home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Вівторок, 18 серпня, 22:41 (UTC –4) Північна околиця містечка Токопійя Узбережжя Тихого океану, Чилі


Джеймі Макака сидів біля відчиненого вікна, лускав насіння, гучно спльовуючи лушпиння в крихітний кулачок, і думав про життя. За вікном замріяно шарудів прибоєм безмежний Тихий океан. У животі Макаки натужно буркотало.

Джеймі мав півтора метра зросту (що негусто навіть як на корінного чилійця), вузькі трикутні плечі, карлуваті, немов дитячі, руки та опукле черевце, яке нагадувало запханий під футболку футбольний м’яч. Лице пасувало до непрезентабельного тулуба — маленьке, зморшкувате, з плескатим широченним носом та тонкими губами, що ледь прикривали нещільні ряди жовтих кривуватих зубів. Саме через розплесканий шнобель та великі овальні ніздрі, що дивились прямо вперед, неначе отвори двоствольної рушниці, чоловіка прозвали Макакою. Кличка прилипла до Джеймі чверть століття тому; в ті часи у нього ще не було вагомих аргументів проти своїх кривдників. Утім, за п’ятнадцять років пігмей притерпівся, а коли отримав змогу «відчистити» ім’я, не схотів розлучатися з прізвиськом. За останнє десятиріччя Макака здобув у кримінальному світі північного Чилі достатню владу, щоби спокійно відрізати язика будь-кому, хто посміє насміхатися з його мавпячого псевдоніма. До особливих прикмет цього амбітного карлика можна додати кількадесят довгих волосин, що випинаються з тім’ячка (щоранку Джеймі ретельно зачісує їх назад, достоту як нью-йоркський мафіозі), а також систематичні закрепи, якими чоловічок страждає протягом останніх п’яти років.

Власне, Джеймі Макака і був мафіозі. Певна річ, за скромними північночилійськими мірками.

Усе своє життя (за винятком останньої декади) Джеймі був, як тля: мізерний, сірий, непомітний. Для його колег було цілком достатньо вишкіритись і помахати кулаками, щоб убезпечити місце під сонцем, але тільки не для маленького Джеймі. Ліліпут мусив іти вперед лаючись, плюючись і стріляючи в усе, що рухається. І він йшов, повільно, але вперто, встряваючи у криваві колотнечі з добірними головорізами Антофагасти, луплячись не на життя, а на смерть з різною потолоччю. Джеймі давно нікого не боявся.

Схожому на примата пігмеєві недавно стукнуло сорок два роки. Двадцять сім з них він займався усяляким паскудством: постачав зброю, що прибувала морем з Колумбії чи Мексики, спершу аргентинцям, потім болівійській мафії і врешті-решт наркодилерам та повстанцям, які засіли в лісах Мадре-де-Діос на південному сході Перу; доправляв неякісний (так званий «сірий») кокаїн з Болівії в Антофагасту і далі на південь аж до Сантьяго; збирав мито з торгових кораблів, що зазирали до Токопійї, та підшефних йому борделів. Атакама служила чудовим місцем для того, щоби крутити темні дільця. Нині це лишилось у минулому. За останні півтора роки Джеймі Макака одне за одним втратив основні джерела доходу. Аргентинці сто років не зверталися по зброю, перуанців викурила з лісів регулярна армія, а болівійці почали тягати «пушки» напряму з Колумбії. Якийсь час він перебивався виключно поставкою наркоти, та, як на зло, за останні три місяці обороти впали, а потім ще виникла неув’язка з болівійським кур’єром… Словом, виручені гроші більше не покривали ризик, і чимало його людей мовчазно відсторонились від справ. Стали вичікувати.

Отож Джеймі сидів, з шумом втягуючи дуплистими ніздрями солоні запахи океану, час від часу пчихав і міркував про вихиляси вередулі-долі. Якщо так далі піде, він залишиться не просто без армії посіпак, але й без грошей. А це вже нікуди не годиться.

— Ти чув, Джеймі? — перервав його роздуми жилавий здоров’як, погойдуючись у плетеному кріслі-качалці в глибині просторої веранди, вікна якої виходили на океан.

— Що таке, Армандо? — не поворухнувшись, спитав Джеймі.

Мускулястий тридцятирічний Армандо, чи не єдиний, кому Макака по-справжньому довіряв і кому прощалось багато такого, за що пігмей зазвичай відстрілював яйця, зробився серйозним:

— Подейкують, начебто в пустелі коїться щось дивне.

