home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Неділя, 16 серпня, 13:18 (UTC –4) «DW», житловий корпус


— Я тебе шукав.

Штаєрман скидався на картонний манекен, вирізаний з обкладинки журналу «Forbes» і поставлений у пустелі. Костюм-двійка. Начищені до блиску туфлі. Масне чорне волосся акуратно розчесане й укладене назад. Недоречний манекен.

— Я теж, — не розгубився Тимур.

— Що? — здивовано примружився чилієць.

— Нічого, Оскаре, — щось усередині хлопця підказувало: тримай язика на припоні. — Для чого я тобі?

— Ви з Ральфом закінчили? Він усе розказав?

— Все, що вважав за потрібне.

— І що ти про це думаєш?

«Я думаю, ви гірші за фашистів і всі до одного закінчите в міжнародному суді, після якого вас засмажать на електричних стільцях до хрусткої шкоринки».

— Ви зробили немало. Це вражає. Справжній прорив.

— Я не дурний, українцю, — Оскар зверхньо посміхнувся: — Що б ти не накрутив собі, пам’ятай: ти зобов’язаний виконувати свою роботу. Тікати нема куди. Ми знаходимося посеред дикої пустелі, аміґо, де не існує моралі, справедливості чи милосердя. Сотні людей здихали у довколишніх пісках, проклинаючи день, коли сюди потрапили. Я не хочу, щоб ти став одним із них. У мої обов’язки входить наглядати за тим, щоб інформація про проект «NGF» не виходила далі зовнішньої загорожі, а тому я офіційно попереджаю тебе…

Повз них продефілювали Ребекка з Алондрою; народ помалу сходився до їдальні на обід. Бекка посміхнулась і помахала Тимуру рукою. Хлопець легковажно кивнув.

Штаєрман невдоволено скривився. Серйозної розмови не виходило.

— Підійди сюди, — він підвів Тимура до вікна, що виходило на південь. — Бачиш той пагорб? — За спортмайданчиком, що розташувався під житловим корпусом, виднівся продовгуватий пагорок півметрової висоти. — Там заритий індійський програмер, який навідріз відмовлявся працювати і вперто наполягав на розірванні контракту.

Зовні Тимур лишався байдужим. Він намагався вловити: блефує Штаєрман чи ні?

— Забудь про контракт, Тимуре, — провадив далі чорнявий. — Ти отримаєш гроші, тільки якщо робитимеш, що накажуть, і не встромлятимеш носа, куди не треба. Головне, що я хочу тобі донести: ти поїдеш звідси не тоді, коли ботів спіймають, і навіть не тоді, коли втікачі помруть, а тільки тоді, коли я тобі дозволю. Затямив?

Тимур звів очі на чилійця і щиросердо мовив:

— Мені потрібен інтернет.

— Та ти… — Штаєрмана заціпило. Він утрачав самовладання. Злився, коли злитися мав би Тимур, і через це ще більше дратувався. — Ти що, дерев’яний наполовину?! Я кому це все говорив?

— Я хочу написати своїй дівчині про те, що благополучно долетів. Я обіцяв їй, — хлопець клеїв дурника, ще більше роздражнюючи чилійця.

— Та пішов ти і твоя дівчина разом із тобою! Кейтаро заборонив будь-які контакти із зовнішнім світом, поки ботів не приборкають!

— Ти можеш стояти поряд, поки я писатиму листа. Я перекладу весь текст на іспанську в «Google translate».

— Йди ти на-а-а хрін! — Оскар уже кричав. — Ти ідіот! Якщо я ще раз почую від тебе щось подібне, ти ляжеш поряд з індусом, отам, за спортивним майданчиком! Присягаюся!

Тимур пішов ва-банк і спокійно запитав:

— Ти хочеш, щоб я передав ці слова Кейтаро?

Штаєрман побагрянів і стулив пельку. На скронях пульсували жили.

— Не шаленій, — Тимур зобразив безтурботність, хоча всередині все аж кипіло, — я тебе зрозумів. Матиму на увазі. А тепер ти як хочеш, а я йду обідати, — і відвернувся.

«…Коли я тобі дозволю» ще довго бриніло у його вухах.

— Побачимо, як ти заговориш, коли настане час залишати «NGF Lab», — прошипів йому в спину Штаєрман.

Оскар не міг знати, що, коли настане час залишати лабораторію, його вже не буде серед живих.



XXXVII | Бот | Неділя, 16 серпня, 19:21 (UTC +2) Київ, Україна