home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




X


По дорозі додому, штовхаючись у пробках на старенькому «Chevrolet Lacetti», Тимур хмурив брови і думав про те, як зустріне звістку про перенесення весілля його наречена. Аліна була нормальною дівчиною. Нормальною в тому розумінні, що за десять років знайомства Тимур не чув і не бачив, щоб вона влаштовувала скандали чи істерики. От тільки стосунки у них були не дуже нормальними.

Тимур та Аліна були однолітками. Обоє закінчували КПІ, тільки різні факультети: Тимур учився на ТЕФі (теплоенергетичному), Аліна на ФММ (факультеті менеджменту та маркетингу).

Як сталося, що згодом Тимур перекваліфікувався з інженера на розробника ігор? Після першої сесії хлопець втямив, що з таким рівнем викладання (більшість «професорів» востаннє зазирали в наукові журнал ще за Горбачова) та хабарництвом, яке, мов іржа, проїло наскрізь усі кафедри (двадцять чоловік з групи відкрито, не ховаючись, платили за заліки та курсові), ловити на ТЕФі йому нічого. На другому курсі Коршак почав самостійно вивчати програмування. Спершу брав конспекти у товариша, який навчався на ФІОТ (факультеті інформатики та обчислювальної техніки), згодом підсів на спеціалізовану літературу. Delphi 7, C++, Visual C++, MFC і зрештою OpenGL. З такими знаннями він без проблем відбув випробувальний термін у «TTP Technologies».

Познайомились вони випадково: на першому курсі під час однієї з міжфакультетських вечірок. Аліна мала чудову фігурку: плаский живіт, рельєфні ніжки, пружні сідниці, від яких неможливо було відвести погляд. Синьоока брюнетка — рідкісний тип — користувалась незмінним успіхом у хлопців. За нею, висолопивши язики, гасало півфакультету і ще цілий табун старших чоловіків — чи не всі, хто її знав, чи хоч раз бачив зблизька. Тимур тоді нічим особливим не виділявся. Виглядав… ну… як усі. Але любов, як відомо, зла. Дуже зла. Іноді нестерпна. Королева ФММ запала на нечупарного, але кумедного інженера, звихнутого на 3D-моделюванні, програмуванні та комп’ютерних іграх, який ніколи не розчісувався, носив спортивні кофти, потерті джинси та підтоптані китайські кеди.

Майже чотири роки Аліна всіма доступними способами подавала Тимуру сигнали, що хоче з ним зустрічатися. Тимур реагував, як ведмідь на комарині укуси, тільки розпалюючи дівчину. На третьому курсі хлопець захопився проблемою штучного інтелекту і практично відключився від всесвіту (програмісти зрозуміють…). Серйозні стосунки між ними почались аж на останньому році навчання.

Через рік після отримання дипломів Аліна натякнула Тимуру, що не проти з’їхатись. Хлопець вагався. Не те щоб він мав щось проти. Але ж, ви знаєте, це така відповідальність, і взагалі — для чого поспішати… Якогось вечора, втомившись чекати, Аліна гарненько його відтрахала і поставила ультиматум: або вони починають жити разом, або вона йде від нього. Тимур здався. Вони винайняли однокімнатну квартиру неподалік від метро «Шулявська».

Наступні три роки все було чарівно. Просто перфектно. Поки Аліна не вирішила, що настав час переводити стосунки на наступний, найвищий рівень. Ось тут почалися проблеми. Тимур усе чудово розумів, але вперто відмовлявся освідчуватись. Не допомагали ні натяки, ні погрози розриву, ні навіть умовляння друзів. В університеті Аліна отримувала пропозиції вийти заміж з частотою 2—3 освідчення на семестр. Доля відверто познущалась, підсунувши їй недоумка, який застосовував слово «люблю» виключно до комп’ютерних ігор, важкої музики та пива «Paulaner».

