home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


XXI

УКРАЇНСЬКА БОСФОРСЬКА ДЕРЖАВА


«Українські землі, від кам’яної доби починаючи, були тереном великих торговельних шляхів і різнородних культурних впливів. Порти в гирлах українських рік і на побережжі Чорного моря існували вже за доби неоліту (III–є тисячоліття до Р. X.) і більш–менш на тих самих місцях, що і в I–му тисячолітті до Р. X.» (Ю. Ґотьє. «Жєлєзний вєк в Васточнай Європє»). Наш археолог Б. Формаківський відкрив на території Ольвії аж дванадцять археологічних нашарувань. Це значить, що Ольвію заснували не грецькі колоністи в І–ім тисячолітті до Р. X., але місцеве населення тисячу років раніше. Ті праруси були добрими моряками і рибалками; з незапам’ятних часів вони плавали попри ВСІ береги Чорного моря; торгували в портах північного, східного, південного і західного берегів, про що свідчать безліч археологічних знахідок в тих портах та писання старовинних письменників. Сефан Візантійський переказує легенду, за якою місто Пантикапею заклав король колхів Aites. Про колхів оповідається в грецькій легенді про аргонавтів. Ця ж легенда згадує і про великий порт Laestrygons (Балаклава). Це значить, що і ці міста заклали місцеві праруси задовго до приходу грецьких колоністів. Арабські історики згадують про велике місто Карх (в наших літописах — Корчево).

Ще перед заснуванням своїх колоній на нашій Чорноморщині греки з південного берега Чорного моря — зі своїх колоній в Малій Азії привозили на наше Чорномор’я велику кількість різного роду виробів з міді, заліза, золота, срібла, дорогі тканини та інші товари і вимінювали в наших портах на збіжжя, рибу, мед, віск, шкіри, футра, дерево та інші продукти Праукраїни. Отже, нема нічого дивного, що археологи знаходять по всій Україні — особливо на Чорноморщині та Кубанщині — в могилах бронзової доби силу силенну предметів з месопотамських, єгипетських та інших культурних тоді країв. Напр., Майкопська могила (на Кубанщині) переповнена ними. Така велика торгівля, цілком природно, привела до оселювання грецьких купців у наших портах на стало і до закладення торговельних станиць по всій Україні. Аж на далекій Лубенщині знаходимо тепер руїни їхніх осель і храмів (жодної не знайдено в Московщині). Так із первісних праруських портів виросли великі напівгрецькі торговельні міста: Херсонес (біля Севастополя), Ольвія (в гирлі Буга), Ніконіон (в лимані Дністра), Тира (тепер Білгород–Дністровський), Судак, Теодосія, Пантикапея (Керч), Фанагорія (Тамань), Горгіпія (Анапа), Каркінітес (Євпаторія), Неафія, Танаїс (в гирлі Дону), Німфея, Діоскурія, Кіммеріон, Кітея, Акра, Тиритака, Діа Мірмікія, Партенія, Кіпа, Патреон, Корокондама, Гармонаса, Архілеон, Апаїуріон та інші. Теодосія перед приходом греків називалася Ардавда, а перезвав її на Теодосію босфорський король Лейкон на честь своєї сестри Теодосії. Всі ці наші порти мали сталі, тісні торговельні та культурні зв’язки з усіма гелленськими чи згелленізованими портами Чорного моря на всіх його берегах, як, напр., Синоп, Трапезунд, Істр, Аполонія, Тирас, Одесос, Меземурія, Томі, Фазис, Діослуріянда, Халкедон, Гераклея, Керкіті та з іншими.

Ці міста, в свою чергу, були тісно зв’язані торговельно і культурно з Єгиптом, Месопотамією, Ассирією, Персією, Індією, с. т. з усіма тогочасними осередками найвищої тоді культури і цивілізації. Таким чином, здобутки всього тодішнього цивілізованого світу розливалися широкою рікою через наші Чорноморські порти по ВСІЙ Праукраїні. Самозрозуміло, що найбільше тих здобутків бачимо в наших чорноморських портах–містах. Тисячі археологічних пам’яток і сотки писаних свідчать, що ті міста були надзвичайно багаті і надзвичайно культурні. Вони мали водоводи, каналізацію, бруковані вулиці, великі кам’яні будови, прекрасні мармурові храми, а за містом — садки і виноградники.

