home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




П’ятниця, 28 серпня, 19:12 (UTC –4) Головна зала корпусу «DW»


— Он вони!

— Всі?

— Не знаю, тридцять точно є…

Ральф потягнувся до внутрішнього телефону і викликав технічну кімнату:

— Оскаре, зменш світло. Вони мусять бачити зображення.

…Екран змонтували без проблем. Алан Ґрінлон виявився непоганим зварником. За годину з швелерів та двотаврових балок, що лишились з часів спорудження комплексу, інженер змайстрував дві L-подібні опори на даху «DW» блоку. До них болтами прикрутили футляр, з якого розкручувалось біле полотно кінотеатру. Для того, щоб екран не зірвало поривом вітру, по периметру його обклеїли скотчем.

Проектор приклеїли (також скотчем) до стільчика, а сам стільчик закріпили на тумбі витяжної вентиляції. Щоб уберегти від пилу, апарат накрили плівкою. Ємельянов допоміг з дротами, з’єднавши комп’ютер у головній залі з проектором. Через три години після початку робіт конструкція була готова, і Тимур поліз на дах налаштовувати чіткість та вирівнювати картинку, що проектувалась на полотно.

Щит розміщався з північної сторони будівлі. Полотно трохи повернули на захід — зорієнтували на пласке підвищення, що, наче висунутий язик, тягнулось до лабораторного комплексу з північного заходу і обривалося перед самою загорожею. Насамкінець Ральф Доернберг відрегулював прожектори, встановлені на карнизі, щоб освітлювали ту ділянку, де ймовірно розташуються боти.

Боти з’явились відразу по сьомій, щойно ніч вступила у права. Ральф, Ріно, Лаура, Алан, Ігор і Тимур чекали на них. Тіани не було. Сказала, що не хоче цього бачити. І Кацуро не показувався цілий день. Штаєрман і Ґотто засіли в апаратній; вони мали контролювати яскравість прожекторів і слідкувати за тим, щоби боти не намагалися знову підкопатись під загорожу з південного боку комплексу…

— Притлуми світло, — повторив Ральф і відклав трубку.

Штаєрман послухався. Прожектори зблякли. Боти підступили ближче.

Цього разу «малюки» виглядали жалюгідно. Брудні, зарослі, страшенно худі — зграя напівдохлих скелетів. І тільки очі раз по раз люто спалахували, відбиваючи світло потужних ламп. Двоє, схиливши голови, намотували кола, як і ті, що «зависли» під час Пурітамського побоїща. Більшість розсілись на брилах чи прямо на піску, тримаючись подалі від центру освітленого овалу. Кілька «малюків» клювали носом. Боти нагадували безпритульних хлопчаків, які не знають, що робити і куди податися. Видовище навіювало сум. Існування психоістоти певною мірою реабілітувало дітей.

Тимур запустив передавальний пристрій. На нього чекало повідомлення:


БОТИ ТУТ


Чудово. Тоді продовжимо.


Хлопець розгорнув на повний екран заготовлену заздалегідь ілюстрацію — наступне зображення множини Мандельброта, отримане наближенням симетричних голок, на яких він закінчив демонструвати фрактал зранку.


Подобається?


Мовчання…

Більшість ботів перебували в напівсонному стані, немов оси в листопаді — ледве живі, але ще можуть вжалити. Вони катастрофічно потребували сну. І тільки троє чи четверо витріщались на проекційний екран. Часом хтось із них відходив, буквально вирубаючись на ходу. На його місце заступав інший, хоча жодного разу кількість «глядачів» не перевищила чотирьох. Схоже, психоістоті цього було достатньо.

Збігло кілька хвилин.

— Чому воно не озивається? — нахмурилась Лаура.

— Не знаю, — Тимур кусав губи, — гадаю, мовчання слід розцінювати, як… схвалення. Може, потвору аж заціпило від… від такого…

Дівчина скептично глипнула на українця.

— Ти певен?

