home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Понеділок, 31 серпня, 09:10 (UTC –4) «DW», житловий корпус


Споглядання деталей рятувало. Допомагало не дивитися у власні очі.

Тимур чистив зуби, з відчуженням роздивляючись у відображенні в дзеркалі мішки під очима, запалі щоки та триденну залежану щетину. Нагорі, в маківці, у найвищій точці тіла, засів біль, нешвидко розпливаючись, заповзаючи холодними струмками до вух, на скроні, лоба. Кожен удар серця хвилею прокочувався аж до п’ят.

Хлопець не спав третю ніч поспіль.

Востаннє Тимур відчував щось подібне на третьому курсі в КПІ, накачавшись «Red Bull’ом» під час зимової сесії. Він влаштувався на роботу програмером і, ясне діло, занедбав навчання, справедливо розсудивши, що навички інженера навряд чи знадобляться йому в майбутньому. Тоді, після чотирьох банок того клятого енергетика, серце нестямно гопкало, наче збиралося вигризти в грудях дірку, а довбешку зсередини розпирало так, що, здавалося, тільки напружся, щоб пукнути, і її рознесе до дідькової матері (новорічна хлопавка: квітчасте «ба-бах!» — і мізки летять замість конфеті).

У суботу (першої безсонної ночі) він ще тримався. Головним чином завдяки програмі, яку слід було якнайшвидше «вшити» ботам у голови. Поглинутий розв’язуванням задачі, мозок не міг відключитися. Відповідальність та напруження вдержували свідомість на плаву.

Закінчивши працювати над процедурою, Тимур ставав пасивним спостерігачем. Від нього більше нічого не залежало. Лишалося чекати.

Він спробував заснути, але не зміг.

В неділю, після останнього листа від Аліни, стало ще гірше. Прокручуючи в голові один і той самий момент, хлопець провалявся до світанку з розкритими очима. Незважаючи на виснаження, заснути не вдалося і наступної ночі. Тільки-но Тимур стуляв повіки, як перед носом зринала картина, від якої млоїло, а тіло робилося схожим на розмочений туалетний папір. То було не нервове напруження. Не побоювання, що стимулятор не спрацює. І навіть не страх смерті. Що не кажіть, а боязнь померти не здатна втримати людину від сну сімдесят дві години поспіль. Було щось іще. Інше. Страшніше. Врешті-решт, померти — це не так уже й лячно. Значно гірше жити, усвідомлюючи, що…

Тимур скривив набитий білою піною рот, втямивши, що дивиться собі у вічі. Наче удав, він вчепився у власні зіниці, котрі втомлено поблискували в дзеркалі. Хотілося плакати, але очі були сухі, мов натерті шерстю скляні кульки. По губах поповзло рожеве: поринувши у роздуми, він роздряпав ясна. Програміст скривився ще більше. Досить! Так не можна. Воістину, в мозку людини, окрім центру задоволення, є ще центр самокатування. І якщо він його не відключить, то просто збожеволіє. Або здохне.

Він просто мусить дізнатися.

Люто сплюнувши порожевілу піну в раковину, Тимур утерся рушником, нашвидку вдягнувся і подався до виходу з корпусу «DW».

— Ти куди? — окликнула українця Лаура, коли той проходив повз їдальню.

Тимур спинився і зазирнув у дверний прохід. Дівчина готувала сніданок: яєчню з сосисками. Сосиски були пересмажені і смерділи горілим на всю кухню.

— Мені потрібні пропускні картки від «EN-2». Від входу та від лабораторії.

Лаура махнула головою, вказуючи на протилежний бік мармурової стільниці. Карабін з електронними картками доступу лежав поряд зі стійкою для тарілок.

— Для чого тобі? — психіатр відірвалася від пательні і втупилась у Тимурове лице. Наразі українець виглядав так, наче збирався на конкурс краси серед мертвяків, маючи всі шанси на титул «Містер Мертвецька Пика».

— Хочу дещо подивитися, — ухилився від відповіді Тимур.

— З тобою все гаразд?

— Так.

— Чувак, ти виглядаєш, як гівно.

Забираючи електронні ключі зі стільниці, українець не відповів.

— Як знаєш, — знизала плечима Лаура, — ми з Ріно ходили туди о восьмій.

Тимур зупинився і запитально звів брови. Втупившись у коричнювату субстанцію на сковорідці, Лаура Дюпре похитала головою:

— Поки що без змін. Ми подумали, може, їх годувати більше, а то вони голодні і через це не можуть… — дівчина затнулась, зауваживши, що українець її більше не слухає і прямує до виходу. — Ей, будь обережний! — гукнула вона вслід. — Ріно влігся спати, ти ж знаєш, — Лаура хотіла докинути ще дещо, проте вирішила зайвий раз не лякати Тимура. І без того хлопець мав вигляд пацієнта, який щойно дав драла з реанімації.