— Та ну.

— Останнім часом почали зникати люди.

— Вони й раніше щезали. То й що?

— Цього разу все інакше, шефе. Раніше губилось один-два чоловіки за рік. А мій кузен твердить, що цієї зими всі осібні господарства навкруг Сан-Педро — Сан-Хосе, Санта-Роза, Церільйос, Сан-Бартоло, Мачука[73] — знелюдніли. Пощезали цілі сім’ї. Ніхто не знає куди. І це ще не все. У барах переповідають, що за останній тиждень на шляху між Каламою та Сан-Педро безслідно пропало вісім автомобілів.

Заява була серйозною, адже на тому шляху за тиждень проїжджає не більш як десяток авто.

— І яке мені до того діло? — Джеймі лишався нарочито байдужим.

— Просто… мені трохи дивно, та й усе, — насправді Армандо було страшно, але він розважливо вирішив не признаватися у цьому перед босом. — Люди з Сан-Педро патякають, що бачили в пустелі демонів, схожих на маленьких хлопчиків з синіми очима…

— Демонів?

— Так, шефе! Білих, як молоко, і швидких, мов вітер…

Джеймі розреготався:

— І ти в це віриш, Армандо?

Армандо зашарівся і невиразно пробурмотів:

— Диму без вогню не буває. — На це карлик знову пирснув, і Армандо, наче просячи вибачення, пролопотів: — Та я так… думав, раптом це болівійці.

— Маячня, — форкнув Джеймі Макака і повернувся до вікна.

Тиждень тому пігмей недоплатив кур’єру, що привіз товар із Болівії. Хлопчина трохи образився і на людях поцікавився у Макаки, чи в дитинстві однокашники, бува, не перчили його в ніздрі, бо носові пазухи такі роздовбані, що нагадують… ну, самі знаєте що. Кур’єра закопали в пустелі за триста метрів на схід від Панамерикани, і тепер Джеймі очікував реакції болівійських кабальєро.

— Це не вони. Безглуздо гробити невинних селюків, та ще й за двісті кілометрів від Токопійї.

Джеймі більше не слухав Армандо. Дивлячись на лискучий, мов лезо ножа, серпик місяця, Макака перестав лузати насіння і потягнувся думками до Господа. Він прохав у Всевишнього дві речі: 1) підкинути йому нових клієнтів і 2) нормально покакати. (За друге прохання Джеймі було по-дитячому соромно, він навіть подумки боявся його озвучувати, але інакше не міг: чоловічок замучився раз по раз тужитися так, що аж в очах меркнуло.) «Невже людям набридло колошкати одне одного? Та ніколи в таке не повірю! — обурювався бандит. — Чи ж соплякам з багатих сімей перехотілося ширятися? Чому все так погано, Господи? Невже Тобі важко зробити так, щоб було, як колись… — Макака роздумався, впершись підборіддям у груди, а тоді звів зажурений погляд на місяць: — І бажано, щоб клієнти були із Сантьяго. Столичні завше більше платять».

Несподівано у двері подзвонили, відлучивши пігмея від глибокодумної розмови з Богом.

— І кого це принесло в таку пізню годину? — не відриваючись від іскристих відблисків на тремтливій океанській воді, пробурчав Джеймі. Голос звучав байдуже, зовсім не сердито.

— Мабуть, знов якийсь наркаш по траву, — припустив Армандо. — Прогнати його?

Макака не відповів, презирливо випнувши губи. Це могло означати що завгодно, але оскільки заперечної відповіді не прозвучало, Армандо підвівся і потюпав до вхідних дверей, що виходили на дорогу з протилежного боку будинку.

Заглянувши у вічко, здоров’як крикнув за спину:

— Це Мігель, шефе!

Мігель величав себе видатним мудраком та філософом, хоча на ділі був звичайним випивакою-бомжем, що заробляв на харч, блукаючи довкола токопійського порту і шапкуючи милостиню. Переважно він жебракував, вдаючи з себе глухонімого. Мігель мав достатню для такого роду занять кваліфікацію, адже за молодості, підробляючи у притулку для людей з вадами слуху, вивчив як амслен, так і чилійську мову жестів[74].

Оскільки ніхто в Токопійї не підозрював, що Мігель насправді не глухонімий, жебрак працював нишпоркою у Макаки, доповідаючи про те, що відбувається в місті.