Час спливав. Не знімаючи зображення з проектора, Тимур готував ще один малюнок, чортзна-як глибоко поринувши у множину Мандельброта. Він нічого не вигадував і наблизив центральну частину попередньої фігури. Що далі, то більш незбагненними ставали малюнки. Нутрощі фрактала нагадували водночас і океанську безодню, і віддалені космічні галактики, і разом з тим щось дуже знайоме: блискавки чи розгалуження капілярів.

Зображення пішло на проектор. Боти завовтузились. Тимур не міг сказати напевне, чи то йому не приверзлося. Чи то дійсно була якась зміна у поведінці ботів, коли він поміняв зображення, чи йому здалося, бо він чекав, що боти якось реагуватимуть?

Почекавши ще з півхвилини, хлопець переконався: жодної осмисленої реакції не було. Нічого подібного до того, що відбувалося з «малюком» сьогодні вранці.

— Чувак, ми що, так і сидітимемо і тупо втикатимемо на них? — напосідала Лаура, нервово витираючи рот долонею. Її темні очі немовби підсвічувалися зсередини двома кишеньковими ліхтариками. Так і блискали з-під окулярів. Дівчина щось придумала. — А що ти будеш робити, коли закінчаться фрактали?

— Я не знаю, — сердито відказав програміст. — Треба спробувати домовитися.

— Ну так давай, домовляйся, — з притиском проказав Ральф.

Цілком механічно Тимур провів ще одне наближення, як і минулого разу збільшивши центральну частину фрактального малюнка, отриманого на попередньому етапі. Кардіоїда, яку Ріно Хедхантер охрестив «дупою з бородавками» і яка, здавалося, безслідно зникла на трьох останніх аркушах, несподівано проступила знову.

— Ти ба, знову вона, — не зміг приховати здивування нейрохімік.

Рядок стану внизу робочого вікна генератора фракталів повідомляв, що Тимур досяг двотисячократного збільшення. В усіх, окрім Алана, який раніше стикався з фракталами, таке просто не вкладалося в голові. Уявіть, що, почавши розглядати людину крізь збільшувальне скло, ви помалу добулися цифрового мікроскопа, через який зиркаєте на молекули… аж раптом серед них натрапляєте на химерних маленьких чоловічків — точну копію того, з якого починали. Можна у штани накласти. Без дурні.

Програміст зберіг зображення у форматі JPEG, але так і не запустив його на зовнішній екран. Лаура притримала його руку.

— Знаєте, у мене є краща ідея, — дівчина піднялася, перетнула кімнату і всілась на стіл біля росіянина. — Пане Ємельянов, можна я вас дещо спитаю? — довірливим тоном поцікавилась психіатр, зазираючи Ігорю в очі.

— Е… так, — буркнув росіянин.

— У вас на ноутбуці… — Лаура ткнула пальцем у лептоп Ігоря; гладкий професор підозріло звів брови. — Так, саме на вашому ноутбуці… У вас там є порнографія? — Дюпре задала питання таким тоном, наче цікавилась, чи в росіянина, бува, не завалялась де-небудь 6-та симфонія Бетховена у форматі mp3.

Ємельянов почервонів. Він приніс ноутбук на прохання Тимура, щоб на всяк випадок мати під рукою комп, не підключений до проектора на даху, і тепер зрозумів, що потрапив у пастку.

— Що?

— Це ж ваш приватний лептоп. У вас є порно? — нахраписто повторила Лаура.

— Я не розумію… — ще більше багровіючи, пролепетав росіянин. Рука потягнулась до шиї — він почав чухатись, відгорнувши комір сорочки. За коміром відкрились набряклі цятки. Під нігтями Ємельянова лишились шматочки шкіри та кров.

— Ну ж бо, не соромтесь, — усі, хто був присутній у залі, повернули голови. Психіатр нахабніла далі: — Я знаю, у вас є. Будьте ласкаві, поділіться яким-небудь перченим фільмом. І не дивіться так на мене. Я хочу показати кіно ботам.

Тимур не міг збагнути, для чого Лаура завела цю розмову:

— З якого це дива ми маємо показувати їм порнографію?

Дівчина повернулася до українця.

