Про те, чого не встиг розповісти батько

Про мене сон забув. Тепла дрімота, роздрухана моєю уявою, ліниво сповзала з очей, зі мною їй було незатишно, і вона, покидаючи мене, ще тугіше окутувала Юру, затуляла йому уста й ніздрі, я переставав чути навіть його дихання і залишився у наметі сам. А тоді на висвітленій іззовні холодним світлом полярного сутінку пілці дверей, де тільки–но проходив, мов на екрані, скорбний похід, вирисувалася постать людини, яка вийшла з першого ряду процесії, я вловив болісно знайомі риси її обличчя і вмент упізнав: був це мій покійний батько, який теж ішов за труною Івана Франка в колоні першого покоління.

Вигляд він мав достоту такий, як тоді, коли нам було дозволено прощальне побачення у коломийській слідчій тюрмі, і він зайшов, ще молодий і журою змучений, до тісної квадратової кімнати без вікон, у якій під стелею горіла на скрученому дроті жарівка, припорошена сірим пилом, а біля оббитих чорним дерматином дверей стояв конвоїр. Батько увійшов крізь прочинені двері боком, немов боявся зачепити вартового і цим викликати його гнів; у батька на устах застигла запобіглива боязка усмішка, яка не сповзла й тоді, коли він став переді мною — хлопчиком, якому присудили майже стільки років неволі, скільки мав він зроду.

І для мене, і для батька ситуація, в якій ми опинилися, була протиприродна, дика у своїй жорстокості й несправедливості, начебто й нереальна. Ми не мали права обнятися — мені було звелено тримати руки за спиною; та нам цього й не бажалося, бо чому ми мали обніматися, коли ніколи досі в такий спосіб не стверджували нашої спорідненості, і чому, зрештою, мали прощатися — молодий батько, обов'язком якого було докохувати первістка, з неповнолітнім сином, котрому сама природа не веліла покидати ще родинне гніздо?

Запобіглива батькова усмішка поволі ціпеніла, перемінюючись у болісну гримасу; я ж свого обличчя не бачив, не знаю, яке воно було, зате різко відчув, як у грудях ворухнулася й розкришилася на мачини колючого піску грудка терпкості, що запеклася ще в той день, коли наша сім'я дізналася про арешт стрийка Михайла і я уперше зрозумів, що таке страх, уперше передчув, що мені неминуче доведеться його спізнати, продовжуючи життя старшого знедоленого покоління. Нині це вже сталося, і хоч терпкий страх не переставав існувати, усе ж він покришився і більш не здавлював безнадією; у цю мить колишня фатальна віра в неминучість лиха перемінилася у фатальну віру в добрий кінець — і не покидала вона мене ніколи.

Те відчуття було міцне й суперечливе: з одного боку, гнітив давній страх перед злом, яке невідлучно буде супроводжувати мене в неволі, з другого — осіняв смак волі, яка неодмінно вернеться до мене; той смак свободи я теж спізнав у дитинстві, коли викидав у яму від гашеного вапна портрети санаційних вождів, уперше зрозумівши закон минущості тиранії. Переді мною простилалася смуга зла з відчутною для мене перспективою його неминучого кінця, і я у це повірив; та не було такої віри в батька, і він із заціпенілою гримасою болю на спавутиненому скорботою обличчі прощався зі мною назавжди.

Батько нічого мені не сказав, а мав щось сказати на вічне прощання, та, видно, горе зжерло всі його слова; він полапав себе по кишенях, вийняв пом'яту пачку цигарок — здається, «Прибой» — і, забувши про те, що іще півроку тому карав мене за куріння, подав мені ту пачку, наче визнання мого повноліття, бо ж років мені чимало приточили, — і я очима показав батькові на кишеню моєї арештантської роби…

На полотняній пілці постав переді мною батько таким самим, як був тоді, тільки гримаса болю знову перемінилася в усмішку, проте не в ту принизливо–запобігливу, а в добру й ледь лукаву: так він завжди усміхався, коли хотів щось дуже цікаве мені розповісти. Я вловив її й почав благати, щоб розказав мені те, чого не встиг, я переконував його, що багато слів мені не треба, решту зумію домислити, а втім, я дещо й сам знаю: мати перед смертю призналася мені до того, чого не можна було колись знати дітям, — і батько почав свою розповідь. Я з напруженою увагою вслухався у кожне його слово, осмислюючи драму таємниці нашої сім'ї.

Старий Шинкарук зліг на початку весни сімнадцятого року і вже не вставав. Не процесувався з Богом за літа, хоч мав їх небагато — усього–на–всього сорок сім: так змаргався за своє коротке життя, що смерть до нього підходила в самий раз, і він чекав її, як любку на ніч, кликав її ласкавим словом, не їв нічого, бо вже й утроба не приймала, а лукава костомаха зачаїлася перед порогом — не йшла і жити не давала.

То, очікуючи її, наспівував тепер собі, сумирно лежачи на постелі, те, що, певно, намугичилось йому за всі літа, бо ніхто ніколи не чув, щоб Никола Бобик, як його прозивали в селі, співав: смішно було навіть подумати, щоб такий останній харпак та за пісню брався.

