на главную   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


9

Вночі на раді в Хмельницького штурм призначили не на ранок, а на вечір другого дня: гетьман хотів зламати опір поляків одним потужним ударом, отже, треба було підготувати його добре.

Ще з вечора почали сипати проти польських валів три величезні шанці, щоб поставити сорок гармат із сімдесяти, що їх мав гетьман до своєї розпоряди.

Решту гармат розташовано проти правого й проти лівого флангів поляків, там, де коло східного ставу ворог іще не встиг насипати валу.

Всю ніч готувалися козаки й татари до штурму: оглядали й гострили зброю, набивали піском великі мішки, щоб закидати ними рови під валами, робили великі й малі смолоскипи, щоб кидати їх на ворога та освітлювати вночі місце бою, навантажували Тарасами та дубовими колодами довгі вози, щоб за їхньою ослоною якнайближче підійти до польських окопів…

Полковники, сотники, осавули, курінні отамани — кожний коло свого відділу — робили вказівки, давали накази, стежили за виконанням і повідомляли Хмельницького про хід роботи.

На обширі кількох миль у червоному, світлі великих кострищ — коло возів, коло гармат, коло наметів, коло валів і коней, — усюди помітно було безупинний рух.

З’являлися з темряви, зникали в ній і знову з’являлись освітлені червоним багаттям десятки, сотні, тисячі постатей, дзвінко й уперто рубали сокири, шурхали піском і землею незліченні спритні лопати, тихо рипіли вози й мажі, а подекуди лунко били об тверду землю копита: то окремі полки вже починали пересуватися на заздалегідь призначені від гетьмана місця.

Протягом цілої ночі увесь величезний табір козацькотатарський не знав спочинку. Тільки на ранок сподівалися наказу гетьманського відпочити до півдня.

В польському таборі було тихо. Тільки щось опівночіз’явилася на валах освітлена смолоскипами урочиста процесія.

Попереду під балдахіном ішов високий ксьондз з святими дарами, у білій з золотом мантії. Два інших ксьондзи підтримували його під лікті. Держала балдахіна тримали чотири шляхтичі в довгих блакитних кунтушах. Перед ними, розкидаючи квіти, йшло кілька дівчат у білих сукнях. Зр ксьондзами з непокритими головами йшли князь Ярема й уся старшина польська.

— Przed tak wielkim sakrametem,

— співали ксьондзи, — upadajmy na twarzy… — і ціле військо підхоплювало цей спів, і летів він урочистими хвилями аж до козацького табору, і було в цьому співі, в цій незвичайній процесії дцось таке, що примусило Приндяка перехреститися й прошепотіти якісь молитовні слова.

Богун глянув на нього незадоволено:

«І чого там Чорнота гав ловить!» — подумав він, побачивши, що деякі з козаків покидали роботу й почали стежити за процесією на польських валах.

І хоч до шанців, де порядкував Чорнота з арматою, було від Богунового полку не менше як півмилі, Чорнота, немовби почувши ту Богунову думку, підбіг до гармашів, наказав запалити гноти, сам особисто навів гармату й крикнув:

— Смали!..

— Б-бум! — гримнуло й залунало в нічній тиші.

— Przed tak wielkim sakrametem — почулося ще голосніше.

— Б-бум! Б-бум!

— Перша! Друга! — командував Чорнота, але гарматні кулі або не долітали до процесії, або падали далеко позад неї.

— Що вони там, п’яні понапивалися, чи що? — сердився Богун. — Щоб ото й досі не влучити!

Приндяк не поділяв його думки:

— Все ж таки служба божа…

— Служба то служба, а от якби поцілив Чорнота которого — веселіше було б і штурмувати завтра, — сказав Богун.

Чорнота, стріливши ще разів три, несподівано перестав: казали, що гетьман наказав не дражнити ляхів.

Процесія, обійшовши вали, зникла.

І в польському таборі, і в козацько-татарському запанувала тиша.

Тільки шурхали, як і раніше, лопати, тільки подекуди тихо рипіли вози.

Богун глянув на небо: Чумацький Шлях уже ледве мріяв, а Віз уже зовсім нахилився до обрію.

— Ану, Семене, я в цей бік — ти в той: огляньмо ще раз, чи впоралися вже козаки, — сказав Богун Приндякові.