— Я рада за твої успіхи, Тимуре. Але не захоплюйся своїми малюнками. Припускаю, що боти (в сенсі біологічних організмів) і та незрозуміла форма відображення реальності, з якою ми зіткнулись, це… ем-м… як би краще висловитися… дві різні сутності.

— Поясни, що ти маєш на увазі.

— У нормальних людей свідомість є вищою психічною надбудовою над усією нервовою діяльністю, своєрідним бар’єром, що не пускає несвідоме у зовнішній світ. Вона не дозволяє підсвідомості впливати на дії та рішення. Принаймні у явній формі. У ботів цілісної свідомості немає, оскільки її знищили електрошоком. Катуючи немовлят, Кейтаро гадав, що ліквідує завади, котрі можуть зашкодити роботі мозкових плат. Він не підозрював, що тим самим відкриває шлях для несвідомого. Після того, як Ігор Ємельянов розробив систему обміну даними, поєднавши мозкові процесори в одну мережу, розірвані клапті підсвідомості отримали можливість злитися в єдине ціле. І не було нічого, що могло б стати цьому на заваді. Зрештою злиття відбулося, і в результаті ми маємо перед собою психоістоту. Я, як і ви, не знаю, що воно таке і як його правильно називати. Але я певна, Тимуре, що ця проява існує незалежно від «малюків». Воно не в їхніх головах і не в мозкових платах. Воно керує ботами, воно взаємодіє через них з нашим світом, але боти не є ним. Показуючи фрактали, ти звертаєшся не до «малюків», а до того, що ховається за їх очима, ти спілкуєшся з істотою, що стала чимось на кшталт надсвідомості, і забуваєш про головне — нам треба знищити ботів.

— Але…

— Ніяких «але»! — психіатр проявила наполегливу твердість. — Я вважаю, що знищити цю форму психічного відображення неможливо в принципі. Воно є в кожному з нас, але в той же час існує поза нами і… поза матерією взагалі. Виконуючи його забаганки, ти марнуєш час. Воно привело сюди ботів, бо не переймається їхньою долею. «Малюки» — лиш засіб. Я попросила у Ємельянова hardcore-відео не для того, щоб позбиткуватися. Я хочу достукатися до ботів напряму. Хочу пробитися до тих решток людського чи… тваринного, які в них лишилися після застосування електрошокової терапії, вживляння мільйонних роїв нанороботів, форсованої еволюції в зовнішньому світі і після того, як контроль над ними захопила напівбожевільна психоістота. Це єдиний шанс з ними впоратись.

— Демонструючи їм порнофільм? — примружився програміст.

— Подивись на них. Ботам зараз по дванадцять років, хоча фізично вони тягнуть на чотирнадцять-п’ятнадцять. Якщо звичайному хлопчаку в такому віці показати порнуху, у нього від перезбудження з вух повалить дим. Він ні про що інше не зможе думати. Через порнографію я хочу дізнатися, чи залишились у ботів хоч якісь інстинкти, властиві людині, і чи можемо ми до них апелювати, оминувши мозкові процесори і психоістоту. Розбудивши в них сексуальність, ми виведемо ботів з рівноваги, примусимо втратити контроль, а тоді…

— Тоді що?

— У мене є одна задумка… — Лаура затнулась. — Я не можу сказати нічого певного, поки не побачу, як вони відреагують на розгнуздану постільну сцену.

— Ігоре, — ховаючи очі, звернувся Тимур, — якщо ти маєш відео… хм… такого змісту, будь ласка, скинь сюди, — хлопець запустив по столу флешку.

Спершу Ємельянов зморщився і відсахнувся від USB-диска. Потому повільно, немов рухаючись крізь товщу води, підсунувся і підняв кришку ноутбука. При цьому він дивився кудись униз, не на монітор і не на клавіатуру. Спину тримав напружено рівною.

Дочекавшись, коли завантажиться «Windows», росіянин вставив флешку в порт. Його обличчя зробилось фіолетовим, сорочка під пахвами потемніла.

Пролунало гарячкове клацання мишки, на екрані замелькали вікна «Провідника». Потому — протяжна пауза, принижене зітхання і зрештою — останнє подвійне клацання. Ємельянов розкрив папку «Интересные фотографии с дачи».