Аж до XVIII ст. стояли в Криму ще не зовсім зруйновані рештки храмів неперевершеної краси; стояли ще сотки незруйнованих прекрасних мармурових колон. По еропейських музеях бачимо під склом окремі кусники античних мармурових будов. У Криму ми мали не кусники, але цілі колони, напівцілі великі храми. Той наш скарб перевищував стократно всі європейські музейні кусники разом.

В 1783 році москвини завоювали Крим. Головнокомандувач князь Ґ. Долгоруков наказав зруйнувати всі ті античні колони і храми. Очевидець того московського варварства англійський професор Е. Кларк мало не збожеволів з розпуки. Він у своїй книжці: «Travels in Russia» питає: «А що ж зробили б москвини, якби вони, не дай, Боже, дісталися б до Атен чи Риму? Жах бере лише подумати». На це питання москвини відповіли в 1930–35 і дальших роках, зруйнувавши кілька сот церков, серед яких було багато, що налічували кількасот років; серед яких були перлини світового мистецтва, як, напр., Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Лаври та іконостас св. Софії невимовної краси, на яку, дивлячись, німіли європейські мистецтвознавці. А москвини все те порубали, подерли, попалили, перетопили. Лише чудом урятувалася сама св. Софія в 1941 році, коли українці знайшли закладені москвинами міни під нею. Напівцивілізовані татари протягом всього часу панування їх у Криму — а це парусот літ — пальцем не доторкнулися кримських античних храмів, шануючи маєстат їх божественної краси, шануючи богів, що їм були присвячені ті храми, хоч ті боги не були їхніми, магометанськими. А «народ–богоносєц», «пєрєдавой і вєдущій» знищив це в перший же день, як тільки їх захопив.

Через свої чорноморські порти Праукраїна провадила величезну торгівлю. Їх розмір вказує, що Україна протягом більш як 1000 років (п’ять століть перед Р. X. і п’ять по Р. X.) була переважно торговельною державою і одною з найбільших тоді в світі. Через одну лише Пантикапею вивозили понад 22000 тони збіжжя річно — величезна на ті часи кількість. У Херсонесі збереглися до наших часів недоламки величезних кам’яних кадовбів для посолу риби. їх розмір вказує, що рибалки солили в них 80–160 сотнарів риби нараз. Вивозила Праукраїна збіжжя, рибу, худобу, шкіри, сіль, мед, прядиво, смолу, вовну, футро. Ввозила вироби тодішнього цивілізованого світу, включно з Індією та Китаєм. Головною торговельною артерією вглиб України був наш старезний Дніпро, головним торговельним центром — не дуже молодший за самий Дніпро — Київ. Ясна річ, на тому головному торговельному шляху — на берегах Дніпра повстало кількадесят торговельних та адміністративних осередків–міст ще за скитської доби. Пізніш вони так збагатіли і розбудувалися, що дивували своєю культурою скандинавських купців, що пливли зі своїми товарами Дніпром. Недурно вони назвали тоді Україну Gardariki, що означає «Країна міст».

Грецькі колонії саме своє існування завдячують великій стабілізованій державі в Україні. Відкриті для нападків з півночі, ті колонії могли вижити та розвинутись лише тому, що тих нападів з півночі не було, навпаки, держава, що там існувала, Гарантувала грекам вільні зносини, вільну, безпечну торгівлю на берегах українських річок геть аж до північних її кордонів. Аналогічна ситуація була тоді в Малій Азії: там грецькі колонії на березі моря охороняли Персія та Лідія.