А видно, колись–таки наспівував німотно, бо ось прорвалася вона в нього хрипотою з горла — така сумна, як уся його доля; і закушував Іван до болю зуби, щоб ридма не заплакати на те печаловання:

Шинкаручка сиділа на печі, водила блудним поглядом по стелі — розум у неї щораз більше каламутився, — вона без упину молилася або вимовляла напам'ять біблійні псалми, а впереміжку водно питала в Івана, не дивлячись на нього:

— Іване, жиє ще Михась?

— Жиє, мамо, — відказував Іван, сидячи на лавиці у батьковому узголів'ї.

— Слава Господу…

Старий тоді насилу піднімав голову, втуплював бліді очі в сина і теж питав:

— Чув–єсь що про ліворуцію?

— Не чув–єм більше нічого. Скинули царя та й решта.

— А ц і що роблять без царя?

— Відступають.

— А куди йдуть, як царя нема? До кого?

— Не знаю, тату.

— А що Атаманюк каже?

— Каже, що Страшний суд іде.

— Має рихт… Бо йде! У тих ще є цісар, будуть мати з ким нас катрупити…

І співав далі:

Спазми стискали Іванові горло. Скільки ж то було в тата добра в душі, що запам'ятав таку пісню, скільки затовчено в нім ідеалу, скільки замордовано поезії: день–денно чув Іван від нього лише грубу сварку та осквернене слово, тож і схлипу загубленої батькової душі не мав тепер сили чути — того реквієму над замученою людською долею.

— Та цитьте вже, тату! — не стримувався, а тоді старий згадував смертоньку ласкаву, яка чомусь не йде і не йде.

— Аби–м не дочекався того, що має бути!..

Тривогу підгнічувала Шинкаручка, повторюючи біблійного вірша, що їй запам'ятався:

— Та й, узявши, нерозумні, каганці свої, не взяли оливи; а мудрі взяли оливи з каганцями своїми… Бо мудрі були, — уточнювала біблійний текст. — Коли ж забарився молодий, то всі подрімали й поснули. А опівночі крик залунав… — голос старої звискував, аж щось булькотіло в горлі: — Молодий іде, виходьте! Схопилися всі й каганці свої наготовили, і сказали нерозумні до мудрих: «Дайте нам оливи вашої, бо наші каганці гаснуть».

— Чи ти здуріла геть–чисто, стара, що молебен наді мною, живим, правиш? — хрипів на постелі Шинкарук.

Іван утікав з хати. Йшов до Шубертівни.

Кожного разу заставав учительку все більш зажуреною: короткий час затишку закінчився. Російські війська, незважаючи на запевнення генерала Брусилова, що його армія й після детронізації царя виконає свій обов'язок перед батьківщиною, безладно відступали…

— Моя мама, — говорив Іван, — водно переказує біблійну притчу про весільних гостей — мудрих і немудрих…

— Знаю ту притчу, Івасю. Наші каганці погасли, і ніхто не подасть нам оливи, крім нас самих… Де взяти? Говорив нам поручик Міцкевич — де. Але чи й він знайде її? Далекий той склеп, та й революцією вже розбитий — певне, розхапали ті, хто був ближче. Може, йому щось перепало. Нам не перепаде…

— А чому завжди хтось щось нам давати повинен?

— Тоді сам докопуйся.

— Повернути зброю проти Австрії, як Колас радив? Я не маю багнета.

— Зате він у Михайла є.

Одного вечора, коли від Снятина вже докочувався гул боїв, до вчительки зайшов Шепетюк. На Івана й не поглянув, говорив спішно, ніби хтось бив його в потилицю:

— Якби що до чого, пані вчителько, то я 'го добре і в очі не видів: вкинули мені якогось офіцера до хати — і шлюс. Най би був і здох, але ви конопадилися біля нього, лікували–сьте, балакали всілякого, то вже стрібуйте щось відповісти, як будуть питати. Бо я — що…

— Не бійтеся, пане війте, і не шукайте винних. Я за все відповім, — відказала терпко Шубертівна.

Коли Шепетюк винісся з хати, довго обоє з Іваном мовчали. Перший заговорив Іван:

— Може, подастеся за російськими військами… Перебудете лиху годину. Багато хто так робить, чув я.

— І ти зі мною? — запитала Шубертівна.

— У мене батько… Я ж єдиний тепер у них син.

— А в мене люди, Івасю. Я завжди в них була єдина. Що скажуть про мене, коли покину їх у біді?

По розбитому тракті від Снятина на Коломию в затяжні сльоти, що залягли над Покуттям відразу після Петра і згноювали трави на луках, толочили достиглі жита, жовтими бурчаками дощових потоків розмивали сільські дороги, а до тракту добиралися повенями Пруту, — тягнулися безконечні обози здеморалізованої російської армії. Рінь із тракту стекла, колеса повитовкували вибоїни, у них застрягали вози, брички й тачанки; до Пилипівки, що заховалася від гостинця під Погорільцем, в улоговині над річищем Березівки, долунювали покрики, вйокання і матюки; десь там іржали й форкали стомлені коні, витягуючи з ям гармати, надсадно вили вантажні авто, розбризкуючи болотну гущу. Біля близьких до гостинця сіл обози зупинялися, фірмани розпрягали загнаних шкап і залишали їх здихати на обочинах, солдати реквізували у селян худобу, коней, ганялися за дівчатами і ґвалтували їх серед білого дня, потім верталися з награбованим і далі брели місивом по обох боках шосе, проклинаючи на чім світ детронізованого царя.

