home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Четвер, 27 серпня, 09:41 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус


Після другого удару двері тріснули посередині. Третім ударом Ріно висадив їх геть.

Група протиснулася всередину. Кімнатка була тісною і не мала вікон. Судячи із запаху, вентиляції теж не було або ж вона зіпсувалася. Повітря було прілим і масним.

Вони стояли у півтемряві, підсліпувато змигуючи, поки Алан не здогадався намацати вимикач і ввімкнути світло. Лампи працювали. Третину площі займав L-подібний стіл. Під одним його крилом виструнчився ряд шухляд. На столі знаходилися чотири лотки для паперів. Зразу було видно — порожні. З іншого боку вмостився старезний монітор. Біля монітора лежала така ж древня клавіатура.

— Що тут роблять ці доісторичні знаряддя праці? — Тимур зморщив лоба, показуючи пальцем на монітор. — Я думав, що Вадиму Хорту надали найпотужнішу робочу станцію, яка тільки існує в природі. Але це?.. Ральфу мало би бути соромно.

— У нього була нормальна робоча станція, — сказав Ігор Ємельянов. З його рота тхнуло. — Шестиядерний процесор, водяне охолодження, шість слотів оперативної пам’яті загальним об’ємом 48 гігабайтів. Її забрали.

«Тоді чому лишили цей непотріб? — міркував українець. — Тому що цей викопний брухт не мав ніякої цінності? Для чого тоді Хорт притягнув його сюди?»

Алан присів коло старезного монітора.

— Це не комп’ютер, — після короткого огляду зауважив американець.

— А що ж тоді? — поряд опустився навпочіпки Тимур.

— Монітор і клавіатура — ще не означають, що перед нами комп.

— Ти маєш рацію. Я щось не бачу системний блок.

Дисплей і клавіатура під’єднувались до невідомого пристрою, який нагадував DVD-програвач: плоский, чорний, мінімум кнопок на фронтальній панелі. Пристрій через адаптер підключався до мережі.

— Що це в біса таке? — спитав Алан, крутячи руками продовгувату коробку.

Тимур знизав плечима. Тим часом Лаура одну за одною відкривала шухляди.

— Порожньо, — журливо підсумувала дівчина.

— А це що? — нахилився Хедхантер. В кутку нижньої шухляди лежала зіжмакана паперова кулька.

Лаура Дюпре підібрала папірець. Розгорнула. Здивовано вигнула брови:

— Це якось пов’язано з програмуванням? — психіатр передала вирваний з блокноту аркуш Тимурові.

Українець роздивився листок. Червона ламана. І більше нічого.

— Не знаю… Це може бути звичайною мазаниною…

— Це не комп’ютер, — професор Ємельянов відвернув увагу від знайденого папірця. Росіянин ткнув пальцем на сплющений чорний пристрій. — Це приймальний пристрій.

— Тобто? — уточнив Алан Ґрінлон.

— Я його зробив. Спроектував цебто. Півроку тому на прохання Вадима Хорта.

— Ти знаєш, для чого він?

— Ем-м-м… — Ємельянов почухався. — Поняття не маю. Цей приймач точно такий самий, як і той, що у ботів у головах. Він не може посилати накази, він лише передає і зчитує інформацію з мозкових плат.

Бот

«Українець роздивився листок. Червона ламана. І більше нічого…»


Тимур та Лаура перезирнулися. Ігор продовжив:

— Звісно, він не з нанороботів, але за всіма параметрами цілком аналогічний.

Несподівано переговорний пристрій скрипнув і тихо загудів.

— По-моєму, я його ввімкнув, — вибачливим тоном прогугнив Алан.

Екран блимнув і посвітлів. Спливла хвилина, і у верхньому лівому куті вигулькнуло:


CONNECTION COMPLETED

CORRELATION IS STABLE

TALK[90]


Шрифт був жирний, яскраво-зеленого кольору.

— В когось є якісь ідеї, що це в дідька може бути? — Ґрінлон шморгнув носом.

— Ми з кимось з’єдналися, — простакувато ляпнула Лаура. Наступної миті психіатр схилилася над клавіатурою і задля жарту пробіглась клавішами:


Хело!