Тимур вибрався на вулицю. Повітря ще не прогрілося. Прохолодний вітерець закутав його сухим саваном, на мить знявши стугоніння в скронях, викликане безсонними ночами. Та вже наступної миті на нього напосіло шорстке жебоніння пустелі. Кожен звук, що долітав з Атаками, стократ посилювався втомленим мозком і шарпав нерви. Всякий, хто хоч раз не спав три доби, має уявлення про це гіпертрофоване сприйняття реальності.

Швидко діставшись до корпусу «EN-2», хлопець пірнув усередину. Він не пішов до «ясел». Боти в той момент цікавили його найменше. Натомість відразу піднявся на другий поверх, до лабораторії програмування.

У великій, напхом напханій електронікою залі були перші прояви запустіння. На стелі аритмічно блимали вже не одна, а декілька ламп. Дві взагалі не ввімкнулися. З вентиляційних каналів долинало переривчасте бухкання, подібне на кашель. Щось сталося з рекуператором[112]. Столи, підлогу та більшу частину апаратури вкривав шар сірого пилу. На долівці чорніли сліди крові, попід стіною виднілись засохлі рештки Оскарового блювотиння. В повітрі змішались запах сечі та кислий душок гниття. За кілька днів високотехнологічний центр перетворився на подобу занедбаного підвалу.

В кутку лабораторії, акуратно вкладені одне побіля одного лежали тіла Ґотто та Тіани Емерсон. Ніхто не подумав про те, щоб їх поховати. Пролежавши два дні, тіла почали відчутно пахтіти, домішуючи нестерпний трупний сморід до спертої атмосфери лабораторії.

Вступивши до зали, Тимур збілів. В обличчя лупив кисло-солодкий дух мертвечини. Глитнувши слину, хлопець попрямував до тіл. Присів на коліно і відгорнув брезент.

Очі Тіани вирячилися на нього. Живіт жінки здувся від трупних газів. Шия, вилиці та руки набули темно-синього відтінку.

З Тимурового черева до горла огидно теплою змією поповзла нудота. Він відвернувся, прикривши рота рукавом. Якимось дивом стримався — не виблював. Потому обережно, наче вона була живою, взяв Тіану попід руки і потягнув до «крісла покути». Сяк-так усадивши небіжчицю в крісло, хлопець увімкнув апарат. Світло ледь мигнуло — котушки з розміреним гудінням запрацювали.

Він протримав бразилійку цілу хвилину. Відчував, як, холонучи, німіють його руки. А тоді вимкнув магнітне поле.

Тіана, неприродно схиливши голову і розвісивши руки, тупилася на нього мертвими очицями. Повільно піднявши палець, Тимур торкнувся лоба Тіани.

Твердий.

Мертво-холодний, але твердий!

Хлопець відсахнувся. З очей заструменіли сльози. Він більше не стримувався і кілька разів голосно схлипнув. За мить Тимур ридав, як ніколи до цього в житті.

Тіана не була зараженою. Швидше за все, жінка перебувала на межі нервового зриву. Можливо, страждала на неврастенію, що, враховуючи стресові умови протягом останніх двох тижнів, виглядало цілком правдоподібно. Але була чистою.

Тимур опустився на підлогу, підібгавши під себе ноги і обхопивши руками коліна. Стримувати ридання не вдавалося. Раз за разом груди здригалися, шмарклі та слина вилітали з ніздрів і рота, налипаючи на джинси. Очі застилав вологий туман. Хлопець зирив на світ наче крізь запітніле скло автомобіля.

Аж раптом між схлипуваннями протиснувся невиразний шурхіт чиїхось кроків. Тимур крутнув голову до виходу. Крізь поволоку в очах побачив: за порогом хтось стоїть і мовчки витріщається на нього. Невиразний худорлявий силует.

— Лауро… — схлипнув Тимур, сльози задріботіли по його щоках. — Я вбив її, — хлопець не усвідомлював, що говорить зараз українською. — Господи, ні… ні… — ридаючи, він притулив кулаки до обличчя. — Я не хотів цього, Лауро…

Лаура. Хто ж іще? Обрис був не таким широким, як Ріно, і занадто низьким, як на Алана. Збагнувши, що Тимуру зле, психіатр прийшла його розрадити. Сповнений вдячності Тимур підвівся (в ту мить він як ніколи потребував підтримки) і лиш тоді змахнув долонею сльози. Погляд прояснився, кімната виплила з вологої мли, а серце… підскочило аж до горла.

У проході, відрізаючи єдиний шлях до відступу, стояв Кацуро Такеда.


Неділя, 30 серпня, 18:20 (UTC –4) «DW», житловий корпус | Бот | cледующая глава