home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Вівторок, 4 серпня, 20:14 (UTC –4) Центральна клінічна лікарня Калами


— Це він, — заявив Джей-Ді.

— Точно?

— Так. Жодного сумніву. Я бачив його в пустелі по дорозі від Сан-Педро. Він тоді неадекватно поводився. Не дивно, що пацан втрапив під колеса.

— Він уже тоді був у самих трусах?

— Ага, — кивнув Річардсон.

— Чому ж ти не підібрав його? — Ді’Анно спідлоба зиркнув на товариша.

— Я хотів. Але, кажу ж, він був не при своєму розумі. Розумієш… хлопчак налякав мене… До чортиків налякав.

— Налякав? — вирячився Френк. — Як це, бляха, розуміти?

— Як хочеш, — відмахнувся Джей-Ді. — Я думав, що побачив примару чи демона якогось. Він копіював мене.

Френк Ді’Анно встромив руки в кишені халата. На думку не спадало нічого, що міг би накоїти десятирічний сопляк, щоб переполохати сорокап’ятирічного лікаря. Пацан лежав непритомний, і Ді’Анно (на щастя чи на лихо) не бачив його очей.

Тим часом до австралійця підійшов черговий лікар клініки. Підтягнутий, немолодий чилієць із запалими щоками й орлиним носом. Він приймав потерпілого.

— Ми його трохи обстежили, — доповів він. — Зробили рентген.

— І як? — поцікавився Френк.

— Перелом шести ребер і ключиці, зміщені шийні хребці, величезна тріщина в тазі, але хребет, на щастя, цілий. Малюк втратив багато крові, хоча внутрішніх кровотеч, здається, немає… Є підозра на сильний струс мозку: пацієнт кілька разів приходив до тями, говорити не міг, зовсім не міг, лише хрипів і… — в цей момент очі лікаря забігали, — …шкірився.

— Певно, від болю.

Худорлявий чилієць зам’явся.

— Не думаю… Як на мене, то… від злості…

— Це все?

— Наразі так.

— Хлоп ще легко відбувся, — зауважив Ді’Анно.

Джей-Ді Річардсон стояв, склавши руки на грудях, поруч з товаришем і не зводив очей з вікна, крізь яке можна бачити частину реанімації.

— Так. Шкет хоч і молодий, зате доладно скроєний. М’язи, як у дорослого атлета. Інший на його місці від такого удару просто розвалився б на шматки.

— Треба завершити обстеження. Побачимо, що з головою. Може, там кисіль, і наші смикання ні до чого, — пробубнів Френк і повернувся до чергового: — Кровотечу зупинили?

— Досить легко.

— Чудово. Сподіваюсь, томограф готовий?

— Так, містере Ді’Анно. Якраз сьогодні після обіду завершили налаштування.

— Заодно й перевіримо техніку. Аміґо, скажи сестричкам, нехай готують пацієнта і запускають обладнання.

Чилієць кивнув і пошурував в ординаторську.

За півхвилини операційне ліжко з непритомним хлопцем викотили з палати і повезли до кімнати з МРТ. Австралієць та новозеландець ще раз оглянули рельєфне тіло, поки ліжко котили повз них. Кілька невеликих синців, неглибокі рани та подряпини — і більше нічого. Після того, як малого обмили, він анітрохи не скидався на людину, яка потрапила під колеса вантажівки.

— Що ти про це думаєш? — тихо спитав Джей-Ді.

— Як не дивно, після зіткнення з «Mercedes’ом» хлоп’я виглядає краще за «Mercedes», — мляво посміхнувся Ді’Анно.

— Я не про те, — Річардсон не був налаштований на жарти. — Що цей малий робив у пустелі?

У кімнаті з МРТ загорілося світло. Двері палати стояли відчиненими: по стіні коридору та підлозі ковзали розмиті тіні — медперсонал вкладав хлопчика в апарат.

Френк знизав плечима.

— Не знаю… Може, відбився від групи туристів.

— Які туристи, старий? Це Атакама! Ти вважаєш Сан-Педро підходящим місцем для сімейного відпочинку? Сюди навіть досвідчені мандрівники не завжди добираються!

— Не знаю… — повторив австралієць.

З палати чулися спокійні голоси. Пролунало клацання, після якого почалось розмірене гудіння — томограф запрацював. Річардсон і Ді’Анно рушили в напрямку напівпрочинених дверей.

— Ти повідомив поліцію? — не вгавав Джей-Ді. — Його, напевно, хтось шукає.

— Це не моя справа. Чилійці самі розберуться.

— Просто хлопець видається мені дивним. Химерним якимсь.

— Не розумію, що ти знайшов у ньому хи…

В цей момент, коли до дверей лишилося кілька кроків, з кімнати випорснув здушений звук. Вельми незвичайний звук, який Джей-Ді Річардсон запам’ятає, либонь, на все життя. Скидалось на те, наче хтось із чималої висоти (щонайменше три-чотири метри) впустив додолу кавуна. Смугастий з характерним звуком шльопнувся на кахлі, луснув і розлетівся на шматки. От тільки і Річардсон, і Ді’Анно добре знали, що за дверима ніяких кавунів немає.

А проте по-справжньому їх перелякав не сам звук, а те, що його супроводжувало. Спершу на поверсі моргнуло світло. Потому томограф гостро запищав, кілька разів свиснув і почав стихати, аж поки не замовк. Встановилася тиша, наче в могильному склепі.

