home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню




Середа, 19 серпня, 10:47 (UTC –4) Околиці селища Сан-Педро-де-Атакама


За два кілометри на південь від Сан-Педро Ріно та Джеро вибралися на шосе, що вело навпростець до поселення. Проїхали ще півкілометра, коли Хедхантер звів руку, наказуючи зупинитись.

— Тш-ш-ш… — ґевал приклав палець до губів; гереро заглушив мотор і прислухався. — Чому так тихо?

— Це пустеля, босе, — знизав плечима Джеро. — Тут завжди так.

— До біса пустелю, — нахмурився Ріно, — ми за кілометр від села. Чому нічого не чути? Має ж бути хоч хтось: який-небудь телепень, що преться до Місканті подивитися на дурнуватих фламінго, хто-небудь із місцевих, хто простує на закупи до Калами, абощо.

Джеро без поспіху обвів очима горизонт. Вдалині у сріблястому мареві мріли перші, незграбні й кривобокі, притрушені піском хатки Сан-Педро. Далеко з правого боку пнулись у небо згаслі андійські вулкани. Як не вдивлявся, африканець не відшукав жодного рухомого об’єкта. Пустеля наче задерев’яніла.

— Не знаю.

«Це погане передчуття, — заспокоював себе Ріно. — Джеро має рацію: це Атакама, а не Манхеттен в обідню пору». Попри це, тривога залишилась, а бажання заходити в селище меншало, висковзувало з грудей, неначе вино, що витікає крізь діряве днище з дубової бочки.

Бот

Сан-Педро-де-Атакама. На задньому плані — вулкан Ліканкабур

Ріно стояв, нахиливши байк і впершись ногою в асфальт. Джеро не рухався, чекаючи, що вирішить бос. Повернувши голову, Хедхантер побачив, що гереро посміхається.

— Що такого смішного, телепню?!

— Та дивлюсь і думаю: ми з тобою, Ріно, як два ковбої. Рушниці в чохлах, під гепами залізні коні, а попереду — спустошене поселення. Хей-хоу! Два сраних ковбої ХХІ століття!

— Не патякай зайвого, дурбило, — південноафриканець відмахнувся, а потім завів мотоцикл і рушив уперед.

…Вдруге вони зупинились без жодної команди. Завмерли якраз на в’їзді у Сан-Педро. Джеро витяг дробовик із чохла, прикріпленого ззаду до мотоцикла, і гарячково пересмикнув затвор, пославши кулю у патронник.

Присілок складався з сотні безсистемно розташованих хатин з товстими глиняними стінами та маленькими вікнами, що не пускали всередину жар. Де-не-де на вітрі лопотіли розтягнуті на палях простирадла — вони захищали подвір’я від пустельного пилу. Основної вулиці, типової для більшості південноамериканських поселень, у Сан-Педро не було. Вона нібито починалась біля в’їзду, але майже відразу губилась у плетиві стежок і неохайних будівель, що напирали одна на одну.

Ріно та Джеро знаходились на відстані п’ятдесяти кроків від перших хижок. Навіть з такої віддалі було зрозуміло, що халупчини порожні. З одного подвір’я визирав здоровенний пікап «Ford Ranger». Четверо дверей розчинені навстіж, всередині — нікого. Трохи далі посеред ґрунтовки, перегороджуючи шлях в глиб села, стояла вантажівка. Чималий водовоз — спалений дотла. Корпус обвуглився настільки, що годі було визначити оригінальний колір. На дорозі валялись шматки одягу, взуття, уламки дощок, розбите скло.

— Ти мав рацію, — прохрипів Джеро. — Ті вилупки таки пішли «на контакт».

— Умгу, — безпристрасно підтакнув Ріно. Йому не вперше доводилося лицезріти вщент спустілі селища. Хедхантер був у Руанді у 1994-му в самий розпал кривавої бійні[80]. — Це їхніх рук робота. Глянь туди.

Хедхантер піднявся над сидінням і вказав на сколочену землю біля одного з обійсть.

