home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Субота, 22 серпня, 12:44 (UTC –4) «DW», житловий корпус


Кацуро Такеда підіймався сходами на дах житлового корпусу. Жар остаточно минув, хоча слабкість досі переповнювала тіло. Бурі цятки більше не нагадували порізи від гоління. Вони стали більш помітними, об’ємними. Майже всі тепер загноїлися і понабрякали.

Вискочивши на терасу, японець підбіг до бетонного парапету. Закриваючи долонею очі від сонця, подивився на північ.

Через хвилину на горизонті проступила хмарка куряви. Кацуро опустив руку. Його губи скривилися. Він постояв ще хвилину, вдивляючись почервонілими очима в порожнечу, після чого так само швидко залишив дах.

Спустившись на четвертий поверх, Кацуро без стуку ввалився у кабінет Кейтаро.

— Вони повертаються, — сказав він японською.

Кейтаро Рока втратив надію побачити живими тих, хто відправився у нічну вилазку. Почувши Кацуро, Джеп стрепенувся. Розштовхуючи крісла, Кейтаро підійшов до вікна.

Джеп придивлявся значно довше, ніж Кацуро, але зрештою теж помітив куряву.

— Як ти дізнався? — здивувався старий професор. — Ти ж не міг їх побачити.

Кацуро не відповів. Хмара наближалася.

— Там тільки одна машина, — сказав Кейтаро. — Де другий джип?

Кацуро мовчав.

— Кацуро, повертається тільки один джип! Вони летять, як божевільні, — автомобіль нісся, не розбираючи дороги. Кейтаро Рока відвернувся від вікна. — Щось трапилося!

Молодий японець стояв, як манекен у вітрині. Від нього нестерпно тхнуло.

— Що з тобою таке? — прошепотів Джеп.

Автомобіль був уже близько. Машина була пікапом білого кольору.

— Це не «Туарег», — голос старого японця провалився.

Такеда наблизився. Очі блищали, відбиваючи світло з вікна. Він завмер за крок від Кейтаро, втупившись старому в потилицю. Ось його рука піднялася і…

Двері з грюкотом розчинилися. З широко виряченими очима ввалився Штаєрман.

— Кейтаро, — випалив він. — Ріно повертається!

— Машина не наша, — сказав Джеп. — То хтось інший.

— Хедхантер щойно вийшов на зв’язок. Ральф прийняв повідомлення. То вони.

Кейтаро, Ральф, Оскар, Лаура і Бекка зібрались на подвір’ї. До них приєднались Ґотто і Сем. Ндонґа не показувався. Білий пікап «Chevrolet» підкотив до загорожі. З салону вийшли Ріно Хедхантер, Тимур та Алан Ґрінлон.

— Вам не здається, що щось подібне вже було? — промовила Лаура.

— Дежавю, — підтвердив Оскар, — зараз вони підійдуть, і Ріно почне розказувати страшну історію.

— Де решта? Де твої люди, Ріно? Куди поділись «Туареги»? — посипалися питання, щойно трійця вцілілих дістались до входу в «DW».

— Води, — прохрипів амбал.

Бекка побігла назад у будівлю і принесла з кухні кілька пляшок з холодною водою.

Чоловіки жадібно пили, морщачись від того, як крижана рідина обпікає горло.

— Що сталося зі Стефаном і твоїми хлопцями? — згоряв від нетерплячки Джеп.

Ріно все ще накачував свої сто двадцять зневоднених кілограм живильною вологою. Заговорив Тимур. Хлопець коротко розповів про переслідування та засідку біля Пурітами.

— Вони знали про газ?! — вирячився Ральф. — Це неможливо!!! — від цієї новини серце зірвалось на скажений галоп. Канадець зробив глибокий вдих і кілька разів стукнув кулаком по грудях, намагаючись збити аритмію. На жаль, «мотор» не хотів заспокоюватись.

— Знаю, що це неможливо! — підвищив голос Тимур. — Але це саме те, що сталося.

Далі він переповів про загибель чорношкірих найманців і про те, як їхній «Туарег» перевернувся.

— А що потім? Як ви змогли вирватись? — Ральф був сірий, мов земля, але цікавість примушувала на якийсь час забути про безладне й виснажливе стукотіння у груднині.

Українець знизав плечима:

— Я не знаю.

— Що?

— Я не знаю, — розгублено повторив Тимур. — За годину до світанку ми застрягли посеред скель десь на північному сході від Пурітами. Боти оточили нас. А потім вони… по-моєму, вони зависли…

— Зависли? — в один голос вимовили Кейтаро і Ральф.

— П’ятеро «малюків» вибрались на відкриту площадку під нашим сховком і почали ходити колами. Ми спочатку вирішили, що вони просто відволікають нас, але час спливав, а хлопчики не припиняли намотувати кола. Згодом підтягнулись інші боти. Вони забрали тих зачумлених і зникли.

— І все?

