home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Четвер, 13 серпня, 10:05 (UTC +2) Відділ «Gaming AI»[15] компанії «Time-To-Play Technologies» Київ, Україна


Тимур Коршак завершив переглядати пошту, коли на столі дзенькнув телефон.

— Я слухаю, — хлопець підняв трубку.

— Тимуре, — у слухавці пролунав сухий голос боса, примусивши хлопця мимоволі напружитися, — ти не зайнятий?

— Ні… Поки ні… — Тимур нахмурився. Ранкові дзвінки від начальства, як правило, нічого доброго не віщували.

Шеф витримав довгу незрозумілу паузу, а тоді безбарвно проказав:

— Тоді підривай свою гепу і пензлюй до мене в кабінет. Є розмова.

Хлопець скривився. Якщо директор по розробці з самого рання запрошує до себе в кабінет, жди неприємностей. Такий дзвінок означає одне з двох: або надтермінове завдання з розряду «всрися-здохни-але-зроби», коли від тебе вимагають по десять тисяч рядків коду в день, або ж позапланову роздачу тирлів (як правило, через те, що якийсь мегапросунутий «довбоюзер» протягом минулої доби замордував до втрати пульсу всю службу підтримки). А найчастіше і перше, і друге відразу.

— Зараз буду, — мугикнув Тимур і відклав трубку, розуміючи, що день, який почався так чарівно, має всі шанси навдивовижу швидко зіпсуватися.

Поки він у задумі м’яв руками розкошлане неслухняне волосся, над перегородкою, що розділяє робочі місця, вигулькнула опецькувата голова Ярика.

— Тлустий Мазефака кличе на килимок? — спитала голова, дожовуючи ранковий пончик. Офіційно директора по стратегічному розвитку та розробці (скорочено — директор з СРР) величали Дмитром Віталійовичем. Проте колоритне прізвище боса Пузатий, а також паскудний сварливий характер, як у ведмедя, котрого розбудили на два місяці раніше, не залишали йому шансів: поза спиною підлеглі знущалися з шефа, вигадуючи йому щораз химерніші прізвиська.

Тимур неохоче кивнув.

— Буде бити? — з неприхованою надією і сарказмом у голосі запитав співробітник.

— Не знаю.

— А є за що? — не відставав Ярослав.

Тимур замислився. Ніби останнім часом нічого не партачили.

— Не знаю, чувак…

— Значить, «за старе», — авторитетно заявив Ярик.

Отримувати тирлів «за старе» було особливо прикро. Зазвичай після цього доводилось длубатися у старезних програмних кодах, які ще бозна-хто після тебе латав і перекроював, заново вникати в концепцію модуля, а то й цілої програми, вишукувати купу додаткових файлів з функціями та класами, котрі, швидше за все, давним-давно не використовуються.

— Хріново… — промимрив Тимур. — Гаразд, піду, поки він не почав верещати.

— Удачі, — єхидно підморгнула голова і шаснула за перегородку.

Тимур перевів робочу станцію у сплячий режим. У чорноті дисплея відобразилося його обличчя: правильний овал лиця, дещо зіпсований відстовбурченими вухами, посеред якого спокійно зблискували світло-сірі, практично безбарвні очі. Високий та широкогрудий, Тимур не виглядав як затятий програміст із перманентною тижневою щетиною, горбатою спиною та «рятувальним поясом» з жиру навколо живота.

Відштовхнувшись разом із кріслом від стола, Тимур встав і почвалав до начальства.



Виклик | Бот | cледующая глава