home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


VIII

ЧУЖИНЦІ ПРО МОСКВИНІВ

Москвини ще не є людьми.

J. Michelet

Світ уважав і ще вважає Московську імперію за велику силу. Цей міт був протягом всієї історії і донині є головним московським козирем в їхній міжнародній дипломатичній грі. Самі москвини ліпше, як будь–хто, розуміють фальшивість того козиря і тому дуже пильнують, щоб тої фальшивости не відкрив світ; щоб світ не дізнався ані самого Москвина, яким він є в дійсності, ані про способи, якими збудував і зберігає від розпаду свою імперію. Цього москвини пильнували протягом всієї своєї історії. Теперішня «залізна заслона» не є винаходом московської большевицької партії: вона існує вже 600 років, а червоні москвини її лише удосконалили. В. Ключєвскій пише, в XVI–XVII ст. московський уряд не дозволяв москвинам виїздити за кордон, а втечу карав смертю та конфіскатою майна. «В договорі з Владиславом 17.VIII.1610 (при виборі його на московський трон) москвини викреслили пункт, яким дозволяється московським людям виїздити за кордон. А за кожним чужинцем в Московщині слідкував таємний аґент» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Чимало чужинців, повернувшись додому, списали свої вражіння і видали книжками. Ті книжки були для москвинів такі принижуючі та політично шкідливі, що московський уряд всіма способами нищив їх, напр., в 1591 р. вимагав від англійського уряду конфіскати книжки Де Флетчера, а по відмові сам скуповував і палив їх. У 1707 р. так само вимагав від австрійського уряду знищити книжку Ю. Корба, а по відмові скуповував і нищив. У 1800 р. підкупили москвини друкаря і зфальшували книжку К. де Рульєра, але Наполеон вчасно довідався про те, і наказав знищити зфальшований, а надрукувати первісний. У 1833 р. москвини сконфіскували і спалили всі татарські книжки і документи в Криму. В 1868 р. москвини скуповували і палили книжку К. Деламара, в якій на мапі слов’янських народів Україна була показана, як окрема країна від Карпат по Кавказ. Єкатєріна II дала 25000 рублів хабара французькому письменникові Ф. Вольтерові, щоб він написав історію Московщини в бажаному їй дусі. Тепер москвини не шкодують мільйони рублів на підкупство чужоземних письменників. Так само Нікалай I не шкодував рублів на це саме в 1845 р., щоб унешкодпивити вплив книжки А. де Кюстіна. Аж до першої світової війни кілька паризьких часописів діставали стало тисячі франків хабара від московського уряду. Про московські рублі нашим москвофілам в Галичині кожний з нас знає. Пьотр І аж до далекої Еспанії посилав своїх агентів відшукувати шкідлливі москвинам книжки, документи, мапи. Московські агенти дісталися навіть до Ватиканської бібліотеки. Московський аристократ князь А. Волконскій — запеклий православний і запеклий ворог України — перейшов на католицизм і тепер пильнує у Ватикані інтереси Московської імперії (див. Енцикліку папи Пія XII «До російського народу»). За часів останньої війни москвини повикрадали з закордонних бібліотек сотки шкідливих їм книжок, зокрема, викрали всі наші наукові (термінологічні) словники, що їх була видала Українська Академія Наук за часів т. зв. українізації в 1923–33 рр.

Отже, від XV ст. донині без перерви московські уряди бояться правдивих інформацій про дійсного москвина та його імперії та не шкодують величезних грошей на поширення в світі бажаних уявлень про московський нарід, про його культуру в світі, засипають ним усі більші бібліотеки та університети своїми книжками, та книжками, написаними підкупленими чужими. Прочитавши каталог цих книжок, побачите, що 90% їх — це книжки на тему могутности і сили (матеріяльної і культурної) московської нації. Звичайно москвини, як і завжди, не вагаються в тих книжках фальшувати навіть відомі чужинцям факти.

Чому така паніка? Чому така патологічна манія супроти чужоземних «шпіонав». Сильний не боїться показати себе таким, яким він є в дійсності. Америка сама запрошує до себе чужинців, щоб вони подивилися власними очима на Америку, і американці радо показують чужинцям все, що ті хочуть бачити. Жодна держава в світі ніколи не закривала і не закриває своїх кордонів для туристів. Чимало держав навіть протегують, полегшують приїзд до них закордонних туристів, запрошують самі чужинецьких журналістів, політиків, мистців та інших приїхати, подивитися, вивчити їхню країну. І самозрозуміло, й не думають слідкувати за чужинцями в їхній країні, як це робили і роблять москвини від XV ст. донині. До Італії щороку приїздить кілька мільйонів туристів; сотки тисяч приїздять до Англії, Німеччини, Америки. Чому ж єдині москвини ось уже 500 років бояться пускати до себе чужинців, а коли і пустять, то слідкують за кожним їхнім кроком? Відповідь ясна. Бояться, щоб світ не дізнався правду — про те, що т. зв. сила, могутність московської імперії і московської нації є MIT, є БЛЕФ, є БРЕХНЯ. Бояться, що світ пізнає цю правду.

Зрештою, і самі москвини не вірять в свою силу (матеріяльну і духову). Найліпшим доказом того є сучасна їхня шалена реклама в СССР вищости всього московського. Щодня в кожній формі, в кожній місцевості, на всіх мовах СССР в пресі, радіо, театрах, школах намагаються москвини піддержати в собі віру в свою силу і, навпаки, вбити віру немосквинів в їхню (немосквинів) силу. Переборщення тої реклами кидається в вічі навіть сторонньому чужинцеві. Щось є зле з тою «силою», коли треба витрачати таку величезну кількість енергії та грошей на її рекламу. Наша пропаганда, замість дати наукову аналізу причин московської самореклами, лише кпить з неї, не розуміючи, що за нею криється один з найбільших наших аргументів проти Московщини.

Поширений серед чужинців (включно з українцями) міт про мілітарну і культурну силу москвинів — це, хоч і непевна, велика московська сила. Зруйнувати цей міт — це зруйнувати «шосту колону», с. т. москвофільство чужинців і наше рідне. Тому свідоцтва чужинців про Московщину за всі століття московської історії набирають для нас великої ваги. Цих свідоцтв можна назбирати кілька великих книжок. Цього ми ще не зробили, не розуміючи, що вони заважили б багато в нашій боротьбі з Московщиною. З великої кількости свідоцтв чужинців про Московщину наведемо тут лише кілька. Почнемо з божка москвинів (і наших їх прихвостнів) — Карла Маркса.

