home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Субота, 22 серпня, 03:26 (UTC –4) Околиці Сан-Педро


Джипи, не пригальмовуючи, синхронно зіскочили з шосе і під’їхали до мертвяка, що лежав посеред пустелі. Спинились з обох боків від тіла. Ліворуч — машина Ріно, праворуч — позашляховик африканців. Фари погасили.

— Я можу вийти й оглянути тіло, — запропонував Стефан.

— Сиди й не рипайся, — осадив його Хедхантер.

Запала похмура хвилинна мовчанка.

Ріно клацнув вимикачем, увімкнувши дальнє світло. Трикутна частина пологого плато відділилась від темряви. Хедхантер уважно видивлявся поверхню пустелі.

Вимикач клацнув знов, і світло погасло.

— День-два тому, — втупившись у темряву, проказав здоров’як, — тут пройшла велика група людей. Піску тут майже немає, і не всі сліди завіяло вітром.

— Вони переганяли кудись своє «стадо», — припустив Алан.

— Ріно, — шепнув Тимур. У голосі бриніло стільки тривоги, що пасажири «Туарега» мимоволі повернули голови до хлопця.

— Га?

— Будь ласкавий, увімкни фари ще раз, — повільно промовив програміст.

Хедхантера повагався секунду, не більше, затим натиснув перемикач. Пустелю знову затопило жовте сяйво.

— Попереду ще одне тіло, — скоромовкою випалив Тимур.

— Де? — вигукнули Ріно, Алан та Стефан.

— Ось там, — показав пальцем українець.

Не напружуючи зір, чоловіки побачили, що вдалині, якраз у тому місці, де світло фар поступалось перед темрявою, лежить людина.

Першим очуняв Хедхантер і, взявшись за рацію, окликнув Джеро:

— Джеро, як мене чуєш?

— Я тут, Ріно.

— Попереду новий мертвяк. Їдемо до нього, не відставай, але тримайся позаду.

— Слухаюсь, босе, — рипнув динамік.

Позашляховики посувом проїхались до небіжчика. Судячи з одягу, перед ними лежав ще один селянин із Сан-Педро. Труп застиг у дивній позі. Так наче чоловік став навколішки, щоб помолитися, а потім його настигла нагла смерть, і він зігнувся, упершись плечима в землю, але не простягшись ницьма. Якби не сліди виснаження, можна було подумати, що він непритомний і за кілька хвилин зіпреться на руки, підведеться і почовгає у своїх справах.

На цей раз Стефан Ермґлен, не питаючи дозволу, відкрив важкі дверцята і висковзнув з машини. Він мусив себе чимось зайняти, аби відігнати з голови нав’язливі картини того, як малолітні хлопчаки патрають чилійських селян.

Швед підступив до тіла і, діставши з нагрудної кишеньки кулькову ручку, штурхонув нею мерця. Пролунав сухий тріскучий звук, наче хтось ламав крекери. Стефан випростався і з розмаху вдарив ногою в бік покійника.

— Що ти робиш? — сплигнув на землю Тимур.

— Мені потрібно побачити його обличчя.

Мертвяк хитнувся і з тихим шурхотом повалився набік. Шведський фізіолог присів біля голови. Кілька разів колупнув ручкою осклянілі очі, відкопилив губу, щоб подивитись на зуби, торкнувся волосся. До горла підкочувала нудота, проте шлунок уже був порожнім.

— Я не бачу слідів механічного впливу (ударів, порізів, дірок від куль), що могли б стати причиною смерті, — відмітив Стефан. — Судячи з усього, він помер від дегідратації.

— Воно й не дивно. Ми ж у пустелі. Певно, боти їх не годують і не поять.

— Ти не зрозумів, Тимуре. Він загинув від цілковитого зневоднення. Ріно був у Сан-Педро два дні тому, і за його оцінками селище пустувало також зо два дні. Виходить, що цей бідолаха потрапив до рук ботів три-чотири дні тому. За такий час людина може померти без води, але ніколи, я підкреслюю — ніколи! — не стане ось такою.

На підтвердження своїх слів швед тицьнув ручкою у висхлого, мов мумія, мертвяка. Хедхантер, який вийшов із джипа, став позад них, уважно слухаючи Стефана Ермґлена.

— Навіть якби за весь цей час хлопчина не мав у роті ні краплини води і кожного дня пробігав марафонську дистанцію, він і то виглядав би краще. За чотири дні людина не може настільки виснажитись і втратити стільки вологи. Тим більше, що зараз у Південній півкулі зима — день короткий, сонце не таке вже й люте.

— І що це означає?

— Це означає, що боти щось вчинили з бранцями, щоб довести їх до такого стану. Є безліч хвороб, що супроводжуються діареєю, сильним пото-та слиновиділенням. Тобто, я хочу сказати, з фізіологічної точки зору таке можливо.

