Розділ тринадцятий
Спітамен кшатра[25]
Коли врешті дісталися до Істру, було вже ополудень. Обидва береги ріки – скіфський і протилежний, фракійський, – кишіли, як мурашники. Тисячі й тисячі людських фігурок метушилися по обох його берегах, сюди й туди снували човни, плоти. А через усю широчінь ріки, з невеликими проміжками для пропуску води, вишикувалися вряд трієри на якорях. Трієри були великі, морські, певно, прийшли сюди з Понту, піднявшись угору по річці. Ольвія зрозуміла, що на річці йде будівництво мосту чи переправи для перської орди.
Крутим узвозом спустилися вниз і спинилися біля товстих дубових паль, які було забито в твердий ґрунт берега. На фракійському боці теж було забито в твердий материковий фунт дубові палі, а між ними від берега до берега, поверх заякорених трієр, вже натягнено вісім товстих лляних канатів, до яких поприв'язували поперечні балки.
Різномовні раби (це зрозуміло було по їхніх вигуках), білі, смагляві і зовсім чорні, голі, в самих лише набедрених пов'язках чи коротких спідничках, під виляски батогів наглядачів з трудом повертали важкі вороти, натягуючи товсті канати.
Чорнобородий щось сказав, двоє вершників із його загону спішились, побігли берегом до човнярів, а чорнобородий знову повернувся до будівничих мосту. Скрипіли корби, кричали наглядачі й періщили голих рабів, і ті все крутили й крутили корби. Канати поверх трієр хоч і повільно, але натягувалися й натягувалися, аж доки й не забриніли, як струни, і не лягли на ряд трієр, що віднині будуть підтримувати міст замість паль.
Тим часом прибіг один з вершників, щось сказав чорнобородому, той кивнув Ольвії, щоб вона йшла за ним. Спустилися до води, де на них уже чекав чималий човен, власне, два човни, збиті дошками. В один вершники завели коней, а в інший зайшли чорнобородий, Ольвія і ще якісь люди, певно, будівничі, яким треба було якраз на той берег. Ольвія присіла, а чорнобородий стояв біля неї і дивився на той берег. Веслярі поплювали на долоні, гекнули, опустили довгі весла у воду, потягли їх на себе, і обидва човни стрімко пішли од берега.
Вода на середині ріки вирувала, вдарялась у борти трієр, що перегороджували їй шлях, пінилась і з шумом та ревом неслася у проходи між суднами. Із човна трієри видавалися великими, і десь там над ними, нагорі, будувався міст.[26]
На фракійському боці вже настилали на натягнені поверх трієр канати міцні кругляки по ширині майбутнього мосту і міцно прив'язували їх до поперечних балок. І відразу ж засипали їх землею, яку на носилках, майже бігом, під ударами батогів, носили раби. Одні носили землю, інші розрівнювали її, а треті трамбували товстими обрубками колод. Одночасно із земляним насипом тягли з обох боків перила.
Сидячи у човні, Ольвія бачила, що будівництво мосту йде у швидкому темпі, перси квапились. І тоді вона подумала про Тапура. Чи знає він та його владика Іданфірс, що перси вже будують міст на землю скіфську?.. За якийсь десяток днів закінчать вони міст, і по ньому лавиною потече перська орда… Як застерегти скіфів, як передати їм про цей міст? Подумала, і на душі стало важко: а чи випустять перси її із свого табору? Ой, мабуть, навряд. І втекти від них – теж не втечеш. І від розуміння того, що вона знає про ворога, про його наміри, а не може застерегти скіфів, їй було боляче, і наче відчувала за собою якусь вину.
Човен пристав до фракійського берега, ткнувся носом у пісок, веслярі, розігнувши спини, відхекувались. Чорнобородий кивнув Ольвії, і вона зійшла за ним на берег… Вже не скіфський, а чужий. З другого човна зводили коней і зразу ж сідали. Сіла й Ольвія, і по знаку чорнобородого вони рушили. На фракійському боці людей було більше, вони снували так густо, що між ними трудно було проїхати. Все то були будівничі мосту: носили землю, пиляли й тесали колоди для настилу.