Вони роз’їхалися.

Кожного козака свого полку Богун знав особисто. Коли в кого з них траплялась якась несправа — чи то з мушкетом, чи то з возом, чи то з конем, — полковник майже завжди про це пам’ятав і не забував поспитати при першій нагоді.

Він не сердився, не лаявся навіть тоді, коли козак почував за собою якусь провину, він тільки нагадував, і цього було цілком досить: Подільський полк поруч Із Київським та Корсунським усі вважали за зразковий.

Отож і тепер, коли козаки безперестанку працювали вже ледве не цілу ніч, Богун не помітив ні одного, що ставився б до роботи недбало. Розпитуючи в сотників, осавулів, курінних, а подекуди й у звичайних рядовиків про зброю, про ладівниці, про тараси — про все, що стосувалося до майбутнього штурму, Богун з задоволенням помічав, що все гаразд.

З'їхавшися з Приндяком коло десятої сотні, він, не чекаючи гетьманського наказу, звелів сповістити по всіх куренях про спочинок до півдня.

— А Максима ти часом не зустрічав? — запитав він у Приндяка.

— Ні…

Богун занепокоївся: він іще по обіді, розмовляючи з Максимом, рішуче заборонив йому брати участь у наступному штурмі. Хлопцеві це, видимо, не сподобалося, й, помітивши його незадоволення, Богун*примусив його-обіцяти, що він послухається. Тим дивніше було, що Максим кудись зник.

— Може, до сестри пішов? — міркував Богун. Але Олена й Варка, що упросилися доглядати за раненими та хворими, певно, давно вже спали.

— Треба буде його вилаяти ранком, — вирішив Богун і, вибравши місце тут же, коло десятої сотні свого полку, дав Приндяковї розсідлати коня, поклав під голови кульбаку. й тої ж хвилини заснув.

Спав він твердо й прокинувся лише від гарматних пострілів: то Чорнота опівдні почав бомбардувати польські окопи.

Сорок гармат одна по одній ревли майже без перерви.

Богун, попоївши нашвидку сала з хлібом, побіг оглянути полк.

Осідлані коні, цілком готові в дорогу вози стояли коло кожного куреня.

Козаки навколо великих казанів мовчки, не поспішаю чи їли куліш.

Максима ніде не було.

«Не знайде ж тепер нас, дурне хлоп’я!» — подумав Богун і, почекавши, по^ц козацтво скінчило сніданок, наказав рушати.

Без поспіху, але швидко, без жодної замішанини козаки посідали на коней, вишикувалися по сотнях. Уривчасто пролунали голоси сотників і отаманів, зарипіли позаду вози, й полк рушив чітко, спритно й майже безгучно.

Треба було перейти ледве не через увесь козацький табір і розташуватися зараз же за полками Бурляя й Морозенка, що мали вдарити на ліве польське крило від східного ставу, там, де поляки ще не встигли спорудити валів.

План був такий: увечері, коли по всьому фронту почнеться штурм, Бурляй на чолі Гадяцького полку та піших частин Подільського й Корсунського — всього щось із п'ятьма тисячами піхоти — повинен був тихо підійти берегом до східного ставу, до крайнього лівого крила польського. Цього місця не захищали вали. Тут стояла венгерська піхота й кілька гармат.

Отже, Бурляй повинен був розпорошити й збити з поля цю заслону, позаклепувати гармати, позакидати рови, якщо вони є, й просунутися з боєм якнайдалі, наступаючи на поляків збоку, вже поза валами, в їхньому таборі.

Негайно ж за Бурляєм, через пробитий його піхотою проміжок, повинна була вскочити кіннота з Богуном на чолі, а за нею й комонники Морозенка, й ногайські татари з Карач-мурзою.

Одночасно повинна була йти атака лівого крила з фронту. В критичну хвилю її мали підсилити полки Білоцерківський та Уманський, що стояли в резерві.

Цей план запропонував Хмельницькому Богун. Бурдяй з Морозенком гаряче його підтримали.

Увечері, коли сонце вже починало ховатися за далекі дубові ліси й коли Гадяцький, Корсунський та Подільський полки вже давно стояли на призначених місцях, — три полковники з’їхалися обговорити все остаточно.

