home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Субота, 29 серпня, 01:48 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус Лабораторія програмування


Неонові лампи зрідка дзизкали, цідячи з-під стелі м’яке світло. Якась одна дратівливо блимала.

Троє чоловіків та дві жінки вклякли біля стіни, зчепивши долоні за головами. Хедхантер завмер напроти, тримаючи «Ремінгтон» з легким нахилом уперед.

Тимур возився з електричним щитком, вишукуючи, де вмикається «крісло покути». Вряди-годи на нього накочувалися масні хвилі паніки. Українець розумів, наскільки хистке й непевне їхнє становище. Ральф і Кацуро могли ховатися будь-де (він припускав, що канадець також заражений). Маючи доступ до зброї, ключі від дверей, паролі від усіх систем, ті двоє, по суті, ставали господарями становища. Перед очима Тимура раз за разом зринала невтішна картина: канадець з молодим японцем вриваються у залу і відкривають шквальний вогонь. Якщо серед припертих до стінки є хоча б двоє інфікованих, їм із Ріно кінець. З дробовиком та куцим пістолетом вони приречені.

Зрештою, перепробувавши дві третини вимикачів, хлопець натрапив на потрібний тумблер. Табло біля крісла, над яким нависав генератор магнітного поля, мигнуло синіми цифрами. Лампочки коло затискачів на підлокітниках та передніх ніжках крісла засвітилися червоним.

— Готово, — Тимур говорив тихо, боячись видати хвилювання, що аж плюскало в підгорлі.

— Окей, — вичавив Ріно.

Південноафриканець також нервувався. Побачивши це, Тимур пережив новий напад млості. «Ми не впораємось… — гадючилося у його голові. — Ми не можемо слідкувати за всіма!» Хлопець подумав, що розстріляти всіх п’ятьох було б не найгіршим рішенням. Прикінчити їх, самим стрибнути у джип і звалити до дідькової матері. Але тут-таки засоромився. Він сам міг стояти поміж них, сконфужений і переляканий, не до кінця розуміючи, що відбувається.

— Окей, — луною повторив українець, — з кого почнемо?

— Тіану… бери її першою, — круглі оченята Ріно танцювали, мов у одурілого.

Сунучись боком, Тимур перемістився до крісла. Ось тепер починалося найважче. Ріно нічим не допоможе, бо не зводитиме очей з чоловіків і жінок попід стіною. Тимур мусить самотужки всадовити Тіану на крісло, замкнути кайданки на зап’ястках та щиколотках, а тоді ввімкнути апарат. А що, як жінка пручатиметься? Хлопець відчув, як долоні пітніють, а пістолет важчає, немовби всі порожнини в ньому заливає гарячий свинець.

«Ми не впораємось… не впораємось! Їх надто багато».

— Тіано, — окликнув він, — я хочу, щоб ви підійшли і сіли на крісло, — рот пересох, слова ламалися і вилітали по частинах, гострими осколками.

Бразилійка схлипнула. Плечі здригнулися. Але з місця не зрушила.

Тимур усвідомив, що жінка на межі істерики. Або ж удає, що на межі.

— Повернись обличчям, курво! — ревнув з іншого кутка кімнати Ріно. — Решта — ані руш!

Тіана повернулась. Очі — безбарвні й закостенілі. Втуплені в нікуди. По щоках течуть сльози. Чи то через відсутній вираз обличчя, чи через розпатлані, місцями посивілі пасма, вона була схожа на божевільну.

— Не опускай рук, — гаркотів далі Хедхантер, — і роби все, що накаже українець.

— Що ви задумали? — голос бразилійки звучав криво, немовби із завадами. Немовби крізь нього щось пробивалося.

Тимур глитнув слину. Між лопатками закололо холодом.

Вона ж чудово знає, для чого призначається крісло. Невже досі не здогадалась? Чи це просто гра? Чи це…

— Тіано, все, що від вас вимагається, — сісти в крісло. Будь ласка, — сказав Тимур.