Греки заволоділи були нашими чорноморськими портами в цілком мирний спосіб. Торгуючи з нашими портами, вони природно осідали жити там на стало, щороку більш і більш, аж склали переважаючу більшість населення в них. Греція (I–е тисячоліття до Р. X.) була одною з найкультурніших націй світа. Тоді в Греції пишним цвітом розквітали філософія, мистецтво, література, архітектура, промисел, торгівля. Цілком природно, висококультурні і багаті греки, осідаючи в наших портах усе в більшій і більшій кількості, опанували зрештою все економічне, культурне, а потім і політичне життя в них. Вони заклали на нашому Чорномор’ю багату і культурну Босфорську державу зі столицею Пантикапеєю (тепер Керч), а в гирлі Дону мали велике торговельне місто Танаїс (тепер Старочеркаське). Тубільне місцеве населення тих портів зайняло підрядне становище.

На північ від тих грецьких колоній–островів простяглося величезне море тубільного населення Праукраїни. Чужинці повидумували для нього різні імена, але ми називаємо його прарусами, а коли і вживаємо тут ті чужі імена, то розуміємо під ними окремі племена одного народу, що заселював тоді Україну, — народу праруського. Отже, ті праруси щодня приїздили до грецьких колоній у торговельних чи інших справах. Очевидячки, чимало з них залишалися жити там на постійно. То були торговельні аґенти, майстри та ін. Торгівля щороку більшала, промисловість у тих колоніях росла, росла і кількість там прарусів, зокрема мистців–майстрів. А вони були не гірші за грецьких, а може, й ліпші, бо ж були нащадками трипільців, культура яких була найвища в Европі. Вони вчили грецьких майстрів, і самі вчились від них. Йшов процес обостороннього впливу; починалася синтеза двох мистецтв. Утворювався новий стиль, що його мистецтвознавці назвали «скито–грецький». Цей процес бачимо на археологічних знахідках: що старша скитська могила, то більше на її предметах (пам’ятках) чисто скитських рис, а що молодша — то більше грецьких домішок.

Ця синтеза, розпочата ще за скитської влади, за сарматської пішла щораз прискореним темпом, і щораз скитські (сарматські) впливи збільшуються, а грецькі маліють; так що в II ст. грецькі майже цілком щезають, а запановують сарматські, звичайно з асимільованими, переробленими на сарматський смак грецькими первнями та значно удосконаленою технікою.

За скитської влади цей процес синтези йшов дуже поволі, бо скити були націоналісти. Вони кривим оком дивилися на тих своїх земляків, які надто захоплювалися грецькою культурою. Геродот пише, що вони вбили одного свого короля лише тому, що він любив грецькі звичаї і мову. Історик записав короля, бо ж то висока особа, а скільки скити повбивали своїх «малоросов» (за теперішньою термінологією) — історик не записав.

Сармати ж ужили іншу тактику, що тепер називається пенетрацією, просякненням, захопленням влади зсередини. Вони не лише не цурались греків, а навпаки самі лізли поміж них, переймали їх мову, культуру і… економічні та політичні позиції в грецьких колоніях–містах. Ясна річ, греки робили все, що могли, щоб задержати свою культурну, економічну і політичну гегемонію, але їхні зусилля були наперед засуджені на невдачу. Сармати — що були не менш культурними за греків — спиралися на свою метрополію, яка була під боком і мала тисячі способів протегувати сарматських купців та промисловців, упосліджуючи грецьких. Грецька ж метрополія була за морем, а головне — Греція, хоч і мала сильну військову флоту, не могли і мріяти воювати сарматів, добре пам’ятаючи, що кити побивали вдесятеро сильніших за Грецію Єгипетську та Перську імперії. Цей процес боротьби сарматів з греками за гегемонію в наших портах (у Босфорській державі) відбився, як у дзеркалі, і в археології та писаних джерелах.