Найдосвідченіший між ними був, безумовно, Бурляй.

Високий, дебелий, огрядний, твердий, мов дуб, поруч із Морозенком і Богуном він здавався велетом. Був уже зовсім старий. Але сивий ус і сиві суворі брови зовсім не пасували до його веселої вдачі, до гучного бадьорого голосу й до рівних, білих, міцних зубів. Не було козака; що не чув би про славетні Бурляєві виправи на Чорне море.

То ж Бурляй з запорожцями здобув свого часу Синоп — один із найбільших центрів торгівлі турецької, то ж Бурляєві чайки з блискавичною швидкістю налітали на Крим, пустошили, руйнували, палили й грабували його найбагатші міста…

Морозенко був типовий поляк: темно-блакитні, великі, дуже гарні очі, брунатні, спущені по-козацьки вуса.

Розмовляв добірною козацькою мовою. Тільки зрідказакидав трохи з польська, але серед козацької старшини було це невдивовижу.

Так само, як і про Бурляя, рідко хто з козаків не чув і про славетного Морозенка. Вславився він ще з початку повстання Хмельницького, як Стояв на чолі Кривоносової кінноти, — запальний і досвідчений був вояка. А найбільше подобався він Богунові, й простим козакам, і всьому поспільству за те, що не грав у одну дудку з козацькою старшиною, гостро ненавидів панів і навіть прізвище своє — Мрозовіцький — з охотою змінив на козацьке.

І тепер уже рідко хто з козаків знав, що Морозенко — це Станіслав Мрозовіцький, шляхтич, син підстарости теребовельського, служив колись при Дворі королівськім і скінчив Краківську академію…

І Морозенка, й Бурляя, й Богуна найбільше непокоїло те, що вночі під час загального штурму дуже важко буде розрахувати час і вдарити з кіннотою на допомогу Бурляєвій піхоті якраз саме тоді, коли цього вимагатимуть Обставини. Легко могло статися, що піхота ще не встигне збити з поля ворожу заслону, отже, тоді кіннотчики можуть наскочити на задні шереги своїх, змішати їх і тільки полегшити перемогу полякам.

З другого ж боку кінноті ніяк не можна було й запізнюватися: Бурляй без підмоги довго не здержить. А надто коли штурм лівого крила з фронту буде невдалий або навіть мало успішний.

Умовилися, що за гасло правитимуть особливі невеликі смолоскипи: як тільки козаки Бурляя почнуть підкидати ці смолоскипи вгору, Богун повинен негайно кидатися в атаку. Морозенко на всякий випадок мав вирушати за Богуном лише через деякий час.

Ще не встигли полковники скінчити нараду, як ревнули одна по одній три найбільших козацьких гармати, засурмили полкові сурми й потужним гудінням озвалися казани.

Це було гасло до штурму.

Увесь табір козацько-татарський здригнувся. Чітко залунали слова команди, почувся притлумлений гомін кількох десятків тисяч голосів, глухо затупотіли незліченні копита, застугоніла земля, заіржали коні, заремигали воли.

Хоч було ще видно, Бурляй чимдуж побіг до свого полку.

— Нам з тобою ще рано, — сказав Морозенко, — ходім, лишень, побачимо хоч початок.

Вони збігли на пригорок, де Приндяк ще по обіді вкопав із козаками високого стовпа й приставив драбину.

Нагорі вдвох було трохи тісно, й полковники мусили підтримувати один одного.

Було ще досить видно.

Внизу всюди, наскільки могло сягнути око, ворушилися темні маси людей, коней, возів. Піші полки густими колонами посувалися ближче до польських валів і ставали проти них так, щоб перші береги були од валів приблизно на віддаль гарматного пострілу.

Кіннота значно меншими відділами ставала по боках піших полків. Вона мала допомагати піхоті, якщо з проміжків поміж валами вибігатимуть під час бою кінні польські хоругви.

Сорок козацьких гармат, що стояли якраз проти польського центру, ревли без перерви. Хмари диму поволі вкривали небо й козацький табір. Небавом гарма, ти ревнули й на лівому козацькому крилі й на правому — зовсім близько від Богуна й Морозенка.

Вечірній присмерк упав на землю. Вже не можна було відрізняти окремих полків і частин: усе злилося в якусь темну, безмежну зловісну масу.