А вслід за обозами фурчали й завивали в повітрі послані австрійцями стрільна, гахкали, піднімаючи в небо чорні клуби болота й диму; деякі настигали останніх — дико тоді іржали коні, пориваючи за собою вози поза обочини, і, покалічені, конали в ровах; злітали в повітря колеса й покремсані людські тіла; австрійські штурм–батальйони йшли по п'ятах росіян, а польова жандармерія заходила в села карати москвофілів і відновлювати на відвойованих землях владу Австро–Угорської імперії, яка за молодого цісаря Карла ще не гадала агонізувати.

Наприкінці липня австро–угорські війська зайняли Коломию. Захована в переярах Пилипівка залишилася без влади.

Був час подумати, що робити, та страх перед невідомістю паралізував у людей волю, ніхто не виходив із хат, не засвічував вечорами каганців, і в який раз із скрухою згадував Іван біблійну притчу про необачних людей, які прийшли впорожні на криваве весілля, бо ніколи тії оливи не мали, і суджено їм, з темряви вийшовши, у темряві, освітленій хіба що воєнними пожежами, марно погибати.

Просвітку не було нізвідкіль. Батько помер, доспівавши свою скорботну пісню; Іван поховав батька без попа; мати у своєму безумстві молилася на печі, і було їй з Богом краще, ніж людям, які вже й забули молитися; а по бакаїстій дорозі серединою села ходив туди й назад сліпий Атаманюк із головатим костуром у руці й викрикував своє:

— Молітесь, людіє, Страшний суд іде!

І суд прийшов.

Одного дня вранці в’їхав до села загін кінних гонведів. Синьомундирники вривалися до хат і виганяли людей на толоку — всіх, разом із дітьми. Хлопців, яким за час війни виповнилось по вісімнадцять, відводили на край толоки, де стояли форшпани з однокінними возами, решту людей зігнали докупи канчуками. До юрби підійшов офіцер і гаркнув ламаною німецькою мовою, щоб признавалися, хто з них — муска.

Люди не розуміли, товпилися, ховалися один за одного, й полегшене зітхання прошелестіло в натовпі, коли з приміщення школи в супроводі двох гонведів вийшла вчителька Шубертівна. Вона розмовляла з жандармами по–німецьки, зупинялася, у чомусь їх переконувала, і люди ожили в надії: їм з учителькою не страшно.

Та поки гонведи з учителькою підійшли до натовпу, тут засвистіли нагайки, залементували жінки й діти; жандарми виводили з гурту чоловіків по одному й шмагали їх, викрикуючи одне–єдине слово «муска», якого ніхто, крім колишнього війта Шепетюка, не розумів; на смерть переляканий Шепетюк усе поступався назад, ховаючись за жінок, але й на нього прийшла черга — саме в той мент, коли Шубертівна підійшла до карателя й намагалася його переконати, що москалів у селі не було й нема.

Тим часом Шепетюка вже лупцювали шомполами, він заслонявся руками і благав пощади, та в цю мить побачив Шубертівну і, впавши перед напасниками на коліна, залепетів, що москаль був, був у нього, але він не винен, вкинули 'го до хати, най би і здох, але вона, вона його лікувала й змовлялася з ним проти цісаря, — він плакав, скиглив і показував рукою на вчительку.

Шубертівна стояла бліда від страху, огиди й гніву; жандарм не все второпав з мови Шепетюка, але той уперто показував на вчительку рукою; тоді офіцер схопив за плече Шубертівну, штовхнув поперед себе, її узяли під руки два гонведи й поволокли до шарабана, що стояв, запряжений парою коней, обіч на толоці. З гурту хлопців вихопився Іван, закричав, та жандарм ударом кулака по голові звалив його на землю. Шепетюк стояв і непам'ятними очима дивився, як б'ють Івана і заштовхують до повозу вчительку.

А тоді сталася Божа воля.

На зойк катованої вчительки і викрики гонведів ішов наосліп з піднятим в обох руках головатим костуром столітній опришко Атаманюк. Він непомильно по слуху підійшов до карателів, звів над ними костура, а тоді почувся сухий постріл, і старий упав горілиць на землю, втупившись більмами в більмате небо.

Жандармський шарабан — з учителькою Шубертівною — покотився вибоїнами сільською вулицею, минаючи школу й обійстя Шепетюка; вози з хлопцями й Іваном потяглися слідом за шарабаном — у Коломию до асентерунку.^[27]

Народ у мертвому остовпінні стояв посеред толоки, і здавалося, що ніхто ніколи не зрушить його з місця; та враз люди почали розступатися, коло все більшало, розширювалось, і в центрі того кола залишився колишній війт Шепетюк. Він простягав то в один, то в другий бік руки, підбігав, а люди сахалися від нього, як від прокаженого… А потім — спочатку старі жінки, далі чоловіки й діти почали боязко підходити до мертвого Атаманюка. Стояли, схилялися і врешті падали перед ним на коліна й по черзі — як колись на Великдень біля церкви живому — цілували руки.

