на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Розділ третій

Де ти, мій вірний Геракле?..

У хвилини туги з'являвся він.

Бачила Ясона сяючого, з ніжною блакиттю в гарних очах. Так і не зійшлися їхні дороги… Ясон, Ясон, ясне сонечко…

Батько мене, по суті, продав, рідне місто й пальцем не ворухнуло, щоб мене порятувати, навпаки, раділи городяни, що відкупилися од кочовиків мною… Один ти в мене лишився, Ясоне, лишився далеко звідси, за Гостинним морем, в незнаних Афінах. Але жоден скіф, навіть уся їхня орда, не заборонить мені думати про тебе, хлопчику. Хоч ти й далеко, але ти поруч, не за морями, не за горами, не за степами, а поруч… Бачу твої блакитні очі, думаю про тебе, згадую… А згадувати минуле – то єдине, що зостається мені робити у цій кибитці…

Пригадувала, крізь сльози пригадувала…

У дитячі роки Ясон був великим фантазером і мрійником. Все любив вигадувати страшні й чудернацькі історії та різні неймовірні пригоди, що буцімто з ним траплялися.

Починав завжди так:

– Потемніло одного разу сонце, з'явилося у наших краях страшне-престрашне страховисько… Ще зліше, як Горгона[8]. На Горгону глянеш – у каменюку перетворишся, а на нього зиркнеш – дим піде з тебе!

– А що воно таке… страховисько?.. – вдаючи, що їй лячно, пошепки запитувала дівчина. – Та ще й страшне-престрашне?

– Будь ласка, сиди і слухай уважно, – супився маленький оповідач і весь аж переповнювався значимістю того, що розказував. – Хіба ж невтямки? Замість волосся у нього змії, як у старої Мегери[9]. Страхо-овисько-о… З одним оком, як циклоп. Крила в нього отакезні. Як махне ними – буря гуде, сонце меркне, дерева лягають по землі, а на морі аж до неба хвилі здіймаються. От яке страховисько з'явилось одного разу в наших краях!

Ольвії і весело, і ніби трішки аж страшно.

– Ну й вигадник ти! І де таке страховисько взялося?

Ясон думає мить, а тоді рішуче вигукує:

– Коли ти дізнаєшся, що воно тебе викраде і на край світу в пазурах понесе, тоді буде не до сміху!

– Ой, страшно! – сміється дівчина. – І хто ж мене порятує?

– Н-ну… – мнеться Ясон і невиразно додає: – Один із славетних наших героїв.

– Може, Геракл? Більше мене рятувати нікому.

– Ну, Геракл уже всі свої подвиги здійснив.

Дівчина весело дивиться на нього і сплескує руками.

– Чи ж не ти, бува, хлопче? – А в самої очі так і сяють, так і сяють. – Більше нікому мене, нещасную, рятувати.

Пом'явшись-повагавшись, Ясон скромно признається:

– Ну… хоч би і я. А що? Он Ахіллу було тільки шість років, а він уже левів та вепрів убивав!

– Так то ж Ахілл! – І дівчина стрибає на одній нозі перед розгубленим хлопцем. – То ж герой, а ти… Ой, не можу, ой, не можу… Ясон – герой! Ха-ха!..

– А ти не смійся!..

– Так смішно ж…

Фантазії Ясона починалися однаковісінько (яке-небудь найжахливіше страховисько, котре і уявити важко, негадано викрадає Ольвію) і так само закінчувались (Ясон після запеклої битви героїчно перемагає те всесильне страховисько і щасливо звільняє дівчину. Живу-живісіньку, тільки злякану трохи).

– І не страшно тобі, – насмішкувато доскіпувалась вона, – із страховиськами на герць ставати?

– Я не відаю, що таке ляк! – вперто вигукує хлопець.

– Може, скажеш, що ти й самої Ламії[10] не боїшся?

Ясон на мить задумується: Ламія? Це страховисько тим живе, що пожирає дітей, і батько, тільки, бувало, почне пустувати Ясон, застерігав: «Ой, гляди, щоб тебе Ламія не схопила та не згламала!»

Та заради Ольвії Ясон готовий на все:

– І Ламії не боюсь!

Ольвія тоді кепкувала, а самій радісно й утішно було, що заради неї маленький Ясон ладен битися з усіма потворами світу.

…О, то було незабутнє дитинство!

Похитуючись у кибитці, Ольвія, забувши про сльози, що течуть і течуть по її щоках, все згадує і згадує, бо тільки у спогади можна втекти від жахливої дійсності, а згадуючи, забуває про все і посміхається сама до себе, посміхається крізь сльози.

