home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Субота, 22 серпня, 04:13 (UTC –4) Безіменна ущелина на схід від Пурітами Чилійські Анди


Джип Ріно огорнула темрява, але машина Френкі (яка тепер вискочила наперед) не заглухнула. Її фари продовжували освітлювати чималий сегмент простору. Вони заїхали на перевал, з обох боків якого шкірились сторчові скелі. Дно тіснини вкривав пісок, через що складалося враження, наче загін знову опинився у пустелі.

За сотню метрів попереду стриміли чотири кучугури з безладно накиданих людських тіл. Моторошні горби розташувались вигнутим півмісяцем (крайній правий найближче до позашляховиків), цілком перекриваючи ущелину. Чоловіки, жінки, діти… Між сусідніми купами пролягло не більше двадцяти кроків вільного простору.

Сім пар очей невідривно споглядали чотири гори з мерців.

Тимур сапав, немов риба, яку витягли з води. До переляку та напруження додалася ще одна проблема — кисневий голод. Розріджене повітря не насичувало киснем кров.

— Що за хріновина? — прошепотів Тимур.

Ріно подумав, що перед ними запаси м’яса, але не хотів, щоб його машину обригали ще більше, тому вголос проказав:

— Поняття не маю.

— А раптом серед них є живі?

— Давай без геройства, фелла. Не думай вилазити з машини.

Кожна кучугура нараховувала 30—40 змарнілих, висушених тіл. Видовище викликало шок. Щоправда, головний «сюрприз» ще чекав на чоловіків попереду.

Хедхантер крутонув ключ запалення. Мотор чвиркнув і заглух. Ріно спробував удруге. Цього разу інформаційна панель ожила, а двигун відізвався розміреним харчанням.

— Ріно, ти певен, що хочеш їхати туди?

Ґевал не відповів. Порившись рукою під кріслом, він дістав циліндричний ліхтар і всунув його в руки Тимуру.

— Лізь нагору, — Ріно тицьнув на люк, — але не виставляйся. Світи, куди не луплять фари. І будь уважним.

Над дахом другого авто вигулькнула голова Джеро. Він також тримав у руках лампу.

Прожектори спалахнули одночасно. Промені прошили простір ущелини, вирвавши з темряви обриси покручених скель, що виступами пнулися до неба.

Машини рушили. Повзучи корпус у корпус, позашляховики наближались до мерців. Тримаючись подалі від урвистих стін долини, Френкі спрямував свій «Туарег» у проміжок між першою та другою купами (якщо рахувати справа наліво). Відповідно, «бронемашина» Ріно протиснулася у просвіт між другою та третьою.

Коли джипи проминали тіла, Тимур не втримався і обвів променем кучугури. В голові спливли чорно-білі картинки з документального фільму про німецькі концтабори. Хлопець пригадав слова зеленоокого Джеффрі: «Чуваки, ви не повірите, що я бачу. Це якийсь сраний Освенцим, чесне слово…» І Тимур відчув, що вони тут. Навіть якщо це не лігво, боти десь поруч. Він готовий був заприсягтися, що «малюки» спостерігають за машинами.

Раптом йому здалося, що в купі мертвяків щось ворухнулося. Кучугура здригнулась і почала розпадатися. Заворушились руки й ноги, мерці сповзали на пісок. Тимур ледь не закричав, але вчасно усвідомив, що це лиш гра його уяви. Рука з ліхтарем трусилася, через що короткі тіні мигтіли, створюючи ілюзію руху.

Автомобілі без пригод залишили нагромадження мерців і попрямували далі.

На відстані двохсот кроків за лінією тіл бовваніла трикутна скеля, розщеплюючи ущелину на два рукави. Гора даленіла, нагадуючи скелястий острів, що стоїть посеред гирла річки. Рівні піщані розтоки, звужуючись, огинали «острів» з обох боків, далі якийсь відрізок шляху тягнулись паралельно і зрештою губились у темряві.

— Давайте краще зупинимось і обстежимо кучугури, — почав був Тимур, але його урвав несподіваний вигук.

— Там! — голосно дзявкнув Джеро, показуючи пальцем уперед. — Там хтось стоїть!