…Побитий гонведськими кулаками, розчавлений цілковитою катастрофою моєї сім'ї, смертю сліпого опришка Атаманюка, юдиним вчинком Шепетюка й арештом Шубертівни, трясся я на возі зі своїми однолітками і не міг зосередитися хоча б на одній думці, яка вивела б мене з хаосу приголомшливих вражень, що звалилися на мене раптом, мов плова^[28] на пастуха посеред полонини, і він, промоклий до нитки, один стоїть над крутим ізвором, де пропала вся його отара, стоїть у густому непроглядному тумані, заблуканий, загублений, із герлигою в руці, яка його порятувати не зможе, і залишається одне — завити з розпачу, мов підстреленому вовкові.

Я уже знав, що досьогоднішнє життя з моєю філософією фаталіста, з моєю обережністю і намаганням зберегти себе заради хоча б дрібної користі, яку я міг би принести суспільству, — омана: людина в екстремальних обставинах повинна стати максималістом, загнуздати свого борзого коня, і тільки тоді — якщо її не виб'ють із сідла — можна досягти великого; на таке я ніколи не зважувався, через що тепер, немов теля на шнурку, їхав до асентерунку, призначений не на більше, як на гарматне м'ясо.

Перед очима раз у раз промигувала затемнена Шепетюковим злочином біла тінь його дочки, яку я не переставав кохати, хоч знав, що вона належить моєму братові; у ту мить я знав ще й те, що зрада війта знівечить кохання Катрусі й Михайла, і я готовий був — о, я був до цього готовий і навіть впускав у безпросвіття моєї душі таку мрію! — порятувати колись своєю любов'ю зневажену, принижену, відчужену білу Катрусю. Та ця гріховна мрія не приносила радості, бо ж була егоїстична і підла, та й зродилася вона з тієї ж філософії фаталіста, який не завойовує життя, а вдовольняється його огризками. Мені приходив на гадку білоруський поет Якуб Колас з його виробленою життєвою програмою, з метою, до якої він ішов осмислено, уперто й послідовно, як мій брат Михайло: хай на їхніх шляхах чигає на них навіть неминуча смерть, усе одно вони йтимуть. Я не міг тоді передбачити, чи зважуся коли–небудь так іти, проте той день, коли я на возі з рекрутами прощався зі своєю юністю, був для мене переломний: я збагнув, що віднині й до самої смерті ніхто мені не допоможе вибирати життєві шляхи: ні батько, ні мати, ні Шубертівна, ані Михайло — лише я сам.

Це усвідомлення жорстокої самостійності додало мені рівноваги, і я не розгубився: заспокоював свою маму, втішав її, як змужнілий син, коли вона, безумна, уже на подвір'ї цісарських касарень у Коломиї виповзла з–під дощатого сидіння на возі й заголосила на весь світ:

— Паночки золотенькі, а цього я вже вам не віддам! Йой, таки не віддам, аби–м тут під землю запалася… Тож коли ще панотець дарував їм обом корони, аби вони нарід порятували, а ви вже й другого на смерть посилаєте!

Та мамина віра у світло, яке принесуть знедоленим людям її просвічені сини, зогрівала її до самої смерті. Відчайдушна темна жінка, яка не побоялася гонведів і зуміла заховатися під сидіння на возі, щоб порятувати свого сина, свою святу ідею, за кілька днів опісля, упевнена, що виконала свій обов'язок на землі, із словами похвали Богові померла в самотній хаті під розп'яттям, ліворуч якого приколола до стіни матуральну фотографію Михайла, а праворуч мою — семінарську. Такий вернісаж я застав в опустілій вітцівщині, коли після війни повернувся додому.

…Мабуть, ти пам'ятаєш, як у нас на Покутті називали розтелеп, нехлюїв і невдах: оферма з тридцять шостого регіменту! Ця прозиванка походить із солдафонського лексикону капральських лайок у Коломийському тридцять шостому цісарсько–королівському піхотному полку, сформованому з галицьких та буковинських рекрутів і посланого на італійський фронт, де сільські переважно хлопці протягом трьох років доводили перед світом, як уміють умирати за свого цісаря хоробрі «тірольці сходу».

Мені, пилипівській офермі, теж випало воювати з італійцями в Альпах за тих кілька кілометрів неужитків, що їх захотіла відібрати від Австрії Італія, — усього один рік, проте додому я дістався аж за три найтяжчі в моєму житті літа, про які тобі колись ще розповім.

