home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Понеділок, 31 серпня, 23:31 (UTC –4) Плато Ель-Татіо


Тимур очуняв, коли по його барабанних перетинках різонув вереск. Хлопець лежав на животі. Він поворухнувся, відчувши, що руки за спиною стягнуті чимось товстим і слизьким. Стягнуті нещільно. Якщо постаратись, можна звільнитися.

Крик припинявся на короткі проміжки, але щоразу зривався з новою силою. Пройшла хвилина, перш ніж програміст розпізнав, що кричить Ріно Хедхантер. Голос ґевала змінився до невпізнання.

Тимур відірвав щоку від холодної землі і підняв голову понад лівим плечем. Велетня перетягли до центру печери і розклали черевом догори. Четверо ботів за допомогою палиць з V-подібними розвилками на кінцях утримували його руки та ноги. Ще один, приставивши таку саму роздвоєну гілляку до шиї, притискав до землі голову Хедхантера. Ріно був голий. По обидва боки від нього палали багаття. Далі за ними колом розсілися решта ботів.

Картинка чимось нагадувала ілюстрацію до «Вождя червоношкірих», славнозвісного оповідання О. Генрі.

Тимур побачив двох з активованими стимуляторами центру задоволення. Вони були чистішими за решту. Ці боти мали б розповсюдити стимулятор серед своїх товаришів, а проте… цього не сталося.

Перед запуском процедуру потрібно було скопіювати. І тут виникла проблема. Боти, які тинялися на волі, мали значно складніший код у голові. Їхні макроси накладалися і часто суперечили один одному. Відтак перевірка коду, який приходив ззовні, займала більше часу. Голови цих «малюків» працювали як комп’ютери, чия оперативна пам’ять заповнена сотнею неактивних програм. Іншими словами, копіювання могло не відбутися навіть тоді, коли компілятор дав добро.

Ні Ріно, ні Тимур цього, звісно, не знали.

Троє хлопчаків звивались поміж тими, хто тримав найманця. В руках вони держали головешки. Химерно постукуючи зубами, боти пхали поліна у вогонь, потім виймали їх і вчавлювали в Хедхантера. Ріно довго терпів, та всьому є межа. Коли кількість ран почала обраховуватись десятками, чоловік забув про гордість і почав горлати. Після того затихнути вже не міг. Їдкі опіки вкривали його руки, стегна, груди та живіт.

Обличчя ботів при цьому лишалися скам’янілими, хоча Тимур міг заприсягнутися: на витрішкуватих лицях читається зміїне задоволення.

Несподівано тортури припинилися. Ріно віддихався і принишк. Двоє ботів повикидали головешки у вогонь і відступили до кола спостерігачів. Один, проте, лишився. Довго тримав обвуглене поліно у вогні, а тоді сів навпочіпки біля голови Хедхантера. Схопивши амбала за підборіддя, «малюк» повільно, наче вагаючись, наближав тліючу головешку. Розпечений до червоного кінець поліна насувався на крихітне око ґевала. Пирхаючи, Ріно спробував вивернутись.

Тимур відвернувся, а тоді, вткнувшись лобом у землю, загорлав:

— Гади! Суки! Виродки! — кричав він українською. Хлопець не мав наміру рятувати амбала. Просто усвідомив, що невдовзі на нього чекають такі самі, якщо не гірші тортури.

Для Ріно Хедхантера незнайома слов’янська говірка виявилась рятівним закляттям. Боти попідскакували і переключилися на Тимура. Розчервоніла головешка ткнулась у щоку переляканого велетня, лишивши око цілим.

Схвильовані тим, що Тимур отямився, боти заметушилися. Кілька потвор підхопилися на ноги і перетягли хлопця ближче до багать. Поклали Тимура на спину й оточили його. Цокаючи зубами в такт ударам ошалілого серця, Тимур роззирнувся. За щільним частоколом брудних босих ніг хлопець не бачив нічого. Над ним поблискували десятки пар вирячених чорних очей. За стільки часу синява із зіниць вицвіла. Очі скидались на скляні кульки, в яких нуртувала чорна каламуть, подібна до нафти.

Жах паралізував хлопця. Тимур не мав сил кричати. Думав лиш про одне: ось вони — його останні хвилини. Скоро він помре. Причому помиратиме повільно і болісно. Подумати тільки: яка дурня! Загинути від рук дванадцятирічних шмаркачів, якими заправляє якась примара, котра за рівнем розвитку не відрізняється від немовляти.

