home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Післямова автора


Не пам’ятаю точно, коли зародилася задумка цього роману. Остаточно ідея написати «Бот» кристалізувалася зимою 2010—2011 рр., більшу частину якої я провів у Сахарі. Хоча — і в цьому я абсолютно певен — окремі, розмиті й невиразні, образи миготіли у моїй голові ще задовго до того, як я створив на комп’ютері директорію під назвою «Бот» і почав збирати матеріал для книги. Вони закралися у підсвідомість улітку 2009-го, коли я вперше потрапив до Атаками, найсухішої пустелі на планеті Земля. Звідтоді ці 'oбрази часом навідували мене. У снах. Здебільшого недобрих снах…

Я вагався. Трохи боявся починати. Знав, що роман буде не малим. Я передбачав, що буде вельми непросто зібрати докупи моторошні картинки, які ночами вовтузились у мозку, мов маленькі, але наполегливі черв’ячки. Мало визріти для написання книги. Часом потрібен потужний штурхан, щоб примусити себе почати роботу. Проте ідея не відпускала мене, і в січні 2011-го такі причини з’явилися.

По-перше, я дописав «Любов і піраньї», автобіографічну книгу про мандри Бразилією, і мусив почати щось нове. Це, в принципі, очевидно. А от другою причиною стала… Сахара. Після поневірянь по Близькому Сходу мої стосунки з арабами сягнули якісно нового рівня — я перестав з ними спілкуватися. Я переїжджав з однієї оази до іншої, тримаючись осібно і ні з ким не розмовляючи (за винятком випадків, коли це дійсно було необхідно). Перебуваючи на самоті, я мав достатньо часу, щоб подумати над фабулою. Крім того, у подорожі зі мною був мій Pocketbook, і саме у Сахарі, в одній із тих забутих Богом оаз, ховаючись у затінку пальмового гаю, я прочитав роман Майкла Крайтона «Рій». Події в книзі Крайтона (хоч вони й не мають прямого стосунку до «Бота») також відбуваються у пустелі — у штаті Невада на південному заході США. Вперше, читаючи книгу, я відчував справжній страх. Не знаю, чия в тому заслуга: «батька» технотрилерів Майкла Крайтона чи незворушного безмежжя Сахари, проте факт залишається фактом — суміш напружених епізодів з «Рою» і пейзажів реальної пустелі активувала вулкан моєї уяви. Я бачив наяву події з майбутньої книги: перша зустріч з ботом, «малюк» з начепленим людським обличчям, розстріл ботів Хедхантером тощо.

За задумом події мали відбуватися у лабораторії, котра опиняється відрізаною від решти світу. Тобто я знав, що писатиму про пустелю. Щоправда, з самого початку Сахару довелося забракувати. Не можу сказати, що та частина єгипетської пустелі, яку я відвідав, була густонаселеною. Та все ж, вона виявилась надто тісною, щоби прийняти вигаданих мною ботів і стати сценою для розгортання подій. У Сахарі є оази. Цілих п’ять. Чотири з них (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені чудовою асфальтівкою. До кожної з них легко дістатися на рейсовому автобусі. Навіть найбільш віддалена — Сіва, яку населяють нащадки берберів, теж не справляла враження глухої діри. Можливо, десь глибше в Сахарі є справді дикі місця, проте я до них не дістався і, відповідно, не схотів писати про них наосліп.

Так я повернувся до Атаками. До пустелі зі страхітливими ущелинами і моторошними вапняковими формаціями. До пустелі, де немає оаз. Гадаю, від цього роман тільки виграв.

Моя пристрасть до пустель стала першим з двох стовпів, на яких постав «Бот». Іншим таким стовпом стала наука. «Наука» не в розумінні сукупності знань про який-небудь об’єкт чи явище. А наука — як найбільш небезпечна іграшка в руках людства.