Кілька секунд нічого не відбувалося, а тоді… у пласкій коробочці щось пікнуло, курсор самовільно зіскочив на рядок униз і на екрані, літера за літерою, з’явилося:


ПРИВІТ ХОРТЕ ЦЕ ТИ?


Ємельянов з переляку голосно пукнув.

— Ой, йопт… — бовкнув він, прикриваючи рот долонею. — Пробачте…

— Що це було? — прошепотів Тимур.

— Я просто перднув. Я не хотів.

— Та не ти! Я до Лаури звертаюсь.

— Я нічого не робила, — пробелькотіла дівчина.

Тим часом на моніторі виник новий рядок:


ТИ ХОРТ?


— Відпиши, — звелів Тимур.

— Що відписати?

— Що ти не Хорт.

Лаура слухняно набрала повідомлення:


Ні. Я не Хорт.


ХТО ТИ?


— Що це за чортівня? — посерйознішав Алан. — Це якась комп’ютерна програма?

— Ні, — збуджено замотала головою Лаура.

— Нехай відписує Тимур. Він шарить в усіх цих комп’ютерних штучках.

Француженка не погоджувалась:

— Це не програма. — Дюпре звернулась до українця: — Невже ти не розумієш, Тимуре, еволюційний механізм, запрограмований Вадимом Хортом, є лише засобом. У ботів є всі можливості, але немає мотиву для того, щоб поводитися так, як вони поводяться.

— То й що?

— Мені здається, що буде краще, якщо переговори вестиме Тимур, — твердо мовив Хедхантер, відстороняючи психіатра від клавіатури.

Тимур неохоче підійшов до клавіатури. Набрав своє перше повідомлення:


Мене звати Тимур. Я програміст.


Після того — дві хвилини мовчання. Аж поки:


ДЯКУЮ ЩО ПРИЙШОВ ТИМУРЕ ДЕ ХОРТ?


— Для чого йому Хорт? — неприязно дивився Ріно.

— Здається, я знаю, — сказав Тимур. — Це не програма типу «питання — відповідь». За допомогою цього передавача Хорт зміг заговорити до ботів. «Малюки» не говорять, але Хорт спромігся написати компілятор, який перекодовує мозкові імпульси в англійські слова. Можливо, він проводив експерименти на собі, щоби класифікувати сигнали.

— Тобто ми говоримо з ботом?

— Типу того, — підтвердив українець. — Я думаю, вони шукають Хорта, бо макроси почали давати збої. Макрос завжди вимагає редагування. Після того, як програма створила код, спеціаліст доробляє його. Константи замінюються змінними. Вадим Хорт автоматизував цей процес. Важко сказати, як він це зробив. В одному я певен: він не зміг його відлагодити. Це практично неможливо. І тепер макроси, набуті ботами, працюють зі збоями. Або не працюють взагалі. Що більше дій виконує бот, то плутанішим стає код у його голові.

Закінчивши, Тимур відписав:


Хорта нема


ДЕ ВІН? НЕХАЙ ХОРТ ПРИЙДЕ

— Наполегливий, — процідив Алан Ґрінлон.

Майже відразу вискочив новий рядок:


СПОДОБАВСЯ СЮРПРИЗ ІЗ ПРОТИГАЗАМИ?


Півхвилинна пауза. Отетеріли всі. Першим оклигав Ріно:

— От гівнюк, — прошипів він, у голосі змішались страх, подив і роздратованість. — Що воно таке? — Хедхантер покрутив навсібіч головою, все ще сподіваючись, що це якийсь розіграш. — Невже вони здатні на таке? Невже ми зараз…

Лаура торкнула Тимура за лікоть і спокійно проказала:

— Спитай його: він один чи їх декілька?

— Що?

— Це не один бот.

— Я тебе не розумію.

— Напиши: «Ти сам чи вас багато». І знак питання укінці.

Програміст послухався:


Ти сам чи вас багато?


ТИ ПРО ЩО ТИМУРЕ?


— От бачиш, воно тебе не зрозуміло!

— Зачекай. Уточни… напиши йому: «Я про хлопчиків».

— Це маячня, Лауро.

— Будь ласка, напиши!