Крізь тісний натовп проштовхався один з «малюків». Опустивши підборіддя, Тимур зиркнув на бота і зарепетував. Хлопець верещав голосніше за Ріно Хедхантера. І мав на те підстави: бот, що спинився біля українця, стискав у долоні пробірку з темною сріблястою рідиною.

— Ні… не треба… не треба, будь ласка… — пручався Тимур. Кілька ботів підступили і притисли його до втрамбованої долівки. — Вбийте! Просто вбийте мене!

«Малюк» підніс скляну трубку з розчином до обличчя Тимура.

— Ні-і-і! — українець зціпив зуби і заплющив очі. Розумів, що це не допоможе, але не міг нічого вдіяти з собою. Він не хотів бачити, як розчин в’їдається в його лице.

Зненацька пролунав глухий удар.

Тимур розкрив одне око. Якраз вчасно, щоби побачити, як понад юрмою, що оточила його щільним кільцем, промайнув бот. Слідом за цим повітря печери розірвала низка звуків, схожих на собаче «ав-ав-ав!». Натовп ботів розійшовся. У проміжку стало видно Хедхантера. Амбалу вдалося вивільнитися. Закинувши одного бота ген до протилежної стіни печери, він відкинув ногою другого, а третього втулив писком у вогнище. Саме цей останній по-звірячому кавкав.

Кільканадцять хлопчаків ринули на велетня, сховавши від Тимура волохату, наче у мавпи, задницю Ріно. Хлопець вигнувся, з останніх сил намагаючись уникнути цівки сірої рідини, котра от-от поллється на нього з перехиленої пробірки. На якусь мить решта Всесвіту перестала існувати. Тимур не чув борюкання Хедхантера. Не відчував запаху горілої шкіри. Він бачив хлопчака, що застиг над ним з розчином наноагентів. Випнуті очі переливались, відбиваючи спалахи багать. А тоді… каламутна чорнота раптом втягнулась усередину і погляд став порожнім. Бот дурнувато зареготав:

— Ї-гі-гі-гі-гі!

Наступної миті він випустив пробірку з рук.

Тимур вигнувся так, що аж у хребті хруснуло. М’язи напружилися, наповнившись сталлю, і пута, що стягували руки, врешті-решт луснули. Хлопець відштовхнувся від землі. Скляна трубка вдарилась об камінь за сантиметр від його спини. Програміст скочив на ноги і зразу ж завалився в інший бік, з жахом спостерігаючи, як по землі, точно на тому місці, де він лежав, розповзаються темні струмки, в яких нуртують міріади мікроскопічних роботів.

— Ї-гі-гі-гі-гі… Га-га-га-га-га… — реготав «малюк». Трясучи руками, мов ганчір’яна лялька, він посунув до виходу з печери.

Інший, коло якого тепер опинився Тимур, зробив губами дитяче «пр-р-р», висолопив язика і… посміхнувся. Він теж спробував відійти, але в голові, схоже, замакітрилось, і бот, немов п’яний, полетів на землю. Підібгавши коліна до грудей, «малюк» заплямкав і більше не підводився.

Тимурові відлягло. «Стимулятор таки проштовхався!»

Боти розбрідалися, чмихаючи, плямкаючи, незграбно зіштовхуючись та наступаючи один одному на ноги. Ріно дубасив кількох хлопчаків, не помічаючи, що вони перестали пручатися.

— Ріно, досить, — здійняв руку Тимур.

Хедхантер тхнув пересмаженою гускою. Через опіки він став плямистим, як гепард.

— Га? Що? — стрепенувся велетень.

— Все скінчено… Боти активували стимулятор…

Здоровань перевів погляд на бота, що валявся біля його ніг. Той лежав на вогнищі, але не робив жодної спроби відсунутись. Язик теліпався у розкритому роті, а вогонь тим часом безжально смажив його нутрощі.

— Скінчено? — Ріно зараз змахував на благуватого фермера, який виграв мільйон у лотерею.

— Так. Час забиратися. Ми перемогли.

Хедхантер переводив недовірливий, настовбурчений погляд з одного бота на іншого. Зрештою схаменувся, усвідомивши, що стоїть голий. Випростався і шаснув натягати на себе рештки одягу.

Тимур тупцяв біля виходу з грота. Спостерігав за ботами, котрі змахували тепер на сліпих білих черв’яків.

Ріно зібрав розкидані по печері «Моссберги» і притарабанив їх до українця.