Викрик, посилившись відлунням, ляснув по вухах. Програміст ледь не впустив ліхтар: у відгалуженні, що огинало трикутну скелю зліва, він побачив людей. Цього разу живих людей. Вони стояли в шерензі, перекриваючи прохід між «островом» і стіною ущелини. Дюжина чи, може, півтора десятка худих, мов скелети, селян. Рахувати не було коли. Один з них підняв угору руку, прохаючи про допомогу.

Ріно і Френкі разом налягли на гальма.

Тим часом Тимуру ситуація здалася до болю знайомою. Колись він програмував схожу схему колективної атаки ігрових ботів. Алгоритм називався «Полювання за ціллю на відкритій території». Якось так. Суть зводилась до того, щоб загнати гравця у пастку. Для цього боти створювали кілька видимих, але фіктивних засад, в одній з яких ховались «загонщики». Фальшиві засади перекривали всі виходи з території, окрім одного, де й знаходилась основна залога. Під час атаки застуканий зненацька гравець, не маючи часу усвідомити, що засади липові, кидався до єдиного вільного виходу і таким чином…

— Ріно, це пастка, — Тимур сам вразився з того, як спокійно звучить його голос.

Хедхантер не відповів. «Зараз виступлять “загонщики”», — мелькнуло в голові у програміста. Він розвернув тулуб на 180° і пройшовся променем прожектора по навалених купах мерців. Якраз вчасно. Трупи з крайньої кучугури (тепер вона була крайньою лівою для Тимура) розліталися врізнобіч. З-поміж тіл один за один виборсувалися «малюки».

— Позаду боти, — без паніки, але достатньо голосно сповістив Тимур. Трійка в салоні озирнулась. Українець лупив променем прямо на потвор.

Вибух адреналіну заткнув горлянку страхові, а втіха, спричинена усвідомленням того, що він спрогнозував атаку, додала сил. Тимур хотів чітко скомандувати: «Готуйте зоман!» — але… слова застрягли у горлянці.

— Fu-u-u-u-ck! — в один голос закричали Ріно, Стефан та Алан. Ліхтар, брязнувши об дах машини, випав у Тимура з рук.

Всі боти були в протигазах.

Такого не очікував ніхто. Френкі рвонув уперед. Гереро завернув свій джип праворуч від трикутної скелі — у вільний прохід, де не стояли люди. Ріно на автопілоті рушив за ним.

— Стій! — зісковзнувши в салон, крикнув Тимур. — Тільки не праворуч, — і силою вивернув кермо в інший бік.

Френкі віддалявся.

— Ти геть здурів? Пусти кермо!

— Довго пояснювати. Боти заганяють нас туди, куди їм треба.

Потвори наближалися.

Південноафриканець міг би ще довго пручатися, якби не автомобіль Френкі, що, від’їхавши на кількадесят метрів, втрапив правим переднім колесом у замасковану яму. Задні колеса машини задерлись угору і закрутились, не дістаючи землі.

Ріно пополотнів і зняв ногу з педалі газу.

Наступної миті в кількох місцях довкола перехнябленої, спійманої у пастку машини Френкі завирувала земля. Із земляних схованок, присипаних піском кольору червоної цегли, постали жилаві фігурки. Двоє вискочили на похилений борт і розкрили дверцята. За ними з піску виникли ще двоє ботів з «Моссбергами» в руках. Усі мали на головах протигази.

— Куди… куди мені їхати? — ледве видушив із себе Ріно.

(Нещасний Ті-Джей, який збагнув, що зараз помре, попри відчай, зламану ключицю та вивих плеча, з останніх сил намагався дотягнутися до контейнера із зоманом. Він дотягся закривавленими пальцями до спускного клапану, коли його руку перехопив Френкі. Ті-Джей спробував випручатися, але Френкі наліг на нього всім тілом, по-звірячому вишкірився і ще сильніше здушив передпліччя… Чотири чи п’ять пострілів злилися в один… Ті-Джей так і помер — з рукою, простягнутою до жовтого балона, і подивом, що швидко згасав у очах.)

— Думай швидше! — прогорлав Хедхантер.

Тимур морщив лоба. Ріно газував, тримаючи машину на місці. У грі місія вважається проваленою, якщо гравець ненароком убиває мирне населення чи заручників. Game over! — гра припиняється. Боти мусять думати, що люди нізащо не попруть на своїх. Вони не бачать різниці між грою та життям. Хлопець наказав:

— Чави селян.