Дивно… У другій половині ХХ століття через помилки, безвідповідальність чи пряму діяльність учених загинули мільйони людей. 21 січня 1968-го бомбардувальник «B-52» ВПС США з чотирма водневими бомбами на борту розбився під час навчального польоту на півночі Гренландії. Бомби не вибухнули, але були зруйновані. 18 людей загинули відразу, 500 отримали різні дози радіації. Американцям пощастило, що політ проходив над практично безлюдною Гренландією, а не над континентальними США чи Канадою. 3 грудня 1984-го у Бхопалі, столиці індійського штату Мадх’я-Прадеш, унаслідок аварії на хімічному заводі компанії «Юніон Карбайд Корпорейшн» в атмосферу потрапило 40 тонн метилізоціанату (CH3NCO). Загинуло понад 6300 людей. Постраждало ще півмільйона. 26 квітня 1986-го аварія на ЧАЕС забрала життя тридцяти осіб, сотні тисяч отримали різні дози радіації. Цей перелік можна продовжувати. Набереться не менше сторінок, ніж у романі. Проте досі жоден аспірант, отримуючи звання кандидата чи доктора наук, не проходить психологічних тестів для підтвердження адекватності, як, скажімо, роблять з пілотами авіалайнерів.

Можливо, проблема здається перебільшеною. Техногенні катастрофи трапляються не так і часто, з ними майже завжди можна впоратися… і т. д. і т. п. Я міг би погодитися з цим твердженням. Скажімо, якби велика катастрофа траплялася раз чи два за століття, забирала життя кількох тисяч, ламала життя кільком мільйонам і ситуація не гіршала, на цьому можна було б зупинитися. Якби з часом ситуація не ставала гіршою, я б інакше написав цей роман. Або не брався за нього взагалі.

Річ у тім, що ситуація таки стає гіршою. З кожним роком. З кожним днем.

Ніщо не стоїть на місці. Світ розвивається, маршируючи вперед скаженими темпами. Кількість наукової інформації подвоюється кожні два-три роки. Паралельно еволюціонує методологія, з’являються нові підходи та інструменти. Ще десять років тому важливо було «триматися на хвилі змін». «Якщо ти не на хвилі, ти поза нею», — говорили молодим науковцям. Нині все змінилося. «Хвиля знань» стала настільки великою, що одному її просто не осягнути. Дослідження сягнули таких глибин, що вчений більше не може бути фахівцем одночасно у двох галузях. Натомість науковці тепер длубаються у конкретній — кожен у своїй — сфері, намагаючись розібратися в ній якомога краще і сподіваючись, що ця сфера й надалі буде актуальною. Нейрохімік знає все про хімічні взаємодії на рівні нервових клітин, але не розуміє квантової механіки. Кібернетик поняття не має про нанотехнологію, навіть не здогадуючись, наскільки близькі ці галузі. На початку минулого століття геній-одинак міг змінити картину світу, створити нове вчення (Альберт Ейнштейн, Бенуа Мандельброт та ін.), нині науковці змушені об’єднуватись у групи. Кількість авторів у публікаціях з журналів «Nature» чи «Science» часом перевищує шістдесят осіб!

У цьому вже криється загроза. Ми випускаємо джина з пляшки. Не за горами той час, коли ми не зможемо більше контролювати власну технологічну могутність. І вчені, ці жерці науки, будуть безсилі, хай навіть вони об’єднаються у групи по тисячу чоловік. Кількість, а головне — швидкість появи нових знань може запросто погубити всіх нас.

З цього приводу можна довго дискутувати, проте «Бот» писався з дещо іншою метою. Найбільша небезпека, яку несе в собі стрімкий розвиток технологій, далеко не така очевидна.

«Praemonitus praemunitus», — так казали стародавні римляни. Попереджений — значить озброєний. Техногенна катастрофа, що спалахує в рамках однієї, добре відомої галузі, — це ще півбіди. Науковці, що працюватимуть над її приборканням, принаймні знатимуть, з чим мають справу, а значить — знатимуть, як діяти.

Досягнення різних наук, удосконалення наукових методів, поява ще більш досконалих інструментів відкрили перед вченими нові можливості. От тільки ніхто не передбачав, що ці колосальні можливості зіштовхнуть нас лицем до лиця із загрозою нових, інших катастроф. Не тих, що можуть бути викликані відмовою обладнання, інженерними прорахунками, помилками персоналу чи навіть злим умислом. Попереду на нас чекають катастрофи, що прийдуть з невідомості. І з цими катастрофами буде напрочуд важко впоратися.