Москвини видали повну збірку писань К. Маркса в 29–ти томах. Але, як і завжди, пошахраїли навіть свого божка: в тому «повному виданні» не помістили писань К. Маркса про москвинів. Напр., не помістили його есею «Enthulungen uber die Geschichte der Diplomatie des 18 Jahrhunderts», що був надрукований в «Free Press», London, y 1856 році, a пізніше, в 1889 p., перевиданий брошурою донькою К. Маркса Елеонорою Акелінґ. А в тій праці К. Маркс пише: «В кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Московщини. Треба тільки змінити низку імен та дат, і буде ясно, як день, що поміж політикою Івана III і теперішньою Росією існує не лише подібність, але й тотожність». Далі К. Маркс з великим презирством таврує ту політику і пише:

«Політика Івана І була політикою Івана III, Петра І і сучасної Росії. Лише Пьотр І політику попередників усунути обмеження могутности підніс до політики — осягнути безмежну могутність. Московщина зроджена і вихована в огидній і жалюгідній школі монгольського рабства. Сильною вона стала лише тому, що в майстерності рабства стала віртуозом. Навіть і тоді, коли Московщина стала незалежною, вона і далі не кинула традиційної ролі раба. Пьотр І поєднав політичну хитрість монгольського раба з амбіцією монгольського володаря, що йому Джингіс–Хан заповів здобути світ».

Трохи раніше (в 1853 р.) К. Маркс писав таке: «Життєві інтереси зроблять Великобританію найповажнішим і невгнутим противником московських завойовників та їхніх експансивних планів. Можна припускати, що ця величезна і роздута потуга буде спинена в свому поході після того, коли вона вже зайшла так далеко на шляху до світового панування. На Албанському побережжі вона вже стоїть в самому серці Адріятики. Виглядає, що пізніше кордони Московщини протягнуться від Данциґу, а може, Штетина до Трієсту. А оскільки завоювання йде за завоюванням, анексія за анексією, можна вважати за певне, що завоювання Московщиною Туреччини буде лише вступом до завоювання Угорщини, Пруссії і Галичини та остаточним здійсненням Панслов’янської імперії. Припинення московських завойовницьких планів є наказом години. В цьому йдуть рука в руку інтереси світової демократії й Англії.

Як же не назвати К. Маркса пророком? Пророкував подібно і Наполеон, пишучи: «Свобода матиме на цей нарід (московський. — П. Ш.) вплив міцного вина на людину, що до нього не звикла. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою стане на чолі незадоволених, коли той нарід почне революцію — мені бракує виразів висловити вам те, що прийде. Москвини — це варвари, що не мають батьківщини. Мою пам’ять пошанують тоді, коли ті північні варвари заволодіють Европою» («Letres»). Те саме писав і польський король Зиґмунд II Август до бритійської королеви Єлисавети І в 1569 році: «Московія є ворогом усякої свободи. І вона з кожним днем зростає на силі. Ми знаємо, що Ваша Величність цілком несвідомі бездіяльности того ворога, його сил і тиранії, з якою він управляє і панує над своїми підданими. Тому ми, що знаємо його і розуміємо його плани ліпше, ніж інші суверени, бо ж є його сусідом, бажаємо перестерегти Вас та інших християнських суверенів не жертвувати Вашої гідности, Вашої свободи, Вашого власного та Ваших підданих життя, а змагатися до поборення цього жорстокого і варварського народу».

Попереджував Европу і намагався зорганізувати європейську коаліцію проти Московщини і наш гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Тепер Европа платить за свою глухоту і сліпоту.

Німець Г. фон Штаден був на московській службі («апрічніком») і, повернувшись додому, детально описав (у 1575 р.) тодішню апрічніну. Його свідчень не наводимо, бо тодішня апрічніна — це фотографічно точна, аж до дрібниць, копія сучасної апрічніни НКВД, яку кожен з нас знає.

Антиохійський патріярх Макарій III був у Москві в 1654–56 pp. З ним був його секретар Павло Алепський, який записав свої вражіння в «Деннику мандрівника». Його опис московського життя XVII ст. — це опис теперішнього життя в СССР аж до подробиць. Між іншим, він пише: «Дякую Тобі, Боже, що ми знову в Країні козаків (в Україні. — П. Ш.), бо ж протягом тих двох років, що ми їх прожили в Московщині, наші серця були замкнені на колодку, наш розум стиснений, придушений. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи вільнішим, хіба ті люди, що там виросли; чужинець почувається там, як у тюрмі. Там ми забули, що таке радість та сміх. За кожним нашим кроком слідкували. Натомість Козацька країна була для нас наче б нашим рідним краєм; її мешканці справді були нашими приятелями, наче б рідними» (А. Алепскій. «Путєшєствіє Антіохійского патріарха Макарія в Россію»). А скільки–то людей різних націй 300 років пізніше дякували Богові, перейшовши кордон СССР!

Французький посол Ґ. Ланной, що подорожував по Московщині й Україні, пише, що в Московщині жінок продають на базарах, як худобу (G. Lannoy. «Voyages et Ambasades», 1840). Цьому можна легко повірити, бо ж самі знаємо, що далеко пізніше москвини продавали кріпаків, як худобу. Пригадаймо Т. Шевченкове… «продаєм або у карти програєм людей…».

Вчений хорват Ю. Крижаніч, переконаний москвофіл, поїхав у 1559 р. до Москви пропагувати свою ідею єдиної слов’янської держави на чолі з московським царем. Повернувшись додому по 15 роках, він написав книжку, в якій пише, що москвини розумом тупі і забобонні, примітивні в торгівлі і рільництві, брудні в хатній господарці; посуд ніколи не миють; в хаті можна задихнутися від смороду і втратити половину крови від блощиць. Пише, що всі москвини є безпросвітні п’яниці, включно з жінками, брехуни, ошуканці, підступні, жорстокі; страшенно ледачі і без примусу не зроблять нічого навіть для себе самих. Якщо хтось їм не покаже, то самі не можуть видумати нічого. Торгівці не знають примітивної арифметики. Хабарництво і сваволя начальників неймовірна і загальна — від найвищих вельмож до найнижчого урядовця. Священики малограмотні і такі ж некультурні, як і мужики. Книжок в Московщині ніхто не має (приватно). Навіть турки чи татари є культурніші за москвинів. Так пише хорват–москвофіл (за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»).