Лікарі бігом рвонули до палати.

— Що трапилося? — закричав Ді’Анно, з льоту ледь не виваливши двері. — Qu'e pas'o?![10]

— No lo s'e… No lo s'e, se~nor…[11] — бубнів чилійський доктор.

Більшу частину палати займав бочкоподібний томограф. Річардсону апарат нагадав діжку для збору дощової води, яку він бачив у монастирях Метеори[12] під час минулорічної поїздки до Греції. Зовнішня поверхня перевернутої набік «бочки» була матовою, кольору какао з молоком. У верхній частині витикався прямокутний вентиляційний канал, що тягнувся вгору і зникав у стелі. Посередині торцевої поверхні зяяв круглий отвір з гладкими краями, з вигляду наче замалий для тіла людини. Внутрішня поверхня отвору була глянсуватою, по краях оранжевою, всередині — стерильно-білою. Перед отвором стояло нешироке ложе, з якого пацієнта «подавали» в апарат. Усередину машинерії від головного пульта управління тягнулось безліч трубок та дротів. Усе виглядало модерно та сучасно.

Коли лікарі-іноземці заскочили до палати, хлопчик виїздив із черева МРТ. Наразі виднілись лише його ноги. Ніби нічого незвичайного, хоча… Краєм ока Річардсон помітив блідо-рожеву в’язку рідину, що скапувала на підлогу з лівого торця «бочки».

За секунду хлопець повністю вийшов з отвору. Одна з медсестер, не видавши ні звуку, зомліла: гепнулась на підлогу, неприродно задерши голову і розкинувши руки врізнобіч. Інша завищала і, прошмигнувши повз лікарів, вилетіла з палати. Її істеричний вереск, мов сирена, ще довго линув з коридору. Френк Ді’Анно зробився сірим, мов висушена на сонці пустельна земля. Було з чого: у хлопчика зникла голова. Щезла без сліду. Із закривавленого обрубка на місці шиї безперервно сочилася кров.

— Де голова? — ревнув Ді’Анно, так наче якась із медсестер сховала її під полою халата. Попервах австралієць виглядав по-дитячому сконфуженим, мов герой диснеївського мультфільму, котрого підступні лиходії обвели круг пальця завдяки чорній магії. — Де вона?

Френк зігнувся навпіл над тілом і зазирнув усередину томографа. Голови не було.

— Бля! — заверещав він. — Куди поділась його голова?!!

Черговий лікар-чилієць, аж жовтий на лиці, зробив непевний крок уперед:

— Я не знаю, сеньйоре. Ми просто поклали хлопця всередину і запустили апарат… Все згідно з інструкціями. А далі цей хлопок і…

— Що ви мені розказуєте?! — вискнув австралієць. — Ідіоти! Це томограф, а не гільйотина!!! Що ви зробили з пацієнтом?

— Ми нічого не робили! — пожовтілий чилієць теж перейшов на крик. — Я лиш увімкнув машину…

Френк схопився за голову і, важко стогнучи, обіперся на апарат.

— Що ти про це думаєш, старий?

Новозеландець хотів підтримати колегу, але в голові крутилась одна-єдина дурнувата фраза: «Старий, я ще в житті не бачив більш паскудних результатів магніто-резонансного обстеження». Джей-Ді зметикнув, що зараз, мабуть, краще промовчати.

Річардсон зазирнув досередини апарата. Стінки були чистими, лиш у глибині білого пластикового тунелю, де раніше лежала голова, панелі були забризкані мізками. Впереміш з волоссям та кров’ю. Внизу валялась схожа на підкову штуковина.

— По-моєму, там лежить його щелепа. Нижня, — кардіохірург висунувся назад. — І… е-е-е… шийні хребці… якщо я не помиляюсь.

Френк Ді’Анно підхопився.

— Кретини! Кляті безмозкі латинос! — горлопанив він. — Таке буває, старий… таке може статись, якщо в камері знаходився метал… який-небудь металевий предмет у… Можливо, слуховий апарат чи… я не знаю, ще щось…

Відштовхнувши Річардсона, Ді’Анно поліз в апарат. Він звивався, пихтів, штовхав ногами обезголовлене тіло, зрештою зник у трубі томографа. Півтори хвилини звідтіль не долинало ні звуку. Австралієць вибрався назад набагато спокійніший, але спантеличений. І, наче вампір після фуршету, з ніг до голови вимазаний кров’ю.

— Ну що? — спитав новозеландець.

— Нічого, — прохрипів Френк. — Там є все, що й має бути: подрібнені кістки черепа, зуби, кусні обличчя, мізки, волосся і кров. Але жодного шматка металу… Жодної механічної подряпини на панелях… Це якась чортівня, Джей-Ді, і я геть нічого не шурупаю…

Черговий лікар перемістився, ставши таким чином, щоб перекривати вихід з палати.

— Містере Ді’Анно, ви мусите лишатися в кімнаті до прибуття поліції, — холодно обізвався він. — А вас, містере Річардсон, я попросив би не втручатися.

Джей-Ді не сперечався. Він позадкував, переводячи погляд з обезголовленого хлопця на свого колегу і назад.

— Тримайся, старий, — кинув він на прощання і вийшов у коридор.



Вівторок, 4 серпня, 19:38 (UTC –4) Калама, Чилі | Бот | cледующая глава