У всіх босфорських містах існували «братства», що мали завдання, подібні до завдань наших церковних братств XVI ст. Вони мали надзвичайно цікавий характер. Вони були: 1) релігійні — для вшанування богів; 2) соціяльні — складалися з членів місцевої аристократії; 3) політичні — були тісно пов’язані з королівським двором; 4) військові — братчики мали зброю; 5) культурні — братства вдержували «гімназії» (школи). В списках членів тих братств і в написах на могильних пам’ятках бачимо з кожним наступним роком все більш і більш праруських імен і все менш грецьких. У перші століття існування грецьких колоній там панувала чиста грецька мова. Але від II ст. і далі бачимо на пам’ятниках нову систему грецького письма, пристосовану до праруської мови. На деяких знахідках в сарматських могилах бачимо азбучні знаки у формі монограм або в геральдичних комбінаціях. На похоронних левах, знайдених в Ольвії, та на стінах похоронних камер у Пантикапії цими знаками виписано цілий текст. М. Ростовцев вважає їх за сарматське письмо (принаймні, за початкову його стадію) і пригадує, що і гітітське письмо розвинулося з геральдичних монограм. Факт існування сарматського письма в Босфорській державі проречисто говорить про роль і вагу в ній сарматів (чи, по–нашому, прарусів). Маємо пару соток портретів громадян Босфорської держави. Вони зображені в штанах, в коротких м’яких чоботах, в довгих свитах, отже, точнісінько, як зображені сармати на археологічних пам’ятках IV–III ст. до Р. X. На малюнках боїв босфорської армії її вояки виглядають чисто сармати; їхній одяг і зброя цілком виразно сарматські. В Мигулинській могилі знайдено золоту вазу з іменем її власника і майстра, написаними (вирізьбленими) грецькими буквами: Xabanacon І Tarumlas. Обидва імені праруські (тракійські), яких зустрічаємо багато в Танаїсі за римських часів (за М. Ростовцевим).

В мистецтві бачимо також великі зміни. В I–му столітті ще видно грецький (архітектурний) стиль, але вже в II ст. його місце займає рослинний та поліхромія з інкрустацією самоцвітами й емаллю. Пізніше ця поліхромія поширилася по всій Римській імперії і стала основною декорацією християнських церков. Цим не хочемо сказати, що ніби поліхромія та інкрустація зародилася в Україні. Замилування до поліхромії було поширене в Єгипті, Месопотамії, Сирії з давніх часів. Цим хочемо сказати (за М. Ростовцевим), що одним із світових осередків продукції старовинної біжутерії–поліхромного стилю — і осередком незалежним від інших (що видко із специфічности стилю — була Україна, точніше, Чорноморщина, зокрема греко–руська Босфорська держава (а за Київської імперії — Київ).

Доказом, що український осередок розвинувся незалежно від малоазійського чи єгипетського, є той факт, що тенденцію до поліхромії бачимо в Праукраїні ще за архаїчної доби (2–е тисячоліття до Р. X.). Знахідки в могилах: Келермеській на Кубані, Тоймаківській на нижньому Дніпрі, в Золотій могилі в Криму та інших — яскраво це ілюструють. Пізніше могили з III ст. до Р. X. і молодші, як, напр., Буєрова на Тамані, Беслінгієвська та Новочеркаська на Дону, переповнені поліхромовими предметами. Характер пантикапейської біжутерії римської доби з II ст. вже є цілком поліхромний; те ж і на Кубані чи Дону, хоч в І ст. до Р. X. таким ще не був. Отже, бачимо ясно вплив сарматів. Знахідкам із сарматських могил археологія надає великого значення тому, що вони відповідають на питання: звідки взявся Готичний стиль в європейській поліхромній біжутерії і в мистецтві взагалі.

