home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




LXVIII


Загін без проблем дістався лагун і повернув ліворуч.

Плато в цій частині Атаками було рівне і тверде, майже без піску, подекуди вкрите купками пожухлої жовтої трави, схожими на присипаних землею дикобразів (у Південній Америці такі називають пампа або пампаси). Місяць, мов вирячене око зі змазаним більмом, підсліпувато глипав на мертву рівнину. Джипи просувались уперед, не вмикаючи фар.

Далеко попереду вимальовувались чорні Анди.

О 01:20 обвішані бронею «Туареги» дістались траси № 23, виїхавши на дорогу поблизу покинутого поста дорожньої поліції. Ріно увімкнув дальнє світло. З того моменту аж до Сан-Педро стрілка спідометра не опускалась нижче 120 км/год. Френкі та компанія не відставали.

Через двадцять хвилин автомобілі досягли кільцевої дороги, що огинає Сан-Педро з південного заходу. Об’їзна траса підковою оббігає Сан-Педро-де-Атакама і майже торкається селища перед тим, як звернути на південний захід у напрямку Долини Смерті. Під’їжджаючи до повороту, Ріно сповільнився. Позавчора саме в цьому місці вони з Джеро спинялися перед тим, як заглибитись у село.

Позаду вискнули гальма. На панелі в машині Ріно заблимала рація.

— Ріно?.. — рипнув динамік.

Тимур узяв переговорний пристрій до рук.

— Говорить Тимур. Слухаємо тебе, Джеро.

— У вас усе гаразд?

Тимур покосився на Хедхантера. Той злегка кивнув, не зводячи погляду з відкритої місцевості.

— Все окей, Джеро.

— Чому сповільнилися?

Тимур вдруге зиркнув на Ріно. Південноафриканець стенув плечима:

— Передай йому, нехай стежить за пустелею.

— Нічого серйозного. Ріно просить передати, щоб ви пильнували.

— Добре, зрозумів.

Джип сунувся з невисокою швидкістю: 30—40 км/год, не більше. Тимур притулив до очей ноктовізор і проходжався поглядом по пустелі. Крізь прилад плато проглядалось, як удень. Здавалося, наче дивишся на околиці Сан-Педро засвітла крізь товсті зелені скельця.

Зненацька Тимур зойкнув, з переляку смикнувши Хедхантера за рукав футболки.

— Стій!

— Що таке? — Ріно вгатив по гальмах. Голови Алана та Стефана втиснулися поміж сидіннями.

— У пустелі щось є…

— Де? — ґевал схопив прилад нічного бачення, стримуючи почуття колючого страху, що підіймалось йому з живота під горло.

— Праворуч. Там хтось лежить…

За кілометр від селища і за півкілометра від того місця, де спинились позашляховики, простягся мрець. Лежав на боку, ногами до дороги, наполовину затуляючи рукою обличчя.

Ріно потягнувся до рації.

— Джеро, ти бачиш? — прогудів здоров’як, натискаючи кнопку виклику.

— Так, Ріно. Це тіло.

— Наш клієнт?

— Ні, схоже, дорослий. По-моєму, хтось із місцевих. На вигляд років сорока.

Хедхантер облизав сухі губи. В ногах зсідалася неприємна дрож.

— Його тут не було. Ми були тут удень, і я добре пам’ятаю цю ділянку пустелі. Жодного тіла не бачив! Їх не було ніде довкола Сан-Педро!

Джеро мовчав.

— Схоже, він давно мертвий, — констатував Тимур. — Він якийсь наче висушений. Таке враження, ніби бідолаху протягнули крізь сушарку. Подивись на передпліччя і відкриті частини тіла.

— Бачу… Як мумія.

— Ага.

Хоч як опирався Ріно, перед очима постав Вільям, що виходить з-поміж вапнякових скель, з розколини, куди вони прямували. Хедхантер здригнувся, стиснувши кермо.

Із заціпеніння його вивів голос Джеро:

— Що робимо, босе?

Ріно проричав, ризикуючи розтрощити пальцями рацію:

— Їдемо у Долину Смерті! Ніде не зупиняємось!

Загуркотіли мотори, машини розвернулись і помчали на південний захід. Загадковий мрець потонув у темряві.



LXVII | Бот | cледующая глава