home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Понеділок, 17 серпня, 08:55 (UTC –4) «DW», житловий корпус


Ніч з неділі на понеділок минула без пригод. Загорожа стояла під напругою; ботів чекали. Втім, ті наче крізь землю провалилися.

Після сніданку Кейтаро Рока зібрав групу на планову нараду.

— Як успіхи, Тимуре? — без розшаркувань почав Джеп.

Програміст склав руки на столі.

— На мою думку, збій у роботі мозкових процесорів не міг стати причиною втечі та подій, що їй передували. Те, що здійснили боти, не можна назвати збоєм. Той факт, що під час утечі «малюки» керувались сигналами з процесорів, ще більше збиває з пантелику, — хлопець впер погляд у стіл перед собою. — Сьогодні я продовжу розслідування, детальніше розбираючи коди, але на даний момент я не до кінця розумію, що від мене вимагається.

— Якби ми розуміли, тебе б сюди не викликали, — холодно сказав Кейтаро. — Вас зібрали для того, щоб гуртом ми могли визначити причини, що призвели до подій 31 липня. Незалежно від того, вдасться нам це чи ні, від тебе, Тимуре, вимагається написати програму, яка нейтралізує ботів і дозволить повернути їх до лабораторії. 63 «малюки», що залишились у «яслах», піддаються перепрошивці. Ми зберігаємо доступ до їхніх мізків. Немає жодних причин думати, що з утікачами буде інакше.

— Раніше ви хіба не пробували?

— Пробували. Спочатку стирали все підряд. Потім закидали у голови підпрограми, орієнтовані на погашення активності та емоційних проявів. Модулі успішно компілювались, але з якихось причин не запускалися. Тобі треба розібратись чому і написати програму, яка запускатиметься.

Програміст глипав на Ральфа, Кейтаро, Тіану. Вони виглядали розслабленими. Група чомусь вірила, що Тимур, щойно торкнувшись клавіш, виправить усе і боти самі заскочать до ясел. Вони не розуміли, що шанси мізерні. Налаштування програми може розтягтись на місяці. За цей час, якщо він правильно зрозумів обстановку, боти передохнуть у пустелі.

Отоді Тимур відважився задати питання, котре муляло його цілий ранок:

— Слухайте, чуваки, а як щодо плану «b»?

У конференц-залі запала мовчанка. Відповів Ральф, ретельно підбираючи слова:

— Ми розглядали різні варіанти перед твоїм прибуттям, і чимало з них… більшість із них… кгм… майже всі вони є неприйнятними.

— Тобто в нас немає жодних альтернативних варіантів? Тільки програма?

— Є, — в розмову втрутився Ріно. Амбал підсунувся до столу, загасивши недопалок у чиємусь пластиковому стаканчику, і ляпнув: — На крайняк ми передушимо вилупків. Оце і є план «b», українцю.

Ральф послав гнівний погляд Хедхантеру, а тоді повернувся до Тимура. Неохоче визнав:

— В принципі, так. У разі крайньої необхідності під час атаки на наш комплекс можна застосувати нервово-паралітичний газ. Ніхто не збирається душити ботів, це лиш…

— Це неприпустимо! — викрикнув Кацуро Такеда, перебиваючи канадця. — Хто взагалі запустив цю горилу в залу нарад? — японець тицьнув пальцем на Ріно.

На мить усі отетеріли. Велетень напружився, випуклі м’язи грудей заходили хвилями. Він випнув щелепу, аж суглоби клацнули.

— Як ти мене назвав? — голос був тихим, але на денці відчувалось гудіння урагану.

Японець втямив, що перегнув палицю, і спробував перескочити неприємний момент, хутко залопотівши:

— Це мільярди доларів інвестицій! Чим ви думаєте? — на всяк випадок Кацуро трохи відсунувся від краю, щоб Хедхантер не міг схопити його, перегнувшись через стіл. — Ми, на хрін, грохнемо всіх ботів, заодно ще й затруївши когось із наших! Отакий ваш план?

Ріно стиснув кулаки. Очі відсунулися в глиб лоба, сфокусувавшись на горлі молодого японця. Ральф, схилившись, щось тихо, але твердо проказав до амбала.