Англійський посол Д. Флетчер, що жив в Московщині в 1588 році написав книжку «Of the Russe Common Wealth» (1591). Кожна сторінка його книжки малює жахливий образ московського життя. Виписувати цитати з неї — це переписати її всю. Зреферуємо її коротко. Він пише, що в Московщині все є приватною власністю царя, включно з людьми. Цар відбирає від своїх підданих майно і життя, коли лиш забажає і без пояснення. Губернатори провінцій не дістають усталеної державної платні, а на своє утримання самі збирають з місцевого населення. А що кожний москвин має ненаситну жадобу багатства, то губернатори деруть з населення, скільки можуть. Заскаржити його нема як, бо він є і суддя. Коли губернатор чи інший урядовець награбує досить майна, тоді цар наказує зрубати йому голову, ніби за зловживання, але награбованого не повертає пошкодованим, а кладе у свою кишеню. Є у москвинів ще інший спосіб «законного» грабунку. Вони мають закон, за яким половину майна державного злочинця одержує той, хто викаже владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім виказу, не вимагається. Охочих дістати половину маєтку ніколи не бракувало. Коли бракує проступків, то їх видумують («прішивают» за сучасною термінологією в СССР. — П. Ш.). Арештують людину, а за ціну звільнення вимагають, щоб вона посвідчила проти небажаної урядові людини. Москвини охоче це роблять, бо здібність брехати є у кожного з них в крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. Цей спосіб є поплатніший для уряду, бо не треба давати половини майна жертви. Всюди серед найвищих і найнижчих панує неймовірне пияцтво, безсоромне хабарництво, загальна дика розпуста, виказ, підлабузництво нижчих перед вищими, і пиха вищих над нижчими. Ошуканство на кожному кроці, крадежі державного і приватного майна — щоденне явище. Страшний бруд всюди, навіть в аристократичних домах, з мільйонами тарганів та блощиць, на що ніхто і уваги не звертає. Інакшого життя москвини не знають і не вірять, що є інакше в інших країнах, навпаки — переконані, що у них ліпше, як будь–де. Не вірять, бо уряд не дозволяє нікому виїздити за кордон, тримає кордон щільно замкнений, а за спробу нелегально виїхати, карає смертю і конфіскатою майна, і то не лише винного в тому, але й його найближчої рідні» (G. Fletcher. «Of the Russe Common Wealth»). Як бачимо, аналогія з сучасним життям в СССР вражаюча. Свого часу московський уряд вимагав від англійського уряду знищення цієї книжки. Пізніше, аж в 1848 p., професор Московського університету українець О. Бодянський якимсь чудом видав цю книжку у перекладі на московську мову. За це його позбавили катедри і покарали.

Посол Леопольда І А. Мейерберґ у своїх «Оповіданнях» (1654 р.) пише: «Балачки московської аристократії низько простацькі, гидкі для культурної людини. Головна тема їхніх балачок та гумору — це очорнювання інших, плітки та обмови і примітивне хвальство. Брехати москвини вміють з неймовірною безсоромністю та нахабством: ані трохи не почервоніють, коли зловите їх на брехні. Московські міністри вживають всіх можливих і неможливих способів, щоб обдурити, представити за ніби дійсний факт, думаючи тим скрити свої наміри в переговорах з чужинцями (те саме в СССР. — П. Ш.). Московські торгівці та ремісники фантастично нечесні; злодіїв та шахраїв повно на кожному кроці, і вони ходять безкарно» (A. Meyerberg. «Relazione», 1661).

Свідчення Д. Флетчера повторює слово в слово 100 років пізніше австрійський посол Н. Корб. Він пише: «Вся московська нація є в рабстві; всі і кожний без різниці стану, включно з міністрами, є рабами. Найвищі вельможі підписують свій лист до царя «твій холоп і раб… Івашка, Петрушка і т. п.»; якщо підпише Іван, Пьотр, то стратить своє життя. Москвини переконані, що ціла їхня країна з усіма багатствами і всіми людьми є приватна власність царя. І він має божеське право робити, що захоче і з маєтками, і з людьми. Ці люди необтесані, грубі, без найменших моральних засад. Пристойної поведінки не хочуть учитися від чужинців. Ця нація, народжена в рабстві, стає скаженою при найменшому проблиску волі. Покірні, коли загнуздані і в ярмі, вони самі визнаюсь себе за рабів царя. Вони визнають, що їхній цар має всі права на їхнє майно, на їхнє тіло і життя. Цю міру вони прикладають і до інших народів. Чужинцям, що опинилися в Московщині, москвини накидають ярмо, що його самі носять, і вимагають від чужинців бути такими ж рабами, як і вони. Якщо чужинець пробує втекти з Московщини, то, спіймавши, вони карають його як «бєґлава», с. т. раба, що втік від власника. Члени вищої верстви, хоч і самі раби, на нижчих від себе дивляться з величезною пихою, поводяться з ними, як з рабами. Не маючи найменшої культури, вони ошуканство вважають за верх мудрости. В брехні вони не мають меж ані найменшого сорому. Основи людських звичайних чеснот є такі чужі москвинам, що у них сама підлість вважається за високу чесноту. Ця нація має таку нелюбов, ненависть до свободи, що протестують проти свободи і всіх благ, що свобода приносить. Москвини так звикли до свого рабства, що ледве чи коритимуться доброму і мудрому монархові, який обмежився б властивими йому функціями і не втручався б у приватне життя підданих на кожному їх кроці. На приятелювання і приязнь москвини дивляться виключно з погляду користи для себе. Московські солдати мають звичку жорстоко і з власної волі бити ув’язнених, знущатися з них і всякими способами катувати. Серед москвинів завжди і всюди можна знайти за гроші фальшивих свідків. За пару рублів Москвин складе фальшиву присягу на св. хресті і Євангелії. Навіть у турків нема такого гидкого і добровільного самопониження перед вищими і такої жорстокости перед безборонними» (J. G. Korb. «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris», 1701). Пізніше навіть самі москвини писали:

То зємной єдєт бог;

То атєц наш казніть нас ізволіт,

І на уліцє сколька там била талпи:

Ваєводи, баярє, манахі, папи,

Мужикі, старікі і старухі —

Все прєд нім павалілісь на брюхє…

А. Толстой

Данський посол Й. Юст у своїх спогадах (1712 р.) пише: «Хоч тепер москвини намагаються мавпувати культурні нації, і хоч вони і переодягнись у французькі шати, і хоч виглядають назовні ніби цивілізованішими, як раніш, але кожний з них залишився і понині тим, чим він був, — варваром і рабом. Коли москвини сваряться, то навіть аристократи плюють один одному в обличя і прозивають «вор», «машеннік» (злодій, шахрай). На офіційному святкуванні, що його робив цар Пьотр, найвищі вельможі понапивалися, як свині, горлали щосили, свистали, звертали, плювали один на одного, лаялись найогиднішими словами і т. п. так, що присутні чужоземні дипломати мусили втікати за першої можливости. У стосунках з москвинами єдино помагає тверда мова: мусите вживати грубої, гострої, простацької мови, тоді вони піддадуться; коли ж говорите до них ввічливо — нічого не дістанете. Всі і все обкладено величезними податками. Суд можна легко купити, навіть найвищий, заплативши канцлерові А. Мєншикову 20–30 тисяч рублів, з яких цар бере свою пайку» (J. Just. «Memoires», 1712).

