home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню





CXX


Добратися вони встигли. От тільки ботів завидна не знайшли.

…Проїхавши Сан-Педро, Тимур та Ріно довго не могли відшукати сліди, які п’ять днів тому надибали Сем та Ндонґа. Зрештою, вони наткнулися на ледь помітні вервечки відбитків, що тягнулись на північ уздовж ґрунтової дороги. Після сутички біля Пурітами боти повернулись до Сан-Педро, звідки, не знайшовши води, рушили на північ до гейзерів.

— Боти добре знали, куди йдуть, — зауважив Тимур.

Там, де сліди пробивались чіткіше, було видно, що «малюки» не петляли. Йшли прямо, наче за невидимим вказівником у повітрі.

— А чому це тебе дивує? — зиркнув на нього Ріно.

— Тепер уже ні, аніскілечки, — сумнівів не виникало: ботам наказали йти саме туди. Швидше за все, то Кацуро постарався, адже ні Ємельянов, ні чорношкірі найманці не знали достатньо добре місцевість, щоби пересилати поради. — Вражає інше: як твої хлопці змогли так легко відшукати ці відбитки?

Хедхантер пригадав Сема та Ндонґу, двох гереро, відправлених ним на пошуки ботів. Хлопці хутко розкумекали, що «малюки» подались на плато Ель-Татіо. Здоровань кисло гмикнув:

— Не забувай, що Ндонґа теж заразився. Один з тих чотирьох, що їхали у машині з Ємельяновим. Ндонґа не шукав слідів. Він вів до них.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що Сем був чистим. Я впевнений. Психоістоті потрібно було вивести джипи із зони дії радіостанції, щоб потім знищити або заразити гереро. Їй було вигідно, щоби ми якомога довше думали, що боти всі передохли. Цього можна було досягти у єдиний спосіб: показавши Сему сліди, що вели на Ель-Татіо.

— Маєш рацію…

Дорога пнулась угору. З кожною сотнею метрів температура падала. В той час, коли на висоті Сан-Педро навіть у розпал зими повітря не охолоджується нижче +5 °С, на Ель-Татіо вночі рідко буває тепліше за — 5… — 10 °С.

«Тойота Тундра» виповзла на плато за чверть години до заходу сонця. І майже відразу по тому сліди щезли.

Ель-Татіо являє собою пласке, скошене в бік океану узгір’я, що розкинулось на висоті 4320 метрів над рівнем моря. Зі сходу та півночі воно оточене кільцем гір. З півдня та заходу на Ель-Татіо заповзає пустеля. Більшу частину плато займає однойменний геотермальний басейн з сотнями гейзерів різної величини та потужності. Гарячі фонтани утворюються в результаті контакту замерзлих підземних струмків з розпеченими скелями. Окремі мають температуру 85 °C, а їхні струмені нерідко досягають десятиметрової висоти.

Ель-Татіо — підступне місце. Холод та розріджене повітря роблять його непридатним для життя. Людей там немає. З тварин зрідка заходять вікуньї[121] (хоча надовго не затримуються). Найбільшою небезпекою для всього живого є губчаста порода, що вкриває більшу частину басейну. Вона є пористою, неначе сир, і дуже крихкою. Один необережний крок — і ти варишся живцем у киплячому струмку на глибині кількох метрів під землею.

Зима найкращий час для гейзерів. Саме в цю пору року виникає оптимальний перепад температур, що спричиняє майже безперервні ефектні виверження. Величезні стовпи пари раз за разом вистрілювали в небо. Кипляча вода по неглибоких жолобах розтікалась по землі, холонула і за лічені хвилини перетворювалась на кригу. Косі сонячні промені випорскували з щілин між горами, ковзали над самим плато, рикошетили, надаючи видовищу холодного сюрреалістичного відтінку.

Побачене пройняло Тимура. Ще ніколи в житті він не стикався ні з чим подібним. Краєвид був неземним. Запаморочливо нереальним.

— Я ще не бачив, щоб кипляча вода та лід співіснували в природі, — зачудовано мовив хлопець.

Товстошкурий Ріно Хедхантер лишався байдужим до суворої краси за вікнами пікапа. Амбал лиш скептично хмикнув:

— Я знаю місце, де ти надибаєш точно таку саму картину.

— Що за одне?

— Пекло, фелла. Якщо ми не в справжньому пеклі на Землі, то, будь певен, дісталися до передпокою.

Вихляючи між вулканічними джерелами, Ріно планомірно прочісував басейн, шукаючи сліди перебування ботів. Почергово перетинав плато із заходу на схід та зі сходу на захід, з кожним новим витком посуваючись у північному напрямку. Спершу все було гаразд. Тимур та Ріно почувались захищеними: зброя на руках, повний бак бензину, посоловілі боти ніяк не дошкуляють. Проте час спливав, і їхня цілеспрямованість помалу згасала. Коли сонце зникло на заході і з гір звалилася темрява, запал поступився місцем притаєному розпачу. Ботів не було…

— Ніколи б не подумав, що це плато таке величезне, — похмуро буркотав Ріно.

