home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Вівторок, 1 вересня, 07:29 (UTC –4) Пустеля Атакама


— Стійте! — нашорошилась Лаура.

— Тобі погано? — зиркнув у дзеркальце заднього виду Тимур. (Від’їхавши на кілька кілометрів від решток комплексу «NGF Lab» Тимур і Ріно помінялись місцями. Опіки, отримані на Ель-Татіо, заважали Хедхантеру кермувати.)

— Ні, — мотнула головою дівчина, — просто зупинись.

Плавно натиснувши на гальма, Тимур завів «Тойоту Тундра» на узбіччя.

— Ви чуєте? — звела брови психіатр.

Ріно розкрив рот, збираючись спитати «що саме?», коли зненацька почув розмірене чахкання. Тихе «вух-вух-вух…» розносилося пустелею.

В цьому місці вапнякові пагорки напирали на дорогу і затуляли огляд.

— Вертушка, — через секунду визначив амбал.

— Точно, — Дюпре поводила вказівним пальцем по колу, імітуючи рух лопатей.

— То й що? — спитав Тимур.

— Невже не розумієш? Це армія, фелла.

— Поза всяким сумнівом, — підтакнула психіатр. — Давно на них чекала. Зникнення стількох людей, автомобілів, відсутність зв’язку з комуною Сан-Педро, а тепер ще це нічне бомбардування. Все це не могло довіку лишатись непоміченим. Здається, чилійські військові нарешті взялися за розум.

— Панове, — заговорив Хедхантер, — гадаю, не варто пояснювати, що зустріч з офіційними представниками Чилійської республіки не входить у наші плани.

— Це вже напевно.

— Що ти пропонуєш? — Тимур готовий був підписатися під кожним словом амбала.

Вертолітне ухкання доносилося з півночі. І наростало.

— Давай у пустелю, — скомандував Ріно. — Хутчіш!

Тимур завів пікап, перетнув шосе і помчав на південь, навпростець крізь рівнину. Їм пощастило, що в даній місцевості ґрунт був переважно твердий. З-під коліс не здіймалася курява, котру, безсумнівно, засікли б з вертольота.

Нерівності рельєфу дозволили втікачам непомітно віддалитись від шосе, загубившись посеред пустелі. Тимур час від часу косився на дзеркальце, але вертоліт так і не показався, тримаючись низько над пагорбами. На відстані двох кілометрів від траси хлопець надибав підходящу заглибину, загнав туди позашляховик і вимкнув мотор. Маючи над головою машинерію, яка рухається значно швидше і дає можливість бачити набагато більше, ліпше було перечекати. Скоро розмірене чахкання гвинтів пом’якшилося до ледь чутного фону, а тоді остаточно затихло.

Лаура і чоловіки вчасно забралися з дороги, що сполучала Сан-Педро і Каламу. Через п’ять хвилин після того, як «Тойота» з’їхала з асфальтівки, в напрямку Сан-Педро промчала колона з шести вантажівок з солдатами і чотирьох бронетранспортерів. Якби Тимур того ранку прокинувся хоч на десять хвилин пізніше, вони б нізащо не вислизнули з пустелі непоміченими. Через півгодини всі дороги, що ведуть до Калами та Сан-Педро, стоятимуть перекриті. Ще за годину військові перекриють траси № 5 (Панамериканська магістраль), № 25 (Кармен-Альто — Калама) та № 1 (ще одна гілка Панамерикани, на ділянці Токопійя — Антофагаста).

Дві з лишком години (поки не закінчився бензин) вони просувались на південний захід крізь пустелю. Коли баки спорожніли, вони покинули позашляховик і пішки дістались Панамерикани, вийшовши на магістраль поміж селищем Бакедано та станцією Кармен-Альто. Лаура запропонувала добиратися до Антофагасти автостопом. Власне, нічого іншого не лишалося. Правда, враховуючи відсутність грошей, а також вельми непрезентабельний зовнішній вигляд, шанси на те, що хтось підкине їх до столиці регіону, були мізерними…



Вівторок, 1 вересня, 06:43 (UTC –4) Пустеля Атакама | Бот | CXXVIII