home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Середа, 19 серпня, 12:38 (UTC –4) «DW», житловий корпус


Лаура мчала коридором, на ходу заправляючи сорочку в джинси. Чуприна стояла сторчма, прим’ята після обіднього сну. На носі не було звичних окулярів.

Вилетівши з-за рогу, психіатр ледь не збила Тимура, який неспішно крокував до кухні з порожньою чашкою.

— Швидше! — випалила дівчина. — Джеффрі вийшов на зв’язок.

— Звідки знаєш?

— Кацуро сказав, — через поспіх Лаура промахнулася, втрапивши ґудзиком у не в ту дірку, і сорочка скособочилася. — Він знайшов їх.

Тимурова чашка так і лишилася порожньою. Забувши про свіжу порцію кави, він помчав слідом за Лаурою до переговорної кімнати.

Коло радіостанції згуртувались Кейтаро Рока, Кацуро Такеда, Ігор Ємельянов, Ральф Доернберг, Стефан Ермґлен та Тіана Емерсон. За пультом схилився Ральф.

— Хлопче, прийом. Це Ральф Доернберг. Як мене чуєш?

— Чудово, Ральфе, — з динаміка долинув напружений і дуже тихий голос Джеффа.

— Це так погано чути чи він навмисне шепоче? — бовкнув хтось у юрмі.

— Джеффрі, ти можеш говорити голосніше? — запитав Доернберг.

Кілька секунд з рації сочилось монотонне шипіння. Зрештою американець озвався:

— Відповідь заперечна, — по-воєнному рубонув Джефф, а тоді, схаменувшись, додав простіше: — Пардон, Ральфе, не можу говорити вголос. Ми надто близько.

По лицях присутніх у переговорній кімнаті метнулась темна тінь. Кожен здригнувся, уявивши себе на місці Джеффрі: серед пісків, у небезпечній близькості від ботів.

— Ти бачиш «малюків»? Вони десь поруч?

— До найближчого — метрів вісімдесят, — повідомив Джеффрі.

Бразилійка стиха вилаялась. Тимуру хтось наче дмухнув за комір крижаним повітрям.

— Добре, я розумію, — повільно промовив Ральф. — Розкажи, де ви зараз.

Американець, звірившись з картою на iPhone, назвав координати, а потім продовжив:

— Ліворуч від мене стофутове[82] провалля. Тягнеться із заходу на схід. Внизу видно печери. Не повністю. Частково. Огляд з цього місця паршивий, але саме там ховаються боти. Ми з Алондрою залягли неподалік від прірви.

— А де Ріно?

— Ми розділились дві години тому. Ріно з африканцем подались до протилежного кінця Долини.

Несподівано в динаміку пролунали притлумлені зойки Алондри. Джеффрі зашикав на неї, та зойкання не стихало. За кілька секунд запала повна тиша. Схоже, американець затулив чилійці рота долонею.

— Що сталося? — захвилювався Ральф. — Що там у вас?

— Мене зараз вирве, — прохрипів Джефф.

— Що там?! — від хвилювання канадець підвищив голос.

— Тут бот… прямо під нами… — Джеффрі говорив уривками. — Я не помічав його…

— Що з ним? Що він робить? Опиши нам! — гарячкував Ральф.

— Він стоїть… «малюк» просто стоїть, але… О, Господи!.. На ньому чиєсь лице.

— Що?!

— Він надягнув на себе чиєсь лице…

— Я не розумію тебе, Джеффрі. Повтори!

— Бот начепив на голову обличчя людини.

— Що ти таке говориш?

— Схоже, вони зрізали шкіру з якогось чилійця… зняли, як скальп… тільки не з тім’я, а з лицевої частини… і бот… він напнув цю шкіру на себе.

Тіана Емерсон застогнала. Стефан Ермґлен відсахнувся від передавача.

— Як ж казав тобі: вони дістались до людей, — обернувшись до Джепа, кинув Ральф.

У цю мить Тимур наче відключився. Схвильований гамір, що заповнив радіокімнату, долітав до нього віддаленим шепотінням. Програміст зловив себе на думці, що його не дивує повідомлення Джеффрі. Описана картинка вписувалась у його бачення ботів. Він, правда, ще не розумів чому.

Тимур почав пригадувати. Спершу демонстраційний тест для генералів з Пентагону: боти накинулися на «Мініґани», бо після двох тренувань «засвоїли» факт їхнього існування. Потім у пам’яті воскресли вечірні атаки ботів: «малюк», що засікав час появи охоронців. За ними зринула картина втечі: бот відкриває браму, набираючи код і «кахикаючи» в кулак.

Тимур відсунувся від решти і заціпенів. У «МАЙКОНі» Вадим Хорт працював над… макросами. Тимур знав про це. Знав давно, але спочатку чомусь не надав значення.