Синьоока чорнявка не здавалася, методично розхитуючи холостяцький фундамент свого хлопця. Вона діяла ненав’язливо, виважено й мудро, як діють розумні жінки. Проблема була в тому, що Тимур не був розумним чоловіком. Він був програмістом.

Не варто описувати, скільки всього натерпілась Аліна, перш ніж Тимур капітулював. Два місяці тому, у червні, через шість з половиною років після початку офіційних стосунків, через десять років після першої зустрічі хлопець нарешті роздуплився, запропонувавши їй руку і серце. Бездарно, невигадливо і кострубато — та все ж освідчився. Аліна не нарікала. Відомо: гівнюк залишається гівнюком, навіть якщо гарно освідчиться. Цю фундаментальну істину дівчина перефразувала на свій лад: гарний хлопець залишається гарним хлопцем, навіть якщо він освідчився так, наче наклав посеред ресторану купку лайна. Весілля призначили на початок вересня.

І ось тепер, повзучи черепашачими темпами додому, Тимур ламав голову над тим, як сказати, що все відміняється…

У кишені завібрував мобільник. Хлопець витягнув телефон. Телефонував Пузатий.

— Я слухаю вас, Дмитре Віталійовичу.

— Щойно спілкувався з дівчатками з юрвідділу.

— І як?

— Контракт «чистий». Це не кидалово.

У цю мить Тимур зрозумів, якою буде його відповідь Штаєрману. Навіть якщо Аліна виверне йому на голову каструлю з його улюбленим грибним крем-супом, він скаже «так».

— Прекрасно.

— По голосу чую, що ти схиляєшся до ствердної відповіді.

— Ну, я ще не… але… так, в принципі, так.

— Діло твоє, та я маю кілька зауважень, — розважливо проказав Дмитро Віталійович.

— Умгу?

— Перше: той нашмарований дженджик уже двічі дзвонив і питав, чи ти не надумав їхати. Не здивуюсь, якщо він телефонуватиме посеред ночі… Це мені не подобається. Франт занадто кіпішує і шарпається. Немов миша у пастці.

Тимур змовчав. Він неуважно ковзав поглядом по машинах, що, наче великі блискучі жуки, ув’язнені в сірниковій коробці, штовхалися у пробці.

— Друге: в угоді є пункт про нерозголошення. Ти мусиш мовчати до скону про те, над чим працюватимеш, а також про все побачене чи почуте у лабораторії.

— Не думаю, що з цим будуть проблеми.

— А я думаю, ти помиляєшся, — відчеканив Пузатий. — Перечитай контракт. У випадку розголосу будь-якої виробничої, наукової чи організаційної таємниці тобі світить штраф від 2 до 10 мільйонів доларів.

— Ого…

— Круто, правда? Дозволь спитати, Тимуре: ти маєш два-тире-десять мільйонів баксів?

— Е… ні.

— Я так і думав. Я трохи більше за тебе кручуся в бізнесі, а тому мушу застерегти: неформально така нереальна сума штрафних санкцій дещо означає.

— Що?

— З тобою ніхто не судитиметься, хлопче. Якщо бовкнеш лишнього, тебе ліквідують.

Тимур сильно лупонув по гальмах. «Lacetti», вискнувши, клюнув носом і застиг. Ззаду каскадом донеслось обурене скигління цілої низки клаксонів.

— І третє: я просто не хочу, щоб ти їхав.

— Погане передчуття?

Директор презирливо форкнув:

— Я схожий на того, хто покладається на передчуття?

— Та ні…

— Хлопче, ти, звісно, першокласний спец, але — при всій повазі — ти не коштуєш двісті тисяч баксів. Якщо тобі пропонують такі гроші, і ці гроші не за роботу, яку ти можеш виконати, значить, ними покривають дещо інше. Раджу дізнатися, що саме, причому дізнатися до того, як тебе висадять у якійсь дірі серед чилійської пустелі. Подумай про це…



предыдущая глава | Бот | cледующая глава