— Подивись на те, як він лежить, — підступив Ріно. — Він прийшов сюди сам.

— Пришвидшена дегідратація не позбавляє рухливості, поки не почнеться розвиток шоку, — Стефан, мов детектив, подивився на нігті жертви і пробурмотів: — Треба буде забрати його по дорозі назад. Я проведу розтин у лабораторії і тоді визначу точну причину смерті, — останні фрази прозвучали рівніше, лікар помалу відновлював самовладання.

Якби Стефан Ермґлен здійснив те, що задумав, якби він забрав мерця і зробив розтин, усе було б інакше. Простий аналіз крові миттю відкрив би очі Кейтаро та Ральфу (котрі досі не усвідомлювали того, що не просто стоять на закрайку, а вже летять у прірву масштабної техногенної катастрофи), висвітливши не тільки те, що боти роблять з людьми, але й чимало інших фактів, поки що невідомих сліпцям із професорськими титулами. Результати аналізів дали б відповіді на питання, звідки «малюки» дізнались про альдостерон, як знайшли Джеймі Макаку. З’ясувалося б хтозна-скільки неприємних речей, адже все було взаємопов’язано. Та головне — результати розтину дозволили б уникнути нових безглуздих смертей. На жаль, Стефан не відав, що йому не судилося повернутися. Ні по тіло, ні до лабораторій…

Ріно пройшов трохи вперед і присів на одне коліно неподалік від капота «Туарега». Тимур підсів до південноафриканського найманця.

— Щось побачив?

— Сліди продовжуються.

— Куди?

— Ось туди, — Ріно показав рукою майже точно на схід, — до гір.

Тисячі відбитків широкою тасьмою зникали в темряві, за якою десь далеко височіли невидимі у чорноті Анди. Хлопець повернувся до «танкомобіля» і приніс карту регіону Антофагаста. Чоловіки розклали мапу на піску просто під переднім бампером. Запилені фари лупили теплим сяйвом в обличчя, але ні Ріно, ні Тимур не помічали цього.

— Що вони там забули? — почесав потилицю Ріно. — Там же нічого нема.

— За десять кілометрів звідси Пурітама.

— Два-три миршаві господарства, які в такій пітьмі ми навіть не розпізнаємо. Тепер уже, мабуть, порожні. Крім Пурітами — більше нічого.

Уважно вивчаючи карту, Тимур не зразу зауважив, як близько вони підійшли до Ліканкабура. Від того місця, де лежав другий труп, до гігантського вулкана було рукою подати — кілометрів 25—27 по прямій (звісно, якщо не враховувати підйому). Подумавши про підйом, українець почав вчитуватись у відмітки висот, і серце його затокотіло швидше.

— Ріно, подивись на висоти: 4000… 4100… 4300 метрів[86]

— Справді, — нахмурив брови південноафриканець.

— Вони пішли в гори…

Тимур сам не усвідомлював, чому його нутрощі так несподівано вкрилися холодом. Він не знав, чи це погано, чи ховається перед ним якась нова, ще не усвідомлена загроза, але факт того, що «малюки» поперлись на Андійське високогір’я, збудив млосне хвилювання. Якщо де-небудь на планеті Земля є місце більш непридатне для існування, ніж Атакама, то це схили Андійських хребтів, що підпирають пустелю зі сходу.

Ріно зморщив лоба. Надто багато непевності, надто багато пішло навкосяка, і він не відважувався прийняти чергове рішення.

— Як думаєш, що робити? — півголосом спитав він у Тимура.

— Боти швидко покинули Долину Смерті. Відступали похапцем, загнали до смерті кількох бранців. Мені здається, вони чогось бояться, Хантере. Можливо, я помиляюсь, але ми мусимо дотиснути їх, поки у нас є шанс застукати їх зненацька, — програміст підсунувся впритул, понизивши голос, щоб їх не могли почути: — Не знаю, як тобі пояснити, але мене аж колотить від незрозумілого відчуття, наче боти знають про нашу присутність, наче вони довідались заздалегідь про сьогоднішню атаку. Але в той же час… вони роблять усе для того, щоб цієї вночі ми повернули на базу. Вони не готові. Принаймні не сьогодні.

Хедхантер тупився вепрячими очиськами в карту. Потому зірвався на рівні ноги.

— Ті-Джею! Джеро! Рушаємо далі. Перетягніть кілька балонів з газом у салон. Нехай один із вас тримає їх наготові. Ні сам зоман, ні його випари не є вибухонебезпечними, у випадку чого можете просто пальнути по контейнеру. Тільки ж не забудьте про протигази.

— Окей, босе.

