home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




CXXVIII


Вранці 1 вересня Джеймі Макака зганяв у пустелю і відкопав свій скарб.

Скарбом виявився похідний наплічник, закутаний у товстий целофан. У ньому лежали болівійський паспорт на ім’я Луїса Фернандеса, п’ятнадцять мільйонів песо готівкою[127], набої для «Маґнума», фотографії парагвайських порнозірок, кілька сувенірів, що залишились Джеймі від батька, та рулон туалетного паперу. Відчистивши рюкзак від піску, Макака викинув туалетний папір і постери з цицькастими парагвайками. Секунду провагавшись, порвав на дрібні шматочки паспорт громадянина Болівії. Потому він цілу хвилину дивився на пачки з грошима — клятими ненависними папірцями, котрі зіпсували йому життя. Подумував, чи не позбутися їх. Спалити і розвіяти понад пустелею.

Сухий вітер клубочився вихорами, звиваючи з піску химерні, подібні на духів фігури.

Помізкувавши, Джеймі все ж вирішив залишити гроші у себе. На зовсім трохи. Так би мовити, тимчасово. Все ще під враженням учорашнього інциденту пігмей надумав віддати їх тим, кому вони справді потрібні. Куди-небудь, де гроші будуть використані на богоугодні справи. Наприклад, настоятелю собору в Антофагасті. Якщо він не візьме, то в який-небудь дитбудинок. У крайньому випадку — просто роздати бідним. Макака подивився на безхмарне небо, немов чекаючи від Нього схвалення, після чого, заспокоєний, поскидав пачки назад у наплічник.

Повернувшись на дирчик, мафіозі закинув торбу за спину і маловідомими ґрунтовими манівцями почав вибиратися з пустелі. Оскільки до місця, де був закопаний скарб, ближче пролягала траса № 5 (східне відгалуження Панамерикани), пігмей попрямував на схід. За півгодини він дістався магістралі, звідкіля з високо піднятою головою і непохитним рішенням почати праведне життя завернув на південь. Кілька разів назустріч їхали військові вантажівки, один раз трапилася колона з восьми бронетранспортерів «МОВАҐ Піранья»[128] та жовто-бурого плямистого джипа «Land Rover Defender». А на самому під’їзді до Кармен-Альто над його головою, нахиливши носи, промайнули три «Eurocopter AS350», бойові гелікоптери французького виробництва, що стоять на озброєнні чилійської армії. Похмурі й грізні вони неслися на північний схід, до Калами.

Мабуть, Господь повірив Макаці, бо сприяв йому. Джеймі конкретно щастило. Ніхто його не спинив. Коротун вискочив з небезпечної зони менш ніж за чверть години до встановлення на дорогах провінції Ель-Лоа постів та загороджень.

Після Кармен-Альто зустрічних автомобілів більше не було. Панамерикана незвично пустувала (маленький чилієць не знав, що військовий пост, виставлений вище по дорозі № 5, завертав усі машини на трасу № 1, подалі від Калами та Сан-Педро).

Не доїжджаючи кілька кілометрів до Бакедано, Джеймі Макака несподівано нагледів трійко силуетів зліва від магістралі. Один з них, найхудіший, обернувшись на звук мотора його дирчика, почав був піднімати руку з виставленим угору великим пальцем. Побачивши, що транспортний засіб двоколісний, незнайомець опустив руку і відвернувся. Джеймі скинув швидкість. Постаті зацікавили його. Hitch-hiker’и в Чилі — рідкісне видовище. Тим більше, ці троє геть не схожі на тих убогих europeos autoestopistas[129], готових ускочити у першу ліпшу машину, бодай і в лайновоз, аби тільки кудись їхати. У них навіть рюкзаків немає.

Наблизившись, Джеймі здивувався ще більше. Двоє чоловіків (один — здоровий, як слон) і дівчина. Подорожні виявилися нетутешніми, і виглядали так, наче вчора ввечері їх страшно били в якомусь із барів Аріки[130], після чого вони всю ніч трюхикали пішака аж до Антофагасти. Дівчина примотала праву руку ганчір’ям до тулуба. Її плече неприродно витикалося вгору і вперед. Обличчя страхітливо попалене. У ґевала наполовину заплило ліве око. А лице русявого було роздряпане, наче його тягали мордою по асфальту.

Макака обігнав подорожніх і спинився. Щось кольнуло його прямісінько в серце.

— Buenos d'ias, vagabundos[131], — стягуючи шолом, привітався він з незнайомцями.

Від них страшенно смерділо потом. Хоча після вчорашніх перемовин з Господом про Джеймі теж не можна було сказати, що він пахтить трояндами.

«Чого став? — вороже зиркнув на коротуна Тимур. Погляд промовисто виражав його думки. — З твого велосипеда нам користі ніякої», — хлопець почувався змореним і злим.

— Може, попросимо його, нехай подзвонить комусь із родичів? У нього ж має бути мобільний. Раптом вони нас… — Лаура заглухла, не закінчивши думку. Ніхто з них — ні вона сама, ні Тимур, ні Хедхантер — не знали іспанської. Тимур міг читати, але з розмовною мовою у хлопця були нелади.

Джеймі спостерігав за ними зі змішаним почуттям співчуття та огиди. Кляті ґрінго! Пришкандибали бозна-звідки, нахапалися проблем, а тепер плентаються у свої посольства, жалітись про те, які погані чилійці. Саме так! А як інакше? Як іще вони можуть опинитися посеред пустелі та ще й у такому задовбаному вигляді? Макака люто насупився.