— І я проти… — вперше за вечір озвався Ігор. Ємельянова спершу ніхто не почув, бо всі слідкували за тим, як Ральф уговтує Ріно. Тоді росіянин повторив: — Я проти того, щоб застосовувати нервово-паралітичний газ.

— Я згодна з Кацуро, — підтримала молодого японця Тіана Емерсон. — Давайте не робити з мухи слона. Ситуація не є аж такою небезпечною. Не сваріться, ми впораємося. Нас тут одинадцять чоловік, більшість — доктори наук… А застосовувати газ? Це виглядатиме якось… тупо. Вам не здається? Нам же треба їх просто переловити.

Знову заговорив Тимур:

— Я думаю, що зможу знайти вирішення проблеми. Разом з тим, ви чудово знаєте: на те, щоб реалізувати задумане, у мене десять днів, — хлопець двічі підряд знизав плечима. — Не моя в цьому вина. Я знайду рішення, це я гарантую, проте налаштування та компіляція можуть затягнутись. Я хочу бути впевненим, що у нас є запасний варіант, і знати, в чому він полягає.

Кейтаро Рока почекав, щоб переконатись, що Тимур закінчив.

— Дякую за відвертість, Тимуре. Ми з Ральфом маємо деякі задумки, а шановний Ріно Хедхантер люб’язно погодився їх виконати. Звісно, якщо в тому буде потреба і тільки після моєї санкції.

Ріно сидів нерухомо, мов снайпер, слідкуючи за Такедою. Кейтаро правив далі:

— У нас є зоман[69]. Це бойова отруйна речовина нервово-паралітичної дії. Будовою та більшістю своїх властивостей він схожий на зарин[70]. Ти ж чув про зарин? — Тимур пригадав, що колись читав статтю про хімічну зброю часів Другої світової війни, а тому кивнув. — Так ось, зоман — це той самий зарин, тільки у 2,5 раза токсичніший. За звичайних умов зоман — безбарвна рідина, що має легкий запах щойно скошеного сіна. Він викликає ураження будь-яким способом, найшвидше — через інгаляцію. Перші ознаки отруєння проявляються при концентрації випарів у повітрі більшій за 0,0002 мг/л. Смертельна доза при дії через органи дихання — 0,03 мг/л. Будь-яка жива істота, що має нервову систему, втрачає контроль над організмом і за лічені хвилини гине. Ідея полягає в тому, щоби при черговому нальоті ботів застосувати зоман, довівши концентрацію парів у повітрі до 0,01~0,02 мг/л.

— А далі?

— Для всіх нас є протигази. А для ботів… Існує антидот, що називається атропін[71]. Ми маємо його в достатній кількості. Після газової атаки у нас буде максимум 2—3 хвилини, щоб затягти зомлілих ботів у герметичне приміщення і ввести атропін. За найоптимістичнішими оцінками 20—25 % від загальної кількості уражених не вдасться врятувати. Зате це єдиний спосіб, який гарантує, що всі 100 % нападників будуть нейтралізовані.

— Це ризиковано! — знову завівся Кацуро Такеда. — Ви пропонуєте пустити газ на відкритій території. Як, чорт забирай, ви збираєтесь підтримувати низьку концентрацію? Хто її буде вимірювати? А раптом у цей час бушуватиме вітер? Або навпаки — буде штиль, і боти сконають за чверть хвилини?

— І ще, цей атропін, — смикаючи себе за ґудзик сорочки, встряв Ігор Ємельянов: — Ви впевнені, що він подіє? Коли його востаннє застосовували? У В’єтнамі? Під час ірано-іракської війни? Там, звідки доставили препарат, дали гарантію, що він не прострочений?

Тимур мусив визнати, що Кацуро та Ігор мають рацію. Коли щось піде не так, боти відкинуть копита від паралічу. Задумка проста, але навряд чи здійсненна. У той же час він дивувався з того, з якою запеклістю ці двоє, росіянин та молодий японець, захищають ботів. Було щось дивне у їхній експресивній наполегливості.

— Кацуро, Ігорю, охолоньте, — м’яко, але безапеляційно сказав Кейтаро Рока. — До цього не дійде. Правда ж? — старий японець спідлоба зиркнув на українця.