— Що?! — вирячив очі Стефан. — Це ж невинні люди!

Програміст не мав часу на теревені.

— Ріно, їдь ліворуч. Це єдине місце, де можна проскочити.

Повторювати двічі не було необхідності. Ріно рвонув наліво. Саме в цей час потвори, наздогнали їх. Ледь підійнявшись над сидінням, Тимур зірвав чеку і пожбурив крізь люк гранату Ф-1. Пролунав характерний хлопок, джип обстукало осколками, а ущелину заслав густий туман з пилу, ущільнивши темряву. За секунду до вибуху, побачивши гранату, боти метнулися врозтіч і розпластались по землі. Жодного з них не зачепило.

Позашляховик нісся на стіну з хуторян. В останній момент селяни порснули врозсип. Якийсь чилієць з глибоко запалими очима, вицвілим волоссям і синюватими виразками на безкровному лиці загаявся, і Ріно таки вклав його на капот. Із глухим стукотом, без жодного зойку він перелетів «Туарег» і розтягся на піску позаду машини.

Ліве відгалуження ущелини круто забирало на північ. Утікачі натрапили на пологий спуск і понеслись на північний захід — назад в Атакаму.

Тимур надягнув ноктовізор і, висунувшись крізь люк, подивився назад. Боти відстали. Хлопець ледве розрізняв їхні плечисті постаті. Але погоню не припиняли. Дивлячись на них, програміст остаточно переконався, що боти не є людьми. Вони рухались радше як мавпи чи чотириногі павуки, низько нахиляючи голови і допомагаючи собі всіма чотирма кінцівками. Маски протигазів надавали їм футуристичної моторошності.

Пісок скоро закінчився. З-під землі полізло гостробоке каміння. Після того, як джип кілька разів підскочив на каменях, наче на трампліні, Ріно пригальмував. Цього виявилось недостатньо. Спуск ставав крутішим, позашляховик набирав швидкість. Щораз більші камені мелькали за вікном. Тимура опанувало лихе передчуття:

— Ріно, не жени.

— Я не газую… — Глухий удар, машина злетіла ввись. — Е-е-ет, бляха!

— Ріно, спиняй його…

Водночас зі струсом від приземлення повітря розітнуло гучне «бух!» розірваної шини. Автомобіль ще раз підкинуло і розвернуло в повітрі правим боком. Хедхантер викрутив кермо, та схил був стрімкий, а голе колесо не чіпляло землю. Торкнувшись ґрунту, «Туарег» перекинувся, якийсь час з гуркотом повз на даху, потім, зачепившись за щось, став на колеса, майже відразу знов перевернувся і ринув униз, тягнучи за собою лавину з дрібних камінців. Діставшись рівної ділянки, джип зупинився — застиг днищем догори…

Коли все стихло, Тимур розплющив очі. У голові бухкало. Ліктьовий суглоб лівої руки напух, кисть погано слухалась, а з правої щоки вниз на скроню збігала цівка крові (хлопець висів догори ногами, припнутий до крісла паском безпеки). Він відтягнув пояс, опустив ноги і, звиваючись, вивільнив тулуб. Тепер він сидів на колінах на даху машини, впираючись головою в сидіння, — спиною до надтріснутого лобового скла.

Потрібно вибиратись. Пересилюючи біль у руці та ребрах, Тимур посмикав ручку дверцят. Вони не піддавались. Дверцята біля водійського крісла зірвало під час аварії. Крізь отвір виднілась кам’яниста пустка. Тудою можна було б вибратись, якби не стокілограмова туша південноафриканця.

— Ріно… — слабко покликав українець. — Ріно, чорт забирай, ти живий?

Хедхантер ледь чутно пхицьнув.

— Ріно, треба вигрібати звідси. Боти будуть тут з хвилини на хвилину.

Раптом легкий кислуватий запах залоскотав Тимуру ніздрі. Хлопець втягнув повітря, відчувши на кінчику язика присмак свіжоскошеної трави… чи сіна. Запах був приємний, заспокійливий. Певно, вони скотились на високогірний луг, прим’явши по дорозі чимало трави, подумав він. А тоді знову зиркнув крізь діру в корпусі на відкритий простір. Попри темряву хлопець чітко бачив мертву кам’янисту поверхню. Яка, в біса, трава?!!