Поясню детальніше. Кілька десятиліть тому, задумуючи якийсь експеримент, учений передбачав (оцінював) його результат. Іншими словами — здогадувався, що вийде на виході. Якщо говорити зовсім механістично, виглядало це приблизно так: «З’єдную кілька важелів, на них чіпляю зубчаті коліщатка, вставляю ось такий вал, а потім натискаю на цю кнопку — і все починає крутитися приблизно ось так». Чудово, от тільки ера механіцизму давно канула в лету. На сьогоднішній день науковці дісталися до глибин, за якими починається справжнє невідоме, територія, на якій інтуїція та розвинута уява більше не діють. Гарним прикладом є Великий адронний колайдер. Цей колосальний прискорювач заряджених часток на кордоні Швейцарії та Франції (неподалік Женеви) збудували для того, щоб розв’язати найбільшу суперечність сучасної фізики. Протягом ХХ ст. сформувалися дві основні теорії світобудови. Перша з них базується на теорії відносності Ейнштейна, описуючи Всесвіт на макрорівні, друга — спирається на квантову механіку, описуючи матерію на мікрорівні. Проблема в тому, що ці теорії (попри те, що кожна з них окремо підтверджена експериментально) є несумісними. Для адекватного моделювання багатьох процесів потрібні одночасно і одна, і друга, а вони… суперечать одна одній. Великий адронний колайдер був спроектований, щоб відповісти на основоположні питання, що стосуються будови Всесвіту, тим самим звівши ці теорії докупи. От тільки… це лише слова. Жоден учений не знає, що за картина відкриється після експериментів. Я не кажу про ймовірність появи чорних дір і руйнації всієї планети. Це маячня. Я веду мову про те, що фізикам не відомо, котра з теорій отримає підтвердження, відносності чи квантова, чи з’являться якісь нові факти, що знімуть неув’язки між ними, чи — хтозна — створиться цілком нова теорія світобудови. Вони не знають, у що виллється зіткнення важких іонів та протонів, розкручених до колосальних енергій!

Це і стало основним поштовхом до написання «Бота», адже ядерна фізика — тільки один з прикладів.

Іншим прикладом є нанотехнологія — наука про механізми, що в тисячу разів тонші від людської волосини. Вперше концепт нанороботів прозвучав у 1959 під час виступу Річарда Фейнмана, що мав назву «На дні повно місця»[135]. Вчені розраховують, що в найближчі два-три десятиліття нанотехнології проникнуть в усі галузі техніки: роботи, співмірні з розмірами клітини, будуть збирати наноплати для мінікомп’ютерів, їх застосовуватимуть для пошуку і знищення ракових клітин у організмі, вони працюватимуть військовими розвідниками тощо. Попри те, що ці роботи штучно створені людьми, вони будуть живими в повному розумінні цього слова. Їх вплив на біосферу може бути і буде величезним. Значно більшим за вплив, спричинений промисловою революцією чи забрудненням природи відходами.

Та вплив ще не означає небезпеку. Нанороботи, що існують на сьогоднішній день, не здатні до самовідтворення і надто вразливі для вітру, сонячної радіації, бруду — вони нізащо не виживуть у зовнішньому середовищі. Вони можуть бути небезпечні як віруси, а з цим нам відомо, як боротися. Загроза надійде з іншого боку — від групи вчених, котрі знайдуть застосування нанороботам у прикладних галузях. Я писав про це вище і не раз згадував у романі. Один робот не здатен ні на що. Нанороботи можуть виконувати які-небудь задачі, збираючись у великі скупчення — рої. Для того, щоб управляти такими роями, потрібні програмісти. Після того, як рій буде готовий до роботи, знадобляться спеціалісти з галузі, в якій планується застосувати наномеханізми (медицина, мікропроцесори тощо). У результаті група включатиме спеціалістів із щонайменше трьох різних галузей.

Нанотехнологія стане дуже небезпечною, поєднавшись з іншими технологіями.

Сучасні методики та інструменти надзвичайно досконалі, вони дозволяють проводити досліди, не вникаючи в суть процесу чи явища. Іноді виходить, що розробник дослідної установки, є кращим спеціалістом, ніж той, хто цією установкою користується. Саме в таких умовах — на межі кількох дисциплін, із залученням учених, чимало з яких не є знавцями головного предмету досліджень — нанотехнологія може викликати страхітливий результат, якого ніхто не те що не очікував, а навіть не міг уявити.

Власне, про це й була моя книга.