Англійський дипломат Г. Малмсбурі пише в 1778 p., що підлесливість та плазування перед вищими вкупі з пихою до нижчих є властиві всім москвинам. їхні забави, їхні доми всередині і кількість слуг мають чисто азіятський характер, хоч вони і намагаються наподоблюватися європейцям.

Французький історик J. Michelet (1798–1874) писав: «Московщина, використовуючи європейські ідеї і свободи, поширює замішання в Европі. Вона напала на Польщу, ніби обороняючи селян від гноблення їх польською шляхтою. Напала на Туреччину, ніби обороняючи політичну і релігійну свободу балканських слов’ян. Своєю пропагандою Московщина руйнує духові і моральні основи у кожного народу, що став її жертвою. Московська пропаганда каже нам сьогодні: «Я — справжнє християнство», а завтра скаже: «Я — справжній соціялізм» (це сказано понад сто років тому. — П. Ш.). Москвини збудували свою імперію на сліпій, дикій вірі в своє післанництво, не звертаючи жодної уваги на жертви, навіть своїх людей. Передумовою свого успіху вони вважають цілковите знищення особистости і знівечення всього духового життя. Якщо ми допустимо Московщину до участи в європейських справах, то тим впустимо в Европу розклад і колотнечу». Чи й Мішле був пророк, чи знав москвинів і вмів логічно думати?

Вмів логічно думати і член французького Конвенту Буасі Д’Англя. Він сказав на засіданні Конвенту в 1795 році: «Вже 60 років минуло, як Московщина поневолила Україну, Кавказ, підбила Грузію, Крим, поділила Польщу. Кажуть, що Московська імперія це — велетень на глиняних ногах, що корупція роз’їдає її, що рабство позбавляє її всякої енергії, що, поширюючись, вона тим самим сама готує собі кінець, що кожне її нове завоювання — це крок до її катастрофи. Погоджуюсь з усім тим. Але чи ця потвора не знищить нас скорше, ніж сама загине? Подумайте про це. Час минає. Московська орда готується. По раз другий рушить на Европу Аттила, і ми загинемо, якщо своєчасно не зупинимо ту азійську навалу». Це було сказано понад 150 років тому.

Англійський професор Е. Кларк пише: «В подорожі по Московщині повставали великі труднощі для нас завдяки нашій неувазі до московських порядків та звичаїв. Підписуючи «подорожню», с. т. формуляр на поштові коні, чужинцям рекомендується додавати до своїх імен якийсь високий титул. Без цього москвини дивляться на вас, як на такого ж раба, як і вони самі, і тому ви наражаєтесь на образу, здирство і запізнення. Ця обережність настільки важлива, що досвідчені подорожні додають до своїх імен найфантастичніші титули, напр., герцог, барон, генерал, інспектор, професор тощо. В цьому є така велика потреба, що перед нашим виїздом з Москви один високий урядовець запевняв, що ми матимем багато перешкод в дорозі, бо хочемо подорожувати скромним іменем громадян Англії без титулів. І справді, ми мали більш ніж досить причин пожалувати, що не послухали тої поради і не додали ніяких титулів до своїх імен» (Е. D. Clarke. «Travels in Russia», 1816).

Так було в царській імперії. А ось у пролетарській. Французький соціяліст і москвофіл проф. А. Жід на запрошення москвинів подорожував по СССР (перед 2–ю війною). Він пише: «Будучи на Кавказі, я хотів був післати телеграму Й. Сталінові, в якій було речення «Я почуваю потребу післати Вам своє найсердечніше…». Телеграфіст відмовився прийняти цю телеграму, пояснюючи мені, що до И. Сталіна не можна звертатися, кажучи йому просто «Ви», але треба додати щось подібне, як, напр., «великий вождь, ґеніяльний тощо» (A. Gide. «Return de la Russie»).

Чужинці дивуються і не можуть зрозуміти, яким чином соціялістична і пролетарська країна СССР повернула, здавалось би, ненавиджені старі зовнішні ознаки буржуазно–дворянського поневолення — всі оті уніформи, хрести, медалі, ранґи та інші колись «буржуазниє прєдрассудкі». Тепер в СССР носять блискучу уніформу не лише військові та поліцаї, як в інших державах, але носять її також цивільні урядовці, і не лише державні, але й «громадські», як, напр., інженери, учителі, студенти, учні. А головне — на всіх тих уніформах показані кількаразово (щоб не помилитися) РАНҐИ. Американець В. Гвайт, що подорожував по СССР, каже: «В бритійській та американській армії тяжко відрізнити старшину від рядовика: треба зблизька придивлятися відзнакам, в армії СССР старшину можна відрізнити від рядового на віддалі чверть кілометра» (W. L. White. «Report on the Russians»). Портрети московських вождів з цілим іконостасом бляшанок на грудях кожний з нас бачив… «Нічим не оправдана пиха московського аристократа, який часто не вмів читати–писати, від якого смерділо на віддалі півкілометра — часто набирала дитячо–дикунських форм», — писав 250 років тому данець Ю. Юст.

Переконаний монархіст, французький маркіз А. де Кюстін в 1839 році поїхав до Петербургу, де його приймали бенкетами. Прийняв навіть сам імператор Нікалай І і довго з ним розмовляв. Повернувшись до Франції, А. Кюстін написав книжку про москвинів. Москвини і нині скаженіють, коли згадаєте їм про цю книжку. Нікалай І не шкодував грошей французьким авторам, щоб вони написали про москвинів щось протилежне до А. Кюстіна чи бодай негативно скритикували його книжку. Тут зреферуємо з неї скорочено і уривочно дещо лише.