Шаркаючи, жінка підбиралася до хлопця. Враз її очі ожили:

— Тимуре, — хрипнула вона, — Тимуре, опусти пістолет… Ми всі тут показилися. — Тіана подолала половину відстані від стіни до «крісла покути». Тримаючи її на мушці, Тимур позадкував. — Для чого все ускладнювати, Тимуре? Кейтаро немає, ніхто більше не тримає тебе тут, — її погляд потьмянів. — Я розумію, що ти відчуваєш після смерті Джеффрі та Алондри… після всіх цих смертей… Я, як і ти, хочу додому. Я так втомилася…

Раптово жінку затрясло, її очі закотилися. Вона розчепірила долоні і витягла обидві руки вперед. Не розвертаючи «Ремінгтон», Ріно краєм ока назирав за Тіаною, відчуваючи, як страх знову й знову вкручує йому в гепу охолоджений майже до нуля Кельвінів штопор.

Тимур заціпенів, немов влитий у бетон. Сумніви пропікали його наскрізь. На відміну від агресивної Бекки, Тіана виглядала жалюгідно: змучена, розбита, зламана. Від неї віяло розпачем. Безумом. Аж ніяк не небезпекою. Та чи можна цьому вірити?

— Тіано, просто присядь на крісло, — нерівним голосом повторив Тимур.

Алан, Оскар і Лаура обернули голови — з-попід випнутих ліктів злякано спостерігали за українцем та бразилійкою. Тільки Ґотто слухняно впирався носом у стіну.

— Дайте мені спокій, душогуби, — просичала Тіана, конвульсивно змахнула руками, подалась уперед і…

Наступні кілька секунд Тимур не дихав. Хлопець бачив, як жінка, нахиляючись, падає і простягує до нього руки. Погляд закарбував сині вени на пігментованій шкірі, вирячені й заплакані очі, скривлений рот. У вухах задзвеніло від внутрішнього тиску. Ще мить — і вона дотягнеться, вона схопить його.

Вигук «Стріляй!» долинув звідкись здалеку. Немовби його та Ріно розділяла гірська ущелина.

Тимур не думав. У нього був час, але він не хотів приймати рішення. Мозок у таких ситуаціях надає перевагу спонтанним діям. Заплющивши очі, хлопець натис на спусковий гачок.

Ляснув сухий постріл. Хтось із чоловіків біля стіни тихо скрикнув. Майже беззвучно тіло Тіани розпласталося на підлозі за півметра від програміста. І тільки тоді Тимур розкрив рота і, голосно кавкнувши, хапнув повітря.

Опускаючи пістолет, він дивився на тіло бразилійки, з-під якого, немов щупальця, розповзались струмки крові. За мить до того, як усвідомити, що тільки-но розстріляв другу жінку за ніч, Тимур почув, як поміж ударами серця почав проступати зловтішний внутрішній голос. «Вона спіткнулась, просто оступилася, — здавалося, сам диявол шавкотів у хлопця в голові, — а ти вбив її… ти застрелив невинну жінку».

— Тепер ти, жабоїдко, — виплюнув Ріно, повівши стволом у напрямку Лаури.

Психіатр рвучко повернула голову в інший бік і глянула на амбала.

— Не треба, — ледве ворушачи землистими губами, стала благати.

Тимур не рухався. Не ворушився взагалі, втупившись на тіло мертвої бразилійки. Він наче впав у кататонію[108].

— Та що з вами таке?! Ріно! Тимуре! — не витримавши, викрикнув Алан Ґрінлон.

— Стули пащу!!! — осатанів Ріно.

Задерши дуло рушниці, Хедхантер пальнув у стелю.

Згори посипались білі уламки підвісної стелі. Закривши вуха, Лаура осіла. Штаєрман, прикусивши губу, стримував схлипування. Зсередини по холошах його джинсів розповзались дві вологі плями. Чилієць обмочився.

— Відійди від стіни! — скомандував ґевал Лаурі.

Гучніший постріл з дробовика вивів Тимура із заціпеніння. Українець звів голову.