Я почав писати «Бот» 30 січня 2011-го в готелі «Cairo Stars» у Каїрі в самісінький розпал єгипетської революції. Зав’язка та основна частина роману створювалися в Україні протягом весни, літа та осені 2011-го (за виключенням кількох епізодів, прописаних під час поїдки до Греції та авантюри в Новій Зеландії). Завершальна частина — кульмінація та розв’язка — написана взимку 2011—2012 рр. в Анголі та Намібії. Я мав за щастя дописувати книгу, сидячи біля вогнища, з ніг до голови обмазаний репелентом, замість буркотіння двигунів, що загрузли у пробках, слухаючи віддалене ревіння левів та перегукування мавп. Це допомагало. Чистова вичитка «Бота» проходила в хостелі «Cardboard Box Backpackers» у столиці Намібії. Його хазяїну — Чеду — окрема велика подяка. «Cardboard» — найкращий writing house з усіх, які тільки можна уявити…

Всі технології, згадані в романі, існують насправді. Описуючи сполучення нейронів з неорганічними матеріалами, я спирався на розробки науковців з факультету біоінженерії Арізонського державного університету (Stephen P. Massia, Matthew M. Holecko, Gholam R. Ehteshami «In vitro assessment of bioactive coatings for neural implant applications»[136]), а також міжнародної групи вчених з бельгійського університету в Льовені (Carmen Bartic, Koen de Keersmaecker and Els Parton «Neurons on Chip: Bridging the Gap Between Biology and Microelectronics»[137]; Els Parton, Kurt Winters, Dries Braeken, Koen De Keersmaecker, Carmen Bartic, Gustaaf Borghs «Patterning neurons-on-chip devices using microcontact printing»[138]).

Молекулярні роботи та молекулярний процесор також існують. Зокрема молекулярні роботи описані в статтях Ендрю Туберфілда (Оксфордський університет) та Людвіга Бартелса (Каліфорнійський університет у Ріверсайді). Про нанопроцесор я дізнався зі статей Анірбана Бандіопадхая (Anirban Bandyopadhyay) і Сомобрата Ахарії (Somobrata Acharya) з Міжнародного центру для молодих вчених у Цукубі[139] (ICYS).

З теорією хаосу я познайомився давно, коли займався програмуванням і тривимірною графікою. Рекомендую для прочитання книгу Дж. Глейка «Хаос: Створення нової науки»[140] (1987). Свого часу вона перемінила мій світогляд, роздовбавши на друзки чимало постулатів класичної фізики. Книга написана захоплююче і не вимагає глибоких знань ні з математики, ні з фізики.

З 3D-графіки почалось моє зацікавлення фракталами. Більше про них можна дізнатися з книги Мандельброта «Фрактальна геометрія природи»[141] (1977). Щоправда, для розуміння багатьох розділів цього немаленького наукового есе, потрібно бути підкованим у математиці.

Психоістота також має під собою наукове підґрунтя. Прописуючи цього «персонажа», я користувався ідеями Карла Юнга. Детальніше з ідеєю колективного несвідомого можна ознайомитися в «Тевістокських лекціях» (за наводку дякую Юлії Джугастрянській).

Хочу висловити подяку кандидату хімічних наук Анастасії Яковенко за допомогу під час проробки багатьох технічних моментів цього роману. Зокрема саме Настя «принесла» в роман альдостерон і все, що пов’язане з цим гормоном, наповнивши реальним змістом мою задумку про залежність ботів від стероїдів. Окреме спасибі моєму товаришу, професійному програмеру Едуарду Корольчуку за цінні поради, що стосувалися питань програмування ігрових ботів. Я все одно їх не послухав і написав усе по-своєму, та все ж — дякую.

Продумуючи сюжет роману, я не планував писати епізод про нараду в Пентагоні. Необхідність у ньому виникла, коли я зрозумів, що жоден з існуючих бомбардувальників просто не може доставити бомби до пустелі. Атакама розташована надто далеко від діючих американських баз (авіабаза «Говард» у Панамі була закрита 1 листопада 1999-го).

Я вирішив, що лабораторію бомбитимуть літаки ВПС США. Росія лежить занадто далеко від Атаками, а жодна інша країна світу не володіє достатньо потужною стратегічною авіацією. Та найголовніше — на сьогоднішній день тільки у США є бомбери-невидимки, здатні залишати в дурнях радари найсучасніших систем ППО.

Ось так закрутилась уся ота веремія, пов’язана з підготовкою операції «Антибот». Що я тільки не вигадував, аби «B-2 Spirit» зміг дотягнути до цілі. Спроба «залучити» до операції заправників нічого не дала — повітряні танкери теж треба кудись саджати. Я не знав, як далі бути. По-голлівудськи висаджувати в повітря лабораторії кимось із учасників проекту «NGF» не хотілося — це тривіальний, заяложений хід.