— Ого… — не стримався Тимур, прикусивши губу, щоб не пирснути. Його пробивало на сміх як від назви теки, так і від її вмісту. У директорії було з півсотні вкладених папок, назвами яких слугували імена порнозірок: Alexis Amore, Jenna Jameson, Lanny Barbie, Shyla Stylez, Sunny Leone, Tera Patrcik та інші.

— А вам… — не підводячи очей, промимрив професор. — щось конкретне?..

— Будь-що, — криво всміхаючись, сказала Лаура, — я не очікувала на такий… гм… широкий вибір, а тому, мабуть, доведеться покластися на ваш смак.

Ігор Ємельянов посинів ще більше. Поводивши мишею, двічі клацнув на папці «Shyla Stylez» і насупився, пробігши очима довжелезний список відео-файлів. Зрештою визначився і перетягнув один з роликів на флешку Тимура.

— Voila une personne qui ne s’est pas ennuy'ee tout ce temps[106], — не стрималась Лаура.

— Дякую, — кивнув Тимур, забравши USB-диск.

На моніторі головного комп’ютера, а отже, і на зовнішньому екрані, все ще висіло зображення множини Мандельброта. Між ботів теж усе було без змін.

Коли програміст вставив флешку в системний блок, на меншому екрані переговорного пристрою з’явилося нове повідомлення:


ЩЕ


— Хе, сраний ляльководе, — посміхнувся Тимур, — Мандельброт тобі не по зубах.

— Не тішся, — Лаура не поспішала радіти, — раніше чи пізніше йому набридне. Досить цих павичевих розмальовок. Покажи краще картинки для дорослих.

Посмішка зійшла з лиця Тимура. Програміст схилився і відстукав по клавішах:


Зараз. Почекай.


Відтак скинув відеоролик на робочий стіл основного компа, запустив його і розгорнув медіа-плеєр на повний екран. На жаль, ніхто не звернув уваги, що ролик недовгий. Він був компіляцією кількох епізодів і тривав 6 хв. 22 сек. Мабуть, Ємельянов навмисне підсунув такий, а може, інших не було. Такі шматки зазвичай доступні для скачування з інтернету.

Майнула коротка заставка, яка застерігала, що наступний контент дозволяється для перегляду виключно особам, котрі досягли вісімнадцятирічного віку. Потому почалася сама сцена. Два накачаних бички без жодного виразу на дебілкуватих фізіономіях старанно довбли грудасту білявку Шейлу. Відразу і спереду, і ззаду.

Більшість з чоловіків, що зібрались у залі нарад, кілька тижнів обходились без сексу. Не просто без сексу, навіть без натяків на секс. Чоловіки не бачили жінок, якщо не рахувати Лаури, Бекки, Тіани та Алондри. Проте Лаура припиняла всі спроби залицянь до неї, Тіана була немолодою, Алондра, поки була жива, спала з Джеффрі Такером, а Ребекка віддавала перевагу чорношкірим хлопцям із ватаги Ріно. Не було також доступу до інтернету для того, щоб розслабитися хоч так. І далеко не кожен мав при собі ґрунтовні запаси на чорний день, як у професора Ємельянова. Певна річ, після перших же кадрів природа взяла своє. Замість дивитись у вікно на ботів, погляди чоловіків, мов магнітом, притягнуло до екрана.

— Що це вони з нею… роблять? — Ральф нахилив голову і поправив окуляри. — Хіба так можна? — на ті кілька хвилин він забув про свої проблеми з серцем. Уперше за останні чотири роки.

— Уф, жесть, — форкнув американець, двома пальцями поліруючи лисину. — Гарно! Просто… м-м-м… мальовниче…

— Він би ще в носа їй присунув, — глитнувши слину, випалив Ріно.

На те саме дивилися боти — зображення відтворювалося на зовнішньому екрані…

Першою від комп’ютера відірвалася саме Лаура.

— Гляньте! — вигукнула вона.

Тимур повернув голову:

— Вони збудились!

