home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Вівторок, 1 вересня, 01:34 (UTC –4) Пустеля Атакама


— Горілим тхне, відчуваєш?

Тимур кілька разів по-собачому втягнув носом повітря:

— Трохи є. У нас мотор часом не перегрівся?

— Та ні. Смердить так, наче він не просто перегрівся, а згорів до дідька.

Тимур опустив вікно зі свого боку. Гіркий запах у кабіні посильнішав. З-під капота не вихоплювалося жодних підозрілих звуків.

— Точно, щось десь горить, — погодився українець, — і то конкретно горить.

— Що воно таке? — Хедхантер був радше здивованим, аніж стурбованим. — Тут же нема чому навіть пожевріти — одні піски та скелі.

Тимур двічі підряд знизав плечима і позіхнув. Хлопець почувався втомленим, мов верблюд після двотижневого переходу Сахарою. Якщо люди можуть відкидати копита від утоми, то він за крок від цього. Усвідомлення, що все скінчилося, — нарешті скінчилося по-справжньому — тільки посилювало відчуття знесиленості. Напруга тримала тіло в нездоровому тонусі. А тепер він розслабився, розм’як. Закривши рота, хлопець побачив, як між пагорбами, до яких Ріно вів «Тойоту», щось сяйнуло червоним. Щось значно яскравіше за габаритні вогні на стінах лабораторій. Сяйво трималося не довше двох секунд, після чого сховалося за вапняковими виступами.

— Ти бачив? — програміст протер очі.

— Що?

— Попереду щось наче блиснуло.

— То, мабуть, вогні з інженерних корпусів. Ми десь поряд.

Хлопець продовжив приглядатися. Небо на півдні здалося трохи світлішим, ніж мало би бути. Так наче там пробивались спалахи ранкової зорі. Хоча яка, в біса, зоря на півдні та ще й о пів на другу ночі?!

Пікап видерся на узвишшя, і Ріно з Тимуром одночасно побачили згарище. Вдалині вигравала червоним ціла смуга. Що ближче вони під’їжджали, то більшою вона ставала.

— Звідки оце тут взялося?.. — вирячився Хедхантер. Вогню не було, зате червоно-чорне попелище переливалося, як живе. Нічне повітря понад ним тріпотіло від жару.

Тимур мовчав, зі щемом у серці гадаючи, яку нову підлість наготувала їм Атакама.

— Я знаю, що це… — раптом прошепотів програміст. Запах горілого помалу ставав нестерпним. До нього домішувався кислий металевий присмак. Він утворився при вигоранні порошкового алюмінію, що входить до складу тритоналу[125], — вибухівки, якою були начинені американські бомби. Хлопець закашлявся.

— Що?

— Тут розбився літак. Принюхайся: щось кисле у повітрі. Думаю, це авіаційне пальне.

Ріно спересердя ляснув долонею по керму.

— Fucking hell! Ще тільки цього нам не вистачало, — амбал повернув праворуч, щоб об’їхати згарище.

— Я бачив щось подібне в «Air Crash Investigation», — белькотів Тимур, піднімаючи гепу над сидінням і повертаючи голову наліво, — є така передача на «National Geographic», про авіакатастрофи…

— Заткнися! — рявкнув Ріно. — Треба швидше гнати до лабораторій. Якщо тільки ти не помиляєшся, менш ніж за годину сюди прибудуть рятувальні загони.

— Впало щось велике, — Тимур його не чув. — «Boeing 777» чи «Airbus A340». Ти тільки поглянь на розміри випаленої землі! Повірити не можу… Ріно, ця пустеля проклята!

Стрибаючи на нерівностях ґрунту, «Тойота Тундра» плавно об’їжджала те, що Тимур сприйняв за місце авіакатастрофи.

— Я щось не можу відшукати шлях, — сконфузився Хедхантер. Після низки вилазок у пустелю з північного боку комплексу встигла утворитись добре втрамбована колійка. Ріно виписував вісімки, марно намагаючись натрапити на тракт.

— До речі, ми вже мали би бути на місці, — зиркнувши на годинник на центральній панелі, сказав Тимур. — А я поки навіть сигнальних вогників не спостерігаю.

— Що за чортівня? Дороги немає, — обурювався ґевал.

— Ти хочеш сказати, ми заблукали? Ну я розумію, темрява, та все ж…

Несподівано шурхіт під колесами вирівнявся, зазвучав по-іншому, а у світлі фар зринула насичено-біла рівнина. Незважаючи на ніч, Тимур і Ріно впізнали місцевість. Вони десятки разів бачили її з вікон своїх спалень.

— Солончаки?! — синхронно викрикнули чоловіки.

Джип виїхав на солончакову пустелю, що починається зразу за лабораторіями.

Хедхантер спинив машину і сконфужено почухав давно не миту голову.

