home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Понеділок, 31 серпня, 09:28 (UTC –4) «DW», житловий корпус


Випнувши нижню губу, Лаура Дюпре сумовито споглядала результати невдалої спроби приготувати сніданок. Сосиски потріскали і виглядали на старанно обсмажені кавалки собачого лайна. Яєчний білок підгорів, перетворившись на жовтувату кірку. Їсти Лаурі більше не хотілося. Точніше, їсти хотілось, але не те, що лежало перед нею. Ідея втамувати голод рибними консервами (банок було ще предосить на складі), заївши їх запареними в окропі пластівцями (а от молоко давно скінчилося), більше не видавалась такою кричуще блюзнірською.

«Добре хоч те одоробло пішло спати після нічної варти, — без злості подумала вона про Ріно, — а то б точно натягнув сковорідку мені на вуха».

Лаура не любила і не вміла готувати. На кухні вона почувалася наче той слон, що зайшов на виставку виробів з кришталю. Як подумати, Лаура взагалі нічого не вміла. Здібностей — море, вистачить на батальйон, та тільки-но мова заходить про практичну реалізацію, все летить сторчголов. Лаура сніданок не могла приготувати без загрози своєму життю. Єдиний незаперечний дар, яким вона могла похвалитись, — це вміння відчувати. Передбачувати вихватки психів. Саме через це Дюпре почувалась незамінною на попередній роботі. Вона відчувала все, що коїться у голові біснуватого. Вона не тямила, як це у неї виходить, не намагалася шукати пояснень, але завжди завбачувала дії пацієнта. Бачила хворий мозок наскрізь. Якби не той вішальник, вона б зараз, либонь, перебралась до Парижа у якусь з найкрутіших клінік, і…

Несподівано серце почало гупати у вухах. Лаура спершу подумала, що винні спогади про колишню роботу, але через кілька секунд мусила визнати: вона знову почала відчувати. Щось дивне… Щось чуже…

«Коршак подався до ясел не для того, щоб глянути на ботів», — зметикнула дівчина.

Думка швидко вивітрилась, а от серце гупати не перестало. З Тимуром щось негаразд, проте зараз причина не в Коршаку.

Що ж іще? Штаєрман? Штаєрман повернувся, і?..

Лаура відсторонилась від плити. Щось підказувало: ліворуч. Що б там не було, воно… зараз… ліворуч. Дівчина повільно повернула голову до вікна і заціпеніла. Ззовні, притулившись носом до шибки, стримів бот.

Лаура радше здивувалась, ніж перелякалася. Вона усвідомлювала, що на віконне скло покладатися не варто, боти без проблем знайдуть, чим його висадити, але страху не відчувала. Дівчина була схильна повірити, що хлопчак їй ввижається. Ніяк не могла второпати, звідки взявся «малюк». Сенсори руху не спрацьовували. Не було сирени, що повідомляла про розрив електричної загорожі. Вилупка просто не мало там бути!

Провівши тильною стороною долоні по губам, Лаура подалась до вікна, прокручуючи у голові невеселу думку про пташеня, що лізе в пащу до удава. Коліна тремтіли. Бот помітив її. Нахилив голову. Психіатр зробила ще кілька кроків, опинившись на відстані метра від підвіконня. А тоді звела очі, ковзнувши поглядом ботові за спину. Хотіла пересвідчитися, чи ціла загорожа… На дротяний периметр Лаура так і не глянула. Від того, що вона побачила між стіною «DW» та зовнішньою огорожею, ноги стали, як желе, а в животі затріпотіли холодні метелики.

— Ріно! Ріно! Ріно-о-о!!! — заверещала дівчина. Вона почувалася оглушеною, наче за два метри від неї в землю торохнула блискавка. — Алане! Сюди! Мерщій!

Відразу стало ясно, чому не зреагували рухові сенсори, чому не було сигналу тривоги. Периметр ніхто не проривав. Цього разу боти прийшли зсередини.

З боку другого інженерного корпусу, розтягнувшись півмісяцем, підтюпцем стікалося зо два десятки «малюків». Озброєні будь-чим, що потрапило під руку, вони гуртувались коло воріт № 1 і № 2, а також попід вікнами, до яких могли дотягнутись. Слідом за авангардом підтягувалась решта.

Шістдесят ботів, вибравшись із «концтабору», оточували житловий корпус.



Понеділок, 31 серпня, 08:03 (UTC –6) Авіабаза «Уайтмен» 3 км на південь від містечка Кноб-Ностер, Міссурі, США | Бот | cледующая глава