home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Неділя, 16 серпня, 9:06 (UTC –4) «EN-3», третій інженерний корпус Підземна лабораторія мікробіології


Двері зачинилися. Ліфт прискорився і посунув униз. Тимур несподівано зрозумів, що основна частина лабораторії знаходиться під землею. Ральф наче прочитав його думки:

— Нановиробництво вимагає особливих умов: постійний тиск, незмінна температура та вологість, мінімум світла, відсутність будь-яких мікрооб’єктів (пилу, вірусів, бактерій). Саме тому мікробіологічний цех збудований на глибині 27 метрів під землею, — канадець замислився. — Не помилюсь, якщо скажу, що дві третини коштів, витрачених на комплекс, пішли на створення цієї лабораторії.

Стулки дверцят роз’їхалися. Тимур опинився у тьмавому приміщенні з відкидними пластиковими кріслами та кабінками для одягу по боках. Кімната нагадувала роздягалку на футбольному стадіоні. Не вистачало тільки бутсів та розвішаної на вішаках форми. У стіні навпроти дверей ліфта містились овальні двері з механічним замком. Над дверима світився синім напис «MULTILEVELED BUFFER AREA»[56].

Повітря було затхле, як у підводному човні. Стіни місцями полущені. Тимур очікував побачити нашпигований апаратурою цех, а опинився у вогкому льосі.

— Не лякайся, — побачивши, як вирячився хлопець, поспішив сказати Ральф, — це не лабораторія. І прошу вибачення за деякі незручності: щоб зайти у виробниче приміщення, доведеться відбути кілька процедур. Роздягайся.

— Не зрозумів…

— Знімай одяг.

— Увесь?

— Так, увесь.

Подаючи приклад, канадець скинув кросівки, джинси і взявся розстібати ґудзики на сорочці. Слідом за ним нерішуче роздягався Тимур. Коли діло дійшло до спідньої білизни, хлопець зам’явся.

— А труси?

— Теж знімай.

— Блін, це обов’язково?

Замість відповіді Ральф скинув свої труси на підлогу і постав перед українцем у чому мати народила.

— Ласкаво прошу в еру нанотехнологій! — пирхнув Тимур.

Канадець посміхнувся і пошурував до герметичних дверей.

— Гадаю, ти здогадався, — крутячи маховик, заговорив Ральф, — що нам із Джепом вдалося створити живучу модель наноробота, що може мандрувати по організму, забиратися в мозок і з’єднуватися з нейроном. Після того, як рій таких наноагентів утворить синаптичні зв’язки, роботи починають зчіплюватись між собою. Таким чином у мозку формується щось на зразок мікропроцесорних плат, які тонким шаром покривають кору головного мозку. Кейтаро вигадав для цього спеціальний термін — колонія наноагентів. Але я волію називати новоутворення по-простому — мозкові або процесорні плати.

Масивні двері відкрилися. Канадець доклав чималих зусиль, щоб відвести їх убік.

— Ласкаво прошу до святилища мікробіології, де з’являються на світ найрозумніші у світі нанороботи.

Тимур переступив поріг і роззирнувся. Приміщення нагадувало широкофюзеляжний літак, «Boeing-747» чи «Airbus A340». Його розділяли на три частини перегородки з прозорого пластику. У двох перших секціях підлогою слугували решітки, під ними зяяла порожнеча; третя мала суцільну долівку, вкриту білим матеріалом, схожим на лінолеум. Усе довкола, окрім решіток та товстенних вхідних дверей, сяяло сліпучою білизною, через що складалося враження, наче пливеш у хмарі. З боків били світлом монохромні лампи. Світло, здавалось, лилося звідусіль.

Несподівано з-за спини Тимур долинув безкровний жіночий голос:

— ВІТАЄМО У БУФЕРНІЙ ЗОНІ ЛАБОРАТОРІЇ МІКРОБІОЛОГІЇ. БУДЬ ЛАСКА, ЗАЧИНІТЬ ДВЕРІ.

Ральф захлопнув дверцята і закрутив маховик. Електронний голос продовжив:

— ДЯКУЮ! ГЕРМЕТИЧНІСТЬ ПЕРЕВІРЕНО… ПРИГОТУЙТЕСЬ!