На освітленому п’ятачку, де раніше совалося не більше трьох-чотирьох ботів, тепер зібралась ціла дюжина. Дехто з них ще мав на стегнах посірілі від бруду спортивні плавки, але більшість були голими (одяг давно подерся на шматки). Члени понабухали і піднялись, мов жерла зеніток, цілячись на великий екран. Боти приросли до проекційного зображення.

— Правда? — неохоче відклеївся від монітора канадець.

— Так!

— Йоханий бабай! Ви тільки подивіться! — Алан підскочив до вікна.

Один за одним боти підводились і, мов зомбі, виповзали на світло. За хвилину всі — абсолютно всі — застигли, мов укопані, не зводячи очей з полотнища на даху.

— Я ж вам казала, — блискаючи очима, прошепотіла Лаура.

Якоїсь миті «малюки» почали асинхронно похитуватись і астматично відкривати роти, неначе риби, викинуті з води на берег.

— Дивні… — американець притиснувся носом до шиби.

— Схоже, стогнуть, — припустив Тимур.

— Саме так. Аж палають від хіті, — діловито пояснила психіатр, — не знають, як позбутися накопиченої сексуальної енергії. Головне в тім, що боти відчувають, а значить — ми можемо ними маніпулювати.

— Справді? — в ту мить українець повірив, що їм вдасться приборкати і «сраного ляльковода», і його маріонеток.

— Без дурні.

— Якщо це правда, то ти бісів геній, дівчино.

Між тим на екрані, підключеному до передавального пристрою, вискочило:

ЩО ЦЕ?


Лаура і чоловіки сконцентрувались на тому, що діється за огорожею комплексу, тож ніхто нічого не помітив.

Тимур підкотив на стільчику до підвіконня і попросив:

— Ральфе, ви не могли б додати трохи світла.

Канадець підняв трубку внутрішнього телефону.

— Ґотто, це ти?.. А де Штаєрман? Вийшов? Окей. Нічого, просто додай трохи світла.

Прожектори заясніли дужче. Жоден з ботів не зреагував: не затулився і не відступив у тінь. Тимур похитав головою:

— Вони не бачать нічого, окрім екрана. Вони в ступорі. Це неймовірно!

Пізніше, згадуючи події цього божевільного вечора, хлопець вирішить, що саме ця недбало кинута фраза підштовхнула Ріно до подальших дій.

— Хіба сексуальність — це не продукт підсвідомості? — кволим голосом поцікавився Ральф. Він усе ніяк не міг визначитися, куди йому дивитися: на ботів чи на порно.

— Дурниці! — авторитетно мовила Лаура. — Бездумне перекручування ідей Фрейда. Сексуальний потяг завжди явно впливає на поведінку людини. Ми можемо це заперечувати, можемо завуальовувати причини своїх дій, вигадуючи ілюзорні мотиви, але це так. Ви трохи неправильно трактуєте поняття несвідомого, Ральфе. Сексуальні образи, фантазії, хіть є частиною активної свідомості. Здебільшого вони є результатом зовнішнього подразнення. Іноді, намагаючись не думати про секс, людина все одно відчуває, що плотські бажання керують її діями, але це не означає, що сексуальні умисли виходять з підсвідомості. Еротичні образи спокусливі й манливі. Людині подобається, коли вони виникають… Справжнє несвідоме — лихе й моторошне, а тому завжди лишається в тіні. Ну, майже завжди…

Питання на екрані повторилось:


ЩО ЦЕ?


І вдруге лишилось поза увагою.

Тим часом один з довбограїв наближався до кульмінаційного моменту. Крекчучи й стогнучи, він витяг свою довбалку з Шейли і почав мастурбувати, готуючись метнути фонтан сперми на силіконові груди партнерші. Цей момент показали крупним планом.

— Фе, — скривився Ральф і відвернувся.