— Не стріляйте, я прошу, — трусячись, белькотіла Дюпре.

— Сядь у крісло! — несподівано голосно гаркнув Тимур. Йому хотілося репетувати на все горло, тільки б заглушити той гадючий голос у голові: «Вона не кидалась на тебе… вона спіткнулася… а ти вистрелив… вистрелив… вистрелив!»

Ріно не без подиву покосився на українця.

— Тимуре, послухай, — Лаура розвела руки, показуючи, що не збирається робити двозначних рухів; її погляд метався між українцем та південноафриканцем, — ви не можете вбити мене. Я зрозуміла, як можна здолати ботів. Я знайшла їхнє слабке місце. Ви чуєте мене? Я знаю…

— Вона заговорює тобі зуби, — похмуро кинув здоровань.

Українець пильно дивився на дівчину понад «Береттою».

— Ви ж знаєте, що тепер вони не відпустять нас. Боти нікого не випустять з пустелі. Точніше, не боти, а та потвора, психоістота. Потрібно знищити її, і тільки я знаю, як це зробити, — Лаура задихалась. — Ви не посмієте прикінчити мене. Застреливши мене, ви підпишете смертний вирок собі!

— Убий її! — у Ріно не витримували нерви. — Вона херню плеще!

— Ріно, не кричи, — з виразними металевими нотками в голосі відізвався Тимур. Як це не дивно, смерть Тіани трохи прояснила йому голову. — Я сам розберусь. Краще слідкуй за рештою… Лауро, смертний вирок ми підписали, коли поставили підписи під контрактом з «NGF». Ніхто не збирається тебе вбивати. Підійди і присядь на це трикляте крісло.

Лаура покірливо переступила через Тіану і опустилась на «крісло покути». Програміст підсунувся впритул, натиснувши дулом «Беретти» на пласкі груди француженки.

— Господи, Тимуре, я не хочу помирати, — белькотіла Лаура, плутаючи англійські слова з французькими.

Кількома вмілими рухами Тимур замкнув кайданки. Контрольні лампочки засвітились заспокійливим зеленим кольором. Хлопець попустився і відвів пістолет убік: відтепер Лаура надійно прикута до ніжок і підлокітників.

— Ну що там? — не повертаючись, спитав Ріно.

— Вона готова. Починати?

— Валяй.

Тимур нахилився над пультом і запустив апарат. З роздутого металевого циліндра, що наполовину закривав розкошлану голову дівчини, долинуло тихе гудіння. Лаура лупала з-під «сушарки», мов щойно вилуплене курча з-під шкаралупи. На її розгубленому обличчі не здригнувся жоден м’яз. Тільки худі ноги дрібно тремтіли.

Пройшло півхвилини.

— Плющить її там, нє? — занепокоївся Хедхантер.

— Нічого, — резюмував Тимур.

— Ма’ть, не працює.

Смикнувши плечима, хлопець наблизив пістолет до внутрішньої поверхні циліндра. Гудіння посилилося, а дуло, видавши лунке «дун-н-н!», приклеїлося до металу.

— Та ніби все окей, — хлопець випростав спину, — здається, вона чиста, Ріно.

— Відпускай, — нехотя процідив Хедхантер.

Тимур вимкнув генератор і, натиснувши кнопки відімкнув кайданки. Лаура гладила майку, не знаючи, що далі робити.

— Вставай, чого розсілась? — торкнувся її плеча програміст.

Все ще не вірячи, що все скінчилося, психіатр підвелась і стала за спиною Тимура.

— Ріно, — спокійним тоном озвався Алан, — я зрозумів, що ви затіяли. Я хочу піти наступним, — американець став обличчям до Ріно: — Я теж чистий, Ріно. Присягаюся. Не стріляй, я робитиму все, що накажеш.

Хедхантер промовистим рухом голови вказав на крісло. Демонстративно втримуючи руки за потилицею, інженер рушив до апарата. Тимур відступив, даючи дорогу і відсуваючи в куток Лауру Дюпре. Ґрінлон умостився на крісло, сам замкнув браслети на ногах та лівій руці, після чого жестом запросив українця закріпити йому правицю. Тимур защебнув останній замок і ввімкнув магнітне поле.