— Я зроблю все, що від мене залежить, — хитнув головою Тимур.

— Є ще один спосіб… — обережно включилась у розмову Лаура Дюпре.

— Виключено! — обірвав її Джеп.

— Кейтаро…

— Я знаю, що ти хочеш запропонувати, Лауро, — голос Джепа загострився, — але запевняю: нічого не вийде, Хорт пробував, і ти бачиш, що від нього лишилося.

— Ви не договорюєте, — не здавалась дівчина. — Ви щось приховуєте.

— Ти знову за старе.

— Вадим не ліз би до них, якби не знав, що робить.

— Лауро, досить, — старий японець відмахувався від неї, як від мухи.

— Програма нічим не допоможе, — твердо заявила Лаура; Кейтаро стиснув губи. Психіатр розпалилася: — Ви сліпаки! Довбаний міждисциплінарний підхід призвів до того, що вчені кидаються з однієї галузі в іншу, в жодній не набираючи ґрунтовних знань. Я поважаю ваші досягнення, Кейтаро, але ви невіглас у питаннях, що стосуються мозку. Озброївшись сучасними методами та інструментами, ви з Ральфом полізли у сферу, куди вам краще не потикатися. Ви граєтеся з людським мозком, при цьому жоден з вас уявлення не має про психологію. Ви можете розколупати мозок до останнього атома, але поняття не маєте, як він функціонує на макрорівні, — Лаура крутнулась на стільці: — Тимуре, тобі сказали, як загинуло перше покоління ботів? Усиновлені близнюки з Таїланду.

— Ну, я знаю про це…

— Тобі сказали як?

— Один з хлопчиків убив іншого.

— Він не просто вбив. Він намагався його трахнути! — психіатр випнула нижню губу. Очі за скельцями скажено блищали. — Як тобі таке, українцю? І це у п’ять рочків! Ти хочеш сказати, винна програма? Дурня. Неможливо запрограмувати організм на дії, до яких він не готовий з точки зору фізіології.

— Цього я не знав, — Тимур хмуро покосився на Ральфа Доернберга.

— Звісно, ти не знав! Бо ніхто з цих розумників не зміг би тобі пояснити, що сталося, — Лаура повернула обличчя назад до Кейтаро. — Що має статися, щоб ви перестали лізти туди, куди не потрібно? Річ не в тім, що вам не вистачає компетентності. Ви мусите нарешті осягнути: не все в цьому світі можна пізнати. У всесвіті безліч речей, які людина не може пояснити, проаналізувати чи описати формулами, не тому що до них неможливо доколупатися, а тому що ми не здатні їх осягнути. І однією з таких речей є голова!

Кейтаро не реагував. Лаура продовжила ще запекліше, підкріпляючи слова жестами:

— Вам здається, що свідомість, мислення та мова — найскладніші функції організму, які є унікальними і набуваються тільки з часом після народження. Але це не так. Людське тіло збіса складний механізм. Мільярди різнопланових клітин розвиваються і функціонують у тісному співіснуванні. Легені дихають, серце качає кров, шлунок переварює їжу, нирки фільтрують кров тощо. Ці органи складні і керувати ними вельми непросто, проте організм з цим справляється — і справляється сам. Ніхто його не вчить і не програмує. Хай які складні ці дані, вони передаються з генами. Вони існують ще в зародку. Вони нікуди не діваються при народженні немовляти. То чому б не припустити, що, окрім регулятивної інформації та безумовних рефлексів, з генами передається ще дещо? Щось таке, що не може проявитися до трирічного віку, бо тоді дитина надто маленька, а після трьох років його глушить свідомість та соціальні норми. Щось несвідоме…

— То й що? — процідив крізь зуби Ральф Доернберг.

— Боюсь, ви випустили це щось назовні. Ральфе, ви любите повторювати, що мозок людини використовується лише на 30 %. Задумайтесь: може, це неспроста? Може, за десятки тисяч років еволюції людський організм розвинув бар’єр, вибудував своєрідний захист, що не дозволяє використовувати мізки на повну? Ніколи не спадало на думку, що, либонь, краще не чіпати решту 70 %?..



Неділя, 16 серпня, 18:14 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус | Бот | cледующая глава