— Срань Господня, — впівголоса вилаявся Ріно, повільно всім корпусом обертаючись назад. — Та це ж… це ж…

— Це… наші… лабораторії… — вичавив із себе Тимур, роблячи наголос на кожному слові. Він дивився в тому ж напрямі. Там, де дві години тому височіла задня стіна спального крила корпусу «DW», тепер чорніло нічне небо, ледь підсвічене згарищем.

Крутнувшись, здоровань зайняв попереднє положення і поклав руки на кермо:

— Куди вони… — Ріно намагався підшукати підходяще слово, але не міг. У довбешці вертілись дієслова, що не надто пасували до словосполучення «бетонна будівля» (полетіли?.. розтанули?.. випарувались?..). — Куди вони… е-е… провалилися?

Мотор загарчав. «Тойота» зробила розворот і посунула назад тією ж дорогою. Через хвилину машина спинилась напроти місця, де колись знаходився головний вхід у житловий корпус. Протягом усього цього часу пасажири пікапа не зводили викочених очей зі згарища.

Вилізши із джипа, чоловіки підійшли до руїн. Затрималися на віддалі трьох метрів від захисного периметра. Точніше, від того місця, де колись пролягав периметр. Нині загорожа спочивала під купою покришеного й обвугленого бетону. Ближче їх не підпускав жар, що струменів з обпаленої землі.

— Як можна за півдня спалити п’ять колосальних будівель? — озвався Ріно. — Як можна спалити будівлю так, щоб навіть фундаменту не лишилося?

Час від часу серед попелища щось потріскувало. Шаруділо й дихало, мов живе.

— Ти думаєш, це Лаура із Аланом постарались? — нарешті видав щось розбірливе Тимур.

Уперши руки в боки, Хедхантер обводив очима попелище.

— Fucking hell… — тільки й спромігся повторити ґевал.

Затуливши ліктем нижню частину обличчя, хлопець підібрався ближче до руйновища. Він присів навпочіпки і на одному зі шматків стіни розгледів припалений напис:

Бот

Синього кольору. Отже, з якогось із інженерних корпусів.

— Що вони наробили? Що вони наробили, Ріно? — наче папуга, повторював Тимур.

— Дівуля і американець тут ні до чого, — південноафриканець тверезо оцінював ситуацію. — У підвалі були запаси палива для генератора. Був пропан для власних потреб лабораторії. Але не було нічого, що могло б так розхерачити все.

— Це може бути психоістота, — зробив власний висновок Тимур. Він не тямив, що говорив. Після недавніх подій він надовго втратив здатність бачити межу між розумними та нерозумними висновками. — Що як вона матеріалізувалась?

Тільки-но Тимур згадав про ту почвару, що просочилась крізь голови ботів у наш світ, навпроти нього з купи уламків та попелу виткнулася чорна рука.

— А-а-а! — заверещав програміст і, відсахнувшись, усівся на гепу.

— А-а-а! — вторив йому ґевал, відскакуючи назад. — It’s no fucking good![126] Прибери його!.. А-а, бля, де моя рушниця?! Чорт забирай, де дробовик?

Хедхантер побіг до пікапа за «Ремінгтоном». Щастя, що він залишив його у машині. Коли здоровань повернувся, Тимур уже не кричав. Перед ним з руїн витикалась замурзана, мов у шахтаря, голова Лаури. Якби зброя була на руках, ґевал пристрелив би дівчину.

— Егей, жабоїдко! — заревів Ріно. Він мусив викричатися, щоб заглушити пекуче почуття сорому. — Що це ти влаштувала тут? Що це, блядь, за свято піротехніки? Захотілося Хелловіну, розтуди твою маму?!

Він усе ще тіпався після скороминущого переполоху. Нерви не витримували. Згодом велетень інстинктивно промацав свої кишені у пошуках сигарет, аж поки не згадав, що вони закінчились.

— Ріно, вгамуйся, — українець швидше опанував себе. — Допоможи її витягти…

Психіатр була живою, але безтямною. На диво, вона не отримала серйозних ушкоджень, якщо не брати до уваги вибитого плеча та опіків на спині, руках і правій частині обличчя. Дівчина рила наосліп цілих півгодини, перш ніж вибралась на поверхню. Чоловіки перенесли її до «Тойоти» і поклали на задньому сидінні. Часом Лаура схоплювалась, тупилась виряченими, але незрячими очима в дах автомобіля і бурмотіла щось про те, що потрібно швидше йти в пустелю, відійти якнайдалі. А потім знову впадала в забуття.

Через дві години Лаура опритомніла. Попросила води, осушила вміст останньої пляшки і почала пригадувати. Спершу вона розповіла про гуркіт, від якого двигтіли стіни і в якому Алан Ґрінлон розпізнав американські винищувачі. Потім розказала, як вони з Аланом вийшли надвір, не виявивши нічого підозрілого. Далі спогади обривалися. Вона не пам’ятала навіть, як вибиралася з-під уламків. Хоча цього було достатньо, щоб Тимур та Ріно отримали уявлення про те, що відбулося за час їхньої відсутності.

Вони виконали брудну роботу. Після чого Пентагон поставив жирну крапку.


CXXIV | Бот | CXXVI