«Від часу, коли я побував в Московщині, я бачу дуже чорне майбутнє Европи. Я думаю, що головним призначенням Московщини є покарати інвазією здрібнілу культуру Европи. Та східна тиранія загрожує нам, і ми впадемо її жертвою, якщо наші (європейські) роздори та несправедливості роблять нас заслуженими такої кари». Кремль — це витвір, безперечно, надлюдської істоти, але істоти злотворної. СЛАВА В РАБСТВІ — це є алегорія Кремля. Це диявольське спорудження цілком надається на мешкання постатей з Апокаліпси. В архітектурі Кремля все має символічне значення. Темні кремлівські церкви з їх вузеньким склепінням нагадують льохи. Це — мальовані в’язниці, а палати кремлівські — це позолочені темниці… Цю твердиню збудував не Іван IV, але він в ній народився, там помер і туди повертається його дух. Кремль — це капище деспотизму — збудували італійські архітекти. Вони будували всюди, але ніде не створили щось подібного до Кремля. Це пророчий дух Івана III збудував палац для тирана — свого онука… На дні душі московського народу дикунська байдужість до святости слова, до щирости почувань, до справедливости закорінена глибоко, як і брехня у всіх його вчинках і поступованнях. Інші нації ненавиділи тиранію, московська ж любить її. Цей нарід вважає покору за найвищу чесноту, тому і зберігає тиранію для своїх нащадків. Де інде Івана IV вважали б за потвору, що її виригнуло пекло, і огида до нього жила б в наступних поколіннях. А у москвинів навпаки: тиранія Івана IV викликала у них подив, пошану і любов до нього. Коли він вмер, то ціла московська нація — включно з дітьми закатованих ним жертв — щиро оплакувала його смерть. (Так само і смерть В. Лєніна. — П. Ш.). Політична слухняність у москвинів є якимось просто релігійним культом. Своїх не обмежених нічим володарів (самадєржцев) вони називають ласкаво, пестливо «батюшка» і вірять у свого «батюшку» далеко більше, як у Бога. Плазуючи біля ніг тирана, із сльозами благають його, щоб він зберіг те, що зненавидів би кожний нарід. Із сльозами і любов’ю заприсягаються коритися його тиранії. Заприсягаються ВСІ: вельможі і жебраки, великі і малі, всі стани — вся нація. Благають, бо передчувають, що безладдя, яке повстане у них без тирана, зруйнує їхню імперію рабів. Направду, цей нарід любить рабство більше, ніж інші народи люблять свободу. Не то свободу, але й навіть звичайну лагідність москвин вважає за слабкість і охоче кориться жорстокості, вважаючи її за силу. Нічого, крім страху, його не обеззброює. Єдиною спонукою їхньої діяльности є страх і користь… В Московщині не існує середини між тираном і рабом. Як не дивно, обидві риси знайдено в кожного з них. Кожний москвин є тиран і раб в одній особі… їхня веселість виглядає гірше за смуток. Вони, як діти чи дикуни, живуть настроями; вранці забувають, що планували зробити вчора, порох та дим, хаос та небуття — це все, що може виникнути в москвина… москвин сполучує скрайню пиху із скрайньою зневірою у власні сили; назовні пиха, а всередині стурбоване рабство. Це я бачив у кожного москвина. Взагалі, у москвина зовнішність є всім, а зовнішність у них найбільш облудна, як будь–де інде. Тому кожного, хто піднесе цю фальшиву маску, москвини вважають своїм найгіршим ворогом. (Слушно! — П. Ш.). Все життя, у всіх його проявах у цій країні (Московщині) є суцільною змовою проти правди. Москвини вважають зрадником кожного, хто не є брехуном; вважають державною зрадою заперечення брехні. Історія країни є власністю царя, і він змінює її, як хоче; він щодня роздає своєму народові історичні правди, оброблені відповідно до вимог того дня (чи не про СССР писав А. Кюстін понад 100 років тому? — П. Ш.). У Троїцькому монастирі, крім безліч прерізного гробацтва, була книгозбірня. На всі мої довгі прохання показати її, я діставав вперту відповідь: «Це заборонено».

Коли я казав москвинам, що їхні ліси зле зберігаються і їм колись забракне палива, то вони сміялися з мене, бо в канцеляріях їхніх міністерств точно записано, скільки кожна губернія має лісу, і той рахунок показує, що їхні ліси безмежні… на папері (Чи ж не совєтське планування врожаїв? — П. Ш.). А. Кюстін прочитав у «Пєтєрбургскіх Вєдамастях» (4.ІІІ.1837) і переповів у своїй книзі, що рязанська селянка виказала владі свого сина, що втік з війська, і за це цар нагородив її срібляним орденом Анни з написом «За пильність». А. Кюстін далі пише: «В серці московського народу повно розхристаної амбіції, яка не знає меж. Така амбіція може затруювати лише рабські московські душі. Московська нація є істотно загарбницька, пожадлива внаслідок злиднів. У рабському упокоренні вона наперед покутує надію поширити тиранське панування на інші нації, яких славу і багатство вона сподівається загарбати. Ця надія розважає її в її ганьбі, і, щоб змити з себе ганьбу рабства, нарід рабів мріє про панування над світом. Москвини обожають не імператора Нікалая І, а пана нації, нації амбітнішої за свого імператора… Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш — через наші роздори — може бути їхня. Московщина розпалює і роздмухує в Европі анархію в надії скористатися зіпсуттям, нею викликаним, для своєї мети: це історія Польщі, розпочата на велику скалю… В Петербурзі казали мені: «Европа вступила на шлях, яким ішла Польща; Европа виснажується через свій порожній лібералізм в той час, коли ми, москвини, стоїмо могутні власне тому, що не маємо ваших європейських свобід. Ми потерпимо в ярмі деспотизму, але колись ми примусимо інших заплатити за наше приниження (рабство)»… Далі пише А. Кюстін таке: «В Московській імперії уряд панує над всім життям, але нічого не животворить. Московські матері мають більше причин оплакувати народження дитини, ніж її смерть… москвини визначаються хіба тим, що вміють мавпувати; їм цілком бракує винахідливости, цілком бракує духа творчости. Це є суспільство імітаторів, а коли людині несила створити свого, лише може мавпувати, то її «творчість» обертається в карикатуру. Москвини не дали нічогісінького до світової скарбниці людського духа. Не дали навіть і ті москвини, яких вони назвали «вєлікімі», бо й ті «великі» лише копіювали європейців. Москвини мавпують лише форми європейської культури, а духа тої культури вони не приймають, бо він є надто чужий їм. Не маючи сили створити щось своє власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно, москвини створили під назвою «русская культура» лише карикатуру культури. Правда, у фальшуванні, у підробці москвини мають великий хист… Навіть релігія у москвинів не є прагненням людської душі. їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і будуть завжди ніким іншим, лиш поліцаями, вбраними в іншу від світських поліцаїв уніформу (напр., священики в СССР. — П. Ш.). Про московську національну гордість — церкву св. Васілія Блаженнава в Москві А. Кюстін каже: «Країна, де подібна будова зветься місцем молитви, не є Европою; це Індія, Персія, Китай, а люди, що йдуть вклонитися Богові до цієї строкатої скрині, не є християнами». Пригадаймо, що цю самісіньку думку висловлює і наш Т. Шевченко. Він записав до свого «щоденника»: «Війшов я до притвору (московської церкви. — П. Ш.) і з перестраху спинився. Мене перестрашило якесь препогане чудо–диво, намальоване на трьохаршинній дошці. Спочатку я думав, що це індійський Ману чи Вішну заблукав до християнського храму… В самому Богослуженні (московському. — П. Ш.) показалося мені щось тибетське чи японське… Сьогодні велике свято в християнськім світі — Петра і Павла, а тут колосальна пиятика з цього приводу» (Т. Шевченко. «Дневнік»). Послухаймо далі А. Кюстіна. Він каже: «Та було б несправедливо винуватити імператора в нещастях москвинів чи в хибах московського уряду. Бо ж сили монарха не вистачило б, якби він захотів людяно керувати своїм нелюдяним народом. Москвини оправдують і схвалюють нелюдяність і злочин, якщо те відповідає інтересам і бажанням їхньої країни. Московщина далеко більш подібна на татарський Сарай, ніж на грецьку Візантію… Я подав дещо з царювання Івана IV тому, що москвини наших днів є такі самісінькі, як і за Івана IV. Щоб належно оцінити європейську свободу, треба пожити в тюрмі, що називається Московщина. Кожний, хто пізнав життя в Московщині, буде задоволений з життя в будь–якій європейській державі, під будь–яким європейським урядом» (Переказано скорочено за: A. L. de Custin. «Journey of Our Times»).