Після місячного вишколу коломийських рекрутів було відправлено поїздом у Трієст, прикомандировано до тридцять шостого регіменту й відразу кинуто в битву над Сочею. Неоперені, необстріляні хлопчиська потрапили у справжнє пекло. Австрійське командування кидало нас на передній край першими, а вже по наших трупах ішли австрійські й мадярські полки. Хто залишався живий, прилучався до них і йшов далі вбивати італійців. Мене куля минала, я ж стріляв і, напевно, теж убивав; кожен розпачливий крик пораненого італійця «mama mia!»^[29] спочатку глибоко вражав моє сумління, та з кожним днем воно все більше шкарубіло, і згодом не тривожили його навіть зойки моїх товаришів «мамо рідна!»; щодня ми вихоплювалися з окопів, щоб убивати, потім верталися до них, викидали за бруствери трупи, мертво втомлені падали на сиру землю, споживали сухий пайок і засинали, а тоді приходили італійці вбивати нас, вони вривалися у наші окопи й кололи багнетами, на нас зверху падали бомби, ми вискакували з ровів і билися врукопашну. І так днями, тижнями, місяцями.

У хвилини перепочинку, коли знекровлені в цій страшній і безглуздій позиційній війні воюючі сторони чекали підкріплень — свіжого окопного м'яса, я уже не думав про майбутню боротьбу за волю нашого краю. Усе здавалося пропащим, а той далекий рідний край — дощенту знівеченим: Австрія, немов упир, висмоктувала з нас кров, щоб не залишилося її ні краплі для війни із завойовниками. З пилипівських рекрутів залишився живий і навіть непоранений тільки я; це сповнювало мене розпучливої самотності і безнадії, і я мріяв лише про те, щоб повернутися додому й розпочинати все наново — з просвіти, аби міг знову відродитися мій народ і вижити. Та навіть цю мрію спопеляло відчайне усвідомлення: протягом століть ми безперервно зализуємо завдані нам рани і виживаємо лише для того, щоб не у сліпоті, а в гіркому прозрінні могли оглядати на своїх руках вічні кайдани.

…На початку червня 1918 року італійські війська, підкріплені американською, англійською та французькою артилерією й авіацією, розпочали наступ на ріку П'яву, за якою окопалися австро–німецькі дивізії. Недобитки 36–го піхотного полку командування посилало на скелясті гори для оборони флангів фронту. Ми повинні були пильнувати, щоб італійські стежі не проривалися гірськими путівцями в наш тил. Стояли ми тут, мов приковані до скал Прометеї, яких безкарно розстрілювала прицільна англійська артилерія. Протягом спекотних італійських днів ми були для ворога майже нерухомими цілями, а в холодні ночі теж не спочивали: спускалися по вирубаних у прямовисній скелі східцях по воду, щоб, напившись її, гинути вдень від гарматних стрільн і бомб.

О Італіє, Італіє!.. Хто з нас не мріяв побачити тебе в чарі мистецтв, хто не хотів хоч раз у житті переступити благословенну П'яву! Нині ми мусимо переходити її, криваву, немов п'явку, мертвотну, мов Стікс, понтонними мостами і вплав, і не потрібні нам твої зелені береги, на яких гниють трупи, і ненависні нам величні гори з кастелами^[30] на вершинах, біля яких нам суджено в невідомості навіки залишатись, і проклинаємо ми нині вічні твої міста, Італіє, із святими соборами, капелами і пантеонами…

Коломийський полк стояв над П'явою на становищах першої лінії аж до розпаду Австро–Угорської імперії у кінці жовтня 1918 року.

Дезертирство з фронту розпочалося набагато раніше. Спійманих дезертирів карали «шлангами»: саджали на землю, прив'язуючи праву руку до стопи лівої ноги на годину, дві і більше. Не допомагало — вояки кидали зброю і йшли навмання на північ.

Коломийський двотисячний полк танув, я ж, залишаючись–таки й надалі фаталістом, відсиджувався в окопах, аж поки не стало відомо, що Габсбурзька династія впала.

Тоді австрійці вночі перші покинули лінію фронту над П'явою, полишивши напризволяще рештки Коломийського полку. Італійці перейшли П'яву і забрали ту решту в полон, мені ж удалося втекти. Я наздогнав відступаючу австрійську армію, що безладно втікала з Італії, на Лієнцькому тракті.

Тут стояв ґвалт: автомобілі наїжджали на вози з амуніцією, артилеристи скочували гармати з обочин і залишали; отари піших вояків брели ровами й полями, байдуже минали поранених, які благали рятунку, їх місили ногами, колесами й копитами, щезло лицарство й побратимство — так ганебно й ницо закінчувалася Перша світова війна.

Та для нас вона тоді ще не закінчилась. Услід летіли ворожі стрільна й робили з нас кривавий фаршмак; здавалося, противник хоче вистріляти всі запаси своєї амуніції; над нами ревіли англійські й французькі літаки, скидаючи бомби, та найстрашніші були італійські малі аероплани, що летіли над нашими головами на бриючому польоті й безжально розстрілювали.