Хто були майстри всіх тих мистецьких речей, що ними переповнені наші могили? Чимало з тих речей були імпортовані, що видко з їх характеру, коли порівняємо їх з безумовно грецькими чи малоазійськими. Але БІЛЬШІСТЬ з них мають характер, стиль, мотиви, окремі риси, яких не знаходимо в грецьких чи малоазійських. У предметах скитського (сарматського) мистецтва зображена флора і фауна НАШОГО СТЕПУ; зображені життя, звичаї і релігійні обряди скитського і сарматського (точніше — праруського) народу. Виконати так реалістично, аж до подробиць, міг лише той, хто бачив сам на власні очі все те в Україні. Ним міг бути, крім тубільців, і чужинець, але такий, що довго жив в Україні і добре пізнав її, її нарід, її життя і смаки. Такі чужинці, напр., греки, приїхавши в Україну, зустріли там тубільців високої культури, як свідчать знахідки в трипільських могилах. Отже, чужинецький майстер зустрів не дикунів, яким міг накинути свій мистецький смак, але вже тисячами років вироблений і усталений місцевий, і то дуже тонкий і вибагливий. І якщо той чужинецький майстер хотів продати свої вироби, то мусив пристосувати свої мистецькі уявлення до місцевих. Коротко — ТІ ПРЕДМЕТИ ВИРОБЛЯЛИСЯ В УКРАЇНІ.

Та в цьому є щось більше і важніше.

Вже при кінці скитської влади грецьке мистецтво в Босфорській державі улягло такому великому впливові скитського, що створився окремий стиль, який мистецтвознавці назвали скито–грецьким.

За сарматської ж влади грецькі первні в тім стилі майже зникають. Таким чином, розвинувся цілком своєрідний, дуже багатий поліхромією та інкрустацією тваринно–рослинний стиль, що його ми повним правом можемо назвати праруським (с. т. праукраїнським за сучасною термінологією). В могилах Чартомлицькій, Кульобській, Карагодазькій та в інших повно зразків того мистецтва, мистецтва, що з’явилося і в Гелладі (Греції), але значно ПІЗНІШЕ за ці могили. Іншими словами, праруське мистецтво архаїчної доби було матір’ю пізнішого, славного тепер на весь світ грецького класичного мистецтва. Отже, наші праруси були культурно сильніші за культурно найсильніших тоді греків. Творчий геній нашого народу був тоді більший і глибший за творчий ґеній грецького народу. Доказом цього є той факт, що греки улягли впливові прарусів у найтяжчий для денаціоналізації царині людського життя — в релігії.

Змінити дуже старі релігійні уявлення і почуття народу неможливо. Якщо можна так висловитися, нема сильнішої релігії за християнську. Сотні років боролися спершу грецькі, а потім і наші священики з поганськими уявленнями українців. Поборювали їх дуже енергійно і всіма можливими способами і, незважаючи на те, що поганські релігійні уявлення українців були дуже близькі до християнських, не побороли. Українці не прийняли грецького нетолерантного, догматичного і автократичного християнства, а натомість внесли до свого християнства дух та релігійні ідеї своєї культури, культури рільника з його ЛЮБОВ’Ю до духовної і фізичної краси, з його любов’ю до матері, землі, з його культом богині Великої Матері, з його добродушністю, толерантністю, з його справжнім демократизмом. Кожний дослідник української духовости, зокрема українського християнства, визнає, що його ДУХ є цілком своєрідний, питомий лише українській душі і найближчий до науки Христа за дух християнства всіх інших народів. Грецьке (римське) християнство було більш матеріялістичним, ніж українське поганство, яке було більш ідеалістичним за грецьке християнство. Ідеалістичність була головним первнем поганської релігії праукраїнців, і вона є головним первнем і українського християнства. Ідеалістичність, ідеалізм первісних християн.