Так! Москвини ті самісінькі за часів Івана IV, за часів А. де Кюстіна і за наших часів. Це підтвердив і лідер московських соціялістів — демократ А. Кєрєнскій в 1950 році, коли він повторив слово в слово святу московську догму, догму всіх часів: часів Івана IV, Пєтра І, Єкатєріни II, Нікалая І, Лєніна: — «Ліпше тиран, ніж розподіл нашої імперії». Цей авторитетний голос московської демократії однодушно підтвердили і щодня підтверджують своєю діяльністю всі московські партії, угруповання, організації: інтернаціоналістичні, соціялістичні, демократичні, наукові, мистецькі, літературні, включно з Московською Церквою. Яким же бездонним ідіотизмом є — на тлі цього — бараняча віра українських демократів: мовляв, московський народ є невинний, мовляв, він також страждає під тиранією царів і большевиків. Як бачимо, навіть сторонній чужинець А. де Кюстін ще 115 років тому бачив і розумів те, чого не бачать і не розуміють наші національні євнухи–кастрати навіть тепер. Чужинці ж і тепер бачать непереривну від часів Івана III тяглість, тотожність московської психіки, культури, політики. Напр., американець В. Бедел–Сміт.

В. Бедел–Сміт був американським амбасадором в СССР. Книжку А. Кюстіна перевидано (англійською мовою) в Америці в 1952 р. Передмову до того видання написав В. Бедел–Сміт. Він пише: «Читаючи книгу А. де Кюстіна, написану в 1843 році про імперію Нікалая І, я думав, що читаю про СССР 1943 року. В такій мірі була їх неймовірна тотожність, хоч розділяє їх час понад сто років» (вільний переклад). В. Бедел–Сміт сам написав книжку про своє амбасадорство в СССР. В ній читаємо: «Основа большевизму є чисто московська. В. Лєнін та Й. Сталін розбудували цю основу (большевицьку) на столітніх традиціях деспотичного самодержавства московських царів. Совєтська політика — це подружжя старого московського імперіялізму з молодою комуністичною ідеологією. А фактично большевизм є цілком тотожній з московством» (вільний переклад за: W. Bedell–Smith. «Му Three Years in Moscow»).