— Впусти його, — апатично відгукнувся Джеймі.

Армандо відкрив двері і насупився:

— А це що за почесний караул?

Обабіч Мігеля, схиливши голови й опустивши очі, стриміло двоє русявих, доладно скроєних близнюків. Такі ж брудні й обідрані, як і жебрак.

— Мені потрібно поговорити з Джеймі, — стараючись погамувати тремтіння, пробелькотів Мігель.

— Повторюю питання: що за білошкірі вишкребки припхалися з тобою?!

Затурканий злидар втиснув голову між пліч і силувано покосився на Армандо.

— Якщо чесно, то це вони… — попри пізню годину і доволі свіжий вітер, що студив пустелю з моря, Мігель пітнів, по скронях та худій шиї збігали краплини поту, — це вони хочуть поговорити з шефом.

Тьмяного світла, що пробивалось з коридору, було недостатньо, аби роздивитися сині, мов сапфіри, очі хлопчаків. Якби Армандо вчасно помітив ті моторошні ультрамаринові погляди, то нізащо не пустив би візитерів. Але громилу (як і багатьох інших до нього в Сан-Хосе, Санта-Розі, Мачуці, Сан-Бартоло і навіть у Сан-Педро) ввела в оману невинна дитяча зовнішність.

— Чортзна-що… — він відступив з хідника. — Заходьте.

Жебрак і його мовчазні супутники прослизнули в хатину Макаки.

Джеймі, склавши руки на пузці, незворушно дивився у вікно.

— Доброго здоров’я, Джеймі, — опинившись на веранді, вклонився обірванець.

— І тобі не кашляти, Мігелю, — Джеймі відклав кульок з насінням. — Кого це ти мені привів?

— Це…

— Ти тільки поглянь, Армандо! — перебив його Макака, вилупивши нижню губу. — Малі ґрінгос! Та ще й близнята! Дай угадаю: шпінгалети хочуть працювати на татка, еге ж?

— Не зовсім, Джеймі.

Раптом сталось щось таке, що примусило Джеймі й Армандо напружитись. Один з синьооких двійнят грубо штурхонув Мігеля у спину. Затим пальці малого замелькали в повітрі — він щось переказував мовою знаків.

— Шефе, ці двоє хочуть у вас дещо купити, — видатний мудрак насилу вичавлював з себе слова.

— Фак, вони що — німі?

— Ага.

— Ти певен?

— Цілком. Обидва шкети знають мову жестів. Правда, якогось дідька американську.

— Нахабні, як чорти. Як ти терпиш таке ставлення з боку цих сопляків?

— Я… е… ну… Джеймі, ти не розумієш, вони…

Макака знову недослухав. Реготнув і відсунувся від вікна.

— Оце прикол! Ти таке бачив, Армандо? Скільки живу, ще такого не зустрічав.

Проте Армандо, розгледівши ядуче-сині очі з кривавими підтьоками, занепокоївся. Синьоокі неповнолітні глухонімі близнюки, що спілкуються американською мовою жестів, посеред пустелі — дивина та й годі. На відміну від боса, йому було не до жартів. Головоріз підійшов і став по праву руку від Макаки, шкодуючи, що вікна відчинені. За верандою починався кам’янистий пляж, кудою можна підібратися під самісінький будинок. Кілька секунд тому Армандо здалося, наче звідти долинув слабкий перестук зрушеного каміння.

— То що їм потрібно, злидню?

Хлопчик — цього разу без поспіху — склав пальцями кілька фігур.

— А… аль… альдо… — повторював за ним жебрак. — Альдостерон.

— Що? — Джеймі збентежився.

— Альдостерон.

— Що це таке?

— Я не знаю, Джеймі…

— Як, чорт забирай, ти можеш прочитати з жестів слово, яке сам ніколи не чув?

— Він показав по буквах. У мові жестів, якщо немає спеціального знаку, можна будь-яке слово зібрати з окремих літер.

Карлик замислився, від розумової натуги аж ніздрями заворушив.

— Це, мабуть, наркотик якийсь, так? Чи я помиляюсь? — і покосився на Армандо. Здоровило знизав плечима. — Що б то не було, в мене немає і ніколи не було альдостерону. Перекажи цим молодим джентльменам, що я не можу їм нічим допомогти.