— Сліди? — чорношкірий прослідкував за вказаним напрямом і попервах нічого не побачив. За мить він розрізнив чіткий відбиток дитячої ступні. — То може бути слід когось із місцевих, — спробував несміливо заперечити, — якогось чилійського пацана.

— Ти хочеш сказати, що хлопчаки з Сан-Педро гасають по пустелі без взуття?

Джеро нічого не відповів, ще більше насупившись.

— Ходімо поглянемо, що там.

— Де? — гереро відчув, як вздовж хребта майнуло огидне тремтіння, наче по спині пробігся пацюк.

— Бляха, на Марсі! У присілку, звісно.

— Я не думаю, що це розумно, Ріно.

— Не сци, Джеро. Селище порожнє. Вантажівка згасла давно. Крім того, ми мусимо.

— Ти ж сам казав, що «малюкам» конче потрібна вода. А раптом вони лишили когось охороняти водокачку чи щось таке? І… і що значить «ми мусимо»?

Хедхантер на хвильку завагався. Він думав про таке. Однак інтуїція підказувала, що боти мусять триматися разом і не сидітимуть у Сан-Педро.

— Що там шукати? — вторив далі Джеро. — І так усе зрозуміло: вишкребки прийшли по воду, перебили людей і пошурували назад у свій барліг.

— Я так не думаю, Джеро, — заперечив Ріно. — Тут щось не так…

— Що ти маєш на увазі?

Ґевал невиразно смикнув плечима, зліз із мотоцикла і, роззираючись, витяг дробовика.

— Пішли.

— Ми граємося з вогнем, — Джеро скорився, побрівши за південноафриканцем.

Вони швидко проминули спалений водовоз і опинились у центрі селища. Поряд височіла найвідоміша атракція Сан-Педро — біла іспанська церква XVII століття.

Повсюди проступали сліди боротьби. Чимало будівель зяяли розтрощеними шибками. На доріжках між порожніх халуп застрягло кільканадцять джипів. Більшість із розчиненими дверцятами, деякі — з розбитим лобовим склом. Ріно не здивувався, коли виявив, що в усіх без винятку автомобілів ключі запалення лишились на місцях. Складалося враження, наче селяни намагались поспішно втекти, але їх в останній момент повитягали з кабін.

Де-не-де на стінах траплялися плями засохлої крові.

Чимало слідів присипало піском. Пісок також намело крізь прочинені двері покинутих хатин. Намело досить глибоко. Хай що трапилося у Сан-Педро, відбулось усе щонайменше два дні тому.

Ріно зазирнув до церковки, потім заскочив до туристичного офісу — одноповерхової саманової хижки, де всім охочим пропонувались карти Атаками, пройшовся по витоптаному майданчику, що правив ринком. Завів один з покинутих автомобілів, переконавшись, що він справний і в баку є пальне. Великих руйнувань не було, хоча порожні будинки та безлюдні вулиці викликали хвилювання і неприємну сверблячку під шкірою.

Чорношкірий не відходив від боса. Джеро не був боягузом. Навіть більше — вдома він вважався сміливцем. Проте там, у Намібії чи Анголі, все було просто: з одного боку кудлаті чорні хлопці з автоматами АК-47, з іншого боку — такі ж самі парубки з американськими автоматичними гвинтівками М-16. Не потрібно напружуватися, щоб розгадати, що в тих головах коїться. А тут, маючи добрячий арсенал вогнепальної зброї, вони нічого не могли вдіяти зі зграйкою шмаркачів, у яких до недавнього часу були пращі, каміння та рогатки. У найманця серце спинялось, коли він думав про те, що буде тепер, коли у ботів є рушниці.

— Ріно, — хрипко прошепотів Джеро, — що тут могло статися? Де всі?

Хедхантер мовчав, похмуро зиркаючи навкруги.

— Босе, — не вгавав гереро, — я думаю, треба забиратися, поки ми не вступили в лайно, від якого не зможемо відмитися. Якщо боти винищили ціле селище, не варто тут лишатися… Ціле селище… Кілька сотень людей! Повірити не можу, що зграйка сопляків…

— Чуєш? — урвав Ріно. — Ти чуєш цей звук?

