home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Понеділок, 31 серпня, 11:57 (UTC –6) Авіабаза «Уайтмен» 3 км на південь від містечка Кноб-Ностер, Міссурі, США


— Злітаємо на ста двадцяти[114]? — спитав Ентоні, повернувши квадратну голову з химерно випнутим підборіддям до керівника операції.

Майор Хетуей зиркнув на аркуш, де прикинув необхідну для поточної завантаженості літака швидкість зльоту, і кивнув:

— Підтверджую, 120, — попри повну автоматизацію «В-2», майор мав звичку перевіряти все вручну. — Йдемо на номінальному?

Пілот заперечно мотнув головою:

— Майоре, не потягнемо.

— Гаразд, Ентоні, ставимо злітний, — всміхнувся Роберт Хетуей.

— Окей, є злітний[115].

— Нуль-нуль-сороковий, ворушіться, — підхльоснув диспетчер, — генерал нагадує, що ви вибиваєтесь з графіка на цілу хвилину.

Офіцери перезирнулись. Ентоні скорчив гримасу, демонструючи, що він думає про розумак у диспетчерській. Роберт розплився у посмішці, промовивши одними губами: «Ціла хвилина! Ай-яй-яй! Fuck him», а вголос доповів:

— Вас зрозумів, диспетчере. Не хвилюйтеся, в повітрі наздоженемо.

Широченний розплюснутий «B-2», серійний номер 90-0040 — «Spirit of Alaska»[116], виконував незграбний розворот у кінці злітної смуги. Здаля бомбардувальник-невидимка нагадував велетенський креслярський кутник.

Пілот для проформи озвучив запит на зліт, миттєво отримавши ствердну відповідь.

— Попереду чисто, дозвіл отримано, — відчеканив Ентоні, — джентльмени, злітаємо. Рубіж — сто двадцять, — і вшкварив повний газ.

«В-2» почав розганятися: 60… 70… 80 вузлів. Він плинув уперед, розтинаючи тупим трикутним носом повітря, наче морський скат, що ковзає над дном. Плескаті крила переливались у променях пообіднього сонця.

Разом з Хетуеєм на завдання вирушали ще двоє офіцерів: Ентоні «Кувалда» Харрісон та Джеремі Руа. Обидва — капітани ВПС з такою кількістю налітаних годин, якій позаздрили б навіть літні командири трансконтинентальних лайнерів. «Кувалда» Харрісон, колишній боксер, чемпіон штату Міссурі в середній вазі, зараз займав місце пілота — воно у «В-2» ліворуч. (Для того щоб керувати «В-2», досить одного льотчика. «Привид» — до жаху розумний літак.) Праворуч, де влаштувався Боб Хетуей, сидить так званий mission commander. Оскільки місія триватиме майже добу, був ще й третій — капітан Руа. У польоті офіцери мінятимуться, щоб уникнути перевтоми. Двоє сидітимуть за керуванням, а хтось один у цей час відпочиватиме. Для цього в задньому кінці кабіни «В-2» передбачено спеціальне відділення.

Майор Хетуей не турбувався. Ні про що, окрім дозаправки.

Генерал Клотц, начальник Глобального ударного командування ВПС, завершивши планувати операцію, зарано розслабився. Попри свою далекоглядність, Френк проґавив важливий нюанс. З тією бісовою дозаправкою була проблема. Велика проблема.

Приблизно за добу до вильоту до генерала з власної ініціативи прибув майор Роберт Хетуей, безпосередній командир бойового вильоту. Виструнчившись, майор віддав честь і перейшов до справи:

— Генерале, ви хочете, щоб я заправляв реактивний бомбер від турбопропелерного «Геркулеса»? — Хетуей смикнув бровою: — Сер, як ви збираєтесь підняти заправник до мене?

Френк Клотц спочатку не зрозумів питання, а потім прикусив від розпачу губу. Як він міг про таке не подумати?

Річ у тім, що стрижневою вимогою до операції «Антибот» була потаємність. Ніхто не повинен бачити чи чути американські літаки на шляху до Атаками. Зрозуміло, відбомбитися безшумно не вдасться, зате стелс-технології, нічна пітьма та деякі тактичні хитрощі повинні забезпечити непомітність під час наближення і — особливо — під час відходу. Пролітаючи над Чилі, важкий «B-2 Spirit» триматиметься на значній висоті, а винищувачі супроводу «F-22» навпаки — проскочать над пустелею на бриючому польоті[117].

Згідно з розробленим планом за дві години до бомбардування «B-2 Spirit» повинен заправитися над Тихим океаном від «KC-130 Hercules». Генерал Клотц позеленів від злості, усвідомивши, що не врахував очевидного: згадані літаки є машинами різного класу. Навіть найкращий турбопропелерний літак не може змагатися у швидкості та максимальній висоті польоту з реактивником. При повному завантаженні «KC-130» здатен видряпатися на 28 000 футів (8615 м). Ні на сантиметр вище. У цей час, згідно з планом, «B-2 Spirit» теліпатиметься на висоті 49 000 футів (а це добрих 15 км!). Заправнику ніяк не дотягнутися до бомбера.

