home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Четвер, 27 серпня, 07:55 (UTC –4) Спальне крило корпусу «DW»


Тимур аж підскочив на ліжку, коли усвідомив, що хтось нависає над ним. Невідома сила примусила його напіврозплющити очі, а наступної миті він сів, одним махом скинувши з себе ковдру, ледве стримуючись, щоб не закричати. Затуманений мозок ніяк не міг зорієнтуватися, де він і що відбувається.

Коло ліжка, схилившись, стовбичив Ріно Хедхантер.

— Це я, — сказав амбал, — доброго ранку.

Мружачись та кліпаючи, українець натягнув на ноги ковдру.

— …ранку, — мугикнув він. Налякана кров спливала з кінцівок. Колюче оніміння минало. Хлопець порадів, що таки приборкав переляк і не закричав.

— Я тебе налякав?

— Ні, — зронив Тимур. — Ти давно тут стоїш?

— Щойно зайшов.

Обличчя найманця відсвічувало втомою. Відчувалося, що Ріно цієї ночі не спав.

— То тобі чого? — спитав програміст, все ще трохи захриплий після сну.

— Є дві новини, — інертно промовив південноафриканець. — Обидві погані.

— Валяй.

— Джеп застрелився.

— Коли?! — новина була несподіваною, проте не так щоб струсонула Тимура. Він здогадувався, що ботів не знайшли, тож самогубство Кейтаро не приголомшувало. Як не крути, смерть японця нічого не міняла: боти загинули, все скінчилося. Обіцяних контрактом грошей — Тимур давно це зрозумів — йому однаково не бачити. Незалежно від того, живий Кейтаро чи мертвий.

— Сьогодні вночі, — вимовляючи слова, Ріно дивився кудись повз українця. Погляд прилип до шибки, але не сфокусувався. Хедхантер не визирав крізь вікно, він просто відвів очі, щоб не дивитися на співрозмовника.

Тимур раптом зрозумів, що наступна новина буде набагато гіршою.

— Яка друга?..

— «Туарег» з моїми бійцями не повернувся.

— О Господи… — голос Тимура змінився, він наче заквилив з глибокого підвалу.

— О 20:35 я втратив зв’язок. Востаннє Сем зв’язувався зі мною за хвилину до того і повідомив, що вони знайшли сліди. Схоже, боти вшилися на Ель-Татіо.

— Що за Ель-Татіо?

— Плоскогір’я з гейзерами.

— А де воно? — Тимур зліз із ліжка і почав одягатися.

— Норд-норд-ост від Сан-Педро, кілометрів шістдесят по прямій.

«Той напрям, куди дивилися боти…» — бентежно подумав Тимур.

— Боти рушили туди, бо на плато є вода, — сказав крізь зуби Ріно. — Вдосталь. Там кілька десятків гарячих гейзерів, підземні джерела. А ще печери…

— Може, твої хлопці знайшли ботів і просто не встигли повернутися?

— Від Сан-Педро, де Сем востаннє виходив на зв’язок, до Ель-Татіо дві години їзди. Максимум. Навіть у темряві. Враховуючи різні затримки, Сем і Ндонґа мали б повернутися щонайпізніше о третій ранку.

— Ти натякаєш, що боти живі? — приголомшено вирячив очі програміст.

— Так.

— Але як же той сраний альдостерон? Як вони вижили без гормону?

— Не знаю… Я чекав біля рації всю ніч. Жодного сигналу. Сем і Ндонґа залишились на Ель-Татіо.

— Мертві?

— А ти думаєш, вони там пікнік влаштували чи що?

Українець спинився, так і не натягнувши до кінця футболку. У відчаї схопився руками за голову. Отже, нічого не скінчилося. Звісно, могло статися, що в машині спустили відразу два колеса або ж потік радіатор і перегрівся двигун, але Тимур нутром відчував, що це не так. Він міг заспокоювати себе скільки завгодно, проте тверезий і невблаганний внутрішній голос нашіптував, що африканці не повернуться. Не повернуться більше ніколи. Відчай, як кислота, в’їдався в серце.



LXXIX | Бот | Четвер, 27 серпня, 08:09 (UTC –4) «DW», житловий корпус