Після тижнів кропіткого пошуку я несподівано натрапив на статтю, де йшлося про посадку транспортного літака «С-130» на авіаносець. Єдину в історії авіації! З’ясувавши, що одна з модифікацій «130-го» якраз є заправником, я втямив, що таки знайшов вихід з глухого кута. Ретельно прорахувавши час вильоту, час нанесення удару, місце зустрічі «Привида» з повітряним танкером і витрату пального, я «вшив» у сюжет історію про планування операції та знищення лабораторій. Як на мене, вона додала фабулі реалістичності. У будь-якому разі виконана робота зайвою не була. Якщо Пентагону раптом заманеться бомбити Чилі, вони можуть запросто використовувати мої напрацювання. За точність ручаюся.

Не варто, мабуть, казати, що аеропорти, пасажирські рейси, термінали і навіть ґейти, згадані на цих сторінках, також існують. Єдине припущення стосувалось населення Сан-Педро. Насправді населення Сан-Педро-де-Атаками становить 1938 жителів. Я зменшив цю цифру вп’ятеро до 400, вважаючи, що це реальна кількість людей, з якою 40 тренованих істот можуть легко впоратися (я міркував так: 3/5 з цих чотирьох сотень — це жінки та діти, лишається 160 чоловіків, розкиданих по селищу, сонних і не готових до опору, оскільки боти прийшли несподівано посеред ночі). Був, правда, інший варіант: я міг підвищити загальну кількість ботів і, відповідно, кількість тих із них, що втекли з лабораторій, але написання сучасної інтерпретації епопеї «Війна та мир» не входило в мої плани.

Незважаючи на сказане вище, всі герої та ключові події роману є вигаданими.


І насамкінець… Наприкінці літа 2011-го, маючи за плечима п’ятсот тисяч знаків з пробілами, я втратив перспективу. Продовжував писати радше за інерцією, аніж осмислено. Я більше не міг об’єктивно оцінювати текст. Таке часто трапляється, коли пишеш великий твір. Утрата відчуття новизни раніше чи пізніше приводить до втрати віри в саму ідею. Просто настає момент, коли тобі більше нецікаво розказувати цю історію самому собі. І це збіса неприємна річ. А тоді якогось дня я випадково натрапив на пісню «Undead» молодої rap-core команди «Hollywood Undead». То був справжній землетрус! Довбаний Везувій шарахнув вогнем у мене перед мордякою. Нічого подібного я не відчував з 1998-го, коли вперше почув шведських рокерів «In Flames». Насичена імпульсивна мелодія надимала мене, дерла на шматки, випалювала нутрощі. Я ходив по землі, але в той же час літав десь високо.

Такий приплив енергії потрібно було кудись дівати. І я з новими силами засів за рукопис. На світанні кожного дня скидав у плеєр три пісні «Hollywood Undead» — «Undead», «California» та «City», — вмикав звук на повну, заглушаючи решту Всесвіту, і писав, писав, писав… Нікому не відомі молоді рокери стали електрошоком, що смальнув мою довбешку, повернувши до неї звичні бісики. 6—7 годин/2000 слів/13 000 знаків щодня — і я побачив, як окремі обірвані латки зростаються у міцне барвисте полотно, формуючи цілісну оповідь.

А тому в самому кінці я дякую «Hollywood Undead» за те, що написали пісню, яка перетрусила стружку в моїй голові і допомогла завершити «Бот». Ця композиція дозволить краще зрозуміти, в якому напівбожевільно-ейфорійному настрої писалися останні розділи. Сподіваюсь, вона прислужиться і вам. Пісню неважко знайти в мережі. Хочу, щоб ураганні акорди «Undead» надихнули вас, замкнули потрібні нейрони в мозку і допомогли закінчити який-небудь проект на такому високому рівні, на який ви тільки здатні.


М. К.

14 січня 2012

хостел «Cardboard Box Backpackers»

Віндхук, Намібія


P. S. Епізод, у якому Ріно Хедхантер розстрілює ботів зі снайперської гвинтівки, підловивши «малюків» у найінтимніший момент їхнього короткого і такого нелегкого життя, присвячується Квентіну Тарантіно та Чаку Паланіку.


Середа, 2 вересня, 16:42 (UTC –4) Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес» Термінал I, ґейт № 21 | Бот | Додаток А Множина Мандельброта