І ось у цій найтяжчий для асиміляції царині наші праруси також вплинули на греків. Навіть і за часів грецької культурної гегемонії в Босфорській державі не завмирала релігія тих прарусів, що жили там поміж греками, зокрема не завмер культ Великої Матері. А потім в міру денаціоналізації греків релігія прарусів стає домінуючою. Особливо ясно видко це на культі богині Великої Матері. В Босфорській державі вона стає головною богинею і патроном, покровителькою держави (аналогія з пізнішою Україною) під грецьким іменем Артемизи та Агротери (богині землі). В Херсонесі вона також була патроном міста під іменем Parthenos, яку у вигляді Артемізи бачимо на херсонських монетах. Храми богині Великої Матері були в кожнім місті Босфорської держави. На пам’ятках з Таманських могил ця богиня представлена під іменем Kore або Demeter. Напр., у могилі Великий Близнюк похована королева–жрекиня. На золотих оздобах її одягу зображена богиня Велика Мати. На пантикапейських монетах вона зображена разом із символом Босфорського багатства — качаном кукурудзи. В знахідках із Кульобської могили її зображено як Афродиту. З напису, що походить з римських часів, знаємо, що на Тамані була організація жрекинь цієї богині (такі організації були і в Малій Азії), с. т. монастирі, за теперішньою термінологією.

Є чимало українців, які думають, що москвини за останніх 40 років безповторно скалічили, зруйнували душу поколінь, що народилися по 1917 році. Грекам з їх надзвичайно розвинутим і дуже поетичним пантеоном богів, несила була навернути до нього прарусів. Більш того! Праруси навернули греків до свого найвищого божества — Великої Матері. Цей приклад є доброю ілюстрацією того, що не те що 40, але й 400 років калічення не можуть змінити української душі; несила навіть таким запеклим і завзятим слугам сатани, як москвини. Правда, вони засмітили, забруднили душу багатьох українців — особливо за останні 40 років, але не змінили її. За сприятливих умов цей московський бруд з української душі очистимо дуже скоро. Створити якнайскоріше і якомога найсприятливіші умови для цього очищення — це НАЙПЕРШЕ і НАЙГОЛОВНІШЕ ЗА ВСІ інші, хоч би не знати які пекучі, завдання Церкви, Уряду і суспільства вільної України. І Церква наша також мусить очиститися якнайскорше від усього, що їй накинули протягом століть нашої бездержавности, чужинці. Мусить повернутися до національного нашого духа, до духа первісної Апостольської Церкви. Наша Церква мусить бути глибоко християнська і глибоко українська, с.т. мусить бути в повній нерозривній ГАРМОНІЇ з багатотисячолітньою ДУХОВІСТЮ Української Нації і у формі, і у змісті. ТАКА наша Церква відродить духово нашу націю дуже скоро і повно. А за духовним відродженням піде — як його наслідок — велетенськими кроками відродження у всіх царинах житя України.

Тут буде на місці пригадати, що Україна була одною з найперших націй в Европі, серед яких почалося ширитися християнство. В III ст., за часів іконоборства, Візантія виганяла на заслання до нашої чорноморщини багато монахів, а багато їх і самі тікали туди. Найстарша християнська громада (парохія) в Україні була в Херсоні. Не забуваймо, що населення чорноморських міст було тоді вже не грецьким, але греко–руським, отже, християнами були не лише греки, але й руси–українці. Св. Кирило знайшов у Херсонесі Євангелію та Псалтир руською (праукраїнською) мовою в 861 році. А скільки часу (може, століть) пройшло, поки ті їх перекладачі змогли з’явитися? На першому ж Вселенському соборі в 325 році вже були єпископи з України: Пилип з Херсонесу та Кадмій з Пантикапеї. В Керчі знайдено християнську могилу з 491 року. На її мармуровому нагробнику вирізьблені імена похованих чоловіка і жінки (мабуть, знатного роду) Savag і Phaispara — імена, безперечно, праукраїнські. Також знаємо, що в Києві були великі церкви (напр., св. Іллі) задовго (може, сотку років) ДО офіційного охрещення Руси.