Спливли роки. Ольвія одного разу, ніби між іншим, нагадала:

– А страховисько ще й досі не летить. Оте страшне-престрашне, котре мене крало й на край світу несло, а ти, відважний герою, безстрашно мене звільняв із пазурів.

Юнак густо почервонів.

Від маленького фантазера Ясона з її дитинства у ньому хіба що лишилися блакитні очі та білявий чубчик, що стирчав так же смішно й задерикувато, як і раніше. Перед нею стояв стрункий юнак з ніжними, як у дівчини, рисами обличчя, сором'язливий, мовчазний. Він ніяково переступав з ноги на ногу, червонів, губився… А їй було приємно дивитися на нього, зніяковілого, із задерикуватим чубчиком і… гарного.

– Чи, може, ти вже не хочеш мене визволяти із пазурів того страховиська? – перепитала вона і чомусь зашарілась.

Вони стояли одне проти одного, стояли схвильовані, розгублені.

– Ні!.. – раптом палко вигукнув він.

Вона засміялась, аби не показувати своє розгублення.

– Невже мій Геракл наситився подвигами?

Він дивився їй прямо у вічі.

– Страшне-престрашне страховисько більше ніколи не посміє тебе навіть чіпати!

– Цікаво. Чому? – Ольвія почервоніла, бо спіймала себе на тому, що з хвилюванням чекає його відповіді.

І тоді Ясон зважився.

Хитнувся до неї невловимим рухом і несміливо ткнувся губами в її губи… Вона тихо скрикнула. Ніби злякавшись свого вчинку, Ясон притьмом кинувся навтьоки… Ольвія, сама не розуміючи від чого, засміялась. Він утікав, а вона сміялась…

І тепер вона крізь сльози посміхається, пригадуючи, як він ткнувся губами в її губи…

Невдовзі після того випадку Ясон на трієрі поплив до Афін – за наукою до тамтешніх мудреців.

Попрощалися вони стримано і соромливо. Ольвія все ще відчувала той несміливий дотик його губ на своїх губах, тому не підводила голови, щоки її пашіли, а на губах блукала якась дивна посмішка. Ясон теж губився, щось намагався їй сказати наостанку, але так і не зважився…

– Як приїду, – крикнув уже з трієри, – то все, все тобі скажу. Чекай мене, Ольвіє!..

Ждала його Ольвія, ждала, виглядала.

Батьки – і його, і її – давно вже натякали про Гіменея, бога шлюбу, між ними вже давно досягнено згоди про майбутнє своїх дітей. У батьків і долі однакові: обидва втратили дружин, рано ставши удівцями, і вдруге не одружувались, а виховували своїх дітей. Вони мріють, щоб їхні діти стали щасливіші за них… А щасливі вони будуть, коли поберуться, коли надінуть на себе солодкі пута Гіменея…

Не в змозі дівчина ані заперечити, ані схвалити угоду батьків. Чи любить вона Ясона? Далебі, про те ще не думала. Але хлопець їй подобається. Навіть дуже. Він не лише на лиці гарний, він і душею такий: ласкавий, тихий, соромливо-цнотливий… Неначе дівчина. Він чистий, як чисті його блакитні очі. І є щось таке, чим він приваблював її, манив…


Ясон мав ось-ось повернутися.

Мріяла… Припливе Ясон, осідлають вони коней і помчать у степ, аж до самого Борисфену. Коней відпустять пастися, а самі зійдуть на високу скіфську могилу, сядуть на вершечку, і буде вона слухати його розповіді: про інші моря, про чужі країни, про тамтешні народи…. А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетні Афіни… Слухатиме, захоплюватиметься і дивитиметься у його ніжні і такі віддані блакитні очі… Чи підуть вони у гавань зустрічати, як колись у дитинстві, кораблі із чужих морів…

Не повернувся Ясон, а натомість із далеких степів, з-за Борисфену, примчав цей хижий скіф і вихопив її з гнізда, вихопив гострими пазурами, як орел хапає беззахисну перепілку…

Ох, Ясон, Ясон…

Ти вигадував колись різні химерні страховиська, а воно – страховисько – таки й прилетіло. Схопило Ольвію. І він, її юний і вірний Геракл, виявився безсилим…

Тяжко, душно.

Здавалось, ще мить, і вона не витримає.

Шарпнула запону кибитки, відкинула її, спрагло, як потопаюча, вхопила свіжого повітря…

– Прощай, Ясоне, – тільки й прошепотіла. – Не судилось…


Розділ другий А про моє щастя ти подумав?.. | Ольвія | Розділ четвертий Хай буде дочка Ольвією