— Як ви дізналися, що хтось із наших запустив у себе агентів? — циліндр розмірено гудів; Алан говорив вільно, без напруження.

— Ніхто не вводив нанороботів навмисно, — Тимур був майже певен, що інженера не інфіковано, а тому (хоч і не мав особливого бажання розмовляти) відповідав на питання: — Боти заразили екіпаж, що віз Ємельянова з Антофагасти.

Ґрінлон звів брови, обмізковуючи інформацію.

— Це багато чого пояснює.

— Це пояснює все. Крім того, сьогодні вночі виявилося, що ця фантастична четвірка встигла заразити ще декого. От нам і довелося влаштувати інспекцію.

— Розумію, — чоловік крутонув лисою головою, пробігши очима всіх, хто знаходився у лабораторії. Відзначив, що не вистачає Ігоря, Кацуро, а також Ральфа та Ребекки. Вголос, правда, нічого не сказав.

Тимур не помилявся — Алан пройшов перевірку. Лишилося двоє: Оскар Штаєрман і Ґотто.

— Ґотто, — покликав Ріно. Гереро не зреагував. — Тягни свою нігерську гепу до того трону.

Африканець опустив руки, розвернувся і смиренно почовгав до крісла. Близькість Алана та Лаури додавала Тимуру впевненості. Можливо, надмірної впевненості.

Чорношкірий найманець безмовно опустився в крісло. Українець відвів праву руку, в якій тримав «Беретту», а ліву випростав до передпліччя Ґотто, наміряючись вкласти лівицю гереро в кайданки. В останню мить Тимур зауважив, що африканець тримає руку якось дивно — понад браслетами, не опускаючи її вниз. Наче вагається. Тимур звів очі і… пополотнів, побачивши, що перед ним уже не Ґотто. Ще секунду тому обличчя гереро було індиферентним. Очі — спокійні та стримані. А вже зараз на Тимура витріщалась знавісніла істота, чиї білки стали диявольськи чорними від набухлої крові.

Програміст спробував схопити Ґотто за передпліччя, щоби хоч одну руку прикувати до стільця. Люто рикнувши, потвора вирвалась і зацідила правою Тимуру в щелепу. Хлопець клацнув зубами і всівся на п’яту точку. Негр, звиваючись, рвонувся до правої руки, вибив з долоні «Беретту» і потягнувся до Тимурової шиї.

Забувши про Штаєрмана, Ріно направив «Ремінгтон» на свого вояку, але пальнути не ризикнув. Одним пострілом він міг порішити всіх трьох: Ґотто, Алана і Тимура.

— Алане! — верескнув програміст, кличучи американця на допомогу.

Гереро випнув задницю і навкарачки нависав над Тимуром, учепившись у борлак. На щастя, Алан хутко зорієнтувався: виставив праву ногу вперед, переніс на неї вагу тіла, затим ліву, зігнувши у коліні, відвів назад, і з усієї сили — з замахом, по-футбольному — завалив чорношкірому в пах.

Боти ботами, а основних фізіологічних принципів ніхто не відміняв. Якщо особі чоловічої статі зацідити по яйцях, реакція, як не крути, буде передбачуваною. Хай там що засіло у нього в голові.

Від удару з носа потвори чвиркнули шмарклі. Ґотто заревів. Тимур відкинув його; в ту ж мить Алан, помінявши позицію, влупив носаком черевика негру в живіт. З губатого рота порснув хрипкий кашель упереміш з кривавою слиною. Українець скочив на ноги. Удвох з американцем вони повалили Ґотто на крісло і замкнули його руки в кайданках. Заковувати ноги не намагалися: чорношкірий хвицався і несамовито гарчав.

Тимур метнувся до пульта керування «кріслом покути». Вдарив тильною стороною долоні по кнопці пуску, а тоді повернув регулятор «H field[109]» до позначки «max».