Загін чорнобородого круто повернув у степ, і, коли піднялися на узвишшя, Ольвія побачила далеко внизу велетенський військовий табір, над яким здіймалися дими від тисяч і тисяч багать. Вся перська орда вмістилась у тій долині, а чи тільки частина її – невідомо, але долина була вщерть забита людьми і тваринами. На обріях носилися вершники, ліворуч і праворуч шляху скакали загони, на узвишшях стояли сторожові пости, і чорнобородий щось їм кричав, певно, таємне слово.
Іржали коні, ревла худоба, скрипіли вози, і гул людських голосів долинав із долини, наче морський прибій.
– Наші коні затопчуть ваш степ і вип'ють ваші води, – звертаючись до Ольвії, хвалькувато вигукнув чорнобородий.
– Ви ще не знаєте, що таке скіфські степи, – відповіла Ольвія.
– О, ти не знаєш, що таке військо царя царів! – буркнув чорнобородий і вмовк. Спустилися вниз, всюди паслися осідлані коні, між ними спали вершники у панцирах і шоломах, ще далі ревіла худоба, гуртами рухались верблюди, воли.
Сам табір був захищений трьома рядами возів. Загін, що полонив Ольвію, проїхав через три ряди возів після того, як чорнобородий сказав дозорцям таємне слово. Запетляли вузькими проходами, наче в густому лісі. Всюди спали піхотинці, поприкривавшись від сонця великими плетеними щитами, спали, хоч гул над табором стояв неймовірний. Там і тут лопотіли на вітрі намети, шатра, але здебільшого воїни лежали просто неба. Блищали шоломи, панцири, кольчуги. Багато воїнів було в повстяних ковпаках, вовняних накидках. І гул, гул, такий, що, здавалось, велетенська ріка вергала каміння в бездонну прірву. Полонений, потрапивши в такий табір, глухнув і сліпнув, втрачав волю, тяму і вже нездатний був ні опиратися, ні тим більше триматися з гідністю.
Вершники чорнобородого в'юнами завертілися, аби не наступати воїнам на голови, і повільно рухались табором. Там і тут клепали молоти: похідні ковалі лагодили зброю, ревіли верблюди, іржали коні, кричали люди, і годі було що втямити чи збагнути. Ольвії здавалося, що потрапила вона в потойбічний світ. І тільки думала: як? Як скіфи здолають таку орду, що заповзала у їхні степи?
Середина табору, котру охороняли «безсмертні», мала свій додатковий захист і була оточена трьома внутрішніми рядами возів, над якими на списах маяли кінські хвости. А за возами на просторі стояло величезне рожеве шатро, над яким розпростер крила золотий орел. Ольвія здогадалась, що тут перебуває перський цар.
Біля входу в шатро непорушно застигли зі списами, щитами й мечами на поясах шестеро здорованів у сяючих шоломах і латах. Вони стояли, наче кам'яні ідоли, навіть не ворухнулися, коли загін спішився біля шатра. Тільки коли прибулі зробили вперед по кроку, списи хитнулися, спалахнули на сонці й загородили дорогу.
Вершники, котрі полонили Ольвію, враз притихли й принишкли, притримуючи мечі на поясах, аби ті не дзенькнули, обережно спішились, вишикувались у лінію і завмерли, ніби їх і не було. Чорнобородий застиг попереду.
Стояли довго, не сміючи навіть звести очі, тільки час від часу кліпали повіками. Ольвія зрештою не втерпіла:
– І допоки ми будемо молитися на це шатро? Я спішу додому, до Гостинного мо…
Чорнобородий метнувся до неї безшумно, затис полонянці рота широкою, твердою як камінь долонею… А віднявши долоню, люто глянув на полонянку і ребром своєї руки провів у себе по горлі. Ольвія все зрозуміла і затихла.
Із шатра висунулась довгаста, жовта, як гарбуз, голова без єдиної волосинки і ворухнула рудими бровами. Чорнобородий щось шепотом доповів їй, голова кивнула і зникла. Знову потяглися хвилини нестерпного чекання. Чорнобородий пас очима вхід у шатро, і руки його були молитовно складені на грудях.