Лівий близнюк труснув патлами і зробив кілька рвучких рухів кистями.

— Цеє… він… е-е-е… каже, що ти… — Мігель глитнув слину, тягнучи час; злидар гарячково вишукував яке-небудь інше слово, але нічого путнього на думку не спадало. — Каже, що ти… ну-у-у, ти повинен дістати його для них.

Повинен? — звів брову Макака, ставши схожим на шимпанзе.

— Це не я сказав. Прости мені, Джеймі. Пробач! Це — він!

Джеймі нюхом учув підставу. Поки що його забавляла ця історія, але щось було не так. Запахло смаленим. По-перше, він ще ніколи не бачив Мігеля таким переляканим. А по-друге, поведінка білобрисих приблуд не могла не дивувати. Звичайні хлопчики не можуть так поводитися, звісно, якщо вони не божевільні або… якщо за ними хтось не стоїть. Це точно підступний маневр болівійців! Макака враз пожалкував, що дозволив їм зайти.

— Якого дідька ти привів їх до мене додому?! — визвірився Джеймі.

Лівий близнюк грізно, геть не по дитячому звів докупи брови, зблиснув очима і знов показав щось на мигах.

— Не я їх привів! — захникав Мігель. — Пацани самі мене знайшли і приволокли сюди, — він зробив паузу, хапнувши ротом повітря, а тоді щодуху зарепетував: — Джеймі, стережись! Вони злі! Я не знаю, хто вони такі, але вони…

Один з хлопчаків схопив злидаря за пах і нещадно стис, урвавши застережний окрик. Обірванець зігнувся навпіл і заскавчав, як собака.

— Армандо, «гармату»! — прогорлав Макака.

Широкоплечий посіпака кинувся до столу, розчахнув одну з шухляд і витягнув звідти загорнутий у замшу велетенський револьвер. То був «Smith&Wesson.375» із забороненими законом розривними кулями, більш відомий, як «Magnum». Пістолет миттєво опинився в руках у Джеймі. Коротун провів пальцем по товстенному хромованому стволу і направив зброю на лівого близнюка.

— Відпусти злидня, — наказ вийшов зайвим, оскільки юнак й так полишив Мігеля в спокої і тепер уважно й холоднокровно спостерігав за карликом. Через той погляд Джеймі стало ще більше не по собі. Він вперше натрапив на істоту, яка, будучи на мушці «Маґнума», зберігала б такий спокій. Та злість зрештою взяла гору над зачудуванням.

Мавпоголовий неквапно поводив револьвером зліва направо, описуючи у повітрі дугу. Щоразу коли цівка напливала на лівого хлопчика, Мігель, що стояв поруч, зіщулювався і починав трястися. Пацан же навіть не кліпав повіками.

— Хлопчики скажуть мені, хто їх сюди прислав?.. — бандит зметикнув, що, можливо, вони не чують його. Насправді хлопці добре його чули, от тільки не розуміли іспанської. — Мігелю, досить триматись за мошонку. Перекладай.

Жебрак поспішно виконав сурдопереклад амсленом. Ніхто з білошкірих близнят не відреагував.

— Чому вони мовчать, коли я ставлю питання?! Вони тебе не зрозуміли, злидню?

— Вони все розуміють, — сипав словами Мігель, — вони чують, тільки не говорять.

Пігмей перевів погляд на хлопців.

— Як ви знайшли мене? — в голосі Макаки прохопились перші загострені й пискливі нотки. Сторонньому вони здалися б сміховинними. Проте і Армандо, і волоцюга підібралися, чудово знаючи, що таїться за тим писклявим тоном. — Ви працюєте на болівійців? Хто видав адресу мого лігва? Відповідайте, бо… — Джеймі знов-таки по-мавпячому відкопилив верхню губу і крізь міцно стиснуті зуби злостиво втягнув повітря.

Мігель тремтячими руками перекладав. Близнюки німували.

Гротескність та незрима таємничість ситуації лоскотали нерви. «Глухонімі білошкірі двійнята та напівмертвий від страху жебрак. Як у кіно!» — тішився Джеймі. Його підігрівала приємна важкість «Маґнума». Макака відчував ошалілу насолоду, що межувала з екстазом, стискаючи руками елегантну сіру рукоять, ловлячи зіницями відблиски відполірованого шестидюймового ствола та масивного барабана.