— Тримай, — вручив одну з рушниць Тимуру.

Хлопець слухняно прийняв дробовик і розвернувся, щоб йти, проте Хедхантер схопив його за плече.

— Ні. Зажди, фелла, — амбал силою розвернув Тимура обличчям до печери. — Це ще не кінець.

Багаття догорали. По закутнях підземелля згущувалася пітьма.

— Ти чого? — зиркнув спідлоба програміст.

— Треба добити їх.

— Але я думаю…

— Не думай. Дивись на мене і роби, як я.

Багато років після повернення з Чилі Тимура млоїтиме від самої думки про Атакаму. Його кидатиме в жар від згадки про колотнечу біля Пурітами, вбивство Тіани Емерсон чи сутичку з Кацуро Такедою. Проте найбільше терзатимуть душу спогади про кілька останніх хвилин, проведених у печері ботів. Протягом десяти хвилин вони з південноафриканцем розстрілювали безпомічних хлопчаків, розносячи їм голови. Боти вмирали один за одним, проте чоловіки не припиняли стріляти, аж поки в останньому з «Моссбергів» не скінчилися набої. Коли стихнув відгомін останнього пострілу, грот нагадував різницю, де забивають худобу. Більше не існувало зграї дванадцятирічних хлопчиків. Грізні боти перетворились на купки пошматованого м’яса…

Тимур та Ріно мовчки спустилися на Ель-Татіо. Попри темряву розшукати плато було нескладно: шипіння гейзерів та сірчаний запах ясно вказували шлях.

Ще десять хвилин пішло на пошуки покинутого пікапа.

Лівий борт «Тойоти» нагадував чи то друшляк, чи то дрібну тертку для перетирання їжі. Від шибки у лівих передніх дверцятах не лишилося сліду. Двигун, на щастя, виявився неушкодженим. Ріно обережно відвів пікап від карстової порожнечі, з якої досі валила пара, і тільки після того дозволив Тимуру залізти в салон.

Не промовивши жодного слова, чоловіки вирушили на південь.

Ель-Татіо залишилось далеко позаду, коли програміст уперше порушив мовчанку:

— Треба було їх полічити…

— Для чого? Вони ж мертві.

Тимур знизав плечима і зіщулився, ховаючи долоні в рукавах кофти. Холодний вітер гуляв по салону.

— Не знаю. Ти певен, що всі? А що як… ну… хтось залишився за межами Ель-Татіо?

— Не вигадуй, — зморщив носа Ріно, — вони завжди ходили разом.

Та програміст не вигадував. Йому не давала спокою одна історія. Другого дня після прибуття до «NGF Lab» Ральф Доернберг проводив вступну лекцію. Канадець обмовився, що один з ботів загинув. На під’їзді до Калами його збила вантажівка. Після аварії ще живого «малюка» доправили до місцевої лікарні, де запопадливі чилійські ескулапи заштовхали його в магніто-резонансний томограф. Під дією магнітного поля голову бота покришило не гірше, ніж у блендері. Зрозуміло, історія про загибель білошкірого юнака, знайденого в пустелі, набула розголосу. Про неї почув найнятий Джепом нишпорка і доповів Кейтаро.

Українець замислився над тим, чи дійсно всі боти трималися разом з часу втечі. Якщо бот, який потрапив під колеса, був не сам, якщо десь поряд никала решта зграї, чому вони дозволили забрати свого ще живого товариша?.. Отоді думки Тимура попливли крізь не вельми приємне русло. Можливо, той хлопчак вештався пустелею на самоті. Тоді логічно припустити, що він був не один такий. Вирвавшись на волю, боти потрапили у немислимо стресові умови. Вони швидко навчались, однак на перших порах отриманих знань було замало для того, щоб протистояти викликам пустелі. Хто дасть гарантію, що не було ботів, які на самому початку відділились від зграї? Які надалі еволюціонували самі по собі і які… могли податися куди завгодно? Їм було набагато важче вижити посеред Атаками, а проте…

Тимур крадькома зиркнув на Хедхантера. Південноафриканець, поклавши руки на кермо, замислено позирав на слабо освітлену дорогу. Він виглядав змученим і постарілим. Останні десять днів у Атакамі зжерли, мабуть, не менше десяти років його життя. Хлопець похитав головою, міцніше сплівши руки на грудях. І промовчав.




Понеділок, 31 серпня, 23:16 (UTC –4) Дослідницький комплекс «NGF Lab» | Бот | CXXIV