— Приготуйтесь до чо…

Тимурове питання заглушив неабиякий гуркіт. Нагорі розчахнулись два шлюзи. Крізь прямокутні отвори шугонула крижана рідина. Тимур загорлав від несподіванки.

— Краще не розплющуй очей, — крізь шум водоспаду хлопець ледве розчув пораду канадця, — бо потім щипатиме цілий день!

Специфічний запах, кислуватий присмак на губах, а ще свербіння маленьких порізів, що лишились на вилицях після гоління, підказали Тимуру, що згори падає не вода, а якийсь розчин. Його і Ральфа купали, наче блохастих шавок перед тим, як впустити до притулку.

Холодний душ припинився так само раптово, як розпочався. З порожнечі під ногами було чути дзюркіт рідини, що збігала вниз по відвідних каналах.

— Ц-це ш… ш… що з-за п… п… п-прикол т-такий? — белькотів Тимур.

Ральф був синій, як мрець. Здавалось, зараз от-от втратить свідомість.

— Не можна, щоб усередину виробничого приміщення потрапили мікрооб’єкти, — канадець відфоркувався. — Ти не уявляєш, скільки мікроскопічного «сміття» на тілі людини.

— А нічого менш варварського ви не могли придумати?

Пластик перед чоловіками роз’їхався, і вони перейшли до середньої камери.

— То нічого. Зараз зігрієшся, — сказав Ральф.

Тимур не здогадувався, що ці слова слід сприймати буквально.

Під решіткою загуло. Українець насторожено глянув під ноги, очікуючи, що їх зараз почне поливати якимсь рідким лайном, тільки цього разу знизу вгору. Натомість крізь отвори заструменіло тепле повітря. Пухирці, що вкривали шкіру, щезли. Потік швидшав, температура росла. За півхвилини повітря стало обпікати дупу. Тимур прикрився знизу руками і, тихо лаючись, взявся підстрибувати.

— Терпи! — перекрикуючи рев вентиляторів, гукнув Ральф.

— Ну вас до сраки, Ральфе, з вашими новітніми технологіями! — закричав Тимур.

Невдовзі вентилятори почали стихати.

— Вибач, друже. Це доконечна необхідність. Потік гарячого повітря знищує мікроби, здуває волосинки, що могли б відірватися десь у цеху, і шматки відмерлої шкіри.

Наступна перегородка безшумно розкрилась. Тимур пропустив Ральфа, підсвідомо чекаючи нової підлості. Натомість:

— ДЯКУЮ! — забринів голос. — ЗА КІЛЬКА ХВИЛИН ВИ ЗМОЖЕТЕ ЗАЙТИ ДО ЛАБОРАТОРІЇ.

— Розслабся, — видихнув канадець, — але очі краще закрий.

Тимур не став допитуватися і хутко склепив повіки. Якраз вчасно, бо тієї ж миті з боків палахнуло сліпуче сяйво. Стіни неначе вибухнули світлом. Навіть крізь міцно стулені повіки Тимур відчував, що світіння просто нестерпне. По тілу прокотилось приємне тепло.

— Кварцові лампи, — розтовкмачив Ральф, — добивають останні бактерії та віруси.

Сяйво поривно згасло. Шкіра аж порипувала від нездорової чистоти. Тимур стояв і не рухався, не ризикуючи відкрити очі.

— Усе? — зрештою сердито спитав хлопець.

— Так, усе. Це остання процедура.

Попереду були сніжно-білі двері, над якими світилось червоним: «MICROBIOLOGY & NANOPRODUCTION»[57]. Канадець не поспішав заходити.

Тимур відчув, що у нього закладає вуха. Його наче закатували головою в асфальт. Тиск на барабанні перетинки зростав, викликаючи біль і легке запаморочення.

— Тисне на вуха? — тереблячи мізинцем вушну раковину, Ральф зиркнув на Тимура.

— Ага. Як у літаку під час зниження.

— Звикнеш, — він намагався говорити невимушено, але було помітно, що для Ральфа кожне проходження перевірки є ще тим випробуванням. — Це ще один із захисних засобів. У лабораторії підтримується тиск, вищий за атмосферний, аби крізь мікротріщини сюди не потрапляла пилюка та шкідливі частки. Одна пилинка може зіпсувати весь монтаж. Причому про дефект ніхто не дізнається, аж поки не виявиться, що замість досконалих нанороботів на виході з цеху вилазять покалічені мутанти… О! Ми можемо заходити.