Та наступної миті мавпячий вишкір зійшов з його лиця. Він вкотре згадав гарячі очі над океаном і дану Всевишньому обіцянку. Ця трійця тут неспроста. Це знак. Стопудово знак. Господь почув його клятву і відразу взявся перевіряти її на міцність. Мавпяче лице набуло підлабузницько-благочестивого виразу. «Всі ми діти Господні, — куцан подумки наказав собі триматися. Хай як буде важко — не грішити навіть у думках. — Ти сумніваєшся в мені, Отче? Хочеш перевірити, чи вартий я того, щоб поповнити ряди твоєї пастви? О, я Тебе розумію. Я покажу Тобі, — Джеймі розправив куці плічка, — покажу, на що я здатен». Він стягнув наплічник зі спини, зліз із дирчика і підійшов до незнайомців.

Ріно сторожко зирив на недоростка. Попри скромні габарити, здоров’як безпомилково розпізнав у пігмеєві колегу по цеху. Щось підказувало: вельми небезпечного колегу. Джеймі тим часом підступив упритул, занурив руку в рюкзак і витягнув звідти… чотири товстенних пачки з грошима.

— Es un regalo… hay para todos[132], — смиренно, і разом з тим урочисто проказав він, ткнувши гроші Тимуру.

Хлопець збентежився від несподіванки.

— No entiendo, se~nor[133], — відповів єдине, що спромігся згадати, програміст, мнучи пачки пальцями. Він був шокований. Коротун видавався йому казковим ельфом.

— Ентьєндо, ентьєндо, — встрянув Хедхантер. Розчепіривши пальці, поклав м’язисту долоню на гроші, аби Тимур не здумав їх повернути.

— Ми не можемо взяти бабло, — прошепотів хлопець. — Це якось…

— Заткни хавало! — рикнув на нього Ріно.

Заледве стримуючи набуті за роки кримінальної практики рефлекси, заглушуючи знавіснілих демонів у голові, Джеймі відступив кілька кроків назад і жестом ще раз показав: беріть. Трохи нервовим вийшов той жест. При цьому його погляд не відривався від чотирьох пухкеньких пачечок. Макака багато чого чинив за життя, але такого геройства, такого безкомпромісного самозречення — ще ніколи. Він аж спітнів.

— Muchas gracias, chica![134] — кинув услід Хедхантер.

Карлик похолов. Це йому почулось чи переросток справді обізвав його дівахою? Джеймі зап'eкло, виклично вп’явся у гіганта. Ніздрі роздулись, мов кратери. Думки про Бога зі свистом повилітали крізь вуха. Таких дебелих і нахабних гівнюків він ще не зустрічав (на вигляд Ріно був чи не втричі більшим за куцана). Ви тільки гляньте, скотина яка: йому дають купу грошей, а він… гр-р-р! У Макаки від збудження почала смикатись щелепа. Він пожирав амбала хижим поглядом, уявляючи, як дістає з рюкзака «гармату», повільно наводить дуло на здорованя і відстрілює його слонячу цюцюрку аж ген до тих пагорбів.

Але ні. Ні! Він же дав слово Господу!

Така вона доля всіх ревних служителів Бога. Ти робиш добро, а тобі серуть в обличчя. Джеймі рвучко розвернувся, заскочив на мопед, сяк-так напнув на голову шолом і погнав геть, благаючи Господа більше не випробовувати так його терпіння.

Чоловіки та дівчина лишились самі при дорозі.

— Ти чого його чикою назвав? — піднявши брову, спитав Тимур.

— Ну, це ж по-їхньому чувак чи друзяка, — ґевал кинув питальний погляд на хлопця: — Хіба ні, фелла?

— Ти безнадійний, Хедхантере, — махнув рукою програміст. Він не підозрював, що південноафриканець кілька секунд тому перебував на волосинку від смерті.

— Скільки там? — дивлячись услід дирчику, поцікавився Ріно.

— Три пачки з банкнотами номіналом 5000 песо, — перераховував Тимур, — і одна з купюрами по 10 000, загалом це… два з половиною мільйони песо.

— Точніше, фелла. У нормальній валюті.

— Приблизно п’ять тисяч доларів, Ріно.

Хедхантер розтягнув кутики губ і підморгнув:

— От вам і гроші на дорогу додому, хлопці.

Лаура, яка довго була під враженням від чилійської щедрості, нарешті очуняла:

— Цей ліліпут… на мопеді… він же смердів гівном. Чи то мені приверзлося? І взагалі, що це було? Чому він віддав нам свої гроші? Я не розумію, ми його не просили…

— Пішли, дівко, — Ріно торкнувся її здорового плеча, — вічно ти лізеш зі своїми філософськими штучками… — Для повного щастя Хедхантеру не вистачало лиш одного — закурити.

Через двадцять хвилин їх підібрав директор археологічного музею з Калами, який котив до Антофагасти, вирішивши на деякий час забратися з міста. Подалі від проблем.

Пізніше того ж дня, скориставшись послугами авіакомпанії «LAN Chile», Ріно, Лаура та Тимур вилетіли вечірнім рейсом до Сантьяго. О 22:01 їхній літак успішно приземлився в аеропорту чилійської столиці.




Вівторок, 1 вересня, 07:29 (UTC –4) Пустеля Атакама | Бот | CXXIX