home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Середа, 2 вересня, 03:18 (UTC –4) Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»


Грошей на готель усе одно не вистачило б. Купивши квитки, Тимур, Лаура та Ріно залишилися ночувати в аеропорту Сантьяго.

Тимуру не спалося. Згрібши рештки грошей, які лишилися після купівлі квитків та спустошення аеропортового кафе, хлопець подався шукати інтернет-точку. Йому пощастило. В одному із залів надибав два комп’ютерні бокси. Заплативши за годину доступу до мережі, Тимур запустив «Skype».

В Україні було двадцять по дев’ятій ранку. Аліна була онлайн. Тимур двічі клацнув на рядку з її іменем. Після десятка гудів прозвучало характерне клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.

— Доброго ранку… — тихо привітався хлопець.

Дівчина мовчала.

— Я тебе не розбудив? — Тимур завбачливо не вмикав режим відеозв’язку. Аліна чула його голос, але бачила перед собою чорний екран.

— Це… ти?.. — зрештою озвалася дівчина. Голос був розлючений.

— Це я, — просто сказав Тимур. — Я повертаюсь.

— Ага.

Він зітхнув:

— Знаю, мені багато чого треба розказати.

— Можеш не напружуватися.

— Навіть так… Хочеш сказати, між нами все скінчено?

Вона не відповіла. У Тимура відлягло від серця.

— Що б ти там не накрутила, не роби поспішних висновків. Завтра я прилітаю до Києва. Ми зустрінемось, і я все поясню. Я хочу, щоб ти просто мене вислухала, — насправді він поняття не мав, як виправдовуватиметься. Казати правду хлопець не збирався.

— А де ти зараз?

— В аеропорту Сантьяго-де-Чилі.

— Гаразд, — апатично промовила Аліна. — Прилетиш, тоді подзвониш.

Тимур не зміг прочитати, що ховається за її холодним тоном.

— І ще… Грошей не буде.

— Яких грошей?

— Мені не заплатили.

— Що? — в панцирі показної байдужості з’явилася тріщина.

— Я не мав можливості написати, бо мене… нас усіх утримували, як у тюрмі. Потім усе пішло шкереберть. Я радію, що живим лишився. Про обіцяну платню можна забути. Я вертаюсь без грошей. Узагалі.

Аліна пригадала мамині слова: «Він і не їхав нікуди, я певна. Зараз, мабуть, валяється в обнімку з якоюсь шльондрою».

— Ти брешеш! Де ти був увесь цей час?

Тимур не стримався. Повів мишею і натиснув на кнопку із зображенням відеокамери, ввімкнувши відео. На екрані Аліниного ноутбука з’явилось зображення зони відправлень аеропорту «Артуро Меріно Бенітес». Перед камерою застигло обличчя Тимура: запалі щоки, засохла до бурої кірки кров, порепані губи, синці під очима.

— Я не брешу…

— Ти… ти… Що з тобою сталося? Хто це зробив?

— Ти не повіриш, але це боти.

— Що? Які боти? Чому ти не можеш розповісти все, як є? Будь ласка, Тимуре! Я все зрозумію.

Тимура аж замлоїло від злості. Йому закортіло розкричатися на неї. Хотілося обзивати найгіршими словами. Загорлати на все горло: «Ти, тупа курка! Ні хріна ти не зрозумієш! Мені довелося вбити невинну жінку! І це не був самозахист, бо вона не могла зашкодити мені!» Бажання зірватись було непереборним.

Хлопець стримався. Він сам не знав як, але приборкав себе.

— Ти все ще чекаєш мене?

— Звісно, я тебе чекаю.

— Я читав твій лист. Той, що останній. Прочитав два дні тому.

Аліна не стрималась і кокетливо всміхнулася.

— Нічого не було. Я просто злилася на тебе.

— Ми ще про це поговоримо.

Тимур не збирався промовляти ці слова аж так грубо. Він сам собі здивувався. Відтак зрозумів, що після атакамської історії ніколи не стане таким, як раніше, і навряд чи колись позбудеться сталевих ноток і різкості в голосі. А ще він раптом усвідомив, що ніколи не захоче дітей. Принаймні точно не сина. Він просто спати не зможе, коли хлопчик досягне дванадцятирічного віку.

— Нема про що говорити, — м’яко промовила дівчина. — Я люблю тебе… Хоч ти й козел, яких ще пошукати. І щоб ти знав: це було твоє останнє відрядження. Перед наступним тобі доведеться просити розлучення, і я тоді затягаю тебе по…

Тимуру не хотілося її слухати. Він хотів її бачити, але не чути.

— Тоді чекай мене. Завтра я буду…

І розірвав зв’язок.




CXXIX | Бот | Середа, 2 вересня, 16:42 (UTC –4) Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес» Термінал I, ґейт № 21