home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Середа, 19 серпня, 13:09 (UTC –4) «DW», житловий корпус


Тіана Емерсон забралася відразу. Кулею вилетіла з кімнати. Зачинилась у спальні і до вечора не виходила звідти. Кейтаро Рока, пробуркотавши: «Від цього моменту кожен вихід за межі лабораторного комплексу мусить узгоджуватись персонально зі мною», — подався слідом за Тіаною. Тимур метнувся до дверей, щоб перехопити його.

— Гей! Стійте! — хлопець схопив японця за руку. — Ви не можете так просто піти.

Старий Джеп обернувся. Стомлене зморшкувате обличчя не виражало нічого.

— Черговий раз піджимаєте хвіст і ушиваєтесь? Бляха, це що — такий японський, «всратись-який-дієвий» метод вирішення проблем? Вам не здається, пане професоре, що слід нарешті спробувати прибрати за собою лайно?! — Тимур уже майже кричав: — Якщо ви раптом не помітили, то через вас там загинули люди!

Рідкісний момент: воскове лице Кейтаро спотворили емоції. Джеп розізлився:

— Хто ти такий, шмаркачу, щоб так говорити зі мною?

— А хто ви такий, щоби так трахати мені мізки? Ви ж знали! Признайтеся, ви знали з самого початку про те, що зробив з ними Хорт?

Кейтаро наморщив лоба і відвернув голову, наче готувався вийти з кімнати, але не торкнувся дверей. Після нетривалої заминки він відповів:

— Так.

— Тоді чому мені про це не сказали?! Я, як ідіот, третій день длубаюсь в обривках програмних кодів, намагаючись відшукати, в чому ж проблема, і навіть не відаю, що Вадим Хорт насправді не удосконалював ботів. Він наділив їх власним компілятором, який може генерувати програмний код на основі будь-яких дій, і тепер боти можуть удосконалювати самі себе. Ви хоч уявляєте, наскільки велика різниця між запрограмованими ботами, які втекли, та ботами, які втекли і можуть програмувати самих себе?!

— Заткнись, — неголосно наказав старий японець. — Ти…

— Не затикайте мені рота!

— Ти не розумієш.

— Це ви ні чорта не розумієте! Скільки часу боти на волі? Третій тиждень, так? І весь цей час кожен з сорока двох «малюків» зі швидкістю торнадо всмоктував у себе нові знання, які миттю ставали доступними для решти. Той код, який ви підсунули мені, не має нічого спільного з тим, що нині коїться в їхніх головах! Над ним зараз сотні, а може, й тисячі нових макросів, і ми можемо тільки гадати, що в них.

— Охолонь, я все розумію. Тобі не говорили, бо це було своєрідним тестом. Мені було цікаво, чи ти докопаєшся. Вважай, щойно ти здав екзамен, підтвердивши кваліфікацію. У той же час, хлопче, — японець тицьнув пальцем на програміста, — ти не вловлюєш головного. Окей, Вадим перестарався, боти навчаються, і це пояснює, як вони здійснили втечу, як вижили в пустелі, як навчились писати. Я це знаю, це знав Хорт, а тепер дізнався ти. Я ж хочу почути відповідь на питання «чому?». Чому вони втекли? Що підштовхнуло їх? Що зробило такими агресивними? Самонавчання — це лише засіб, а не причина. Коли вони тікали, макросів ще не було. Боти взагалі не знали про існування зовнішнього світу.

Тимур ненадовго замислився, подумавши, що японець таки має рацію, а потім глухо пробурчав, опустивши погляд на ноги:

— Якби ви згадали про це раніше, Джеффрі та Алондра лишилися б живими.

— Може, лишилися б, а може, ні, — звів та опустив брови Кейтаро.

Українець стримав себе, пересиливши бажання зацідити японцю у писок.

— Чого ще я не знаю?

Джеп відкрив двері, переступив поріг. Не обертаючись, кинув:

— Втікаючи, вони забрали з собою півтори сотні ампул з наноагентами.

На хвильку Тимур розгубився, не розуміючи, що б це могло означати. Старий японець віддалявся по коридору.

— Але для чого? — гукнув хлопець навздогін.