Джеро витягнув шию, готовий дременути будь-якої миті. Очі ледь не вилазили з орбіт. Чорні вуха відстовбурчилися, мов у їжака. Незважаючи на посвист вітру та гупання серця, гереро розрізнив рівномірний утробний гул, що доносився з північної частини Сан-Педро.

— Що це?! — чорношкірий ледь не закричав.

— Візьми себе в руки, фелла, — південноафриканець окинув найманця зневажливим поглядом, — це помпа. Людей нема, а насосна станція працює і досі.

— І що це означає?

Ріно заклав дробовик під пахву, витягнув з кишені пачку «Marlboro Gold», витрусив сигарету і закурив.

— А чому ти думаєш, що я маю знати, що це означає? Ходімо подивимось.

Пробравшись навскоси через один з кварталів, чоловіки вийшли до занехаяної станції, що постачала водою більшу частину Сан-Педро. Посеред карликових дерев ховалась цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом. Проіржавілі металеві двері хилиталися відчинені навстіж. Старий навісний замок валявся поряд у піску. Всередині приміщення працював величезний, майже півметра у діаметрі, електродвигун. Вихідний вал двигуна через редуктор з’єднувався з вертикальним гвинтовим насосом[81], що качав воду зі свердловини двохсотметрової глибини. Через відсутність належного догляду механізм проіржавів і жалібно стогнав. Вихідні патрубки помпи протікали (прокладки давно згнили і стерлися), випускаючи дорогоцінну вологу назад у пісок.

Насосна станція через трубопровід качала воду у напірну башту — стару й погризену корозією цистерну на чотирьох металевих опорах, що зависла на висоті дванадцяти метрів над землею. З цистерни вода подавалася мешканцям Сан-Педро.

Коли Ріно та Джеро наблизились, з башти рясною зливою спадала вода. В кількох місцях у днищі цистерни виднілись чималі пробоїни. За два дні пісок набряк вологою, і під опорами зблискували бруднуваті калюжі.

Хедхантер задер голову:

— Боти не знали, як дістатись до води, а тому просто продовбали чи прострелили у ній днище. Ідіоти.

Виходило, що величезний насос працював на повну потужність, висмоктуючи воду з неймовірної глибини, тільки для того, щоб вона тут-таки виливалась назад на пісок.

— Ага… — підтакнув гереро.

Навкруги башти валялись порожні пластикові бутлі, металеві каністри, дерев’яні діжки. Більшість із якимись дефектами — з тріщинами або без ручок, за які їх можна було б нести.

— Вони набирали тут воду. Бачиш? — Ріно копнув ногою один з дірявих бутлів. — Оці не змогли забрати з собою. А потім пішли.

— Угу… Ріно, валимо звідси, я тебе прошу.

— Нє, — здоров’як безтурботно посмоктував сигаретку.

Джеро ледве стримався, щоб не застогнати.

— Ну що таке, босе?

— Вони сюди повернуться, — Ріно востаннє затягнувся і запустив недопалок в одну з калюж. — Скільки б ці засранці не взяли, вода все одно закінчиться. А тому нам треба дещо забацати. Мусиш мені допомогти.

І він повів африканця всередину станції.

Поки Джеро стояв у проході, не наважуючись зайти і постійно озираючись за спину, Хедхантер, орудуючи прикладом «Ремінгтона», позбивав дроти, що живили двигун. Мотор рохнув і спинився. Гудіння швидко затихло. Відтепер тишу порушував лише плескіт водяних цівок, які, спадаючи з дванадцятиметрової висоти, лупили об мокрий пісок. Вода стікатиме ще довго. Можливо, цілий день. Цистерна мала об’єм не менш ніж десять кубічних метрів.

Обдивившись приміщення, Ріно відшукав забруднений мастилом гайковий ключ. Вручив його африканцю:

Бот

«Всередині приміщення працював величезний, майже півметра у діаметрі, електродвигун. Вихідний вал двигуна через редуктор з’єднувався з вертикальним гвинтовим насосом…»

— Тримай, — після чого вмостився навколішки перед насосом. — Притримуй ключ на шапці болта, а я лупитиму по ручці прикладом. Вручну ми їх не повідкручуємо.