Оттоді сталося те, чого ніхто не очікував, але що слід було б спрогнозувати. Один з ботів повторив побачене. Перезбудженому «малюкові» вистачило кількох доторків до члена, щоб скінчити. Він закинув голову назад і завив від задоволення. Ось так просто — раз-два! — відбулась успішна операція, в макітрі сформувався новий макрос. Затим — трансфер у сусідні процесори, і — бінґо! — боти вже знають, як позбутися сексуальної енергії. Не встигли Тимур, Лаура та компанія змигнути оком, як решта ботів взялися за пеніси.

— Бляха, скажіть, що я сплю, — прохрипів українець і розреготався.

— Не бачу нічого смішного, — сказав Ральф. — Це огидно.

— Як у фільмах Тарантіно… Та де там! Квентін відпочиває.

Три десятки дванадцятирічних хлопчаків стояли, розчепіривши ноги, посеред пустелі, пожирали очима широченний екран і працювали кулачками в унісон. Молодеча «сексуальна енергія» вилітала з них потужними білими цівками.

— О-ла-ла! — проспівав Алан Ґрінлон. — До всіх наших злочинів відтепер додалось масове розбещення неповнолітніх.

Лаура теж посміхнулася:

— Слухайте, якщо їх не чіпати, може, вони обдрочаться до смерті?

— До смерті — не знаю… Але якщо за півгодини вони не вгомоняться, то половина точно повідриває собі піпіськи.

— Ха-ха-ха! — несподівано Лаура розсміялася, затуляючи долонями лице. — Алане, ти подумай, що було б, якби Пентагон прийняв їх на озброєння, — дівчина лопотіла швидко, мов герой якогось мультфільму; акцент став нестерпним.

— Тобто? — не зрозумів Ґрінлон.

— Уявляю замітку в «USA Today» чи «New York Times»: «Учора загін спеціального призначення по дорозі на штурм укріплень терориста Айдіда в середмісті Могадишо, Сомалі, натрапив на постер з Дженною Джеймсон. Штурм скасовано. Двох бійців урятувати не вдалося — відрив статевих органів, решта — під наглядом медиків. Лікарі оцінюють їх стан, як стабільно важкий».

— Треба було показати їм гей-порно. Ото зараз була би вистава!

Американець дореготався до гикавки. Тільки Ємельянов мовчав, отупіло, але в той же час насторожено втупившись у свій лептоп.

Врешті-решт Лаура Дюпре краєм ока помітила нові повідомлення в чаті і, ні з ким не порадившись, бравурно відписала:


Що це? Це такий фрактал, друже! Threesome називається.


Не втерпіла і додала смайлик:


Насолоджуйся:-Р


Навряд чи воно зрозуміло смайл, проте відповідь істоти спантеличила:


НІ НЕ ЦЕ НЕ ЦЕ! РІНО


Усе б нічого, якби не оте «РІНО» вкінці. Лаура збентежилась і припинила хихотіти. Ім’я муляло очі. Психіатр схотіла щось відписати, проте руки самі по собі відсмикнулися від клавіатури. Дівчина за звичкою схвильовано провела пальцями по губах. Тимур помітив той жест.

— Що воно пише? Таке йому не до вподоби, так?

— Та ні. Тут щось інше, Тимуре. Підійди, будь ласка.

Українець відійшов від вікна і зазирнув на монітор, пробігши очима останні репліки. Поки він дивився, психоістота обізвалася знову:


НЕХАЙ ВІН НЕ ЙДЕ ТУДИ РІНО РІНО!!!


— Що це означає? — занервував програміст.

Слідом підступив канадець:

— Щось негаразд, хлопці?

Боти кінчали важче й довше, але продовжували мастурбувати.

— Я не знаю, — Лаура повертіла головою, а тоді ледь не прокричала: — Де той чортів Хедхантер?!

Алан та Ральф попідскакували. Тимур зиркнув навкруг. Південноафриканця в кімнаті не було.

— Вийшов подрочити, ги-ги, — віджартувався Ґрінлон.

Навіть Ральф Доернберг захихотів. Хоча Тимур відчував, що зараз не до сміху. Лаура теж зблідла і вдруге втерла рота долонею. Щось відбувалося, і ніхто не розумів, що саме.

— Він був тут хвилину тому.

— Я знаю. А де він зараз?!



LXXXVIII | Бот | cледующая глава