Те саме пише колишній комуніст американський проф. В. Чемберлен: «Чим довше жив я в СССР (а він жив там 15 років, знає московську мову й історію. — П. Ш.), тим більше мене вражало те, з якою великою силою стара царська адміністративна теорія і практика вдержалася в СССР. Численними нитками, паралелями, часом дивними, часом смішними, часом зловіщими зв’язана автократія царів з автократією совєтською. Я переконаний, що можна далеко більше і ліпше пізнати дух і реальне життя СССР, простудіювавши добрий підручник історії Московської імперії, аніж порпатись у промовах совєтських лідерів та їхніх статистичних числах. Найяскравішою ланкою між старою і новою Московщиною є абсолютно новий характер держави з його невіддільними наслідками — цілковитим невизнанням і глумом над правами людини. Короновані автократи минулого і некороновані автократи теперішні вбивали і висилали ненормальну, на погляд європейця, кількість людей. Дух передреволюційних жидівських погромів воскрес у ліквідації «куркулів» (українців. — П. Ш.). Новий націоналізм в СССР є чисто московський. Всі нові ордени і медалі носять імена московських національних героїв. Українські гетьмани, татарські хани, грузинські князі — національні герої немосковських народів підозріло забуті… Коли порівняємо СССР з Московщиною часів Пєтра І, то аналогій знайдемо, як грибів по дощі. Читаючи книжку «Руская фабріка в прошлам і настаящєм» М. Туган–Барановского, я із здивуванням знайшов там цілу купу конкретних проблем, що їх намагався рішити Пьотр І тоді, і ті самісінькі проблеми намагається вирішити Й. Сталін тепер. У XVIII ст. Пьотр прикріплював до фабрик робітників на 10 років. Й. Сталін прикріплює на ціле життя. Товари, що їх виробляли московські фабрики XVIII ст. були дуже дорогі і дуже поганої якости. Тепер те саме. Щоб поліпшити якість товарів, тоді рубали голови директорам фабрик. Тепер їх розстрілюють. Пьотр будував за державні гроші фабрики і віддавав їх багатим людям — на догідних умовах сплати їх — не питаючи їх згоди; навіть накидав силою («А буде волею не похотят, то неволею»). Ясна річ, така фабрика оберталась у державну установу. Тепер в СССР ВСІ фабрики є державні установи. Вдержати чужинецького фахівця тоді можна було лише великою платнею, бо чужинці не могли витримати дикунства та бюрократизму московського життя. Точнісінько так і тепер в СССР. Тоді чужинці мусили жити відокремлено від москвинів (в «нємєцкай слабадє»). Тепер в СССР вони живуть у ще гіршому відокремленні. Тоді за чужинцями постійно слідкувала поліція. Тепер за кожним чужинцем в СССР йде тінь агента ГПУ. В договорі Д. Рузвелта про визнання СССР є пункт про право американців мати свого священика в Москві. Абсолютно ідентичний пункт є в договорі Московщини з Німеччиною у XVIII ст. Тепер чужинецькі амбасади примушені урядом СССР купувати харчі не за совєтські рублі, а за валюту. Те саме було і 200 років тому. За царів «ґнілой Запад» був улюбленим кличем т. зв. «слов’янофілів». Цей самісінький клич посилено втлумачують у голови московської молоді тепер. Месіянізм передреволюційної Московщини — III Рим знайшов свою нову форму в III Інтернаціоналі. За Петра І і його попередників Московська держава робила внутрішні позики, яких ніколи не повертала і за які ніколи не платила процентів. Так само і в СССР. Саме тоді, коли совєтський уряд заборонив чужинецьким кореспондентам відвідувати голодові райони, я прочитав біографію Б. Годунова і здивувався, читаючи такий заступ: «Б. Годунов думав, що можна побороти чутки про голод мовчанкою. Він думав, що можна заховати аж надто очевидну правду офіційними запереченнями. Найбільше він боявся, щоб не дізналися про катастрофу за кордоном. Для того він організував «багаті» походи перед вікнами чужих амбасад в Москві. В 1603 році було заборонено по містах виходити на вулицю в лахміттях. Балачки з чужинцями також були заборонені, щоб хто–небудь не «прабалталса», с. т. не сказав про голод. Цей уступ з історії подій в 1603 році може бути слово в слово описом подій 1933 року. Московські державні урядовці тікали за кордон в 1664 р. (Г. Катошихін), а також тікали і в 1929 р. (Г. Бєсєдовскій), і обидва написали книжки про жах і маразм московського життя і політики… У 30–х роках XIX століття московський уряд засудив заочно на каторгу проф. В. Печеріна за те, що він не хотів повернутися з–за кордону до Московщини. Тепер уряд СССР засудив за те саме і на ту саму кару сотні нових печеріних. Син канцлера В. Ордин–Нащокіна втік у 1660 р. до Ґданська, щоб там учитися. Тоді, як і тепер в СССР, вся родина відповідала за переступ кожного свого члена. Канцлер В. Ордин–Нащокін мав бути покараний на смерть, цар Алексей відклав кару на якийсь час, наказавши батькові привести на «родіну» сина живого чи мертвого. Тисячі людей в СССР загубили своє життя виключно тому, що члени їх родин втікли на еміграцію за кордон. Цар Іван IV (1530–1584) не дозволив виїхати за кордон московці, яка одружилася з данським послом у Москві. У листі до данського короля Іван IV мотивував: «В нашому царстві нема звичаю віддавати вільних людей у рабство. Ця жінка є уроджена московка, і тому ми не можемо віддати її в рабство до Данії». Найпалкіша фантазія не може уявити собі такого цинізму володаря держави, в якій не було ані одної–однісінької вільної людини. За часів останньої війни до Москви приїхало чимало англійських, американських та інших фахівців. Деякі з них поженилися з московками. Уряд СССР не дозволив виїхати за кордон тим жінкам разом з чоловіками, мотивуючи тим самим, що і Іван IV, лише в інших виразах. Заборонив, незважаючись на те, що стосунки між СССР і Заходом були найбільш приятельські і москвини дуже потребували допомоги від західних держав.

Таких аналогій можна наводити без кінця і краю, з тою лише різницею, що совєтський уряд тисячократно побільшив, поширив, удосконалив примітивні методи царського уряду. Відповідно до того і збільшилася кількість жертв. Напр., царська цензура була чисто негативна і не зачіпала авторів, що писали на теми неполітичні. За царів ніхто не примушував письменників співати дитирамби царській політичній чи економічній системі, а тих письменників, які писали монархічну пропаганду, ніхто не читав. Тепер же в СССР не лише заборонена критика, але й вимагається від письменників славословити совєтське життя і прославляти совєтських лідерів. Інакше дістане ім’я «врага народа» з усіма з того виникаючими наслідками. Московський спосіб вирішення соціяльних проблем є в повній гармонії з національними рисами вдачі Москвина. Цілковитий брак почуття міри, повна неґація прав і життя індивіда є також в повній гармонії з їхнім історичним минулим, яке тримає під своїм непереможним впливом і сучасну Московщину». «На москвинів цілком не мали впливу три великі культурні рухи в Европі: Ренесанс, Реформація і Велика Французька революція. До XIX ст. москвини не мали ніяких культурних осягнень ані в літературі, ані в мистецтві. Також не мали і в науці та філософії здобутку, хоч би приблизно рівного осягненням європейців. Не мали москвини своїх ані Данте XIV ст., ані Шекспіра XV ст., ані Волтера XVIII ст. Не зачіпили Московщину і великі релігійні рухи Заходу. Москвини не мали навіть натяку на щось подібне, як Тома Аквінський, Іґнатій Лойола, Блез Паскаль, Мартін Лютер, Жан Кальвін чи Іван Гус. Навіть в XIX ст., в добу великого інтелектуального пробудження і розквіту культури в Московщині, московські революційні теоретики не цікавилися проблемами охорони громадянина від зловживань влади, але обговорювали виключно проблему, як ужити державну владу для перебудови суспільства на колективістичне. Цей факт говорить дуже багато» (Подано скорочено за: W. Н. Chamberlin. «Russia’s Iron Age» і «Russian Enigma»). Інші американські й англійські професори, як, напр., М. Номад, І. Борнам, Ф. Войт, Г. Кон та ін. повторюють, що сказав В. Чемберлен, тому з їх писань наводимо лише малі уривки. І. Борнам пише: «Тепер московський націоналізм в СССР далеко перевищив націоналізм царської Московщини. Нема ніякого розходження поміж большевицькою ідеологією й їхньою тиранією та агресією, бо ж властиво завданням їхньої ідеології є виправдати і закрити ту тиранію й агресію. Псевдоінтернаціоналізм московських большевиків — що час від часу демонструється III Інтернаціоналом — є ніщо інше, як поширення московського націоналізму на світову скалю. їхній «інтернаціоналізм» належить до тої самої категорії, що й гітлерівська «п’ята колона» чи бритійська «Інтеліджент сервіс» (J. Bomham. «The Managerial Revolution»). Він у своїй іншій книжці («Containment or Liberation») ґрунтовно доказав тезу (українську), що лише наступ на москвинів, а не замирення з ними врятує світ. Московські «протибольшевицькі» емігранти подбали, щоб ця книжка не була дуже поширена в Америці.

