home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




П’ятниця, 28 серпня, 01:15 (UTC –5) Пентагон Арлінґтон, Вірджинія, США


Двоє військових у темно-синій уніформі крокували тьмяними коридорами. Такої пори в будівлі Пентагону працювало лиш чергове освітлення. Їхні обличчя виглядали стурбованими і дещо розгубленими. Обом перевалило за п’ятдесят, обоє мали прекрасні лискучі залисини на головах. Очі одного з них були червоними й підпухлими через завчасно перерваний сон. Другий, схоже, взагалі не лягав. Чоловіки поспішали до зали нарад.

— Я тобі казав, що ця трахана задумка до добра не доведе, — пророкотів той, що із заспаними очима. — Казала мені мама: ніколи не зв’язуйся з япошками!

— Перестань! — огризнувся другий.

— Ти хоч уявляєш, що буде, коли хто-небудь із них уціліє і розбовкає про все пресі?

— Але ми не можемо просто так прибрати їх усіх!

— Можемо.

— Ні, не можемо! Навіть якщо Президент і міністр Ґарнетт дадуть хід операції, як ти пропонуєш це зробити? Закинути морських піхотинців? Мушу тебе розчарувати, підвести авіаносець водотоннажністю сто тисяч тонн до берега Чилі так, щоб цього ніхто не помітив, неможливо. У нас немає авіаносців-невидимок!

— Плювати! Хай краще дзявкають про недружні дії і вторгнення, аніж подробиці проекту «NGF» стануть відомі на весь світ.

— Не забувай, дослідницький центр знаходиться більш ніж за дві сотні кілометрів від узбережжя. Як висаджувати спецназ? Ти ж не думаєш, що у чилійців немає засобів ППО[91].

— Нерозв’язних проблем не буває, Кевіне, бувають неприємні рішення.

Так перемовлялись між собою Джеймс Форрестол, заступник міністра оборони США з амуніції, технологій та логістики[92], та генерал ВПС[93] Кевін Чілтон, що очолював стратегічне командування (USSTRATCOM). Форрестол захищав силовий варіант вирішення проблеми.

Діставшись потрібного кабінету, Джеймс без стуку відчинив двері:

— Пане міністре, генерали, доброї ночі!

Присутні невпопад відповіли на привітання.

— Ми не спізнилися?

— Ні. Я саме готувався почати. Сідайте.

У величезному кабінеті без вікон зібралось майже два десятки вищих офіцерів США. Вздовж довгого, трохи старомодного стола на високих шкіряних кріслах сиділи начальник Південного командування (USSOUTHCOM) генерал ВПС Дуглас Фрейзер, командувач спеціальних операцій (USSOCOM) адмірал ВМС Ерик Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед, командувач Тихоокеанського флоту США (USPACFLT) адмірал Патрік Уолш, замначальника штабу ВПС генерал Каррол Чандлер, командир бойового авіаційного командування генерал Вільям Фрейзер, командувач ВПС Тихоокеанського району генерал Гаррі Норт та інші. Окремою групою з правого боку стола розташувалися представники Глобального ударного командування[94] ВПС на чолі з діючим командиром генерал-лейтенантом Френком Клотцом.

На чільному місці в голові стола вмостився Леон Ґарнетт, міністр оборони США.

Пробігшись очима по тих, кого посеред ночі висмикнули на нараду, Чілтон занепав духом. Це кінець. Кінець усьому. Проблему не вирішуватимуть, проблему будуть усувати. Патрік Уолш, Дуглас Фрейзер, Гаррі Норт не були задіяні в проекті. До сьогоднішньої ночі вони не знали про його існування. Ніхто їх не викликав би, якби «NGF Lab» не збиралися зрівняти із землею.

— Ви ознайомилися з повідомленням Ґрінлона? — зиркнув спідлоба міністр.

— Так, — підтвердив Форрестол.

— Я щойно наказав анулювати його паспорт, банківські рахунки та номер соціального страхування. Віднині його просто не існує.