…Зрозпачений від жалю і злоби, я побачив такого літака над собою: пілот у шкіряному шоломі перехилився з кабіни, він дивився крізь окуляри, мов упир, і реготав мені прямо в обличчя; за цей блискавично короткий мент я встиг зірвати з плеча карабіна, прицілитись і вистрелити; я побачив, як пілот випустив штурвал і схопився руками за груди; маленький двокрилий літак гримнувся поряд на поле, жовніри побігли до нього, витягли з кабіни ще живого пілота й люто кололи його багнетами, поки тіло не стало кривавим місивом. Я не йшов його добивати, я своє зробив, мені хотілося пожалкувати за свій вчинок, та каяття не було, мої груди розпирала зловтіха, і я жахнувся тієї жорстокості, яку виплекала в мені війна…

А далі — залізниця, боротьба за вагони, дахи, клозети. Потяг рушив, із дахів летіли карабіни і люди, яким не вистачило там місця; той страшний содом закінчився аж у Кракові, де поїзд зупинили польські ландміліціонери з біло–червоними пов'язками на рукавах. Вони наказали полякам вийти з жовнірської юрби; поїзд рушив далі, а в Перемишлі зупинили його українські офіцери в австрійських мундирах.

Нам було повідомлено, що у Львові проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, і всі українці за законом мобілізації мусять вступати в ряди Української Галицької армії. Якась дівчина приколола до мого пошарпаного кітеля жовто–блакитну кокарду, якою я не встиг утішитися, як не встиг і усвідомити, що повинен віднині чинити…

З товарної станції з двох боків наскочили польські ланд–міліціонери й почали по нас стріляти, українські офіцери й ми, мобілізовані, розбігалися хто куди. Я утікав навмання, поки хтось іззаду не заламав мені до хрускоту руки й не поволік за собою по рейках і шпалах; я чув, як б'ють мене в ребра носками чобіт, врешті рот наповнився кров'ю, я захлинувся і знепритомнів…

Короткий міцний сон розірвав, розшматував навальний і довгожданий, як грім у засушливе літо, гуркіт мотора. Євген рвучко схопився з матраца, гарячково, аж рвалися петельки, розщепив пілку дверей намету і вискочив надвір.

Низьке свинцеве небо трусило лапатим снігом, і було довкола мертвотно тихо, немов у домовині, — жоден звук не тривожив світ, навіть вітру не було, і Євген зрозумів, що гуркіт літака йому приснився. Проте нервово розглядався, обводив жадібними очима сталевий обрій, який повз по дзеркалі води до берега, щораз швидше поглинаючи озеро й залишаючи загубленим у тундровій пустелі людям краєчну кромку, взяту першими гусячими лапками крихкого льоду.

Але ж не може бути: Євген виразно чув стрімкий рев мотора; вертоліт, напевне, пролетів, не побачивши крізь туман наметів, а ми, замість подавати сигнали, спимо, як ховрахи, як ведмеді в барлогах!

Євген шарпнув пілку дверей, навіжено загукав до Юри, щоб уставав; із сусіднього шатра виповз громіздкий Янченко, він протирав заспані очі й нерозуміюче дивився на роз'юшеного Євгена: сказився чи що?

За ним виповзли із свого намету Пеньков і Горбов, вийшов, затягуючи пасок штанів, розлінивлений Ніструл, і всі з осудом поглядали на «панікера», який уже остигав, ніяковів, урешті розвів руками і мовив, виправдовуючись:

— Я чув… літак…

— Слухові галюники розпочались у тебе, просвистіть йому вуха сечею! — заярився Федір. — Ану марш по наметах!

Але ніхто не зрушив з місця. Сумнів, що, може, й справді пролетів над табором якийсь літак, діткнувся кожного, і вже нікому не хотілося досипляти. Юра повертав то в один, то в другий бік розчухмарену голову, немовби й справді дошукувався літака, при тому із ледь закроєною на губах поблажливою усмішкою позирав на любого йому Євгена Івановича. Євген не приймав Юриної усмішки, незалежний вигляд друзів почав його по–справжньому дратувати: усі чинять із себе одчайдушних сміливців, напускають браваду… Ось Віктор нібито байдуже ловить зірочки снігу рукою, облизує їх із губів, а сам пасе очима небо; Федір насвистує якусь арію, а видно ж тривогу в очах; Пеньков сягнув у намет рукою, дістав транзистора і, мовби нічого не трапилось, шукає хвилю, а весь зі страху аж зсутулився: він боїться найдужче.

У глухій тиші враз прошелестів, немов із потойбіччя, приглушений голос диктора, Москва передавала зведення погоди: «… у Москві й Московській області плюс двадцять три градуси…»

— О, а ви панікуєте! — зігнав заклопотаність із свого обличчя Федір, надавши голосу звичайної фривольності. — У столиці знаменита погода, і батьківщина про нас не забуде!.. А взагалі, Євгене Івановичу, ми вкопаємо посередині табору стовпа і прив'яжемо до нього панікера на з'їдання комарам!

— Досить уже, досить! — скипів Євген, і всі здивовано переглянулись, бо ніхто не чув досі від нього гнівного слова. — Ось вони, — хапнув у жмені сніжинок, — ось ті комарі, що з'їдять вас і мене з вами! Всі тут ладні блазнювати, лише думати нема кому!