Розумів московську душу й американець Ф. Войт, який каже: «Нелюдяність К. Марксової науки надзвичайно добре пасувала, підходила до глибокого варварства москвинів. Марксівський месіянізм знайшов найглибший і найширший відгук саме в країні месіянської віри — в Московщині. Марксове безбожництво найсильніше притягнуло до себе саме московський нарід, який завжди був готовий перейти до цинічного глуму над релігією. Сама ароганція Марксових догм, яку В. Лєнін підніс до ментального деспотизму, полегшила марксизмові опанувати душу московського народу, народу, що мав вроджений нахил і до скрайнього насильства, і до скрайнього рабства… СССР не лише не зреволюціонізував цілого світу, але, навпаки, сам став контрреволюційною силою. Всюди, де лиш революція починала осягати успіхів (у Німеччині, в Австрії, в Мексиці) відразу та революція ставала предметом руйнуючої, ворожої акції Московщини. Провідників тих революцій Москва проголошує угодовцями, зрадниками пролетаріяту, лакеями буржуазії, соціяльними фашистами і т. п. Нема найменшого сумніву, що коли москвини матимуть досить мілітарної сили, вони пробуватимуть завоювати весь світ, починаючи від встановлення (збройною інтервенцією) лялькових держав у всіх країнах, що межують з Московщиною» (скорочено за: F. A. Voigt. «Unto Ceasar»). Це було написано в 1938 році. Пророцтво чи здібність логічно думати, виходячи з правдивого знання правдивого Москвина та історії його імперії?

Вміє логічно думати і німецький професор Е. Раншофен–Вертгаймер, коли пише: «Комуністичний Інтернаціонал в Москві, ніби допомагаючи революційним рухам у світі, в дійсності лише пішов слідами царя Александра І. Змінилася лише назва: раніш називався монархізм, а тепер комунізм. Та не змінилася мета — накинути свою московську ідеологію, а з нею і свій московський соціяльний устрій всьому світові» (за E. Ranschofen–Vertheimer. «Victory Is Not Enough»).

Добре розумів душу Москвина і другий німець О. Шпенглер, пишучи: «Большевицьке царство не є державою в європейському розумінні. Воно складається, як Кипчак (монгольська держава), з пануючої Орди, що зветься комуністичною партією, з всемогучим Ханом та послушної їм безправної маси рабів. Там, в СССР, панує татарський абсолютизм і безоглядно морально брудний, жорстокий, з мордами, як буденним методом управління, з можливістю появи нового Джинґіс–хана, що загорне Азію й Европу. Москвини в своїм світогляді і в своїх почуваннях лишилися і донині, як і північний китаєць, манджур чи туркмен, — кочовиками, номадами. Для Москвина його батьківщиною не є його село, а широкі простори «матушкі Расєї». Душа Москвина жене його до вічних і безцільних мандрівок. Чи є в СССР люди, які дійсно вірять у комуністичний ідеал і на нього поважно вважають? Чи не є він лиш засобом для наступу на зненавиджений немосковський світ? Коли одного дня — з міркувань державно–політичної доцільности — буде викинена на смітник комуністична фразеологія, тоді нічого в основі СССР не зміниться» (О. Spengler. «Jahre der Entscheidung»).

Отже, бачимо, що сторонні чужинці — включно з москвофілами — одноголосно стверджують, що сучасна московська національна, т. зв. «большевицька», партія нічогісінько нового не створила і не завела, лише точно, до дрібниць точно, наслідує своїх царів. Усе життя в СССР — економічне, соціяльне, культурне і духове — це точна копія життя Московщини за часів Івана IV, Петра І, Єкатєріни II, Нікалая І. Точна копія не лише в змісті, але навіть і в формі. Змінили тільки термінологію та поширили московський маразм на всіх немосковських землях. Відповідно збільшилася і кількість жертв.

Спроби хоч трохи європеїзувати москвинів тягнулися дуже коротко — лише від 1855 р. до 1917 р., — і ті спроби закінчилися, як ми самі бачимо і як стверджують чужинці, повним фіяском.

Термін «революція» означає знищення старого ладу і створення нового. Москвини ж у жовтні 1917 року зробили якраз навпаки: знищили те нове, що почало розвиватися з 1855 року, а повернули старе, освячене столітніми традиціями, царське. Проречистим символом того акту було перенесення столиці з «вікна в Европу» — Петербургу до старої національної Москви, до Кремля, де живе дух Івана IV донині. Цей дух Івана IV Лютого керує і сучасними резидентами Кремля. Коротко, т. зв. «актябрьская рєвалюция» була не революцією, а цілком навпаки — була КОНТРреволюцією. Це влучно висловив наш поет:

Ця філософія російська

Здається надто не нова:

Русь — Рим, христолюбиве військо,

Синод, нагайка, Петербург

Та хижий світ сибірських пург.

А втім, масштаб поширивсь значно —

З «асвабаждєнія славян»

Наги Смердяков вже мріє смачно

Про «пралєтарії всех стран».

Не «щіт», не «крест» і не «праліви»,

Тепер вже планетарний план —

Одеського босяцтва зливи

Перехлюпнуть за океан.

Відомо ж: пуп землі в Тамбові,

Святі всі «русскімі» були,

Злучили Маркса з Соловйовим,

Леонтьєвим переплели.

Є. Маланюк

Нарешті виникає преважке питання: чи ті нелюди, москвини, стануть колись людьми, чи ні?

Відповідь на це питання дає біологія, точніше, генетика. Вона відповідає: Ні. Чому? Про це говоримо в XI розділі, а тут лише скажемо, що людина успадковує не лише фізичні, але й духові прикмети батьків. Які саме прикмети має Москвин, ми щойно сказали. Та й без генетики ми знаємо (бо ж на власній шкірі випробували), що сучасні москвини повністю успадкували ВСІ прикмети своїх предків, про яких ми навели тут свідчення чужинців.

Звідси і практичні вказівки для нашої політики. Вказівки, що їх коротко можна висловити так: всяке наше зближення до Москвина — економічне, культурне, політичне — неминуче закінчиться новим СССР, Отже, ЛИШЕ ПОВНА ТОТАЛЬНА ІЗОЛЯЦІЯ УКРАЇНИ ВІД МОСКОВЩИНИ І ЦІЛКОВИТЕ ЗНИЩЕННЯ В НИХ САМИХ УСЬОГО, ЩО ХОЧ ТРОХИ СМЕРДИТЬ МОСКВИНОМ, СТВОРИТЬ І ЗАКРІПИТЬ УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ.





VII МОСКВИНИ І НІМЦІ | Українець і Москвин: дві протилежності | IX СПРОБИ ЦИВІЛІЗУВАТИ МОСКВИНА