— Так, — Тимур стомлено витер лоба об передпліччя. — Ми прочекали цілу годину. Жоден бот більше не з’явився. Тоді покидали все і побігли.

— Куди побігли? — не второпав Ральф.

— В Сан-Педро, — терпляче пояснив Тимур. — Там взяли машину, і от ми тут.

— Сан-Педро перетворилось на стоянку вживаних машин, — Штаєрман визирнув у вікно на «Chevrolet» старої моделі.

Кейтаро занепав духом. Не сказавши ні слова, він розвернувся і повільно побрів геть. Розпатланий, згорблений, пониклий. Джеп більше не сподівався на те, що ботів удасться повернути. Старий виглядав жалюгідно. Втім, ніхто не відчував до нього співчуття. Кейтаро чимось нагадував Адольфа Гітлера в останні тижні Другої світової війни.

Тримаючись за серце, Ральф поволікся слідом за Джепом.

Чоловіки були шоковані тим, що боти виявились готовими до газової атаки. Ніхто не зауважив відсутності Такеди…

…Тимур ніколи не довідається, що спричинило програмний збій. Єдиної причини не було. Спершу «малюків» спантеличив вчинок Стефана Ермґлена: жодному боту не осягнути того, що зробив швед. Ще більше їх приголомшила смерть трьох інших товаришів. Трійка ботів приткнулися з північного боку перекинутого джипа. Південний вітер швидко вкутав їх випарами зоману. На той момент концентрація газу в сорок разів перевищила середньосмертельну дозу. Боти сконали в конвульсіях менш ніж за півхвилини.

Хлопчики не зуміли пов’язати загибель трьох товаришів з дією паралітичного газу. Вони були впевнені у протигазах. За їхніми уявленнями, газ мав би діяти однаково на всіх, скажімо, як радіація, — не залежачи від вітру.

Зіткнувшись з невідомою загрозою, «малюки» припинили переслідування. Їм нічого не коштувало відрізати втікачам шлях у пустелю, після чого повбивати їх по одному. Боти не зробили цього, остерігаючись нових смертей. Далі — найцікавіше. Спроби обробити останні події, цебто, перетворити їх на програмні інструкції (нові макроси), вилились у каскад збоїв у мозкових процесорах. Як правильно зазначив Тимур, кілька ботів просто «зависли».

Зрозуміло, одного невдалого макроса було замало для того, щоб зациклити мозковий процесор. «Зависанню» посприяли також фізіологічні чинники. Людські органи, як і будь-що в цьому світі, зношуються. Якщо не давати їм відпочити, вони перестають діяти нормально, а згодом відмовляють. Візьмемо для прикладу людське серце. Діастола (період розслаблення серцевих м’язів для прийняття в шлуночки свіжої порції крові) триває 0,37—0,4 сек. Цебто майже половину часу, який забирає один серцевий цикл (0,8—1 сек.), серце відпочиває. Те саме з мозком. Для його нормального функціонування необхідно 7—8 годин здорового сну. Нестача сну призводить до того, що окремі ділянки мозку починають «вимикатися», незважаючи на те, що організм не спить. Даний факт відомий давно. Біологи з університету Вісконсин у Медисоні колись опублікували статтю в «Nature», у якій розповіли про досліди над пацюками. Застосовуючи різні хитрощі, вчені не давали щурам заснути. Щоб розуміти, що при цьому відбувається з мозком, на голови гризунів почепили електроенцефалографи. Скани електричної активності мозку показали, що після тривалого періоду без сну тваринка ще не спить, але окремі групи нейронів відмовляються працювати, перейшовши в режим повільного сну. Відбувається щось на кшталт перебоїв у електропостачанні, що виводить з ладу певну ділянку кори головного мозку. Це, врешті-решт, викликає помилки під час рухів чи прийняття рішень.

У цьому ефекті немає нічого дивного. З точки зору біології, сон окремих груп нейронів вигідний організму. Поки частина клітин працює, інші відновлюють сили. Таким чином, перемикаючи функції між різними півкулями, працює мозок дельфінів, глибоководних риб та інших тварин, котрі не мають можливості виспатись «по-справжньому»… От тільки людський мозок — це не мозок дельфіна. Він складніший. І геть не пристосований до позапланових відключень «електроенергії». Людському мозку потрібен сон.

Змучені мозковими платами — генераторами імпульсів, що не знали втоми, — боти «розклеювались» на очах. В одних переставав працювати шлунок, у інших порушувалась координація рухів, треті на короткі проміжки втрачали зір та слух, і майже всі страждали від болючих судом.

Через нерозуміння процесів у головах ботів Тимур проґавив важливий нюанс. Хлопець не надав значення тому, що після очевидного зациклення боти не відключилися. Вони не випали з реальності, перетворившись на желеподібні «овочі». Щось продовжувало керувати ними. Щось зберігало контроль. І то були не мозкові плати.



предыдущая глава | Бот | Неділя, 23 серпня, 11:01 (UTC –4) «DW», житловий корпус