home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




XXXI


Вони спустились на перший поверх. У глибині третього інженерного корпусу було глухе приміщення без вікон, лише з одними дверима. Чоловіки зайшли всередину.

Нутрощі того бункера скидались на демонстраційну ятку з виставкового центру. Під стінами розташувалися плоскі екрани. Поміж них виднілись акваріуми, заповнені світло-синьою рідиною. Де-не-де стояли стенди зі схемами та формулами. Посередині кімнати витикалася квадратна прибудова, приблизно 2x2 м в плані, з розсувними дверима з металу. Кинувши погляд на табло з круглими кнопками ліворуч від дверей, Тимур здогадався, що то ліфт. Правда, так і не зрозумівши, для чого проектувати ліфт у двоповерховому приміщенні.

Канадець натиснув вимикач біля входу. Екрани ожили.

— Це у нас щось на зразок демонстраційно-музейного залу. Перш ніж спускатися в лабораторію мікробіології, ти повинен дещо побачити.

Ральф підвів Тимура до одного з акваріумів. Попервах хлопець не розрізняв нічого. Перед ним був паралелепіпед зі скла, заповнений прозорим синюватим розчином. Усередині — нічого. Внизу, на спеціальному виступі, блимав рідкокристалічний дисплей з крихітною клавіатурою. На дисплеї безсистемно змінювались три колонки цифр.

Аж раптом програмісту здалося, що рідина в акваріумі нуртує. Наче хтось перемішує її невидимою ложкою. Він схилився і запримітив ще дещо. Відблиски. Тимур напружив очі, присунувся ближче, ледь не торкаючись носом скла, і несподівано усвідомив, що дивиться на рухливу хмару іскристих блискіток, настільки крихітних, що на віддалі 30 сантиметрів їх неможливо роздивитися. Вони нагадували багатотисячну зграю чорних граків, що гасають у призахідних променях над містом, якщо дивитися на них з відстані кількох кілометрів. Або величезний косяк риб, що кидаються в різні боки, тікаючи від акули. Тільки в мініатюрі. Хмара мікроскопічних іскор то росла, то меншала, випускала «щупальці», закручувалась химерними вузлами і пульсувала. Вона шарахкалася по акваріуму, час від часу прилипаючи до однієї зі стінок. Іноді щезала взагалі, лишаючи після себе завихрення на воді.

Перед очима Тимура танцювали тисячі маленьких срібних рисочок. З кожним новим па хлопець переконувався: хай що шугає по акваріуму, воно живе.

— А це ще що таке?

— Рій нанороботів.

— Це робот? — Тимур з недовірою покосився на Ральфа.

— Не робот, а роботи, — поправив канадець. — Мікроскопічні агенти з вбудованим елементом живлення та наномозком або, як говорить Кейтаро, нанопроцесором. В акваріумі їх майже два мільйони штук, — Тимур недовірливо звів брови. — Розмір тіла одного агента приблизно сім мікрометрів[54]. Хоча у дечому ти маєш рацію: вони функціонують як одне ціле, як робот, один організм. Поодинці агенти не здатні ні на що.

— Неймовірно, — прошепотів Тимур. — Вони як живі.

— Так кажуть усі, хто бачить їх уперше.

Монітор ліворуч від тумби блимнув. На екрані проступило 3D-зображення істоти, подібної на кальмара: продовгувате тіло, опукла еліптична голова, кільканадцять відростків у хвостовій частині. Деякі відростки були тоншими за інші і стовбурчилися прямо, як антени штучного супутника. Тимур нізащо не здогадався б, яким чином зображення пов’язане з демонстраційним стендом, усередині якого звивалась чорна хмара, якби не шкала масштабу внизу екрана (одна поділка дорівнювала 1 мкм) і підпис: «Nanorobot NB-1G|V6.0.0.14».

Бот

3D-модель наноробота


Модель повільно крутилась навколо центральної осі.

— Одиночний агент? — не вірячи власним очам, вимовив хлопець.

Ральф кивнув. У голові Тимура зринули міріади питань, та одне було найважливішим:

— Він… живий?

— Як тобі сказати… — пошкріб підборіддя канадець. — Якщо ти наведеш адекватне визначення живого, я дам тобі відповідь. Люди, тварини та птахи — живі. Це просто. Та чи можна називати живими бактерії, віруси? А рослини? — Ральф натиснув кілька кнопок на клавіатурі, колонки цифр стали менш хаотичними, уважним програмістським очам Тимура відразу відкрилась чітка послідовність, а хмара… в одну мить набрала ідеальної сферичної форми. Доернберг продовжував: — Нанороботи зібрані штучно з ниток ДНК. Вони не здатні до самовідтворення. В той же час вони харчуються, пересуваються, можуть виконувати елементарні завдання, на які їх запрограмували. Мабуть, вони живі. Принаймні більш живі, ніж дерева чи одноклітинні організми.

Українець витріщався на акваріум. Посеред скляного паралелепіпеда висіла досконала темна куля. Вона мигтіла у монохромному світлі. Блискітки невпорядковано металися, але жодна не вибивалась за межі геометрично правильної сфери.