Із шатра вийшов товстий, дебелий перс у панцирі й шоломі і, поклавши руки на шкіряний пояс, що туго впивався йому в живіт, щось тихо сказав чорнобородому. Той догідливо кивнув головою і, повернувшись до полонянки, рухом руки показав їй, що треба йти. Ледве Ольвія зробила крок-другий, як звідкілясь невидимі руки підхопили її, і вона миттю опинилась у шатрі. Злякано притискуючи до себе дитину, зробила кілька кроків поміж двома рядами воїнів із оголеними короткими мечами й опинилася під склепінням шатра.
Усередині шатро було надзвичайно просторе, в парчі й позолоті. На пишних килимах на подушках поважно сиділи в шоломах, з короткими мечами на поясах стратеги і воєначальники загонів.
Тиша в шатрі стояла така, що чути було, як дзвенить у власному вусі. Жодного руху, погляду… Наче сиділи не живі, а якісь дивні мерці…
Ольвія сковзнула поглядом далі по шатру, і біля священного вогню, що горів у великій бронзовій чаші на триніжку, під протилежною стіною шатра, на якій висів герб Персиди – соколине пір'я і всередині стрілець, що натягає лук, – по-східному схрестивши ноги, сидів на подушках сам Дарій в золотій шоломоподібній тіарі з майстерно завитою бородою. Був він у рожевому осяйному вбранні, підперезаний широким шкіряним поясом із золотою пряжкою у формі крилатого колеса і з коротким мечем у позолочених піхвах.
Він байдуже дивився на полонянку, звузивши набряклі, важкі повіки. Сонна апатія, мертвотна холоднеча оповила його сухе, різке обличчя з важким підборіддям. Але навіть крізь ту сонливість проступали риси вольового, жорстокого і владного царя, царя царів, як величали себе всі перські владики із роду Ахеменідів.
– Я прийшла, великий царю, – сказала Ольвія, і від перших звуків її голосу стратеги хитнулися з подиву: ще такого не було, аби якась полонянка сміла першою заговорити до того, хто є уособленням бога на землі.
– Я дуже здивована і обурена, – в мертвій, недобрій тиші говорила далі полонянка. – У тебе, великий царю, скільки того війська, що зір його не осягає, то для чого було хапати жінку з дитиною на руках? Хіба я в змозі заподіяти зло твоїй орді, великий царю?
Не встигла Ольвія й закінчити, як звідкілясь нечутно, мов кажани, метнулись до неї тіні, затисли їй рота, схопили за плечі й почали гнути її до землі, намагаючись кинути полонянку на килим, до ніг царя. Ольвія що було сили шарпнулась, випросталась.
– Падай! – шипіли позад неї. – Варварко, ти знаходишся перед самим Дар'яваушем[27], царем великим, царем царів! Ти знаходишся перед сонцем усієї землі! Спітамен кшатра удостоїв тебе великої честі, аби ти поцілувала край килима у його божественному шатрі. Перед ним прості смертні лежать і бородами метуть землю!
– А я – жінка! – дзвінко вигукнула Ольвія. – Я виросла у вільнім місті, де не принижували так людей!
Брови Дарія злегка ворухнулися, тіні відскочили від Ольвії.
І знову в шатрі запала тривожна тиша.
Дарій ворухнув сухими, потрісканими від степового вітру губами, сонна апатія почала сповзати з його обличчя, очі напіврозплющилися. Тихо, але владно цар царів запитав полонянку:
– Ти хто така, красуне?
Невидимий товмач швидко переклав запитання для полонянки по-грецькому.
– Ольвія, – відповіла полонянка.
У кутиках уст царя царів мигнула іронічна посмішка.
Він запитав з ледь прихованим сміхом:
– Ти, виходить, така знаменита, що досить одного твого імені? Але ми про тебе раніше нічого не чули.
– Я дочка архонта Ольвії і дружина скіфського вождя Тапура!
Стратеги перезирнулися між собою і знову завмерли.
– Чому це дочка архонта і дружина скіфського вождя самотня їхала степом? – м'яко запитав Дарій.
