home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




LXIX


Через два кілометри позашляховики зісковзнули з шосе і зникли у звивистому руслі Valle de la Muerte. Їхати швидко не вдавалося. То тут, то там з-під землі, мов ікла, шкірились сланцеві скелини. Конуси світла заливали шлях довгастими калюжами світла, але з боків напирала пітьма. Усе це вкупі пропікало нерви, вивірчувало в животах великі холодні дірки.

О 02:22 до зеленої точки, позначеної на GPS-навігаторі, лишилось менше кілометра. Ріно спинив автомобілі у природному сховку — тісній ущелині між двома кряжами, над якими нависав широкий карниз, що поволі знижувався і сповзав у піски. У цьому місці дюни підіймались, наповзаючи на суцільну, трохи опуклу вапнякову стіну, схожу на мур фортеці.

Ніхто не вийшов із авто. Чоловіки мовчки чекали, поки очі звикнуть до темряви.

Першим заговорив Тимур:

— Якщо вірити Джеффрі, то за цим пологим підйомом відкривається стофутове V-подібне провалля. У нижній точці боти вирили собі печери.

— Ага. А що як… вони зараз там? — видушив із себе Ріно.

— Не знаю…

— І я не знаю.

— Хтось мусить піти на розвідку.

Ріно важко засопів. У сусідньому автомобілі Джеро молився, щоб Ріно не відправив його на рекогносцировку.

Тимур перебирав варіанти. Алан не піде. Він не послухався б навіть Кейтаро. Стефана відряджати марно. Найкраще було б, якби подався Ріно чи Джеро. Але ні Ріно, ні Джеро не були присутніми під час останнього сеансу зв’язку із Джеффом, коли він описував місцевість довкола «гнізда». Африканці погано орієнтуватимуться. Власне, вибору не було.

— Я піду, — Тимур відчув, як під пахвами стало вогко.

Пауза.

— Окей, — відвів очі Хедхантер.

Хлопець накинув на шию ноктовізор, стиснув «Ремінгтона» і неохоче відкрив двері.

— Стривай, — похопився Ріно, — візьми ось це, — і простягнув Тимуру гумову маску протигаза. — Як тільки почуєш постріл або сигнал автомобільного клаксона, прожогом натягай на себе. Хай Джеп іде в дупу — я не буду тримати концентрацію на низькому рівні. Випускатиму відразу все.

Обличчя програміста стало блідим, білішим за місяць.

— Гаразд. Тільки не сигналь без діла.

— А ти не барись, — Ріно підняв догори стиснутий кулак, мовляв, будь крепким, і спробував пожартувати: — І не мочи там усіх, залиш нам трохи.

Тимур кивнув, перекинув сумку з протигазом через плече і виліз із авто. Нагнувшись, хлопець помчав похилим піщаним схилом до підніжжя стіни. Перші триста метрів подолав швидко. Але що вище він забирався, то дрібнішим ставав пісок. Ноги грузнули, як у болоті, з-під підошов лавинами з’їжджали донизу цілі пласти. Кілька разів він спотикався, а одного разу впустив у пісок дробовика.

Зрештою хлопець дістався вапнякового муру. Почав обходити його зліва. Досягнувши низького пролому між зубцями, видерся на гребінь і обережно заглянув униз. Прикипівши до приладу нічого бачення, Тимур довго оглядав ущелину. Минуло три хвилини, перш ніж він відклеївся від скелець ноктовізора. Востаннє озирнувшись туди, де стояли джипи (він їх не розгледів у темряві під навісом), підтягнувся на руках і перемахнув через гребінь.

— Спускається, — важко видихнувши, сказав Стефан.

— Так, — миркнув Ріно.

Тимур зник. Потяглись нестерпні хвилини очікування.



LXVIII | Бот | Субота, 22 серпня, 02:30 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус