home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




XXXIV


Розповідаючи, канадець вів Тимура лабіринтом підвісних переходів. Відлуння їхніх кроків множилося, відбиваючись відразу з кількох напрямків: зліва, ззаду, справа, згори.

— Насправді нановиробництво можна помістити на нігті твого мізинця. Всі ці махини — допоміжні, створені для підтримання вакууму, наднизьких температур і магнітного поля. Під нами якраз система забезпечення вакууму, — Ральф тицьнув пальцем ліворуч. — Зліва — форвакуумний насос. Він призначений для розрідження газу перед основним насосом. За ним йде основний агрегат — турбомолекулярний насос[59], — чоловіки перейшли на інший бік підвісної галереї. Відлуння знову сколихнуло простір цеху. — Ось тут ще один апарат. Він потрібен для отримання температур, близьких до абсолютного нуля. Охолоджений до 4К[60] холодоносій подається в колби з асемблерами, в яких відбувається молекулярна збірка.

Ральф закрокував далі, діловито і не без гордості демонструючи наноцех. Він скидався на батька, який підкреслено байдуже розповідає сусідам про успіхи сина, глибоко в душі аж захлинаючись від щастя.

— Тепер найцікавіша частина.

Тимур перехилився через перила з дивним відчуттям, наче він знаходиться у кінозалі на прем’єрі якогось фантастичного блокбастера. Після сумбурного нагромадження насосів та компресорів, перед очима постали акуратні ряди сферичних колб на металевих опорах. По землі зміїлись різнокольорові ізольовані труби. Попри погане освітлення Тимур розгледів, що над сферами бовваніють клуби холодних випарів.

— Тобі цікаво, як проходить збирання?

— Звісно…

— Процес починається з підтягування матеріалів. Для цього є крихітні носії. Їх «звати» C14H8O2. Це молекули антрахіоніну — речовини, що використовується при виготовленні барвників. Винахід не наш. Кейтаро скористався розробками Людвіга Бартелса з Каліфорнійського університету. Бартелс спершу примусив молекули «крокувати» по рівній мідній поверхні, а згодом навчив їх підчіплювати молекули двоокису вуглецю (CO2) і носити їх за собою. Кейтаро оптимізував технологію. Наші носильники вміють доповідає окремому етапу будівництва наноробота. Молекули антрахіоніну зносять у конкретний бак строго визначену кількість «будівельних» молекул, після чого інші молекули — асемблери — збирають їх докупи, — погляд канадця на мить затуманився. — Ми із Джепом провели шість місяців під землею, працюючи по вісімнадцять годин на добу, поки запустили збірну лінію. Бували моменти, коли мені починало здаватися, що сонця й світла не існує… Ти мене слухаєш?

— Так, — у дійсності в голові Тимура аж шкварчало від купи почутих за останні дві години термінів. З кожною хвилиною йому все важче вдавалося сконцентруватись.

— Що він собою являє, цей ваш асемблер?

— Наноасемблер — це молекулярний механізм, який, по суті, є шматком синтетичної ДНК і може рухатись згідно з інструкціями. У нього є «ручки» та «ніжки», котрими він чіпляється за інші молекули. Цей крихітний будівничий забирає сировинну молекулу від носильника і, дряпаючись по готовій конструкції, ставить її, наче цеглину, на потрібне місце.

Чоловіки наблизились до плоского демонстраційного екрана. Точного такого самого, як і в наземній частині корпусу «EN-3». Ральф увімкнув монітор.

— Виробництво постійно вдосконалюється. Гобліну вприскували нанороботів III покоління. Мозкові процесори ботів сформовані з наноагентів покоління V+ та VI. Зараз продукуються значно більш просунуті — покоління «сім-плюс».

На екрані з’явилась модель наноробота. Внизу висвітлилась шкала масштабу і підпис «Nanorobot NB-7 1/2 G|V31.1.4.128 with a lipid bio-shield»[61]. Остання генерація відрізнялась від побаченої нагорі. Тіло агента було меншим, «щупальця» — тоншими, зате довшими. Деякі відростки зникали за межами дисплея під час обертання моделі. Крім того, на екрані навколо наноробота крутились безформні блідо-жовті кружальця, часто ховаючи його від поглядів.

— Що це за кавалки плавають довкола? — поцікавився програміст.

— «Одяг» агента. Його захисний костюм. Готовий наноробот запихають у ліпідну[62] капсулу. На екрані він обкладений видозміненими ліпідами, котрі імітують поверхню живих клітин. Завдяки цьому нанороботам вдається довше залишатись непомітними для антитіл імунної системи. Тепер агенти можуть «плавати» по організму три з половиною години перед тим, як імунна система розкусить цей трюк і грохне їх. Таким чином практично всі нанороботи, навіть ті, які «заблукали» по дорозі, добираються до цілі. У мозок потрапляє 98 % ін’єктованих. Раніше втрати становили 40—50 %, — Ральф зробив паузу і поважно додав: — Антитіла, щоб ти знав, ще більші падла ніж гемато-енцефалічний бар’єр.

— Ральфе, — Тимур згоряв від нетерплячки, — повернімось до Гобліна. Що сталося, коли нанороботи з’єднались у нього в голові?

— Гоблін став великим проривом, але в той же час великим розчаруванням. З одного боку ми створили синаптичні зв’язки на порівняно великій площі кори у здорового примата, не розбиваючи черепну коробку. Закладені мозкові плати стали досконалим вимірювальним приладом. Через них ми фіксували все, що відбувалось у мозку, з нечуваною точністю. Раніше нейрофізіологи могли використовувати лише добровольців, які потребували невідкладного хірургічного втручання. Наприклад, за допомогою лоботомії[63] колись лікували важкі прояви шизофренії. Нині операціям на відкритому мозку підлягають пацієнти з важкими формами епілепсії. Уяви: пацієнту знімають півчерепа, після чого на корі кріплять електроди. Таким чином медики шукають точки, де зароджуються епілептичні припадки. Після їх виявлення проводиться операція, котра нерідко дозволяє подолати хворобу. Ну, а поки череп лишається відкритим, експериментатори користуються нагодою, щоби вивчити інші ділянки. Ставлять масиви менших і більш чутливих електродів, і по отриманих картинках активності нейронів судять про призначення тієї чи іншої частини мозку. А тут у наших з Кейтаро руках опиняється технологія, що дозволяє зчитувати інформацію про стан чи не кожного окремого нейрона у верхній корі. Це була фантастика! Щоранку я прокидався і думав, чи мені не приснилось усе те, чого ми досягли… — Ральф опустив підборіддя: — А з іншого боку… Через 29 днів Гоблін помер.

Тимур забув про паркий костюм і неприємний свербіж:

— Чому?

— Інформація ринула нескінченним потоком. Не встигали обробляти. Через тиждень після введення нанороботів ми з Кейтаро почали готувати публікацію у «Science». Стаття, безперечно, наробила б галасу. «Грінпісівці» рвали б нас на шматки, та нам було наплювати. Ми були молоді, дурні та амбітні… Зараз я розумію, що той момент був ключовим. Якби ми опублікували результати досліджень, все склалося б інакше.

— Тобто стаття так і не побачила світу?

— Ні. Коли чернетка була готова, Кейтаро вперше подумав про зворотний ефект.

— Про що?

— Одного вечора Джеп прийшов до мене додому, весь розхристаний і розпашілий, і попросив почекати з публікаціями. Я спитав його: навіщо? Ми стояли на порозі революції в нейрохімії та нанотехнологіях. Ми могли стати легендами. Джеп відповів, що ми ідіоти. Для чого пасивно спостерігати за імпульсами з мозку, коли, маючи прямий доступ до величезної кількості нейронів у корі, можна генерувати імпульси в мозок? Кейтаро надумав не просто стимулювати окремі точки, а створити компілятор, який би перекодовував команди у чітку послідовність імпульсів, примушуючи шимпанзе робити, думати й бачити те, що ми хочемо, щоб він робив, думав і бачив.

Саме в цю мить Тимур остаточно усвідомив, що боти — не жарт і не вигадка.

— І у вас вийшло…

— Не зразу. Для такого потрібен час. Я взагалі попервах не вірив… Я швидко змінив свою думку, бо через три дні ми вже знали, як примусити Гобліна ворухнути пальцями чи кліпнути віями. Послідовністю імпульсів ми могли розвеселити, розлютити, приспати його. Кейтаро не спав і поводився, як маніяк. На двадцять п’ятий день після першого введення він прийшов до мене з новою ідеєю. Японець вірив: якщо стимулювати певну ділянку мозку імпульсами конкретної частоти, шимпанзе заговорить. Зрозуміло, не заговорить одразу, а лиш отримає можливість навчитися мови. Плати замінятимуть ту частину мозку, що у людей відповідає за мову. Мавпа, що розмовляє складнопідрядними реченнями, — ось це був би переворот! Проте для цього потрібно було, по-перше, збільшити втричі кількість агентів у голові Гобліна, і по-друге… запустити нанороботів у мозок людини. Інакше ми не могли дізнатися, якими мають бути імпульси.

— Вам не спадало на думку, що ваші дії поволі сповзають по той бік закону? Навіть як на Бангкок. Чи ви знайшли добровольців?

— Ми нікого не шукали. 19 листопада 89-го, на 26-й день, ми здійснили введення двох додаткових порцій наноагентів. Після підключення нових роїв до існуючої колонії, Гоблін став агресивним, як диявол. Через три дні примат здох у страшних муках.

Тимур спохмурнів.

— Шимпанзе помер, бо не міг витримувати жорстокого болю, що розпинав довбешку, — вніс ясність канадець. — Найгірше: ми не могли йому допомогти. Ніхто не передбачив можливості розбору плат і виводу наноагентів. Ми кололи знеболювальне, стимулювали мозок, намагаючись пом’якшити біль. Усе марно. Нещасна мавпа 72 години без передиху ревла і вила, поки не заклякла.

— Могли б приспати його, варвари, — скривив губи українець.

— Кейтаро не дозволив. Ми мусили знайти спосіб подолати біль, інакше вся програма йшла коту під хвіст. На той час у голові Гобліна оселилося не набагато більше п’ятиста мільйонів нанороботів. Джеп підрахував, що для дієвого мозкового процесора цю кількість слід довести до двох мільярдів. Коротше, ми мучили шимпанзе три доби, поки він не сконав від виснаження, але так нічого й не придумали.

— Хлопці з «Greenpeacе’у» точно зрівняли б ваш офіс із землею, — похитав головою Тимур.

— Ніхто не дізнався.

— Що викликало біль?

— Нанороботи займають небагато місця. Під час вільного руху рій стискається до мікроскопічних об’ємів. Але тільки під час вільного руху. Закладаючи колонію, нанороботи формують між собою жорсткі зв’язки. Відстань між агентами залежить від розташування нейронів у мозковій корі, і часом буває чималою. Повторюсь, роботи займають не так багато простору, але багато чи небагато не грає ролі там, де вільного місця немає. Сформувавшись, плати стають твердими, мов метал, і тиснуть на череп мавпи. Вгамувати біль нам було не під силу… — нейрохімік потупив погляд. — Я колись читав, що римляни мали особливий спосіб завдавати тортур. Жертву голили, після чого їй на голову натягували шкіряну шапку і міцно зашморгували. Не маючи можливості пробитися, волосся починало рости всередину. То були пекельні муки… Мабуть, щось подібне відчував наш Гоблін.

Українець почервонів.

— Чесно: якби «Greenpeace» таки довідався, я б не дуже про вас бідкався.

— Це лиш початок, — безбарвним тоном заявив Ральф. — Згодом Кейтаро придумав, як вирішити проблему. По-перше, ми створили IV покоління нанороботів, значно менше за попереднє, а по-друге, Джеп порадив вводити агентів немовлятам, поступово збільшуючи дозу. Було очевидно, що процес створення колонії розтягнеться на роки, зате кістки черепа сформуються з урахуванням присутності мозкових плат і не тиснутимуть на мозок.

Тимур здригнувся.

— Ви сказали: немовлятам? — перепитав він. — Не дитинчатам?

— Так.

— Ральфе… Я не зрозумів… Ви почали запускати наноагентів у голови людських немовлят?!

Старий науковець розвів руками:

— А що було робити? Кинути все і продавати китайські телевізори? Подружжя, що працювало у нас лаборантами, всиновило двох тайських сиріт. Хлопчиків. Близнюків.

У Тимура відібрало мову. Канадець незворушно провадив розповідь:

— Хлопчиків узяли, коли їм було по півтора місяця. У віці трьох місяців їм вкололи першу порцію, — Ральф не мінявся на лиці, наче про погоду розказував. — Наступні ін’єкції робили через кожні півроку, помалу збільшуючи дозу. Хлопчики не відчували дискомфорту. Ми взялися вчити пацанів і дивились, як реагує їхній мозок. На той час, коли створення колоній добігло кінця, компілятор, здатний перетворювати програмний код у електричні імпульси, зрозумілі мозку, був готовий. Близнюкам виповнилося чотири, коли ми провели першу зворотну стимуляцію. Успіх був стовідсотковий: хлопчаки слухались наших команд, мов роботи. З тих пір мозок перестав бути одноосібним комутатором імпульсів у організмі.