Джеймі обожнював свою «гармату». Він узагалі не розумів, як можна користуватися автоматичними пістолетами, коли є револьвери? Револьвер дивовижно надійний: у стані повної готовності в ньому не зведено жодної пружини, цебто він може лежати роками, чекаючи колотнечі, а потім миттєво вистрелити. З револьвера можна пальнути після осічки, просто повторно натиснувши спусковий гачок (у пістолетах доводиться відводити затвор і видаляти з патронника кулю, що не спрацювала). Револьверу не потрібен запобіжник — достатньо не зводити курок, і тоді у випадку неочікуваного падіння, удару тощо, пострілу не відбудеться. Відстріляні гільзи лишаються в барабані револьвера, а не вилітають автоматично. Відповідно, вони, по-перше, не можуть потрапити в стрільця, як це часто буває при використанні пістолетів, а по-друге, не залишаються на місці стрільби, тим самим роблячи безплідними спроби точної ідентифікації зброї. Так, у револьверів є недолік — тільки шість набоїв у барабані. Але реальне життя — це не кіно, думав Джеймі Макака. На відміну від фільмів, у ньому майже не трапляється ситуацій, які не можна вирішити шістьма влучними пострілами.

Зрештою правий близнюк, ставши впівоберта до Мігеля, щось показав на мигах. Жебрак ще сильніше зблід.

— Що він каже? — дзявкнув коротун.

— В-в-він г-говорить, — затинаючись, скавулів волоцюга, — що, к-крім аль… аль… альдостерону, їм-м ще п-потрібні п-п-протигази… — Тут білобрисий знову скрутив щось пальцями. — …І цеє… аж… аж… тридцять д-дев’ять ш… ш… штук.

Низькорослий мафіозі отетерів від такого нахабства. Це було занадто.

— Шановні! — пискливо і в той же час по-театральному піднесено прорік Джеймі; Армандо зрозумів, що хлопці зараз помруть. — Ви мене задовбали. Ви без запрошення вриваєтесь у мою господу, просите якісь такі наркотики, про які я навіть не чув, на моїх очах чавите яйця моєму другові і відмовляєтесь відповідати на запитання. Ну куди це годиться?!

Після цих слів Джеймі Макака, плавно зметнувши вгору «Smith&Wesson», вистрілив, цілячись у груди правого хлопчака. Юнак трохи смикнувся, неначе злякався звуку від пострілу. Ніхто з чоловіків того не спостеріг. Та навіть якби хтось і зауважив той рвучкий порух, то нізащо не здогадався б, що замурзаний пацан ледь відвів ліву руку вбік і вигнув управо тулуб спеціально для того, щоб пропустити кулю, яка летіла акурат йому в серце. Замість розшматувати юнацькі груди, куля вилетіла крізь дальнє вікно і втонула у нічній пітьмі.

Сизий димок порохових газів розвіявся. Білошкірий шкет стримів на місці, незворушно втупившись у пігмея. Джеймі перевів погляд на підлогу, шукаючи плями крові, чекаючи, що пацан от-от притишено рохне і звалиться. Але крові не було. Малий стояв, як стовп, і Джеймі втямив, що промахнувся.

Макака скривився. Коротка волохата рука випрямилась на всю довжину, скерувавши хромоване дуло на голову близнюка, одне око заплющилось, і револьвер оглушливо бахнув удруге… Цього разу хлопчик смикнувся сильніше, на частки секунди притуливши голову до плеча. Так наче щось боляче кольнуло у нього в шиї. А тоді випростався і завмер.

— Por que co~no?[75] — верескнув мафіозі.

Не згинаючи руки, Джеймі перевів револьвер ліворуч і вистрелив у другого близнюка. Результат виявився таким самим: хлопчак лишився цілим та неушкодженим.

На кілька секунд запала мовчанка, і тільки Мігель тихцем пхинькав, прощаючись із життям. Макака неспокійно йорзав на кріслі, вирячивши зжовклі очі і трохи висолопивши від здивування язика. Пігмей виглядав потішно, геть як ошукана якимось штукарем циркова мавпочка, через що Армандо не зміг стриматися і куцо посміхнувся. Та посмішка стала останньою в його житті.

Несподівано Джеймі порснув скрипучим воронячим сміхом.