І тут до нього дійшло.

— Срань! Тільки не це!!

Хлопець вперся спиною у дверцята і почав молотити ногами по тілу Хедхантера.

— Це зоман! Зоман! Зоман! — захлинаючись, верещав він. — Прокидайся, вайло!

Тріснув один з балонів. Можливо, декілька.

Ріно закректав, поворухнувся. Тимур навряд чи зсунув би масивне тіло найманця навіть на рівній поверхні, а в сплюснутому салоні перекинутого «Фольксвагена» і поготів.

Запах сильнішав. Тимура огорнуло відчуття, наче він звалився у копицю свіжого сіна.

— Ріно-о-о! — загорлав українець у вухо велетня.

Хедхантер не ворушився.

Тимур запанікував. Хотілося заридати від розпачу, кортіло порвати зомлілого Ріно на шматки. І дуже не хотілось помирати.

Зусиллям волі хлопець опанував себе: «Не дихати. Для початку — просто не вдихати отруєного повітря. Уявити, наче я під водою». Він напнувся, стиснувши губи і перекривши доступ повітря через ніс. Але що далі? Так він протримається хвилину-півтори. Не більше.

Зненацька його осінило. «Кретин! — подумки вилаяв себе Тимур. — Протигаз!» Він пам’ятав, що до аварії його маска лежала у боковому відділі дверцят. Протигаз міг залетіти далеко або взагалі порватися, поки «Туарег» виконував кульбіти, але то була єдина надія на порятунок. Не дихаючи, Тимур взявся нишпорити по кабіні. Секунд десять програміст не міг нічого відшукати, і вогнище паніки знову розгорілося у животі. Кисень закінчувався. Перед очима попливли кола… Несподівано Тимур виявив, що протигаз лежить прямо під ним: вивільняючись, він всівся на нього. Витягнувши маску з-під гепи, хлопець напнув її на голову і зробив неглибокий вдих. В ніс ударив запах старої вогкої гуми, сухого пилу і… більше нічого. Вугільний фільтр і гофрований шланг не постраждали.

Звуки тепер долинали наче крізь товщу води. Тимур ледве розчув вовтузіння в задній частині салону. Він повернувся і побачив, як Алан вибиває ногами дверцята. Протигаз міцно облягав яйцеподібну голову американця.

За четвертим чи п’ятим ударом задні дверцята вилетіли геть. Перш ніж Алан Ґрінлон висунувся назовні, Тимур простягнув руку і схопив інженера за сорочку:

— О-о-жи! А-бу ґу-у о-ффо! — загудів програміст, тицяючи пальцем на Ріно.

— О-бе! — прогундосив у відповідь Ґрінлон. (Мабуть, Алан сказав «добре» чи щось таке, зрозуміти було важко.)

Інженер хутко виповз із джипа і кинувся до південноафриканця. Висмикнув ліву руку Хедхантера і почав тягнути його на себе. Тимур допомагав йому, виштовхуючи велетня ногами. Ріно кілька разів відкривав очі, проте не приходив до тями остаточно.

Разом вони впоралися швидко: менш ніж за чверть хвилини велета видобули з кабіни. Здоров’яка перетягли подалі від авто і вклали поміж каменів.

Переконавшись, що з Ріно все гаразд, Тимур та Алан кинулись назад до «Фольца» і вийняли Стефана Ермґлена. Швед був страшенно блідий і часто дихав. З його рота перла піниста слина, м’язи були напружені і безперестану дрібно трусилися.

Алан і Тимур перезирнулися. Американець скрушно похитав головою. Ніхто з них не знав, скільки зоману вилилося. Скільки часу пройшло після аварії? Одна, дві хвилини? Концентрація газу в повітрі цілком могла виявитись летальною. Тимур щось прокричав в обличчя Ґрінлону і поволік шведського фізіолога до западини між каменями, де лежав Ріно.

Алан повернувся до машини. Забрав дробовики, два ноктовізори (третій розбився), кілька гранат, набої, рацію і протигаз Стефана. Притарабанив усе до їхньої криївки.

Перебравши речі, котрі приніс американець, Тимур спересердя ляснув Ґрінлона по гумовій потилиці.