Кейтаро лиш знизав плечима. Тимур повернувся до Ральфа:

— Боти знали про існування наноагентів? На дідька вони їм здалися? Це абсурдно!

Нейрохімік видихнув і проказав:

— Вони переплутали. Ми думаємо, боти хотіли забрати альдостерон. Вони відчували залежність від гормону на фізіологічному рівні. До втечі ампули з альдостероном зберігались у тому ж рефрижераторі, що й запаси агентів ІІІ покоління. Ампули однакові, відрізняються лише забарвленням: розчин альдостерону — прозорий, а рідина з наноагентами має темно-сірий колір з металевим блиском. Боти чомусь взяли темніші.

— Однак це означає, що…

— Так. Вони добре спланували втечу.

— І ви знали про це!

Ральф Доернберг відвів погляд, ховаючи руки за спиною.

Кацуро та Ємельянов якийсь час совалися в радіокімнаті, після чого по них зазирнув Штаєрман, і втрьох вони пішли обідати. Наче й нічого не сталося.

Виходячи слідом за ними, Лаура Дюпре поплескала Тимура, який все ще не отямився від почутого та усвідомленого, по плечі:

— Я нічого не втямила про макроси, але тепер принаймні ти розумієш, як я почуваюсь серед цих тхорів з пластмасовими мізками.

І Тимур дійсно розумів. Це наче опинитися серед двієчників з медичного факультету, що ставлять геморойні свічки пацієнту, який помирає від інфаркту, і не мати змоги хоч що-небудь змінити. Або почати хірургічну операцію, не знаючи, який у хворого діагноз.

Ральф, Тимур та Стефан лишились у радіорубці самі.

— Треба попередити Ріно, — на одному диханні проторохтів Стефан. — Витягти його з пустелі. Нехай кидає все і повертається.

Канадець повернувся до радіостанції. Кілька разів без особливого ентузіазму викликав Хедхантера. Всі рази — марно.

— Мабуть, він вимкнув рацію. Цей амбал не з тих, хто слухатиме чиєсь патякання у своєму вусі.

— Ми мусимо продовжувати, — наполягав швед. — Думаю, як тільки він натрапить на ботів, то зразу вийде на зв’язок. І тоді ми його попередимо… Ми ж не можемо кинути його напризволяще.

— Згоден зі Стефаном, — понуро притакнув Тимур. — Якщо боти дізнались про Джеффрі, значить, вони можуть підстерегти і Ріно.

Ральф похитав головою. Нейрохімік не поділяв Тимурових здогадів. Він не вірив, що «малюки» вистежили наближення Джеффа та Алондри. Їхню смерть спричинив банальний збіг. Швидше за все, вони наклали головами через необережність. Якось виказали себе, привернули увагу, зсунули камінь чи щось таке. Хедхантер — інша справа. Йому не вперше никати пустелею, ризикуючи життям. Ральф не сумнівався, що здоровань не пропаде. Та поряд з цим висіла одна думка, що не давала спокою: коли раптом щось піде не так і Ріно загине, його чорношкірі рубаки злиняють з пустелі зі швидкістю води, що змиває лайно в унітазі. Ніхто і ніщо їх не втримає. Ральф це розумів, а тому не хотів ризикувати.

Відтак ще три чверті години канадець не відходив від рації, мов папуга, повторюючи: «Ріно-прийом-як-чуєш-це-Ральф». О другій пополудні Тимур відчув, що фраза просякнула його наскрізь, навіки закарбувавшись у генах. Навряд чи він здивується, якщо через кілька років його первісток замість банального «ма-ма» першим почне лопотіти «Ріно-прийом… Ріно-прийом…». Утім, Хедхантер так і не озвався.

— Ральфе, — мовив Тимур, — досить. Вони не повернуться.

Канадець відхилився від мікрофона. Звів почервонілі очі на українця.

— Гаразд. Будемо чекати.

— Нема чого чекати, — на щоках хлопця палав нездоровий рум’янець.