І гуркіт, і гомін, і важке стугоніння землі лунали, немов далекі громи.

Зловорожими блискавицями — все частіше й частіше — спалахували вогні гарматних пострілів.

Здавалося, насувається на польський табір страшна гроза.

Аж ось раптом гармати змовкли. Далеко — якраз проти середини польських в&лів — заблимали вогники смолоскипів.

І тої ж хвилини могутній вибух страшного ревіння пролунав у повітрі.

— О го! — сказав Морозенко. — Ну й волики!..

Богун не відповів: ударили польські гармати.

Немовби якісь незримі велетні кидали в небо в напрямі до козацького табору довгі вогняні снопи: поляки стріляли огнистими бомбами.

— Дивись, дивись! — прошепотів Морозенко. — Воли вже зовсім близько.

Справді: при хвилевому світлі вогнистих снопів, не більше як за сто кроків від польського валу, Богун побачив величезні купи бидла, що з неймовірно страшним ревінням бігло просто на польський табір. Ззаду й з боків, цієї оскаженілої від жаху маси метушилися якісь постаті з великими смолоскипами, вилами й ратищами: то козаки гнали на ворога тисячі здичавілих волів.

— Близько підпускають, собачі сини! — сказав Богун, і поляки в ту ж мить ударили з гармат і мушкетів.

В небі спалахнуло відразу кілька огнистих бомб. Коло самих окопів падали трупом, скажено кидалися в рів, убоки й назад перелякані на смерть, забиті, поранені воли, а за ними, по їхніх трупах, бігли люди з мішками на плечах, котилися вози з Тарасами й колодами, напирали, немов потужні хвилі, піші козацькі полки.

Буря тисячогрудих вигуків, пострілів, вибухів, тупотіння й стогону лютувала по всій лінії польських валів.

— Ну, час уже й нам! — сказав Морозенко.

Богун не почув: усією своєю істотою він був там, коло ворожих валів, де в запеклому бої змагалися тисячі рокованих на смерть озвірілих людей, вирішуючи долю Збаража, Оксани, долю всього народу козако-руського.

Поволі злізли Богун із Морозенком униз. Так неймовірно, так дивно було, що навколо — поблизу — не біжать на видиму смерть люди, не рвуть їх на шмаття гарматні кулі, не січуть мечі, не колють списи…

Богун глянув на небо. В глибині ледве мріяли зорі. Сів на коня, підбіг до полку, дав наказ вирушати…

І вже не думав він ні про Збараж, ні про штурм, ні про Оксану: ходило йому тільки о те, щоб стати з полком на призначене місце, дочекатись, поки Бурляй подасть умовлене гасло, бурею помчати вперед, потрощити, порубати, згнітити ворога або… загинути…

А буря кривавого бою лютувала все дужче. На зміну забитим кулями, порубаним, помісенйм, розчавленим сотням ринули тисячі, десятки тисяч козацтва, татар, посполитих.

Уже не чути було вогнепальної зброї: билися груди з грудьми, стіна зі стіною. Билися мовчки. Лише зловісне «алла» татарське хвилинами спалахувало в тому чи іншому місці.

Неймовірним здавалося Богунові, що поляки можуть оборонятися так довго.

А проте вони не відступали ні кроку. Все нові й нові маси людей кидали гетьман і хан у пекельний вогонь січі: вже більше як стотисячні лави, мов хвилі морського прибою, билися об твердині польських валів, розбивалися об них, одбігали й знов набігали з нелюдською люттю.

Богун знав, що довго так тривати не може. З тривогою помічав він, як безладно відступали й бігли назад козацькі сотні, навіть цілі полки.

— Невже ляхи переможуть? — збентежено шепотів Богунові Приндяк, що стояв поруч.

Богун не відповідав… Йому ясно було лише одно: якщо безладдя серед козацько-татарського війська поширюватиметься, якщо Бурляй чомусь запізниться, — Збараж не взяти.

А Бурляєвого гасла все не було…

А від польських валів усе частіше бігли назад розпорошені, здесятковані, розгублені юрби.

— Бурляй… Ех, Бурляй! — шепотів Богун.

І раптом далеко, з самого краю польських валів — можливо навіть, що межи валами й ставом, — у темряву неба шугонув смолоскип: Один… Другий… Третій…

— Сі-дай! — схвильовано радісно крикнув Богун, і. в одну мить цілий полк уже був на конях.

— Впе-ред! — пролунала команда.

Полк рушив. Спершу спокійно, поволі. Потім усе швидше, швидше, швидше…

За кілька хвилин це був уже не полк, а вихор. Повітря свистіло в ушах Богунові. Здаралося, то не тисяча вершників мчить разом з ним, а то він сам один — блискавично швидкий, могутній, непереможний велет — летить уперед на ворога.

Аж раптом ліворуч, на польських валах — уже зовсім близько, — червоним полум’ям спалахнули смолоскипи, загоготіли огнисті бомби — стало видно немов удень.

У ту ж мить Богун скоріше відчув, ніж побачив, як лави козацькі, немовби одкинуті рукою якогось велетня, безладними юрбами ринули назад: то з-поміж валів несподівано вихопилася залізна гусарія й ударила збоку на козаків, що штурмували вали.

Її важкий, нестримно швидкий залізний удар в одну мить розірвав густі колони штурмуючих, зім’яв, розпорошив і погнав їх полем…

«Нічого… Нічого… Це ж тільки тут, це ж не- по всій лінії! — спалахували Богунові думки. — Нічого… Праворуч вперед: тепер тільки на нас із Бурляєм надія… Вперед!..»

Але що це за постріли, що це за крики спереду? Невже Бурляй відступає?..

Оточений переважними силами ворога, знесилений, стиснений з усіх боків, Бурляй відступав. Густо падали трупом, але все ще трималися козаки.

— Дер-жись, Бурляю! — несамовито крикнув Богун, і в ту ж мить наче грім залунав — крикнув з ним полк як один чоловік:

— Дер-жись!..

І буряно вдарили на польську піхоту богунці — розкидали, розметали, розбили залізний ланцюг, що оточував Бурляя.

Крик перемоги вирвався з сотень козацьких грудей…

Але дочасно:

— Гусарія зліва!.. Лицем до гусарії!.. — з розпачем крикнув Приндяк.

І не встигли ще козаки змінити шик, як залізні лицарі наперли на них тісною лавою…

— Держись, держись, Богуне! — крикнув Бурляй, побачивши, що на Богуна наскочило зразу аж троє пан цирних.

Але Богун за допомогою Приндяка впорався з ними щасливо. Бурляєві довелося скрутніше: вдарив його по голові довжелезним мечем гусарський ротмістр… Одскочив меч: урятувала Бурляя від неминучої смерті мисюрка дамасська — але захитавсь у сідлі ватажок Козацький, і насіли на нього з усіх боків залізні лицарі.

Побачили це Богун з Приндяком, метнулися допомогти Бурляєві й певно б таки врятували його, якби не спіткнувся Приндяковий кінь і не поточився додолу разом з вершником…

І стала тоді перед Богуном залізна стіна закутих у крицю лицарів, і грізно наїжились леза ворожих мечів.

Завзято кинувся на них Богун, і несподівано… захиталися лицарі, й одвернули од Богуна мечі:

— Czolo ku jadzie, czolo ku jadzie![12] — закричали гусари: то Морозенко летів на відсіч.

Але не думав про Морозенка Богун, не чекав, поки вдарить Корсунський полк на залізних лицарів: сп’янілий від захвату, радий, що дорого продає своє життя, він розігнався й плигнув конем у саму середину ворожої лави…

Лютим виттям, зойком заліза, стогоном поранених на смерть лицарів пролунав цей страшний стрибок.

І в ту ж мить щось важке вдарило Богуна по голові, земля похитнулася й пішла обертом.

Богун прийшов до пам’яті тільки коло козацького табору, на сідлі в Морозенка.

Вже зовсім розвиднілося.

Навколо — наскільки сягало око — повертались од польських валів козаки, піші й кінні, не вишикувані сотнями, а розпорошені або скупчені в безладні юрби…

Похмурі, в подертій одежі з кривавими плямами, деякі без шапок і без зброї, вони важкою ходою похнюпившись ішли до табору.

Козацькі й татарські сурми грали гасло на відступ.


предыдущая глава | Богун | cледующая глава