— Атропін! — закричав він, розтягуючи вилицями маску і тицяючи на Стефана.

— Фак! Я ідіот, — глухо, але розбірливо вилаявся Алан. Кричати крізь протигаз було непросто.

Вони побігли назад до кабіни. Перетрусили всю машину, знайшовши одну упаковку. В коробці знаходилося вісім ампул з 0,1 % розчином атропіну, але тільки одна з них уціліла. Решта сім — розбилося. Покопавшись у сумці Стефана, Тимур знайшов одноразовий шприц.

Повернувшись, Алан і Тимур застали Ріно на ногах. Амбал заліг за великим каменем і невідривно дивився крізь прилад нічого бачення в тому напрямку, звідки скотився їхній джип.

— О-же, ти дя-неш о-тигаз! — замахав руками Алан.

— Газ! Газ! — вторив йому Тимур, трусячи гумовим хоботом.

— Я не натягатиму той гандон собі на голову, — хмурячи брови, сказав здоров’як.

— І-і-от! — лютував Ґрінлон.

— Не верещи, — відрубав Ріно. — Я в нормі, — а тоді пояснив: — Вітер дме з півдня.

Тимур роззирнувся, намагаючись по зорях зорієнтуватися, де північ, а де південь. Поки він визначав, що позашляховик лежить на північний схід від їхньої схованки, Алан стягнув захисну маску:

— Все одно це небезпечно. Раптом вітер переміниться?

— От коли переміниться, тоді й надягну. Не знаю, як ваші, а мій чавить мені голову так, що мізки аж із дупи випирають.

Українець теж зняв протигаз і почухав зіпрілу макітру. Алан відламав шийку ампули і набрав у шприц розчин атропіну. Знайшовши вену на згині руки, вколов увесь вміст Стефану Ермґлену. Через хвилину швед перестав труситися.

— Я бачив, що це пастка, але подумати не міг… — пробубнів Тимур.

— Звідкіля вони дізнались? — подивився на нього Ріно. — Як, чорт забирай, вони могли пронюхати про газ?

Тимур знизав плечима.

— Не знаю… Я не знаю, Ріно…

Хедхантер відвернувся. Велетень мав власну гіпотезу, але вона йому страшенно не подобалась. Він не хотів про таке думати. Принаймні тоді. На часі були важливіші проблеми.

— Займіться доктором. Я пильнуватиму.

Тимур з Аланом допомогли Стефану сісти.

— Води… — прохрипів лікар, — дайте попити.

Тимур грубо вилаявся. Вони притягли з собою в пустелю купу зброї, боєприпасів та кількадесят кілограмів зоману, але були настільки впевнені у благополучному завершенні операції, що не взяли води.

— Пробач… — прошепотів українець. — Води немає…

Ґрінлон, прикусивши губу, потупив очі.

Раптово Ріно напружився, підібрався весь, мов кішка, що готується до стрибка.

— Піднімайтесь, — скомандував велет.

— Що там? — витягнув шию Тимур, вдивляючись у темряву.

— Треба вшиватися.

— Вони тут?

— Давно. Просто щойно вони нас побачили.

Схопивши до рук другий прилад нічного бачення, Тимур спрямував його в пітьму. Кілька ботів, низько нахилившись, мчали похилим спуском. До них було ще кілометр-півтора, але відстань швидко скорочувалася.

— Мчать сюди, — підтвердив Тимур.

— Стефане, ти зможеш йти? — схилився над шведом Алан Ґрінлон.

Стефана почало трусити. Можливо, атропін був прострочений, а може, лікар надто довго перебував під впливом зоману. Тепер він не просто тремтів, його м’язи аперіодично скорочувались. Тіло нагадувало мішок, всередині якого повзають і звиваються черви.

Нещасний з останніх сил заперечно похитав головою.

— Добре, тоді ми тебе понесемо.

— Ні… За’иште мене… Ц-це к-кінець… Я лише… е… е…

Між губ вальнула піна, з носа в’язкими цівками стікали шмарклі, навіть м’язи обличчя хаотично смикалися. Хедхантер поклав руку на плече Алана.

— Якщо хочеш, я його пристрелю, — прямолінійно сказав Ріно. — Все ж краще, ніж потрапити до їхніх рук. Але, бляха, не влаштовуйте слізливих сцен. Ми не можемо більше чекати. І не думайте брати його з собою.