— Хлопче, я тебе розумію, але не варто…

— Ні хріна ви не розумієте, — програміст говорив спокійно, але відчувалося, що це лиш затишшя перед бурею. — Загинуло п’ятеро людей, одного хлопця поранено. Ще двоє зникли, але мають усі шанси поповнити ряди мерців. А ми не знаємо, що діється в головах ботів! Невже ви не уявляєте, до чого…

Несподівано двері прочинилися. Тимур урвав репліку на півслові і повернув голову. З коридору виткнулась кудлата, маслянисто-чорна голова Сема.

— Містере Доернберг, Ґотто побачив на горизонті невідомий транспортний засіб, — повідомив гереро, на африканський манер «з’їдаючи» закінчення в словах. — Прямує сюди.

Тимур, Ральф та Стефан поскакували з місць і мало не збили Сема з ніг, виносячись на коридор.

— Звідки? — тримаючись за ліву частину грудей, спитав нейрохімік.

— З півночі, — африканець подумав і додав: — Я б сказав, не прямує, а… жене.

— Для повного щастя нам не вистачає тільки непроханих гостей, — ззаду, за грудниною, тужавів згусток тупого болю. Ральфу він страшенно не подобався.

— Хто це може бути? — вставив репліку Тимур, а тоді з погано прихованою надією в голосі: — Хтось дізнався про лабораторію? Нас викрили?

Нейрохімік проігнорував хлопця.

— Семе… — покликав він.

— Так, містере?

— Ось ключі. Зганяй у підвал і притягни дробовики з набоями. Захопи кількох своїх товаришів і мерщій жени до центрального входу. Второпав?

Частку секунди чорношкірий найманець вагався. Ральф відчув, як крига шугнула вгору по руках. Він небезпідставно очікував, що Сем навідріз відмовиться виконати наказ, однак гереро кивнув:

— Зрозумів, містере, — схопив ключі і побіг.

— І ще — нехай Ґотто повідомить Кейтаро чи Такеду. Приведи кого-небудь з японців.

— Буде зроблено, містере!

Через хвилину коло входу в «DW», окрім чоловіків, що спустились з радіокімнати, згуртувались Лаура, Кацуро та п’ятеро африканців. Двох найманців Ральф відправив на другий поверх, наказавши залягти під вікнами, але без команди не висовуватись:

— Можливо, це селяни, що ненароком сюди заїхали. Не думайте показуватись зі зброєю.

Біля ґейту лишились Ндонґа, Сем та Ті-Джей. Стали чекати.

Старезний двомісний пікап «Chevrolet» невизначеного кольору вигулькнув на пригірку, що тягся до житлової будівлі. Мотор бухикав, мов астматик, що от-от віддасть швартови і відпливе у кращий світ. Машину смикало, кидало вперед, вона відчутно перехнябилася на праве переднє колесо. За двісті метрів до огорожі двигун видав останнє «хр-р-р» і здох.

Дверцята розчахнулися, з кабіни висковзнули двоє.

— Живі, — в один голос вимовили Тимур і Стефан.

Ворота розкрились, і всі, хто ховався у тамбурі, висипали на подвір’я.

Ріно і Джеро без зброї, спорядження та мотоциклів шкандибали до будівель. Гереро шкутильгав, тримаючись осторонь від боса. Під його лівим оком висів бузково-багряний півмісяць — здоровенний синець.

Ральф вийшов уперед і відкрив хвіртку, впустивши чоловіків.

— Що з вами трапилося? — він марно силкувався погамувати ошаленіле серце, котре виконувало барабанну партію з якоїсь рок-опери.

Ріно ловив повітря короткими ковтками. Та ось, затримавши подих, він випалив:

— Покличте Кейтаро.

На той час на перед головним входом у «DW» зібрались майже всі, хто лишився в лабораторному комплексі. Вийшла навіть Ребекка. Але старого Джепа не було.

— Кейтаро Рока погано себе почуває і просив його не турбувати, — промовив Кацуро Такеда. — Я переповім йому все слово в слово. Розказуй, найманцю.

— Ботів ми не знайшли… — почав Хедхантер, але на ціле речення йому не вистачило кисню, серце надто швидко ганяло кров.