«Тойота» просунулась на два кілометри в глиб басейну. Дірок з паруючою гряззю, які здалеку нагадували виразки на тілі гіганта, в жилах якого замість крові тече розплавлений метал, побільшало. Зараз щонайменше два десятки таких отворів обступали позашляховик.

— Нам треба забиратися, — потупившись, сказав Тимур. — Я… я не хочу бути тут уночі. — «І чим ми тільки думали, коли вирушали сюди перед темрявою?»

— Хочеш приїхати сюди завтра зранку?

«Ні! З мене досить! Треба валити звідсіля».

— Не знаю, Ріно…

— Давай ще один оберт, фелла, і тоді вшиваємось.

«Чорт забирай, Хедхантере, поїхали звідси! Ти тільки поглянь на це… пекло!»

— Згода. Лише один.

Ось так, перемовляючись, Тимур і Ріно одночасно помітили Ндонґу. Дальнє світло фар лупило вперед, розтягуючи тіні гейзерів-сталагмітів. За бортом скрипів зубами холод, а гереро стояв у благенькій вітрівці та джинсах. Шокувало навіть не це. Він махав здійнятою над головою рукою. Повільно вихляв правицею з боку в бік. Так у радянських мультиках піонери проводжають літак з генсеком на борту. Рухи чорношкірого хлопця були скутими, фальшивими, робили його схожим на водорість, мертву водяну рослину, котру хитає течія.

— Ндонґа живий, — голос велетня зірвався; він спинив машину за сотню метрів від постаті, але двигун не вимикав. — Сучий син. Ще це означає, Тимуре? Як він зміг уціліти на плато протягом стількох днів?

Кров відлила від лиця українця. Побілілі пальці потяглись до рушниці.

— Скільки цей ідіот махатиме? — з горлянки Хедхантера виплескувала паніка. — Чого він хоче?

— Ріно, ти не гірше за мене знаєш, що то не Ндонґа, — певна часточка мозку, яка ще зберігала контроль над тілом, примусила Тимура розкривати рота. Згодом він не пам’ятатиме жодного сказаного слова.

Хедхантер по-бичачому засопів:

— Що тепер? Звалюємо?

— Пізно.

— Чому?

— Не ми їх, а вони нас знайшли. — «Як завжди, в принципі». — Боти знають, що ми тут.

Після цих слів Тимур, не питаючи дозволу, витягнув з-за пояса Ріно ніж. Просунувся у проміжку між кріслами і розітнув пута, що стягували зап’ястки трьох ботів, привезених з лабораторій. Вони досі ловили кайф, щохвилини активуючи стимулятор.

— Нащо ти це зробив? — пошепки спитав амбал.

Ндонґа продовжував дурнувато мотати рукою.

— Боюсь, пізніше у нас може не бути на це часу, — Тимур тремтів. — Рушай до свого африканця, тільки не поспішай.

Ріно відпустив стоянкове гальмо і торкнув педаль газу. Його щелепа випнулась, очі блискали з-під лоба, вчепившись у постать гереро. Тимур вдивлявся у пітьму позаду авто.

Зненацька з-під капота дійшов жахливий хрускіт. Так тріщить, ламаючись, деревина. Пікап струсонуло, він похилився капотом униз, із-під правого переднього колеса в темряву шугонув стовп гарячої пари.

— Що за… — отетерів Хедхантер.

— Назад! — закричав Тимур.

Земля довкола двотонної «Тойоти» лускалася з сухими звуками, розламувалась, немов підталий лід на озері. Під тугим напором пари праве крило тряслося, видаючи бляшаний звук.

— Здавай назад! — верещав Тимур; джип гойднувся, зависнувши над розколиною. — Ми над карстовою порожнечею!

Ріно увімкнув задню передачу, але від’їхати не встиг. Темрява ліворуч розверзлась громоподібними спалахами. І то були не гейзери. По вухах ударило гавкання «Моссбергів».

— Пригнись! — викрикнув Ріно.

Тимур і без Ріно второпав, що боти відкрили вогонь з дробовиків. Обхопивши голову руками, хлопець втиснув тулуб поміж ніг.

Хаотична стрілянина тривала. Джип похитувався на краю карстової порожнечі, з якої, наче з жерла вулкана, валила пара. Боти вели вогонь з дюжини рушниць. Град із дробу обстукував лівий борт. Хруснувши, провалилось всередину бокове скло.

Хедхантер турнув Тимура у стегно: вилазь! Хлопець відчинив праві дверцята і вивалився на землю, прихопивши з собою «Ремінгтон». Праву руку обдало гарячою парою: він упустив рушницю. Ліву при цьому кусав мороз.