У більшості САПР існує можливість створення макросів. Щоб не будувати однотипні моделі чи креслення, щоразу починаючи з нуля, можна ввімкнути режим макроса. Під час першої побудови система запише послідовність натиску клавіш, вибору команд меню тощо. Утвориться код, який можна використовувати повторно, просто міняючи деякі параметри. Це і є макрос. У «МАЙКОНі» Хорт працював над тим, щоб дії користувача перетворювались на максимально гнучкий код.

І тут до Тимура дійшло. За секунду сталося прозріння — і хлопець усе зрозумів. Йому більше не знадобиться «MacrosVH.bcf». Він і без коду усвідомив, що закладено у тому файлі. Тимур аж підскочив на місці.

— О Боже, — прошепотів він і кинувся до радіостанції, виштовхавши Ральфа з крісла. — Джеффрі, ти слухаєш?! — закричав українець у мікрофон. — Говорить Тимур.

— Так, Тимуре, я тебе чую. Будь ласка, не горлай так, а то тебе слухатиму не тільки я, а заразом і пів-Атаками.

— Той «малюк» з чужим обличчям… — Тимур нервувався і говорив незв’язно, — ну, з чиєюсь шкірою на лиці… він ще там?

Радіо затихло. Джеффрі оглядав ущелину, шукаючи бота. Та ось пролунала відповідь, причому в голосі молодого американця проступили стурбовані нотки:

— Так… Він на тому самому місці. А що?

— Куди він дивиться? — не стишуючи голосу, випалив Тимур.

— На… ну-у-у… Він повернувся, дивиться сюди… але не на мене… наче трохи вбік.

Українець зробив глибокий вдих, стиснув кулаки і проказав:

— Джеффрі, я щойно дещо зрозумів, але не стану нічого пояснювати, бо це займе до біса багато часу. Ти повинен негайно…

Саме в цей момент щось відволікло увагу американця.

— Еге, народ, — присвиснув він, не дослухавши Тимура, — я бачу людей.

— Яких людей? — озвався Кацуро, відтіснивши голову Тимура від мікрофона.

— Дорослих… ем-м-м… це якась чортівня.

Тимур більше не міг стримуватися. Грубо відштовхнувши руку японця, він закричав:

— Джеффрі! Алондро! Валіть звідтіля! Тікайте заради всього святого!

— Тут люди… — мов зачаклований, твердив Джеффрі. — Вони дивні… ходять, мов сновиди… дехто лежить на піску.

— Ушивайтеся, якщо вам дороге ваше життя! — програміст кричав так, що ризикував зірвати собі голос. — Боти навчаються! Вони весь час навчались!!!

Вчені здивовано перезирнулись, всерйоз переживаючи за психічне здоров’я Тимура.

— Хлопче, з тобою все гаразд?

І тільки старий Кейтаро нахмурився.

— Жаль, що ми не прихопили камеру, — долинув голос із динаміків. — Чуваки, ви не повірите, що я бачу. Це якийсь сраний Освенцим, чесне слово… Тимуре, я не доганяю, чому ми повинні вшиватися? — Джеффрі нарешті звернув увагу на волання українця.

— Дурню, тікай! Хорт запрограмував їх на самонавчання! Кожну результативну дію боти перетворюють на код, який потім ними ж і керує. Хорт усе життя цим займався.

Кілька довжелезних секунд в ефірі панувала тиша.

— І що з того? — зрештою озвався Джефф. — Це щось міняє? Я знайшов їхнє лігво — і це головне.

— Джеффрі, ти знущаєшся з мене? Невже ти досі не зрозумів?! — Тимур трусився, немов у лихоманці. Серце висмикувалось із грудей. Хлопець не міг знайти потрібних слів, хоча вже тоді знав, що має статися. — Вони дивляться і аналізують, як ви відреагуєте на чуже обличчя! Боти думають, що їх так легко впізна'ють тільки через те, що вони мають однакові обличчя, — програміст судомно заковтнув повітря і знову зірвався на крик: — Вийми нарешті голову із задниці, Джеффрі, і почни думати! Сам факт того, що один з ботів напнув на себе «чуже» обличчя і постійно тримається перед тобою на видноті, означає, що вони від самого початку знали про вас, про тебе і Алондру!

— Що? — йойкнув американець.

— Вони від самого початку знали про ваш прихід, — закінчив Тимур, знесилено зсунувшись униз на кріслі.



Середа, 19 серпня, 12:11 (UTC –4) 22°51’10’’ пд. ш. 68°19’27’’ зх. д. Крайнє східне відгалуження Долини Смерті | Бот | Середа, 19 серпня, 12:48 (UTC –4) Шосе № 23, неподалік Сан-Педро