— Ви що, продали мотоцикли? — вставив п’ять копійок Штаєрман, висковзнувши з-поміж воріт останнім. — Звідки цей доісторичний тарантас? — він ткнув пальцем на авто, що стояло з розчепіреними, неначе крила, дверцятами за електричною огорожею.

— Не перебивай мене, дятле, бо зараз відіб’ю на хрін твої мізки!! — Ріно спалахнув, мов политий гасом хмиз, але тут-таки знов захлинувся. Віддихавшись, він заговорив, гнівно блискаючи очима і ковтаючи склади: — Ми бачили Вілла.

— Що?! — вилупився Ральф. — Нашого Вілла? Вільяма?

— Так. Вілла Ноланда.

— Він живий? Де він зараз?

— Він не живий. Тобто… я не знаю. Я не можу пояснити. Він стояв… він рухався… але я сумніваюсь, щоб він був живим.

— Що ти верзеш? — не втримався Штаєрман.

— Бляха, я тебе зараз порву, гнидо! — заревів Ріно. Тимур з Ральфом перехопили його, не дозволивши дотягтись до Оскара. — Ще раз обірвеш мене, виродку, я відріжу тобі вуха, а тебе самого закопаю у пустелі вниз головою! — ґевал кілька разів махнув рукою, але, не діставши чилійця, вгамувався. — Ми сунули на мотоциклах через Долину Смерті, їхали по слідах, а потім Вілл… він вийшов з розщелини перед нами… І в нього не було очей, якісь згустки замість них, і взагалі все обличчя таке, наче по ньому пройшлись газонокосаркою, — Джеро тримався на безпечній віддалі за спиною Ріно, оточений іншими гереро, і після кожної фрази кивав. — А тоді він кинувся на нас. Він був мертвий. Я присягаюсь, Вілл був неживий. Нам довелося покинути мотоцикли, ми просто не встигли витягти їх із піску.

Розповідаючи, здоровань опановував себе. Його слухали, спрагло ловлячи кожне слово, і в той же час не вірячи почутому. Штаєрман більше не намагався встряти у розмову.

— А звідки тачка? — спитав Ральф, кивком голови вказавши на «Шевроле».

— Джеро взяв у Сан-Педро. Після того як ми… ну… здибалися з Віллом. Їх там штук двадцять, покинутих.

— Тобто, покинутих?

— Перед тим ми заглядали у Сан-Педро. Хотіли розпитати, що і як, може, хтось бачив щось підозріле. Я припускав, що боти цуплять воду в селищі. Більше просто н'iде. Тож мені було цікаво, як вони крадуть дорогоцінну рідину з-під носа чилійців, — чоловік перевів подих. — Два чи три дні тому боти були там.

— І що? — затамувавши подих, спитав Тимур.

— У тому то й річ. Нічого. Ніяких селян. Пусто. Сан-Педро обезлюдніло. Ні людей, ні собак, ні худоби. Всі халупи — порожні, машини стоять посеред доріг незамкнуті, з повними баками і з ключами. І в той же час, — Ріно облизав пересохлі губи і несвідомо стишив голос, — я не знайшов жодного трупа.

— Селяни пішли? — невпевнено припустив Ральф. — Вони кудись втекли чи як?

— Вони не пішли, — озвався Штаєрман, — вони зникли.

— Тобто?

— Кейтаро має інформаторів у Антофагасті та Каламі, — стримано пояснив Оскар. — Ми платимо хороші гроші за чутки, що доходять з пустелі. Півтисячі селян не могли звалити з нажитих місць так, щоб про це ніхто не дізнався. Якби вони досягли Антофагасти, ми про це дізналися б. Оскільки нам нічого не повідомляли, значить… селяни зникли.

— Я теж так думаю, — цього разу Ріно не лютував. — Чилійці не пішли. З ними щось зробили.

— Здуріти можна… — потер лоба канадець. — Оце так новина. То їх убили?

Хедхантер, нахилившись до Тимура і Ральфа, проговорив:

— Убили? Можливо. В такому випадку поясніть мені, розумники, як сорок хлопчиків, хай навіть дужих і злих, мов чорти, змогли вколошкати кілька сотень людей?.. Окей, таке ще можна уявити. Скажіть тоді, що чотири десятки шмаркачів можуть зробити з сотнями тіл?

