме таку дівчину Гейл сьогодні зустрів у лісі.

Не дивно, що я виграла Ігри. Які ніколи жодна пристойна людина не вигравала.

«Ти врятувала Піту», — промайнуло слабке виправдання.

Але зараз навіть це було під питанням. Я добре знала і розуміла: якщо я дозволю хлопцеві загинути, то коли повернуся в Округ 12, моє життя стане нестерпним.

Я поклала голову на краєчок столу, кривлячись від огиди до самої себе. Шкодуючи, що не загинула на арені. Бажаючи, щоб Сенека Крейн підірвав мене, як і мав, за словами президента Снігоу, зробити, коли я піднесла до рота отруйні ягоди.

Ягоди. Я зрозуміла, що відповідь на питання, хто я така, захована в тій пригорщі отруйних ягід. Якщо я хотіла врятувати Піту, бо знала, що мене обминатимуть, як пранцювату, коли повернусь без нього, тоді я нікчема, негідниця, паскуда. Якщо зробила це, бо кохаю Піту, тоді я знов-таки егоїстка, але мене можна пробачити. Та якщо я використала ягоди, щоб кинути виклик Капітолію, я чогось варта. От тільки проблема в тому, що я гадки не маю, що саме відбувалось у моїй душі в той момент.

А може, люди в округах праві? Може, то й справді був вияв непокори, навіть якщо вчинила я його несвідомо? Бо десь глибоко в нутрі я таки усвідомлюю, що втекти і врятувати родину і друзів — це не вибір. Навіть якби втеча вдалася. Це нічого не виправить. Не припинить катувань — таких, як сьогодні зазнав Гейл.

Життя в Окрузі 12 не надто відрізняється від життя на арені. В якусь мить слід просто припинити втікати, розвернутися й постати віч-на-віч із тими, хто хоче твоєї смерті. Найважче — знайти в собі мужність це зробити. А в Гейла ця мужність є. Він народився бунтівником. А я мрію про втечу.

— Пробач мені,— прошепотіла я, нахилилась і поцілувала його.

Його вії затремтіли, і він поглянув на мене крізь туман ліків.

— Привіт, Катніп.

«Катніп» — це котовник, від якого шаленіють коти. Гейл прозвав мене так, коли в лісі до мене якось причепилася скажена рись.

— Привіт, Гейле, — промовила я.

— Я думав, ти вже втекла, — сказав він.

Вибір у мене невеликий. Померти, як загнаний звір, у лісі, або ж померти тут, поряд із Гейлом.

— Я нікуди не тікаю. Я залишаюся, щоб створити ще більше проблем.

— Я теж, — усміхнувся Гейл — і тут-таки ліки затягнули його в забуття.


РОЗДІЛ 7 | У вогні | РОЗДІЛ 9