Молодий гереро, стискаючи в одній руці розвідний ключ, а в іншій «Ремінгтон», переминався з ноги на ногу. Він не розумів, чому його бос панькається з цією машинерією:

— А чому б нам просто не роздовбати вал помпи чи не розстріляти електродвигун? — Джеро хотів будь-що забратись із Сан-Педро: якнайшвидше і якнайдалі.

— Йолопе, — без злості буркнув Ріно, — ти наче ніколи не блукав пустелями у своїй Намібії. Це одне з двох доступних джерел питної води у радіусі ста кілометрів. Хтозна, раптом воно знадобиться нам? Ми просто викрутимо вал і заховаємо його.

Джеро, погоджуючись, зітхнув і взявся до роботи. Обхопив ключем один з болтів, що утримував верхній фланець, після чого Хедхантер, поставивши «Ремінгтон» на запобіжник, кілька разів угатив прикладом по ручці ключа. Різьба заіржавіла, і болти піддавалися важко. Іноді Джеро не втримував ключа, і після удару він відлітав аж на вулицю. Чоловіки мучились хвилин двадцять, перш ніж відкрутили верхню кришку.

Зрештою Хедхантер видобув вкритий слизьким нальотом ротор з корпусу насоса.

— Заховаємо його у церкві, — сказав він.

Взявшись за протилежні кінці довжелезного шнека, чоловіки потягли його до центру селища. Дістались до церкви, занесли важенну деталь досередини і вклали попід дальньою стіною. Насамкінець навалили згори ганчір’я, дощок та різного непотребу.

— От і все, — мовив Хедхантер, витираючи руки об джинси, — тепер у втікачів на одну проблему більше. Можемо йти.

Джеро, ледь не підстрибуючи від нетерплячки, вибіг на вулицю.

— Думаєш, боти не здогадаються, як поставити його назад? — спитав він, швидко крокуючи до виходу з селища.

— Я в цьому певен, — гмикнув Ріно. Вони дійшли до останніх будівель. Мотоцикли стояли на місці. — Якби боти знали, як працює помпа, то не дірявили б цистерну. Набрали б води з трубопроводу. Крім того, — хитро примружившись, додав він, — я перестрахувався, — розкривши долоню, Хедхантер показав африканцю болти, які фіксували кришку насоса.

Забравшись на мотоцикл, Джеро нарешті видихнув і заспокоївся. Навкруги стелився безмежний простір, виключаючи будь-яку можливість засідки. Під ним пружинив добротний байк, а з боків більше не нависали похмурі порожні будівлі.

— Ми легко виявимо лігво, — впевнено відзначив чорношкірий гереро. — У Долині починається глибокий пісок. Боти не могли протягти стільки бутлів, не залишивши слідів.

Ріно пропустив зауваження повз вуха. Всівшись на мотоцикл, він не зводив погляду з Сан-Педро. В очах проступало напруження. М’язи на вилицях перекочувались хвилями. Густо-червоний шрам пульсував і звивався, мов живий. Немов черв’як, що, розплющившись, приліпився до обличчя.

Джеро потемнів, усвідомивши, що його патрону щось не до вподоби. Він добре знав той погляд. І страшенно не любив такий вираз очей. Бо він означав проблеми. Для них обох.

— Про що міркуєш, босе? — тихо спитав гереро. — Щось не так?

— Ти бачив хоч один труп?

Джеро задумався.

— Я… хм… ні.

— І я не бачив, фелла, — Ріно сплюнув. — Жодного. Тобі не здається це дивним?

— Це дивно… — дурнувато повторив африканець. — Справді дивно.

— От я і думаю, Джеро, куди вони, в дідька, поділи стільки мертвяків?..



Середа, 19 серпня, 09:40 (UTC –4) 22°54’27’’ пд. ш. 68°27’35’’ зх. д. Пустеля Атакама | Бот | Середа, 19 серпня, 10:11 (UTC –4) «EN-2», другий інженерний корпус