Бот

«B-2 Spirit»


Та не це було найгіршим. Бомбер може опуститися на ешелон до заправника, але…

Літак тримається у повітрі завдяки підйомній силі, яка створюється потоком повітря, що набігає на крило. У свою чергу підйомна сила залежить від швидкості, з якою літак рухається у повітрі, та від густини повітря. Густина ж, як відомо, зменшується з висотою. Інакше кажучи, для кожної висоти існує діапазон швидкостей, обмежений мінімальною та максимальною швидкостями, поміж якими літак упевнено тримається на повітряному потоці. Якщо швидкість повітряного судна опускається нижче мінімальної, підйомної сили не вистачає, щоб утримувати сталеву машину в повітрі, і літак падає. Звалюється у так званий плоский штопор. Максимальна швидкість визначається характеристиками двигунів та конструкцією планера літака. В цілому, що більша висота, то менша різниця між мінімальною та максимальною швидкостями. Для «B-2 Spirit» на висоті 8600 метрів дана різниця вельми несуттєва. На висоті 9 кілометрів над рівнем моря бомбер не може сповільнитися настільки, щоби спокійно плестися у хвості за «KC-130» під час заправки. Скинувши швидкість до 600 км/год (що відповідає крейсерській швидкості «KC-130»), «B-2» ризикує вивалитись із небес, мов каменюка.

З усього цього випливала одна неприємна річ: під час дозаправки літакам доведеться знизитися. Відчутно знизитися. Для того щоб «B-2» зміг сунутися у хвості заправника, обом літакам доведеться опуститися до 15 000 футів (4615 м) і летіти зі швидкістю 550—570 км/год. Як наслідок, зростає ризик викриття. На такій висоті як бомбардувальник, так і заправник можуть легко помітити з першого ліпшого пасажирського авіалайнера, що заходитиме на посадку в аеропорт Ліми. Не допоможуть ні стелс-технології, ні маскування. А видовище того, як найдосконаліший бомбардувальник сучасності здійснює повітряну дозаправку за тисячі кілометрів від узбережжя США, безперечно, не може не викликати запитань.

Разом з тим Френк Клотц розумів, що інших варіантів немає. Якби замість «KC-130» летів інший заправник, турбореактивний «KC-10 Extender», ніяких проблем не було б. Гігант на базі «McDonnell Douglas DC-10» без зусиль «вилізе» на 42 000 футів (12 727 м). От тільки в цьому випадку Френк уперся лобом у вихідну проблему: куди дівати той бісів заправник після заправки? В Перу він не сяде, на авіаносець — тим більше. Його можна хіба підірвати чи затопити в океані.

Питання вирішили, скрупульозно розпланувавши час удару. Бомбардування відбудеться вночі з розрахунком, щоб дозаправка над узбережжям Перу проходила якраз після настання темряви. На землі сутінки поступляться пітьмі, а на висоті чотирьох з половиною кілометрів ще не зовсім почорніле небо даватиме достатньо світла, щоб здійснити заправку. Така корекція плану наклала жорсткі вимоги щодо часу вильоту та часу зустрічі «B-2» і «KC-130» над океаном. Мала значення кожна хвилина…

Бомбардувальник розбігся і важко відірвався від бетонної смуги за вісімсот метрів до її завершення. Щойно шасі піднялись над землею і сховались у пласке дно, швидкість почала стрімко зростати. 120… 140… 160 вузлів.

— Швидкість зростає, параметри в нормі, — коментував Харрісон. — Тисяча футів, — через якийсь час повідомив він висоту.

Роберт Хетуей пробіг очима по панелях, не втручаючись у роботу комп’ютерів. Слухняний хлопчик «B-2» усе робив сам. Майор полегшено зітхнув. Попереду, аж до самої цілі, метеорологи обіцяли гарну погоду. Якщо тільки погодні специ чогось не наплутали, спостерігати за десятками цифрових дисплеїв — ось і все, чим екіпаж займатиметься протягом наступних шести-семи годин. Така нудота!

Майор не думав про момент нанесення удару. Він усвідомлював, що збирається в мирний час бомбити територію незалежної держави. Він також підозрював, що у приречених на знищення об’єктах будуть люди. Напевно, і його співвітчизники теж. (Тільки американці здатні вляпатися в історію, котру можна владнати лише за допомогою стратегічної авіації.) Хай там що, а Роберт був військовим. Його справа — виконувати наказати, а не думати чи ставити питання.

Дозаправка — ось що муляло Боббі Хетуея. Однозначно найважча частина місії. Під час стиковки екіпажі не мають права на помилку. Якщо з першого разу щось не вийде, далі заправлятися доведеться в суцільній темряві. Це чудово з точки зору конспірації. Але буде геть невесело, якщо «В-2 Привид» нашампурить на свій ніс товсту дупу «Геркулеса».

Попри це майор Хетуей не хвилювався. Коли вони досягнуть Перу, наздогнавши «KC-130», на його місці сидітиме капітан Джеремі Руа.



Понеділок, 31 серпня, 09:28 (UTC-4) «EN-2», другий інженерний корпус | Бот | Понеділок, 31 серпня, 16:36 (UTC –4) «DW», житловий корпус