Я про хлопчиків


ПРО БОТІВ? ХОРТ НАЗИВАВ ХЛОПЧИКІВ БОТАМИ


Психіатр задумливо мовчала. Тимур подумав і набрав:


Так, я мав на увазі ботів.


ЩО ЗНАЧИТЬ ВАС БАГАТО?


Програміст скривився.

— Стій! — не дала йому заговорити Лаура. — Ні слова! Воно розуміє. Запитай… це останнє… я благаю: «Ти один із ботів чи ти є гурт?»

В голосі Лаури проступило щось таке, що примусило Тимура скоритися.


Ти один із ботів чи ти є гурт?


Відповідь надійшла за півхвилини:


ЦЕ НЕ БОТ

АЛЕ БОТИ ГУРТ ЗВІСНО ГУРТ ВОНИ ВСІ РАЗОМ

ВИ Ж ЦЬОГО ХОТІЛИ ЧИ НЕ ТАК?


Чоловіки принишкли. Кожен з присутніх силкувався вникнути в те, що проступило на екрані. Тимур перечитував останні фрази, облизуючи губи язиком, але так і не вловлюючи суті. Від напруги на скронях виступили краплинки поту. Хлопець відчув, як у серце заповзає глизява невпевненість. Програміст скоса зиркнув на Лауру. Істота, чим би вона не була, зрозуміла її. Хай як це було неприємно, але психолог розуміла більше за нього. Значно більше за них усіх.

— Що, в дідька, значить «це не бот»? — ламаючи брови, пополотнів Алан.

— Я жалкую, лиш про те, що Кейтаро зараз не з нами, — промовила дівчина. Вона говорила тихо, не переймаючись акцентом, усвідомлюючи, що чоловіки ловлять кожне її слово.

— Якби Джеп був живий, ми б тут не сиділи, — похмуро зауважив Ємельянов.

— Японець помилявся, — повільно, мов у трансі, продовжувала Лаура. Тимур злився на неї: здавалося, психолог навмисне розтягує слова, смакуючи тріумф. — Треба було з самого початку послухати мене.

— Ти знаєш, як їх зупинити? — Ріно схопив її за плече.

Лаура повільно повернула голову:

— Я не знаю. Ще не знаю. Як і ви, я ще багато чого не розумію. Я точно знаю, що ми спілкуємось зараз не з ботами. Хорт хотів почути ботів, але він натрапив на дещо інше. І він це зрозумів. Саме тому він так безстрашно погнався за ботами у перші дні після втечі. Він думав, що зможе порозумітися з… з цим…

— З чим? Що воно таке? — напосів Ріно. — З чим ми говорили?

— Пам’ятаєте, я розказувала про колективне несвідоме? Про все лихе, моторошне й потворне, заховане глибоко у підсвідомості людини… багатьох людей. Я думаю, оце воно і є. Гадаю, завдяки мозковим платам воно змогло… ні, не матеріалізуватись, а впливати на ботів, а значить, впливати на матеріальний світ. Це якась особлива форма свідомості. І саме вона розпоряджалася ботами під час утечі.

— Виходить, щось вилізло з мізків і стало… стало, як ляльковод, — підсумував Алан.

— Так. Тільки не ляльковод, а психоістота. Так назвав би його мій професор, великий прихильник Карла Юнга.

Тимур мовчав і думав про те, що теорія про ляльковода чи психоістоту не пояснює, звідки боти дізнавалися про їхні вилазки, про альдостерон, про газову атаку. Його роздуми перервало нове повідомлення:


ТИМУРЕ ТИ ТУТ? ДАВАЙ КАРТИНКИ

БАГАТО ЛЮДЕЙ ПОМЕРЛО БО ХОРТ ПЕРЕСТАВ ПОКАЗУВАТИ КАРТИНКИ


Українець обливався потом. У кабінеті стало нестерпно жарко.

— Вимикайте його, — великі краплі поту котилися з лоба, — давайте перенесемо цю машинерію в житловий корпус. Я не можу більше тут сидіти.

Алан потягнувся і лупонув по кнопці «Power». Екран погас. Тихе полегшене зітхання пронеслося кімнатою.




LXXXII | Бот | LXXXIV