Ґотто вигнувся, заквилив і вчепився у бильця, наче через нього пропустили струм. На руках, вилицях, шиї проступив кожен м’яз. Неначе у мумії. З носа, крізь міцно зціплені зуби хлюснула кров. Сорочка порвалася, оголивши чорні груди. Шкіру на грудях рясно вкривали гнійники. Очі Ґотто випнулися і крутились незалежно одне від одного. Квиління поступово переросло у вереск, який щосекунди дужчав. Коли монотонне вищання, що струменіло з горлянки гереро, стало нестерпним, усе раптово скінчилося. Ґотто розслабився і наче здувся. Миттєву тишу в лабораторії порушувало тільки бджолине гудіння магнітних котушок.

Тимур вимкнув апарат.

— Фу, — видихнув Алан, провівши долонями по обличчю, — оце так номер.

Лаура Дюпре придуркувато кліпала і раз за разом обтирала рота пальцями.

— Подивіться, — несміливо підсуваючись до мертвого гереро, сказав Тимур.

Голова найманця набула грушоподібної форми. Лоб і скроні провалились, стоншивши верхню частину, вилиці та щелепи набухли, мовби опливли жиром. Колишні риси обличчя ледве вгадувались. З-під повік витікала кров. Тимур, долаючи відразу, торкнувся голови. Лоб прогнувся, наче був із вати, а на місці доторку лишився вдавлений слід. «Груша» чвакнула і ще більше розпухла внизу.

— Ве-е, — скривився хлопець, показавши язика, — воно драглисте… як желе.

Макітра зробилася м’якою, немов здутий футбольний м’яч.

— Що з ним сталося? — затулив рота й носа Алан.

— Під дією магнітного поля нанороботи роз’єдналися. Прорватися назовні не змогли, зате кістки черепа змололи на холодець, — пояснив Тимур.

— Уф-ф-ф… — скривився американець.

Несподівано їхню увагу відволікло надривне квакання. Всі разом (і Ріно у тому числі) повернули голови. Якраз вчасно, щоб побачити, як Штаєрман виригав прямо під себе, а тоді, полегшившись, знепритомнів і завалився, де стояв.

— Ну що ти йому скажеш, — розвів руками Хедхантер, — ідіот.

— Будемо його перевіряти? — кинув погляд на південноафриканця Тимур.

— Давай, для проформи.

Ріно та Алан перетягли зомлілого чилійця до апарата. Тимур, притримуючи голову в циліндрі, увімкнув магнітне поле. Оскар ніяк не відреагував. Голова лишилась твердою.

— Чистий.

— Тепер треба знайти япошку і старого розумника, — потер руки амбал.

— Ти маєш на увазі Кацуро і Ральфа Доернберга? — уточнив Алан.

— Ага. Якщо раптом їх побачиш, передай, що я бажаю провітрити їм мізки.

— А Ігор Ємельянов?

— Цей своє уже відбігав, — гордо заявив Ріно. — Повернемось до спалень, покажу тобі голову.

— Бекка?

— Її пристрелив українець.

Алан здригнувся і почервонів. Тимур опустив голову, запустивши пальці у волосся. І тільки тоді його почало колотити. Хлопець подумав, що може впасти, якщо зараз же не сяде. Куди б він не повертав голову, його погляд за секунду-дві, наче магнітом, тягнуло назад до мертвої Тіани Емерсон.

Ріно натиснув на Тимурове плече. Здушив боляче, аж до білого. Почекав, поки біль приведе хлопця до тями. А тоді повернувся до Лаури:

— Йо, жабоїдко, — Хедхантер блиснув очима, — ти щось молола про те, що знаєш, як вправити ботам мізки?

Дівчина виструнчилася, мимохіть поправивши майку і трусики, і з якоюсь гротескною, майже придуркуватою готовністю випалила:

— Fuck yeah!



Субота, 29 серпня, 01:13 (UTC –4) Спальне крило корпусу «DW» | Бот | Субота, 29 серпня, 03:00 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус Лабораторія програмування