— І що з ними трапилося далі?

— Дітлахи мало спали і мали унікальні здібності. У віці п’яти років вони вчили напам’ять поеми, могли розв’язувати диференційні рівняння. Всі характеристики мозку, що можуть мати певний ступінь, регулювалися. Кількома натисками кнопок ми перетворювали їх на гіперактивних вундеркіндів.

— Це і є ваші боти?

Канадець зітхнув:

— Ні. Тих малих таїландців ми також втратили. У 1996-му, коли близнюкам стукнуло по шість, почалися проблеми… великі проблеми…

— Які? Що їх викликало?

— Я не знаю… — Ральф почухав голову зі сконфуженим виразом на обличчі, немов експериментатор, який переплутав реагенти, в результаті залишивши лабораторію без даху. — Кейтаро не хоче говорити на цю тему. По-моєму, Джеп почав стимулювати якусь не ту частину мозку, — Тимур розкрив рота, збираючись запитати, що саме канадець має на увазі, але Ральф різким рухом кисті показав, що не хоче переривати розповідь. — Щось полізло з їхнього мозку. Щось таке, чого там не могло бути. Кожна наступна стимуляція викликала у хлопчаків дивні візуальні образи, які шестирічні близнюки, що за життя лічені рази виходили за межі лабораторії, ніколи не могли бачити. Звідкись виринули слова, якими вони змогли описувати відчуте. Джеп ошалів і продовжував роздрочувати ту ділянку, бажаючи дізнатись, чим викликаний химерний ефект. Він називав її «темною стороною». Спливло чотири місяці, і «темна сторона» почала активувати сама себе. Імпульси з’являлися самовільно і розсіювались по всій голові. Ми лиш фіксували їх. Результат вийшов ще більш незрозумілим. Дітлахи малювали драконів, якихось химерних чудовиськ. Іноді говорили дивними голосами, формуючи довгі, граматично правильні речення. Я не знаю, як тобі передати, Тимуре, що ми відчували. Мене хапали дрижаки від страху: шестирічні шкети, зблискуючи очима і хмурячи брови, проголошують промови утробним голосом. Іноді вони плели тарабарщину, хоча Кейтаро твердив, що то якась невідома мова. Ще через півтора місяця у них почали мінятися риси обличчя. У кожного по-своєму, — канадець довго думав, перш ніж сказати останню фразу: — Складалося враження, наче щось пробивалось крізь їх мозок у наш світ.

— Попахує містикою, — скептично зауважив Тимур.

— Невдовзі один хлопчак убив другого, жорстоко познущавшись з тіла.

— Що???

— Ми ретельно проаналізували події з того часу, як почали стимуляцію, і зійшлись на тому, що причиною неадекватної поведінки послужив конфлікт між активною частиною мозку та мозковими платами, — збоку могло здатися, що Ральф говорить сам з собою. — Після вбивства другий близнюк збожеволів. Він перестав розмовляти, кидався на все, що рухається, гарчав. Шестирічний малюк став агресивним, мов ведмідь. Він не прожив довго, помер через три тижні від крайнього фізичного виснаження.

— І після такого ви продовжили дослідження?!

— Так, — відповідь була твердою. — Тільки цього разу із застосуванням ЕСТ.

— Що таке «е-ес-те»?

— Електросудомна терапія. Електрошок.

— Я не розумію.

— Після смерті близнюків ми опинились на межі банкрутства. То були найтяжчі часи за час існування проекту. Я і Джеп відчайдушно шукали спонсорів. Звертались до «Боїнга», «Тойоти», «Дженерал Моторз», «Ейрбас». Усюди безуспішно. Сталося так, що про наші дослідження дізнались у Пентагоні. Якогось дня на порозі лабораторії у Бангкоку з’явився сухоребрий підтягнутий американець. То був Вільям Ноланд. Він прийшов з конкретною пропозицією, а головне — з конкретними грішми.

— Поясніть, який стосунок до ваших експериментів має електрошок.