— Бляха, чуваки, я розкумекав: ви мене розігруєте! Ха-ха-ха! — реготав коротун. — Це твоя ідея, чортяко? — він звів револьвер на Армандо. — Два близнюки-ґрінго — ото кльово видумав! Типу, демони з пустелі, ага? Круто, чорт забирай!.. Але холості набої? Коли ти встиг, аміґо? — жерло «гармати» дивилося точно в око жилавого бандита.

Армандо відкрив рота, розуміючи, що треба щось швиденько говорити, бо… Та було вже пізно. Все ще продовжуючи підсміюватись, карлик натис на курок.

Гахнув постріл. Маленького Джеймі від носа до пупка забризкало теплою кров’ю. Пігмей, неабияк здивувавшись, верескливо лайнувся:

— Que mierda…[76]

З такої відстані розривна куля .375 калібру[77] не просто проробила гарненьку дірочку в черепку. Вона знесла Армандо три чверті голови, залишивши лиш вуха та шматок нижньої щелепи.

Тіло, котре так брутально позбавили мізків, метельнуло руками, немов промовляючи: «Ну отак, блін, завжди», і заточилось назад, глухо стукнувшись об підлогу веранди.

— Та що ж це за день такий, га? — трохи зблід Макака, здивовано зазирнувши в дуло револьвера. Він не переймався прикрим інцидентом зі своїм товаришем. Таке трапляється… Пігмея більше проймало те, що кулі з його «Маґнума» якимось містичним чином оминули малолітніх нахаб.

Тим часом близнюк, що стояв праворуч від Джеймі, повторив свої знаки.

— Джеймі, я благаю, — забелькотів злидар, — не вбивай мене, але цей курдупель настійливо просить передати тобі, що їм потрібні протигази.

Опустивши револьвер, маленький чилієць отетеріло глипав на хлопчиків. Карлик не відав, як пояснити ганебний факт, що він тричі промазав з віддалі щонайбільше чотирьох метрів, але страху не відчував. Поволі все його єство затоплювала жовчна лють. Він скочив на короткі ноги і, виставивши «Маґнум» перед собою, посунув на близнюків.

— Надумали показувати мені фокуси, малята? — зашипів Макака. — А що ви робитимете, коли я засуну кому-небудь з вас цей файний пістоль глибоко в рота і тоді натисну курок? Га?

Коли Джеймі підійшов упритиск до правого хлопчика, з обох боків від нього зринули дві тіні й пролунало характерне клацання. Бандит спершу повернув голову наліво, швидко зрозумівши, що зазирає прямісінько у ствол помпової рушниці з калібром аж ніяк не меншим за його ніздрі. Потім зиркнув праворуч, побачивши таку саму картину. Мігель заголосив і впав на коліна, вдарившись лобом об підлогу.

І тут все тіло маленького Джеймі просякнув панічний страх. Зовсім не через те, що його взяли на мушку. Для нього це не вперше. Навколо коротуна стояло четверо абсолютно однакових істот, двоє з яких тримали в руках дробовики. Злих істот, що прийшли з пустелі… До такого повороту відважний Макака виявився не готовим: теплий тванистий пляцок розплився ззаду по його штанах. То було найлегше і найшвидше випорожнення за останні шість місяців. За інших обставин цей факт безмірно порадував би Джеймі, піднявши йому настрій щонайменше на кілька днів (а то й на цілий тиждень!). Нині ж пігмей не відчув ні радості, ні щасливої полегкості.

— Мігелю… — хрипко покликав коротун. Жебрак, прикривши макітру руками, хникав. — Мігелю! — цього разу голосніше.

— Так, Джеймі? — крізь схлипування обізвався бродяга.

— Я щойно обісрався…

— Перепрошую, шефе.

Макака почервонів і труснув головою, подумавши, що збирався казати інше.

— Ти бачиш те ж саме, що й я? — хутко виправився він. — Мігелю… вони… бляха-муха, вони всі однакові?

— Так, шефе…

Відповіді пігмей не почув. Бот, на якого він направляв смертоносний «Маґнум» вистрибнув убік і вперед, граційно огинаючи ствол револьвера. Опускаючись долі, він врізав бандиту ребром долоні кудись під вухо. Перед носом у Джеймі спалахнули красиві рожеві кружальця, за якими у свідомість влилась заспокійлива темрява…



Вівторок, 18 серпня, 18:58 (UTC –4) Шосе № 23 «Сан-Педро — Калама» 19 км на захід від Сан-Педро | Бот | cледующая глава