— А решта?

— Половина колективу, наскільки я зрозумів, уже мертва. Серед них і містер Кейтаро Рока. Ми мусимо «подбати» про тих, що залишились. — Міністр обвів усіх присутніх важким поглядом і доказав: — Президент схвалив операцію.

Форрестол видихнув з полегшенням.

— Іншими словами, він дав добро на застосування військової сили на території Чилі? — уточнив адмірал Уолш.

— Так. Ви все правильно зрозуміли, адмірале.

— Чи не буде ліпше, якщо спершу спробуємо допомогти япошкам, сер? — несміливо озвався Кевін Чілтон. — Не хочеться так просто ставити хрест на такому проекті.

— Це виключено, генерале. За десять років Міністерство оборони вгатило в «NGF» сорок мільярдів. Це більше, ніж ми потратили на розробку «Рапторів». І це занадто.

— Ви ж були в Атакамі під час тестового показу, — спробував опиратися Чілтон. — Хтось іще там був?

Двоє чи троє тихо промовили «так». Дехто просто кивнув.

— Чудовий експеримент! Не сперечаюся, — іронічно відзначив міністр. — От тільки я щось не пригадую: нас тоді попереджали, що боти стануть неконтрольованими і втечуть?.. Ті дупоголові місяць не можуть їх переловити! — несподівано загорлав Ґарнетт.

— Знову гроші на вітер, — долинуло тихе зітхання з протилежного кінця стола.

— Що поробиш? — опанував себе міністр. — Половина промисловості тримається на шмарклях, фінансовий ринок теж на ладан дихає. Ніхто не виділить нам ще півмільярда, щоб урятувати проект. Ми не можемо в такий час витягнути п’ятсот мільйонів з бюджету, нічого не пояснюючи платникам податків. Ми мусимо закрити програму.

— Але, сер, ми не можемо закрити проект, — стиснув кулаки Кевін Чілтон. — Це не автомобільний завод, який можна просто зупинити… Там надзвичайна ситуація… Є жертви.

— Скільки?

— За попередніми оцінками 200—300 чоловік. Переважно чилійські селяни.

Леон Ґарнетт поправив окуляри. Його обличчя було блідим, брови насуплені, але в очах палахкотіли безжальні вогні:

— Повторюю для дерев’яних і для тих, хто просто не зрозумів: містер Кейтаро Рока та його підлеглі протягом останніх десяти років проводили експерименти на дітях, пробуючи виростити бійців нового покоління. Нині ситуація вийшла з-під контролю і не схоже, що коли-небудь нормалізується. Оскільки дослідження здійснювались за фінансової підтримки США, я не повинен вам пояснювати, що станеться, якщо інформація про цей проект і… кгм… про те, що саме за досліди проходили в Атакамі, просочиться в пресу. «Уотерґейт» здаватиметься нам нікчемною інтрижкою. А тому лабораторії, а також усі, хто мав будь-яке відношення до проекту «NGF» і зараз не сидить у цій залі, мають бути ліквідовані. Причому ліквідовані без галасу й свідків, — Ґарнетт відкинувся на кріслі. — А тепер я хочу почути від вас, панове, як ми це зробимо.

Слово взяв генерал Дуглас Фрейзер:

— Сухопутна операція неприпустима. Ми не висадимось в Атакамі, не повідомивши владу Чилійської республіки. А та, зрозуміло, захоче пояснень.

— Що ви пропонуєте, генерале?

— Завдати точкового ракетного удару.

— Відхиляю відразу. Це неприйнятно так само, як і наземна операція.

— А якщо…

— Припиніть, — гримнув міністр. — Чилі — суверенна держава. Тим більше — наш союзник.

— Балістична ракета не обов’язково має нести ядерний заряд — я це мав на увазі. Ми можемо використати інші вибухові речовини.