Гереро метнулись до багажника і перекинули кілька балонів з високотоксичним газом у салон. Тимур, склавши мапу, зробив те саме. В екіпажі Ріно пильнувати балон доручили Алану. Американець без нарікань поставив контейнер собі під ноги і, заклавши «Ремінгтон» прикладом під пахву, опустив ствол рушниці між ніг[87]. Протигаз поклав на праве коліно. Стефан, Тимур та Хедхантер також повитягали гумові маски і склали поруч.

Невдовзі стало очевидно, що сліди нікуди не звертають.

— Ріно, — покликав Тимур.

— Га?

— Ти бував на схід від Пурітами?

— Один раз. Ми з Хортом доїжджали майже до самого селища.

— І що там?

— Голі камені, розріджене повітря і собачий холод.

— А за Пурітамою?

— Крутий підйом, звивисті стежки, що лишились ще від інків. Я не підіймався далі.

— Ти впевнений, що ми зможемо вистежити їх уночі?

Ріно зарозуміло вишкірився:

— Я впевнений, що у нас немає вибору. Ми будемо їхати по слідах стільки, скільки знадобиться. Поки не наздоженемо засранців.

Через хвилину пісок щез і сліди зникли. Джипи котились по твердій землі. Подекуди траплялися поодинокі виступи скель, а під колесами стукотіло каміняччя. Хедхантер, який і до цього їхав повільно, зменшив швидкість.

Ріно саме готувався спинитись, щоб вийти і спробувати відшукати слід, коли в салоні пролунало колюче скрипіння рації, нагадуючи виляски далекого грому.

— Агов, чуваки… — попри завади відчувалося, що Джеро наляканий. — Ви чуєте?

Тимур, щоб не відволікати південноафриканця від керма, потягнувся за передавачем.

— Це я, Джеро. Говори, що у тебе.

— Тут ще тіла…

«Боти залишили трупи для того, щоб ми змогли їх знайти», — з нікуди вигулькнула в голові Тимура паскудна думка, але хлопець миттю зім’яв і закинув її в глибини мозку.

— Де?

— Та всюди… Ліворуч і праворуч. Одягни ноктовізор — сам побачиш.

Українець начепив на обличчя прилад нічного бачення. Йому страшенно не хотілось цього робити. І не тільки через боязнь того, що чекало на нього у темряві. Просто в разі атаки йому спочатку доведеться зняти ноктовізор, а потім натягувати протигаз. Кількості зоману, що зберігається в одному контейнері, цілком досить, щоб відправити на той світ 9—10 тисяч людей… Тимур добре розумів: кілька зайвих секунд, необхідні для скидання приладу, можуть дорого йому обійтися.

— Він сказав тіл'a? — перепитав Стефан Ермґлен.

Ділянка дороги, освітлена фарами, ряхтіла блідо-зеленою плямою на екрані приладу. Програміст посунувся ближче до лобового скла і зазирнув праворуч. Джеро сказав правду: погляд наткнувся на висохлих, химерно скручених чилійських селян.

— Праворуч мерці. Уздовж дороги.

— Скільки їх там? — долинуло ззаду. Питав знову швед.

— Щонайменше п’ятеро… ні, шестеро… семеро…

Джип несподівано підскочив, наїхавши лівим переднім колесом на якусь перешкоду. З-під днища прилинув гидотний в’язкий хрускіт. Тріск кісток.

— Восьмеро… — похмуро констатував Ріно.

Вперше, відколи загін покинув базу, Тимур занервувався. Його незримий внутрішній стрижень, не витримавши напруги, почав плавитися. У животі розпливлася недобра млявість. Він раптом осягнув, що їхня вилазка закінчиться не так, як планувалося. Десятки літрів смертоносного зоману, гранати, дробовики, броня на бортах «Туарегів» — словом, усе, що до цієї миті заспокоювало нерви і давало впевненість у власних силах, відходило на другий план у міру того, як із пітьми уздовж шляху випливали нові покійники. Тимурові відвага та рішучість лишились стояти десь там, унизу, біля другого тіла, неподалік від Сан-Педро, і не захотіли підійматися в гори.

Плоскогір’я задиралось угору. Місцями підйом сягав 30°. Мотори надсадно ревли, капоти вистромлювалися вверх і дороги майже не було видно. Для того, щоб бачити, що там попереду, доводилося триматися навстоячки над сидінням. Цей момент міг стати ідеальним для нападу, але… нічого не відбувалося. Як і раніше, то тут, то там, проступали мертві селяни. Всі вони лежали ницьма, головами на схід.

Загін проїхав повз Пурітаму, не зауваживши її у темряві.

— Знаєте, що? — обізвався українець, знову зиркнувши на карту — Від Пурітами до болівійського кордону менше двадцяти кілометрів. А що, як боти вже в Болівії?

