home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню







XCIV


З коридору долинули важкі кроки і сердите пихкання. Через кілька секунд двері головної зали розчахнулись і розмитий силует проричав голосом Ріно:

— Ви тут? — люте пухкання. — Ви тут, мудаки?

Хтось, здається, Ємельянов, прокашлявся. Південноафриканець заревів:

— Я зараз перестріляю вас усіх до бісової матері! Яка скотина погасила світло?!

Ні Ральф, ні Алан, ні Лаура не стали розносити Ріно за вчинену стрілянину. Де там. Боялись навіть пукнути. Поява найманця не те, щоб заспокоїла, але принаймні серця почали стукати рівніше і зникло пекуче бажання накласти в штани.

— Е… ніхто не вимикав світло, — боязко проказав американець, — воно сам'e.

— Що сам'e?

— Ага.

— Що ага?!

— Вимкнулось… Ну, пропало.

— Пропало?

— Так.

— Мабуть, щось трапилось з генератором, — пробубнів Ральф Доернберг.

— Ральфе, ключі від технічної кімнати у вас із собою?

Канадець кивнув. Знадобилось кілька секунд цілковитої тиші, аби він розторопав, що його кивка ніхто не побачив.

— Так. Вони у мене.

— Давайте сюди. Я спущусь у підвал, — Ріно, пересуваючись навпомацки вздовж стола, дістався до нейрохірурга.

— У генераторній на полицях, що починаються праворуч відразу біля входу, візьмеш ліхтар. Без нього тобі не справитися.

— Розберусь. А вам, поки не з’явиться світло, краще не висовуватись.

— А якщо не з’явиться?

— Можете починати робити харакірі.

Хедхантер, думаючи, що вже адаптувався до темряви, посунув навпростець до виходу. Не вписався, грюкнувшись лобом у ліву стулку дверей. Почав лаятися німецькою, спохопився і хутко висковзнув у коридор.



XCIII | Бот | cледующая глава