— Сталін за нас думає, — по–філософськи спокійно вимовив Горбов, і Євген помітив спалах ненависті, змішаної з відчайним страхом, в очах Пенькова.

Пеньков крутнувся, мов ужалений, в'ївся свердлячими очицями в Горбова, стиснуті губи розтулилися, та перебив його Євген:

— Не згадуй чорта проти полярної ночі… Ви послухайте мене: до Великої Рогової звідси всього двадцять кілометрів, у нас гумові човни. До вечора доберемося, а там — на човнах до Уси…

— Не пори єрунди, Женю, — несподівано м'яко заговорив Федір. — Не треба лізти в пляшку. Поки ти доберешся тими презервативами до Уси, вона півметровим льодом візьметься…

— То що ж нам робити?

— Таж прилетить вертоліт, прилетить!

— А коли ні? А якщо він розбився?

— Тоді розшукаємо скитальника Михайла… О, це ідея! Михайло досвідчений, він допоможе нам перезимувати!

У Євгенових очах зблиснула наївна надія, та тут же він отямився від Юриної іронії:

— Певно, що так! Тільки Михайло може нас порятувати. Та хто ж його розшукає?

— Як — хто? — обізвався Віктор. — Пеньков! Він тут знає усі стежки–доріжки…

Пеньков з'їжився, смикнувся:

— Звідки мені знати?

— Та я міг би й сказати — звідки, — відповів, не дивлячись на Пенькова, Віктор.

— То вже скажи, як розпочав, — невпевнено мовив Євген і знітився від збентеженого погляду Пенькова: чи впізнав опер Горбова, не був упевнений, але його, Євгена, — так!

— Тримайте для себе свої секрети, хлопці… — Федір давно помітив, що між Пеньковим з одного боку і Євгеном та Горбовим — з другого назріває конфлікт. Причин не знав і докопуватись до них не хотів: у нинішній ситуації потрібна злагода, хай потім уже… — Отже, так, товариство: наказую ловити рибу сітями, рибінспектора напевно біс сюди не наднесе, треба мати запас. Стріляйте качок — може, ще не всі відлетіли; убийте оленя. Оленя! Тоді нам не буде чого боятися…

Горбов тут же взяв рушницю і подався у тундру, Федір із Пеньковим пішли закидати сіті.

Євген залишився у таборі. Він хвилину роздумував, тоді взяв лопату і на галявині, де мав би приземлитися вертоліт, почав копати яму під землянку.

Перед смерком прийшли рибалки з добрим уловом, Віктор — упорожні: птаство відлетіло.

Федір підійшов до Євгена, який уже по пояс укопався в землю, глянув на прямокутну яму й мовив понуро:

— Замала…

— Що — замала? — перепитав Євген.

— Братська могила…

Того вечора варив юшку Федір. Попросив Євгена, щоб приніс солі, той подав йому жменю, Янченко половину висипав у казанок, решту віддав.

Тривожно стало всім. Якщо вже й він…

Без хліба мовчки сьорбали напівсолону юшку. Віктор смачно висмоктував великі харіусові голови, рекомендував усім так робити: організм дедалі більше потребуватиме фосфору.

— А сортира не потрібно, — сказав до Євгена. — Ти такий запопадливий, що біля землянки готовий ще й туалет побудувати, щоб у пургу затишно було посидіти. Раджу, як лікар, не трать марно сил. В рибі нема клітковини — не буде чого ходити в сортир…

Тоді Пеньков вимкнув транзистора й, перемагаючи розпач, виплюнув люто, з ненавистю:

— А думав, думав він за всіх! За нього такого б не сталося! За нього ніхто б не взяв лівого вертольота. Куля у лоб за таке — і порядок! Він дав би вам нині демократію…

Я відчув, як моє озлоблення проти нього — колишнього й теперішнього — зібралося у тугий вузол: прогнати б до всіх чортів або… убити! Це ж він, чого доброго, візьме рушницю і створить тут концтабір.

— Так і тебе та куля не минула б, — спробував ще іронізувати Горбов. — Ти ж також сів у лівий вертоліт.

— Так, сів. А при ньому не посмів би. Дисципліна була! Тепер кожен тільки й знає — охаювати його ім'я. А він війну виграв!

Федір підвів на Пенькова важкий погляд. Захлинувся юшкою, відкашлявся.

— Кажеш, Сталін війну виграв. Не знаю, де ти воював, а я сином полку в останній рік війни пройшов добрий шмат землі за сорокап’яткою… Тож знай, капустяна твоя голова: Сталін програв війну ще до сорок першого року. Він постинав голови справжнім полководцям, віддавши армію нездарам. Та якби не Жуков, і не лише Жуков… Де ж ми тоді опинилися і скільки крові пролили марно! Тобі не жаль тої крові?.. Не знаю, що ти думав під час війни, але я пацаном розумів, що якби ті мільйони здорових мужів, яких Сталін морив за дротами і вигублював на каторжних роботах, вийшли на передову, ми б не воювали під Москвою і Сталінградом. Та за ті чорні дні окупації треба було його після війни смертним судом судити!