У цей момент стрепенулась Лаура:

— Пам’ятаєте: Джеффрі щось казав про людей? Він бачив людей у лігві ботів.

— Що? — Ріно та Джеро сторопіло перезирнулися. — Джефф відшукав їхнє кубло? Чому ви раніше про це не сказали?

Південноафриканцю ніхто не відповів. Здоровань переводив погляд з одного обличчя на інше, але так і не зачепився за чиєсь лице. Чоловіки один за одним опускали голови.

— Що таке? Чому ви мовчите? — Хедхантер відступив, озирнувши натовп. До нього тільки зараз дійшло, що Джеффа та Алондри немає в юрмі. — Американець та його квочка ще не повернулись?

— Вони й не повернуться, Ріно, — потупившись, буркнула Лаура.

— Що ти таке говориш? — Ріно ступив уперед і ледь не збив дівчину з ніг.

Не відсторонюючись, Лаура зняла окуляри, вмить ставши якоюсь беззахисною. Вона короткозоро кліпнула (дівчина ледве діставала найманцю до плеча) і впівголоса сказала:

— Їх убили, — потерла пальцем око і повторила, наче ґевал не розумів, про що йдеться: — Боти вбили їх обох.

Ріно відсахнувся. Рот розкрився, він наче хотів щось сказати, але з губів не злетіло ні звуку. Тільки очі заметались туди-сюди і дихання знову зламалося.

— Джеффрі знайшов лігво невдовзі після того, як ви розділились, — говорила далі психіатр. — Воно в західній частині Долини. Хлопець устиг передати координати. Вони з Алондрою побачили щось дивне. Залягли і стали спостерігати.

— Дивне?

— Так. Людей якихось. Можливо, тих самих селян… І ще щось, про що Джеффрі не встиг розказати. — Лаура напнула окуляри назад. — То була пастка. Українець попереджав, але його не послухали… Ми прослухали всю розправу в прямому ефірі.

— По радіо? — ледве вимовив Ріно.

— Так. Передавач працював до останнього.

Ріно зиркнув на Тимура.

— Проблема набагато серйозніша, — нарешті озвався українець. — Боти навчаються. Вадим Хорт запрограмував їх на самонавчання, і тепер вони можуть програмувати самих себе. Вони пробують, аналізують результати і потім ними користуються. Кожен день, який «малюки» проводять на волі, робить їх небезпечнішими.

Запала могильна мовчанка. Вітру не було. З пустелі не долинало ні звуку. Зрідка, коли хтось переминався з ноги на ногу, хрустів пісок.

Хедхантер побагровів. Темно-сині мішки під очима проступили сильніше. Здавалося, він от-от вибухне. Штаєрман, Кацуро, Лаура і Ральф несвідомо позадкували. Джеро глитнув слину і заморгав підбитим оком. Та раптом… Ріно погамував себе. Фарба збігла з його лиця, а зіниці перестали хворобливо метатися. Нападу гніву не сталося, проте кожен відчув, що найманець щось затамував у собі. Крізь мутні краплини вепрячих очей прозирали пурпурові нутрощі притихлого вулкана, котрий обов’язково розіллється вогнем. Скоро. Ріно нагадував атомну бомбу, що гепнулась посеред міста, але не вибухнула.

— Мені потрібні ключі від гаража, — стримано промовив він.

— Навіщо? — здивувався Кацуро.

— Загнати туди машину, — його голос рипів глухо й індиферентно, як у робота.

— Е…

— Джип «на ходу». Просто пальне закінчилось.

Кацуро неохоче відстебнув карабін з цілою в’язкою пластикових ключів, що висів на поясі. Почав длубатися, витягаючи одну з карток.

Ріно не став чекати. Вирвавши в’язку з рук Такеди, він розвернувся і закрокував у напрямку корпусу «EN-1». Як тоді всі думали, по каністру з бензином…



Середа, 19 серпня, 12:53 (UTC –4) 22°54’09’’ пд. ш. 68°25’19’’ зх. д. Долина Смерті | Бот | Середа, 19 серпня, 16:45 (UTC –4) «DW», житловий корпус