— Не перебивай мене. Все по порядку… Наприкінці 96-го я, Джеп та Кацуро Такеда вилетіли в Штати, де виклали все, що мали на той час. Небагато, враховуючи, що обидва експерименти закінчилися фіаско. На диво, цього виявилось достатньо. Сама ідея справила враження. Після коротких переговорів ми підписали з Міноборони США угоду. Так виникла «NGF Lab». За кілька днів Кацуро Такеда розпродав усе обладнання в Бангкоку, а американці скаженими темпами взялися будувати дослідницький комплекс в Атакамі. Я сподівався, що лабораторію вибехкають десь у Неваді, проте Пентагон був категорично проти. Американці не хотіли мати лабораторію такого штибу на своїй території, щоб у випадку чого вийти сухими з води. Мовляв, то не ми, то все японці… Місце вибирали довго. Зрештою зійшлися на Чилі. Країна лояльна до США і стабільна. Має величезні безлюдні території на півночі… — вчений прокашлявся. Розмова втомила його, серце билось нерівно. — Природно, вклавши у нас стільки грошей, американці отримали право впливати на напрямок досліджень. Це змінило все. Пентагон не цікавили мавпочки, що розмовляють, чи дітлашня, що розв’язує диференційні рівняння. Військовим потрібно було те, що ми згодом назвемо ботами: група мислячих організмів, які можуть вільно обмінюватись інформацією в режимі реального часу по бездротовому зв’язку на відстані в один кілометр. Таке було технічне завдання. По суті, від нас вимагали створити солдатів, чиї мізки будуть з’єднані в одну мережу. Це означало, що нам потрібно знайти групу немовлят приблизно одного віку з максимально близькими біометричними параметрами.

— І де ви їх узяли?

— Виростили з нуля.

— Клони?

— Та ні, — професор поблажливо посміхнувся, — ти дивишся забагато фантастичних фільмів. Однояйцеві близнюки з оптимізованими генами, виношені сурогатними матерями. Сперму взяли у норвежця: якийсь полярник, здоровий, як бугай. Потім Тіана Емерсон трохи попрацювала над ембріональними клітинами і вже генетично покращені клітини вводились у бластоцисти[64] сурогатних матерів. Малюки народились якраз тоді, коли Кейтаро завершив роботу над п’ятим покоління нанороботів. Ми зробили перші вприскування у віці десяти днів. Паралельно я вирішив застосовувати електрошок.

— Ви катували новонароджених електрошоком?! — Тимур безпорадно кліпав очима. Він не вважав себе вразливим, але це було занадто.

— Я б не називав це катуванням.

— А як ви це називаєте?

— Необхідністю. Історія з тайськими близнюками показала, що активна свідомість раніше чи пізніше увійде в конфлікт із сигналами, що посилаються мозковими платами. Відтак мені потрібно було якимось чином заглушити свідомість. Електросудомна терапія не є строго обґрунтованим методом неврологічного лікування. Суперечки між спеціалістами точаться до сьогодні. Попри це електрошок застосовують. ЕСТ має один чітко виражений побічний ефект: порушення пам’яті. При разовому застосуванні процедури пам’ять з часом відновлюється. Якщо ж електрошок застосовувати постійно, амнезія стає незворотною. Надлишкова сила струму та надмірна тривалість процедури посилює ефект. Електроди накладались немовлятам латерально, цебто, з одного боку голови, а не на висках по різні боки. Так мозок пошкоджується менше, зате більше навантаження припадає на ліву півкулю, що відповідає за емоційність, сексуальність, творчі здібності. Ця сторона забезпечує основи особистості. Без неї людина стає комп’ютероподібною. Саме те, що вимагалося. Повторюю: ЕСТ була не тортурами, а виробничою необхідністю.

Програміст мовчав. Він сам почувався наче після електрошоку.

Ральф задумливо водив очима по цеху:

— Я люблю знаходитися під землею. Тут усе просто. Тут спокійно. Якби не ті кляті буферні процедури, я б тут жив, — Ральф розтягнув губи у непевну подобу посмішки: — Колись вони доведуть мене до інфаркту… Ходімо. Настав час тобі їх побачити.

Тимур не хотів нікуди йти. Не хотів нічого бачити. Та він не міг лишатись під землею, а тому попрямував за старим канадцем до виходу.



Неділя, 16 серпня, 9:06 (UTC –4) «EN-3», третій інженерний корпус Підземна лабораторія мікробіології | Бот | Неділя, 16 серпня, 10:56 (UTC –4) Дослідницький комплекс «NGF Lab»