— Ні… Н-ні… — захрипів Стефан, а потім поманив рукою Хедхантера.

Ґевал неохоче схилився.

— Залиш… м-мені… «лимонки»… — важко вичавив лікар.

Ріно звів брови. Секунд п’ять стояв, не рухаючись, а тоді дав знак рукою Тимуру. Стараючись не дивитися лікарю в очі, українець поклав шведу в руку осколкову гранату.

— І ще… одну дай… у… в… ліву руку… — попросив Стефан Ермґлен.

Тимур поклав у тремтячу долоні ще одну темно-зелену «лимонку».

— Ходімо, — підганяв Ріно.

— Прощавай, — одними губами прошепотів Тимур.

Смикаючись, Стефан кивнув. Алан відвернувся, тихо вилаявшись. Забравши зброю та припаси, троє чоловіків зникли в пітьмі. Підтюпцем, не озираючись, подались на захід.

Стефан Ермґлен перевернувся на живіт. Гамуючи болючі судоми, що перекочувались тілом, поповз на відкриту ділянку. Він не хотів, щоби боти пробігли повз нього. Діставшись до місця, звідки було видно машину, Стефан перекрутився на спину. По черзі вирвав запобіжні кільця з «лимонок» і, міцно стиснувши спускові скоби, став чекати.

Невдовзі настала остання, найважча фаза отруєння. М’язи німіли. У лікаря відбулась самовільна дефекація, він захлинався від слини та блювотиння, дихання обривалося, гарячі сльози стікали з-під повік неперервними струминами. Стефан не вірив у Бога, але в цю мить став молитися. Рухаючи землистими губами, він звертався до Господа, благаючи не зупиняти серце, не зупиняти серце, не зупиняти серце… Нехай воно пересіпується, коле і болить, але ще кілька довбаних хвилин качає кров.

…Оскільки Стефан простягся на землі, перший бот помітив його надто пізно і ледь не налетів на шведа. Спостерігши лікаря, «малюк» загальмував, піднявши довкола себе клуби пилу, затим розстелився по землі і шаснув за найближчий валун. Інші переслідувачі миттєво отримали інформацію про те, що попереду людина. Зачаїлися.

Після того цілих три хвилини нічого не відбувалося. Стефан відчайдушно чіплявся за життя, намагаючись не відпустити передчасно спускові скоби «лимонок». Боти, сховавшись, дивились на притомну людину, яка знала про їхню присутність, але не тікала і не нападала, розлігшись на відкритому місці. Сконфужені неясною ситуацією, «малюки» вишукували пояснення серед відомих їм моделей поведінки, що колись запрограмував Тимур Коршак, але нічого підхожого не віднаходили. Програма не могла підказати, як діяти. Боти володіли багатьма тактичними хитрощами та стратегічними прийомами. Разом з тим багато чого знаходилось за межами їхнього розуміння. Багато чого справді важливого. Зокрема, вони поняття не мали, що таке самопожертва — така маленька довбана штучка, властива лише людині, що нерідко перекреслює найкращі замисли навіть значно сильнішого ворога.

Зрозумівши, що Стефан не несе загрози, троє ботів вибрались зі сховку і наблизилися, збираючись добити шведа. На той час лікар майже не дихав (серце замовкало, скорочуючись раз на дві-три секунди), але все ще був при свідомості. Підпустивши їх, Стефан вищирився і… розтис кулаки. «Лимонки» детонували. Двох ботів скришило на фарш, третьому відірвало вухо. Решта відступили, забившись у найменші нерівності кам’янистого рельєфу.

Хто б міг подумати, що перших двох потвор під час сутички на відкритій місцевості прикінчить не Ріно чи хтось із його головорізів, а шведський лікар? Утім, було дещо, про що люди ніколи не дізнаються. В дійсності затримка, спричинена самовідданими діями Стефана, забрала життя не двох, а п’яти ботів. Через хвилину після вибуху «лимонок» троє ботів розпрощалися з життям, насмоктавшись парів зоману з перекинутого «Туарега». Вони вдихнули газ крізь щілини під гумовими масками своїх завеликих протигазів…



Субота, 22 серпня, 03:26 (UTC –4) Околиці Сан-Педро | Бот | LXXIV