Втрутився Джеймс Форрестол:

— Там п’ять будівель, розташованих близько одна до одної. Ракета може відхилитись і не влучити. Якщо заряд матиме недостатню потужність, доведеться робити повторні залпи. Врешті-решт ми зруйнуємо лише комплекс, а люди можуть врятуватися. І тоді вони точно розкажуть про все. Крім того, росіяни засічуть запуски. Не можуть не засікти. Вони ж потім роти порвуть, горлаючи на цілий світ про американську загрозу і про те, як ми серемо на міжнародні домовленості.

— Окей, зрозуміло.

— Єдиний спосіб — це прихований нічний авіаційний удар.

— Але тут теж не все гладко, — похитав головою Френк Клотц, який відчував, що, найпевніше, саме йому доручать безпосереднє планування та проведення операції.

— В чому проблема?

— Чилі надто далеко. Від авіабази Уайтмен, де базуються наші бомбардувальники-невидимки, до пустелі Атакама 7800 кілометрів. Це значно більше, ніж бойовий радіус «B-2»[95]. Після того, як ми закрили авіабазу в Панамі, туди не так просто дістатися.

— У нас що — закінчилися повітряні заправники? — скривився Леон Ґарнетт.

— Пане міністр, заправники теж повинні звідкись злітати і кудись приземлятися.

— Це справді аж так далеко?

— 7800 км — лише по прямій. Реально (враховуючи той факт, що нам слід оминути повітряний простір Перу і Мексики), щоб доставити бомби, доведеться пролетіти всі 9000 км. Стільки ж, щоб повернутися.

— Ми можемо підняти «В-2» з авіабази на острові Гуам[96] і зробити проміжну посадку на острові Пасхи, — запропонував заступник начальника штабу ВПС Чандлер. — Там трикілометрова посадкова смуга. «B-2» заправиться і полетить далі.

— Це ж чилійська територія… — донеслося з протилежного боку стола.

— Розтуди його! — прогарчав міністр, накинувшись на Каррола Чандлера. — Звідки в Міністерстві оборони беруться такі дебіли? Ви пропонуєте здійснити дозаправку на території Чилі для того, щоб потім відбомбитися по Чилі? О Господи… Хто-небудь хоче зайняти моє місце перед тим, як пояснювати таке Президентові? Я готовий обмінятися посадами з будь-ким із вас, панове.

— Там же пустеля… — виправдовувався Чандлер. — Якщо вдасться непоміченими прослизнути через системи ППО, ніхто не дізнається про авіаналіт. Ми вибирали місце для будівництва експериментального комплексу з таким розрахунком, щоб…

— Це «B-2», штабний довбню! Пустелю труситиме так, що будинки хитатимуться аж у Буенос-Айресі, а після нальоту чилійцям доведеться перемальовувати карти Атаками.

Бот

Важкий стратегічний стелс-бомбардувальник «B-2 Spirit»


Офіцери затихли. Міністр хмурив брови, переводячи сердитий погляд з одного на іншого.

— «B-2» може сісти на авіаносець? — спитав Френк Клотц.

— Я не знаю, — відгукнувся Вільям Фрейзер. — Принаймні він не проектувався для цього… Я маю на увазі «B-2».

— І авіаносець теж! — пробасив адмірал Уолш.

Фрейзер попорпався у паперах і доповів:

— Розмах крил 172 фути[97]. Вага з мінімальним запасом пального і без боєкомплекту — приблизно вісімдесят тонн. Повністю «заряджений» — сто п’ятдесят.

— Забудьте! Це забагато, — замахав руками хтось із адміралів флоту.

— Але можна спробувати.

— Ви не зможете посадити такий бомбер! Він заважкий і надто повільний.

— Певна річ, — докинув хтось.

— Операція проходитиме вночі. «Привид» сідатиме в темряві. Раптом щось піде не так, ви вгробите не тільки літак, але й авіаносець.

Міністр оборони зробився червоним, мов варений рак:

— Я не зрозумів, чорти вас забирай, ви зараз обговорюєте можливість потопити авіаносець у мирний час?! Колеги, я цілком серйозно: хто хоче мою роботу?