— Наноробот запрограмований рухатися у складі великої зграї у будь-якому в’язкому середовищі, наприклад у крові, — правив далі Ральф. — За відсутності сильного вітру таким середовищем може бути повітря.

— Як ви змусили їх сформувати сферу? — Тимур поборов бажання занурити руку в рідину і доторкнутись до кулі.

— Ти бачиш старе покоління. Агенти несуть у собі коротенький фрагмент коду, який визначає їх розташування та поведінку стосовно суміжних агентів. Це принцип, за яким, для прикладу, переміщується косяк риб. Немає зовнішньої сили, що керує рибами. Кожна рибина з групи дивиться на своїх сусідів і рухається залежно від їхніх рухів. Якщо косяк атакує хижак, спершу сахаються найближчі рибини, за ними реагують інші, і за секунду зграя мчить геть. Щось подібне з агентами. Я задаю функцію виду F = f (x, y, z), і рій будує тривимірну поверхню. Після команди перебудуватися кожен агент аналізує розташування своїх сусідів і займає положення згідно з формулою.

Ральф схилився над клавіатурою.

— Поверхня може бути як завгодно складною, — рій «поплив», а потім ураз застиг, сформувавши фігуру, схожу на зафіксований фотокамерою вибух. — Можна також вводити функцію з чотирма параметрами, де четверта змінна — час.

Задавши на панелі керування формулу, канадець відступив назад. Посеред акваріума знову застигла сфера. Та ось на очах у Тимура вона почала сплющуватися, перетворилась на еліпсоїд, еліпсоїд витягнувся у циліндр із заокругленими краями, а тоді згорнувся в тор («бублик»). Насамкінець тор розбухнув до сфери, і все почалося спочатку.

— Для чого ці рої? Ну, тобто, що вони можуть робити?

— Галузей для їх застосування безліч. Починаючи з воєнних розвідників і закінчуючи медициною. Японці розробляли агенти для боротьби з раком. Планувалось, що нанороботи запускатимуться в кровоносну систему, мандруватимуть усередині, шукатимуть клітини ракової пухлини і знищуватимуть їх. Така була ідея. Кейтаро керував дослідженнями. На жаль, проект не довели до кінця. Джеп наче сказився — цілком і повністю перекинувся на ботів.

— А як ви їх програмуєте? Куди компілюється код кожного агента?

— Агент має власний мозок. Він сформований з молекул DRQ (2,3,5,6-тетраметил-1-4-бензокінону). Ця система може працювати, як мікропроцесор. Одна молекула DRQ схожа на кільце з чотирма прутиками, що можуть займати різні положення. 16 молекул утворюють кільце з 17-ою «сестрою» в центрі. Разом вони дають молекулярну машину, здатну кодувати в розміщенні своїх частин понад 4 мільярди комбінацій. Цього достатньо.

— Ральфе, але це… цей рій в натурі реалізує агентно-орієнтований підхід. Ви втілили в реальність абстракцію, яка тільки починає закріплятись на теоретичному рівні.

Канадець просяяв.

— Кейтаро мав рацію, коли казав, що тобі сподобається. Чверть століття тому про це ніхто не думав. Тоді ще не було понять «розумний пил», «сірий слиз» тощо. Ми навіть не підозрювали, скільки всього можна витиснути з цієї хмарки.

Тимур не поділяв його ентузіазму. Програміст сам працював з подібними системами. От тільки його агенти були віртуальними — крихітні підпрограми на комп’ютері.

— Ви пробували навчати рій? — спитав Тимур.

Агенти програмуються просто: «ідентифікуй найближчого сусіда — визнач його стан — і зміни свій стан відповідно». Ні на що більше вони не здатні. Зате коли їх назбирується мільйони, виникає ефект, який у програмуванні носить назву обумовленої поведінки. Велике скупчення примітивних програм-агентів починає проявляти складну поведінку, на яку жоден з індивідуальних агентів не запрограмований.

— Ми зробили все, щоб вони не могли навчатися, — серйозно проказав Доернберг. — Їхня пам’ять короткотермінова. Якби ми наділили їх постійною пам’яттю, вони б уже давно порвали тут усе на шматки.

Тимур перевів погляд на рухливу хмару. Ральф підійшов до ліфта і натиснув кнопку виклику. Масивні двері повільно розчинилися.

— Прошу за мною, — покликав він. — На часі серйозніші речі, Тимуре.

Поки двері ліфта зачинялись, Тимур не зводив очей з акваріуму. Одна думка не давала йому спокою. «Це ж хаос! Класична хаотична система, тільки не на папері і не в компі, а у реальному житті!» Почавши моделювати агентні системи, Тимур швидко дізнався, що вони володіють унікальними властивостями. Їх можна навчати. Вони здатні планувати, робити вибір, вирішувати різнопланові завдання. Разом з тим у таких систем є один великий недолік: щойно проявившись, обумовлена поведінка стає абсолютно неконтрольованою.



предыдущая глава | Бот | XXXII