Про таке ніхто не подумав. Попервах Ріно не розторопав, наскільки в такому випадку ускладнюється їхнє становище:

— Яка різниця, де їх труїти?

— Хантере, це суверенна держава, — труснув картою Тимур. — Нестача пунктів контролю не означає відсутності прикордонних патрулів. Тільки подумай, що буде, якщо нас упіймають. У багажниках — смертельний зоман у кількості, достатній, щоб отруїти пів-Болівії, у кишенях — гранат, наче яблук, а на руках — новенькі «Ремінгтони»! Вислів «незаконний перетин кордону» — це дитяче пукання у порівнянні з тим, що ми збираємося зробити, потрапивши на болівійську територію.

— От вилупки! — Ріно, наче гірська річка, поволі, але неухильно виходив з берегів. — Скоти! Як вони мене дістали!

— Гадаєте, вони навмисно? — Тимур намагався осмислити ситуацію.

— Якщо боти в Болівії, ми будемо змушені повернути назад, — сказав Стефан. — Чи… чи… — Швед перелякано глипав на те, як біснується велетень (здавалось, ще трохи, і Ріно відірве кермо). — Ми ж не збираємось воювати з болівійською армією?

— Чекайте, хлопці, — втрутився Алан. — Розумію, ми й так уже по вуха в лайні, але якщо боти перейшли кордон з Болівією, вони, безсумнівно, почнуть безчинствувати на новій території. Подумайте, що станеться, коли вони доберуться до якого-небудь великого міста… Сумніваюсь, що нам вдасться надалі приховувати від громадськості те, що тут відбувається.

— Яка, до дупи, громадськість? Що ти торочиш?! — рявкнув південноафриканець.

— Якщо боти потраплять у Болівію, в нашу і без того не вельми приємну історію втягується третя сторона, не зацікавлена у приховуванні подій. І я страшенно боюсь, що смердючі, мов свіжий гній, факти, почнуть спливати один за одним, як бульки з-під води, і розлітатимуться світом. Ви уявляєте, скільки міжнародних актів та законів порушили під час цих експериментів? Всі віддруковані примірники Конвенції ООН про права дитини можна сміливо роздати по громадських туалетах, де їх використають за призначенням… Не знаю, як ви, а я не хочу закінчити кар’єру в міжнародному суді як підсудний за злочини проти людства.

Позашляховики вибрались на горизонтальну ділянку і поїхали рівно. Довкола свистав крижаний вітер.

— А ще я маю паскудне передчуття, що раніше чи пізніше нам доведеться просити у Сполучених Штатів допомогу. Як ви думаєте, друзі, чи погодиться встрявати сюди офіційна Америка, якщо про ботів, яких з милості Пентагону все дитинство «пестили» електрошоком і які згодом зжерли ціле чилійське селище, плескатимуть язиками у всьому світі?

— Ніхто ні в кого не проситиме підмоги! — розлючено ревів Хедхантер.

— Не гарячкуй, Ріно. Я лиш акцентую увагу на тому, що питання повернення ботів до лабораторій віднині не актуальне, головне зараз — не допустити, щоб лайно потрапило у вентилятор.

— Що це там, в біса, таке? — Тимур, відтягнувши пас безпеки, схилився до лобового скла.

— Ми повинні закидати їх гранатами, розстріляти, задушити газом, чавити колесами, — розійшовся Ґрінлон, — і якщо для цього потрібно перетнути болівійський кордон, то… бля… — Мимоволі зиркнувши вперед, чоловік урвав запальну промову. — Що за…

Слідом за ним Ріно викотив очі. Джип сунув уперед, наближаючись до…

— О Господи! Ні-і-і!!! — закрив обличчя Тимур.

— От чорт! Чорт! Чорт! — слідом за українцем заторочив Алан Ґрінлон.

Стефан верескнув щось нечленороздільне і виблював рештки вечері на крісло Тимура.

— Назад! — зриваючи голос, загорлав американець. — Повертай назад, йолопе!

Хедхантер натиснув на гальма і викрутив кермо ліворуч. Джип занесло. Він майже спинився, коли в зад йому в’їхав другий позашляховик — Френкі не встиг зреагувати. Сталевий бампер, вибухнувши снопами іскор, зірвав заднє крило. Машина з чорношкірими найманцями відлетіла кудись убік, проїхала трохи на двох колесах, ледве не перекинувшись.

«Туарег» Хедхантера напоровся на пригірок і заглух.



Субота, 22 серпня, 02:39 (UTC –4) Долина Смерті | Бот | Субота, 22 серпня, 04:13 (UTC –4) Безіменна ущелина на схід від Пурітами Чилійські Анди