Проте генерал-лейтенант Френк Клотц не слухав міністра. Він загорівся однією, на перший погляд, божевільною ідеєю:

— Адмірале Уолш, який найбільший літак зможе прийняти авіаносець?

Патрік Уолш замислився:

— «С-130 Hercules»[98] — це найважче, що будь-коли сідало на авіаносець. Та й то було лише експериментом.

— Значить, вам доведеться повторити цей експеримент удруге, — випалив Клотц.

Хтось зацікавлено гмикнув. Офіцерня переварювала почуте.

— Одна з модифікацій «стотридцятого» є повітряним танкером. «KC-130», якщо мені не зраджує пам’ять.

— Поясніть детальніше, Френку, — зацікавився Ґарнетт.

Клотц вирвав зі свого записника листок, списаний розрахунками і підсунув ближче до центру стола.

— Враховуючи крейсерську швидкість «Привида», до Атаками від Уайтмена дев’ять-десять годин льоту. На сьомій годині польоту «В-2» огинатиме тихоокеанське узбережжя Перу. Перед вильотом загальна маса пального у бомбардувальнику становить 73 тонни. За шість годин він витратить приблизно 35 тонн. Оскільки «С-130» є турбопропелерним літаком і летить повільніше за «Привид», то мусить вирушити завчасно. Він чекатиме «В-2» якраз біля Перу. «Геркулес» зливає 20 тонн пального «Привиду», розвертається і порожній летить до авіаносця, що триматиметься на відстані 1500—2000 кілометрів від узбережжя. Приземляється на нього. Після дозаправки запас пального в баках «В-2» становитиме 58—59 тонн. Цього достатньо, щоб пролетіти ще 8800 км. На всяк випадок після завершення операції в повітряному просторі США на «В-2» чекатиме інший заправник, який доллє пального, щоби «Привид» зміг дотягнути до авіабази в Міссурі.

Бот

Повітряний заправник «KC-130» на базі транспортного літака «Lockheed C-130 Hercules»


— Ви гарантуєте, що, зцідивши все пальне перед посадкою, «С-130 Hercules» зможе приземлитись на «Рональда Рейгана»[99]?

— Думаю, так.

— Думаєте?

— Так, сер. Заправник сяде на авіаносець.

Леон Ґарнетт обмізковував пропозицію, потираючи долонею підборіддя.

— Добре, Френку, вам зелене світло. Сьогодні до обіду я повинен побачити детальний план операції. А ви, адмірале, готуйте авіаносець. Даю вам два дні.

— Слухаюсь!

— Це не все. Мені потрібні будуть «Раптори»[100], — поставив вимогу Клотц.

— Для чого?

— Для прикриття і зачистки. Мало знищити лабораторії. Потрібно ліквідувати всіх, хто був задіяний у проекті. Я веду до того, що хтось із персоналу може встигнути втекти в пустелю на автомобілі абощо. Стотонний «В-2» — не надто зручний засіб, щоб ганятися за втікачами по Атакамі.

— Чудова думка.

— Бачте, — докинув Уолш, — авіаносець хоч-не-хоч доведеться підтягувати. — Скільки «Рапторів»?

— Гадаю, чотирьох «F-22» буде достатньо.

— Окей. Можете застосовувати винищувачі, — міністр оборони позіхнув і звернувся до присутніх: — Панове, маєте якісь зауваження?

— А як же боти, сер? — похмуро мовив Кевін Чілтон. — Ті, що втекли. Вони небезпечні.

Знову запала мовчанка. Всі погляди спрямувались на голову оборонного відомства. Міністр недовго розмірковував перед тим, як відповісти.

— На них же не написано: «Виготовлено на замовлення Міноборони США»?

— Так… Тобто ні, не написано, — начальник стратегічного командування міг не відповідати, запитання було риторичним.

— З ботами нехай розбираються чилійці.


Четвер, 27 серпня, 23:49 (UTC –4) Спальне крило корпусу «DW» | Бот | LXXXVII