Я бачив, як слова Федора прибивають Пенькова ніби цвяхами до хреста, він глипав то на одного, то на другого, шукаючи підтримки, його тюремницьку душу до глибини ображала святотатська Янченкова мова, Пенькову лячно було зріти охаяним свій ідеал, а Федір не вгавав:

— Я ще дитиною наслухався про Ягоду і Єжова, щодня когось забирали, люди зникали невідомо коли й куди, і всі мовчали, у липкому жаху чекаючи своєї черги. Навіть блатняги, яким усе по х…, наспівували у п’яній печалі: «Соловки вы, Соловки, дальняя дорога, сердце бьется и щемит, на душе тревога…» Ти не чув такої арії? А за що Берію розстріляли, не знаєш? Ти і досі не втямив, який мусив бути страшний твій Сталін, коли його пішаки, Єжов і Берія, вважаються нині останніми злочинцями? Ти ніколи не бачив Богу духа винних людей за колючими дротами?

— Богу духа… — процідив крізь зуби Пеньков, та видно було, що він починає вже оборонятися… — Янголи небесні… А може, Сталін і не знав про них, — хапався рятівного. — Хіба він про людей не дбав? А хто після війни ціни знизив?

— Дрімучий ти, Стьопо, як сибірський лапоть, бачу… Ціни! Він мав для цього фонди: каторжники за баланду працювали, а колгоспники — за грами!

— А сам він — що, у багатстві купався? — вискнув Пеньков. — Ходив у сірій шинелі й чоботях і не навішував на себе золотих цяцьок, як отой ваш…

— О, це правда! Сталін і справді був невибагливий. Але ж йому не багатство було потрібне, а влада над народом. Беззастережна влада тирана! Та така, щоб ті, які залишилися живими, зі страху за рабське животіння задницю йому лизали і називали божеством. Параноїк… Та він ще в дитинстві, — розказував мені один грузин, уяви собі — грузин! — погрожував у Горі своїм ровесникам, які проганяли його з гурту за те, що хреновий змалку був: «Коли я стану російським імператором, то всіх вас перестріляю!» І дотримав обіцянки… Та дочекався і прокльону рідної матері, яка сказала йому у вічі: «А краще б ти був на попа вивчився, Coco!» Ціни знижував… На людей передусім знизив!

І я у цей мент, здавалося, побачив: Пеньков схоплюється на ноги, хапає рушницю і кричить, зацькований, у нестямі водячи дулом по всіх нас: «Зрадники батьківщини, у колону по чотири! Конвой, для конвоювання ворогів народу приступити!» Та ні, Пеньков сидів і бурмотів невиразно:

— Усе це брехня… Брехня! І пропаде вона, як дим… Ще прийдуть люди, які наведуть порядок… Порядок!

Тоді схопився спокійний Юра й підступив до Пенькова впритул.

— Якого порядку ти захотів, сволото? — прошипів. — Такого, щоб міг відчувати свавільну владу над беззахисним? Щоб ніхто не гамував її? Щоб у землянках народжувалися діти, яких ще в утробі матері позбавляли елементарних людських прав? Щоб ти міг убивати людей, як тих куріпок — безкарно? Ти чекаєш новітнього Сталіна, який би знову поділив народ на банду бузувірів і отару безмовних рабів? Ти не подумав, на якому боці опинились би твої діти? Де визрівав твій мозок, що й донині таким тупим залишився?

— Де визрівав? — спитав я здивовано. — А ніде. За нього думав Сталін — кладезь усіх премудростей — у філософії, медицині, мовознавстві, політиці, праві! А Пеньков був сліпим виконавцем із титулом гегемона!

Степан злякано дивився на мене, я бачив, як він боїться, щоб я не сказав про нього правди: він став ураз схожим на загнаного звіра.

— Що я поганого зробив тобі? — простягнув до мене руку, і в моїй душі ворухнулася жалість.

— Та й доброго нічого, — відказав я, понурившись.

— Підожди, Євгене, ти не все знаєш, — підвівся й Горбов. — Ти лежав тоді в лазареті — твоє щастя, а я, вільнонайманий лікар Сорок другої шахти, рани перев'язував… Та встигнемо ще. Матимемо, мабуть, багато часу для розмов.

Довкола ватри запала сіра темрява. Я бачив, як Пеньков відступає у неї, щоб заховатися від нас; він зігнувся, чогось шукав, знайшов урешті транзистор, який від цієї миті мав стати для нього єдиним співрозмовником. Крутнув регулятором, та звуку не було. Він довго крутив, клацав, перемикаючи діапазони, та радіоприймач мовчав — батарейки сіли. Стояв якийсь час у темряві за колом світла — беззахисний, самотній і розгублений. Потім подався до намету, витягнув свій бушлат, спальний мішок і зайшов у спорожніле бунгало.

Усі розійшлися. Біля ватри залишився я сам. Щоб розігнати туск, який нахлинув на мене, я пригадував собі останню розмову з мамою. Тоді, коли вона злягла, я попросив її, щоб розкрила переді мною сімейну таємницю: ким був для нашої родини отець Григорій Шепетюк, який признався до мене смородної ночі на нарах у бараку ОЛП Сорок другої шахти?