Крекчучи й пригинаючись, Ріно виліз слідом.

Стрілянина раптово припинилася. Нападники перезаряджали дробовики.

— Виймай наших ботів, — витрушуючи з волосся скло, сказав Тимур.

— Нащо? — Хедхантер контужено кліпав очима.

Хлопець сам не знав навіщо. Та інтуїція підказувала: вони мусять витягти привезених «малюків» з машини. Відкривши задні дверцята, він допоміг південноафриканцю виволокти ботів на пісок. Усіх трьох. Одного за одним.

Пауза підозріло затягувалась. Спливло вдвічі більше часу, ніж зазвичай потрібно для перезарядки «Моссбергів», проте боти не поновлювали стрілянину. Тимур підібрав рушницю і випростав спину, ловлячи кожен звук, що долинав з протилежного боку авто.

— Де гранати? — нараз згадав він.

Ріно пробігся пальцями по кишенях.

— Бляха, забув у салоні!

Тимур кинувся до все ще відчинених передніх дверей і зазирнув усередину. Двигун не працював і в машині стояла суцільна темрява. Він висунувся назад і повернув голову до Ріно:

— Де саме? Сука, я нічого не бачу.

— Е… я не… не пам’ятаю, — здоров’як сидів на крихкій землі, спираючись плечем на кузов джипа. — Старий, вони десь… ну… Чорт, не знаю! — за ним рядочком розташувалися боти. Четверо. Їхні білі тіла добре вирізнялись у темряві.

Тимур намірився лізти й шукати самотужки, коли щось клацнуло у нього в голові. Він ледь язика не проковтнув.

Четверо?!

Хлопець подався вперед, вчепившись поглядом у білі постаті за спиною Ріно. Мигцем перелічив їх. Секунду він стояв оглушений, а потім зрозумів: вони ж усі однакові! Четвертий — чужий!!!

— Ріно, за тобою! Ззаду!!

Та було вже пізно. З мороку за чотирма хлопчачими постатями вилізло кілька пар рук. Трійка зачмелених лабораторних ботів стовбеніли на місці, зате прийшлі, гадючачись понад землею, схопили Ріно за ноги, повалили ницьма і потягли у пітьму. Велетень загорлав, але в голосі не чулося люті. Ні на йоту. Ріно Хедхантер удруге в житті перелякався до смерті.

Не задумуючись над тим, що коїть, Тимур натиснув на гачок. «Ремінгтон» палахнув шротом у пітьму. Один з трьох ботів, безтямних, полетів долу. Ріно продовжував кричати. Тимур якимось дивом не пристрелив його. «Я ідіот!» — тільки й устиг подумати програміст, як за його спиною, гуркочучи, вивергнувся новоутворений гейзер. Хлопець зажмурився і подався вперед. Сірчаний запах роз’їдав носа. Спину пропікало вогнем. Скориставшись цим, один з нападників, неначе привид, виринув з пітьми і накинувся на хлопця з флангу. Він три рази торохнув Тимура об пікапа, вибивши з рук дробовик. Після того налетіла решта потвор. Гуртом вони повалили хлопця на землю і, взявши за ноги, поволочили геть від машини.

Приблизно в цей самий час Ріно Хедхантер затих…

Руки були вільними, однак боти рухалися настільки швидко, що Тимур просто не міг звестися. Обличчя раз за разом ударялося об землю. Дрібні камені, пісок та виступи породи нещадно кремсали лице.

Скільки часу його тягнули, наче волокушу, Тимур не мав уявлення. Іноді він втрачав свідомість і очунював тільки тоді, коли голова натрапляла на особливо велику каменюку. Єдине, що він розумів, — несуть його в гори.

Під час одного з пробуджень українець осягнув, що боти спинилися.

Потвори занесли його у простору печеру. Біля входу палахкотіло кілька багать, у глибині смерділо нечистотами.

Тимура кинули на холодну землю. Поряд бухнула важка туша Хедхантера. Ріно застогнав. Тимур переклав голову, щоб подивитися, як там південноафриканець. Він не встиг повернути обличчя, як уже блював, заледве не захлинаючись. Між ним та Хедхантером лежали рештки Сема: напівзогнила голова та верхня частина грудей, з якої, мов хвіст якогось динозавра, витикався білий хребет. Трохи далі, біля розкладеного ботами вогнища, валялись обгризені ребра та кістки передпліч — усе, що зосталося від нещасного гереро.

Тимур заскиглив і відключився.



Понеділок, 31 серпня, 18:27 (UTC –5) 12°01’57’’ пд. ш. 81°48’09’’ зх. д. Тихий океан: 433 км від узбережжя Перу, 15000 футів над рівнем моря | Бот | Понеділок, 31 серпня, 23:00 (UTC –4) Узбережжя Тихого океану Чилі