– Я втікала від гніву свого чоловіка, – відповіла Ольвія правду. – Він буває добрим, але буває злим, як Мегера. Йому потрібний син, продовжувач роду, син-орел, про якого б загомоніли степи, а я… – Жінка тяжко і сумно зітхнула. – А я народила йому дочку. Лють полонила його і осліпила. Довелося втікати вночі на коні, бо під гарячу руку Тапур здатний на все. Він як дикий кінь, що не терпить вуздечки. Його неможливо приборкати, допоки він сам не схаменеться.
Обличчя царя царів зробилося співчутливим і добрим.
– Який жорстокий твій чоловік, – злегка похитав він головою. – Але тобі, нещасна жінко, повезло. Втікаючи від свого, як ти кажеш, незагнузданого чоловіка, ти потрапила під надійний захист. І тепер маєш змогу відомстити віроломному Тапуру. Адже ти не винна, що народила дочку, а не сина.
– Так, великий царю, я не винна, – згодилась Ольвія. – Боги тому свідки, що я дуже хотіла народити сина.
– Все у волі богів, – м'яко мовив Дарій і почав у ту мить навіть подобатись Ольвії. – Син добре, але й дочка – теж добре. Дівчата, які згодом стають дружинами чоловіків і мужів, нам дуже потрібні, адже без них не буде дітей, не буде воїнів. – І додав, злегка посміхнувшись: – Мене також народила колись жінка, і я вдячний їй, бо мій батько, славний Віштасп, ніколи б на це не спромігся.
Цар був радий з власного дотепу, полководці теж посміхнулися і враз стисли вуста, як тільки-но цар погасив свою скупу посмішку.
Дарій заговорив, як і вперше, тихо та м'яко:
– Радій, красуне! Я веду непереможне військо персів проти непокірних і свавільних скіфів. І мене, й моє військо осяває сам бог неба, великий Ахурамазда. Скіфи віднині більше не мають місця на землі. Скористайся нагодою і відомсти своїм кривдникам. Більше того, я велю, і ти станеш дружиною майбутнього сатрапа Скіфії, котрого я поставлю і котрий у всьому слухатиметься мене.
Ольвія мовчала.
– Радість онімила твої вуста? – лагідно запитав цар царів.
– Бути зрадницею – невелика радість, – відповіла Ольвія.
Брови Дарія ворухнулися.
– Як розуміти дочку архонта і дружину скіфського вождя?
– У мене немає зла до скіфів, бо вони нічого лихого мені не вчинили, – полонянка глянула в холодні очі царя царів. – У мене немає гніву і до Тапура. Йому потрібний син.
– То в чому ж тоді суть?
– Суть ось у чому, великий царю. – Ольвія почекала, доки перекладе товмач, і далі говорила уже повільніше: – Все, що трапилось, це наша з Тапуром справа. Скіфи тут ні при чім.
Чорна тінь набігла на сухе лице Дарія.
– Я хочу тобі зробити добро.
– Коли ти, великий царю, добрий – вели відпустити мене додому, до Гостинного моря, – різко сказала Ольвія. – А мстити Тапуру я не буду. Я люблю його. Він батько моєї дитини. Що між нами сталося, те між нами й лишиться!
Дарій смикнувся, але стримався і сказав з погрозою:
– Я велю відпустить тебе до твого батька, хоч ти й гостроязика та непоштива. Але після того, як ти найближчим шляхом поведеш мою кінноту на Скіфію. О, це займе у тебе зовсім небагато часу. І потім ти вільна, як птах у небі. Я щедро тебе нагороджу, дам багату повозку, слуг і рабів, аби дочка архонта більше не гасала самотня степами. І ти повернешся додому з небаченими дарами.
– Коли владика такий всемогутній, то нехай сам і шукає скіфів! – не відаючи, що каже, вигукнула Ольвія. – У нього багато воїнів. Коли вони чогось варті, то цар царів обійдеться і без жіночої зради.
Дарій потемнів з виду.
– Гляди, щоб твій довгий язик не зашкодив твоїй ніжній шиї! – тихо, але владно мовив владика. – Таких слів, які вилетіли щойно з твоїх уст, я нікому не прощаю. Я онімлюю такі вуста. Але тебе помилую, зважаючи на твою молодість і вроду. Дочка грецького архонта просто не думає, що каже!