Слова «MICROBIOLOGY & NANOPRODUCTION» спалахнули синім. У безмовності клацнув, відкрившись, замок.

Наступна кімната видалась не такою яскравою. З настінних шафок чоловіки дістали комбінезони, схожі на костюми для підводного плавання, взуття з корковою підошвою, купальні шапочки та хірургічні «пелюстки», якими закривають ніс і рота. Екіпірувавшись, неначе хірурги перед операцією, вони підступили до виходу з роздягальні.

Там було двоє дверей. Ліві мали табличку «OFFICE», праві — промовистий підпис «PRODUCTION PLANT»[58]. Ральф відкрив праві. Тимур ступив крок уперед, і ще до того, як очі звиклись із півтемрявою, присвиснув:

— Здуріти можна.

Найперше, що шокувало програміста, — це об’єм. Минаючи хідник, він очікував на чергову кімнату і аж ніяк не сподівався потрапити у просторе приміщення, що масштабами нагадувало футбольний стадіон чи гігантську театральну залу. Вони з Ральфом стояли на металевому помості майже під самою стелею. Від підлоги їх відділяло більше сорока метрів. Попід стінами переплітались металеві ходи, на різних рівнях тягнулись заґратовані галереї. Вервечки ліхтарів розбігались в усі боки і зникали в далекому півмороку. Лампи освітлювали лише переходи. Більшість машин і механізмів огортала темрява.

— Це третя наша лабораторія, — діловито проказав Ральф. — Перша була в Японії. Кілька кімнат — та й по всьому. Другу, трохи більшу, збудували у Бангкоку.

— У Бангкоку?

— Так. У 88-му Кейтаро створив перше покоління нанороботів, ми були готові почати експерименти з приматами. Нам не дозволили. Хтось наябедничав керівництву Токійського університету, і через тиждень Кейтаро вигнали. Ми не опустили рук і збудували невеликий експериментальний центр у передмісті Бангкока. Там ніхто не доймав моралізаторством і повчаннями.

— То не моя справа, але хто фінансував будівництво? На таке навряд чи вистачило б грантів.

Ральф узяв хлопця за руку і провів на рухому платформу, пришвартовану ліворуч від помосту. Натиснув кнопку на пульті. Моторошне шкрябання тросів наповнило велетенський цех, і платформа, ледь хитаючись, посунула вниз.

— Кейтаро задовго до кризи збагнув: з університетом доведеться розпрощатися. Джеп давно шукав спонсорів. Навіть зареєстрував компанію, назвав «General Genetics», — Ральф помовчав. — Гроші дала сім’я Такеди. Вони поставили єдину умову: разом з нами мусить працювати хтось із їхнього клану. Ось так серед нас з’явився Кацуро.

Канадець зупинив ліфт на одному з нижніх рівнів. До підлоги лишалося метрів п’ять. На цій висоті ґратчасті переходи відлипали від стін і розходились у різні боки, формуючи плетиво доріжок.

— Саме в Бангкоку 24 жовтня 1989 року Кейтаро ввів першу порцію наноагентів живій істоті, — Ральф із задоволенням відзначив, як загорілись очі Тимура. — То був восьмирічний шимпанзе. Звали його Гоблін.

— Шикарна кличка як для мавпи.

— Гоблін не скаржився. Ми купили його у торговців тваринами на Філіппінах.

Зліва важко «пирхнула» якась потужна машинерія.

— І як усе пройшло? — історія поглинула програміста.

— Старий Джеп ледь не заробив інфаркт. Річ у тім, що нанороботи надто маленькі, і не фіксуються рентгеном, зате вони достатньо великі, щоби порвати тканини тіла під дією магнітного поля МРТ. Простіше кажучи, під час пересування у тілі за ними неможливо слідкувати. Ми запустили рій в сонну артерію і стали чекати. Роботів запрограмували зібрати плати і, як тільки наберуть достатньої маси, послати радіосигнал на спеціальний приймач. За розрахунками налаштування зв’язків мало тривати годину і п’ятдесят хвилин. Я думав, Кейтаро здуріє за цей час. Пройшло дві години, потім ще п’ятнадцять хвилин, потім ще півгодини. У шимпанзе піднялась температура, він пітнів. А тоді, коли ми втратили надію, колонія подала свій перший сигнал…



XXXII | Бот | XXXIV