У своїй зовнішній торговельній політиці Греція мусила щораз більше уваги звертати на Україну. Плани опанувати Єгипет скрахували; в Італії Греція (Атени) зустрічала все більшу конкуренцію дорійців. А потреба в харчах і сирівцях щороку збільшувалася. Із–за дорійської конкуренції та опозиції Єгипту ставало неможливим сполягатися на достави звідтам. Лишалися лише Балкани та Україна. З Балкан не можна було багато сподіватися. Таким чином, торгівля з Україною набирала великого не лише економічного, але й політичного значення. З цих причин Греція всіма силами піддержувала гегемонію своїх колоністів у нашій Чорноморщині, намагаючись звільнити їх з–під влади скитської (сарматської) держави. Тому Греція побудувала свої власні твердині в Криму: Атенаул біля Феодосії, Німфеум біля Пантикапеї, Стратоклея біля Фанагорії. Але з тих заходів нічого не вийшло.

Як ми вже казали, греки опанували наші порти мирним захопленням торговельного і культурного життя в них. Будучи багатими і культурними, греки гелленізували місцеву аристократію. Утворився тип, який самі греки називали «півгреками», щось подібне на пізніших наших «маларосав» з тою різницею, що ті босфорські півгреки зрештою відібрали від греків їхню монополію і самі зайняли їх місце. Властиво, з тих «греко–русів» склалася провідна верства Босфорської держави, включно з королями.

Скитська держава не втручалася у внутрішні справи Босфорської держави, отже, остання була напівнезалежна, майже вільна. Коли ж Греція захотіла прибрати до своїх рук Босфорську державу, Херсонес та інші міста, то ті греко–руси побачили загрозу своєму існуванню і зробили в 438 році революцію, наставляючи королем свою власну людину на ім’я Спартак, який і заклав нову Босфорську династію. Греція не мала сили збройною рукою щось змінити, і прийшло до компромісу: Пантикапея забов’язалася продавати Атенам в першу чергу, а Атени зменшили мито. Четверте століття до Р. X. — часи босфорських королів: Сатира (433–389 до Р. X.), Левкона (389–349 до Р. X.), Перисада (549–310 до Р. X.) — були золотим віком у розвитку і збагаченні нашої Босфорської держави.

Від того часу бачимо сталу, вперту, часом скриту, тиху, а часом і відкриту збройну боротьбу Босфорської держави за свою незалежність. Цю боротьбу та її успіхи віддзеркалюють археологічні знахідки. Напр., у І ст. босфорські монети мали зображення лише римських імператорів; згодом стали зображати на однім боці монети римського імператора, а на другім — босфорського короля; в II ст. лише босфорського короля, а прикінці II ст. на їх місці відроджується постать праруської богині Великої Матері.

Частина скитської аристократії, яка вдержалася при владі в Криму за часів Сарматської держави, побачила примару зубожіння. На обмеженому терені Криму єдиним джерелом багатства для неї була закордонна торгівля, і тому кримські скити почали вперту боротьбу з Босфорською державою з метою перебрати торгівлю в свої руки. Доки Босфорська держава мала монополію на території — і з того величезні прибутки, — доти вона могла тримати своє власне військо і флот. Коли ж кримські скити стали енергійними конкурентами, то торгівля Босфорської держави дуже підупала. Так, напр., за Левкона Пантикапея експортувала 400000 медимнів збіжжя річно, а за Митридата лише 180000.

Босфорська держава мала тісні торговельні і культурні зв’язки з Понтійською державою віддавна, але завжди дбала, щоб ті зв’язки не обернулися на політичну зверхність Понтиди над нею. Та загроза програти боротьбу з кримськими скитами примусила Босфорських королів звернутися за допомогою до Понтійської держави, хоч вони і знали політичні апетити понтійських королів. І не помилилися. Понтійський король Митридат Великий післав своє військо, яке, правда, приборкало скитів, але й, обсаджуючи своїми залогами кримські міста, прилучило Босфорську державу до Понтійської. Гірше того! Кримські греки скоро побачили, що Митридат був згелленізований поверхово і хоче лише використати греків, щоб, об’єднавши ці дві держави, з допомогою негреків завоювати Рим. Митридат дуже скоро нав’язав дружні стосунки з кримськими скитами, поженивши своїх синів та доньок із скитськими княжнимита князями. Наладив приятельські відносини і з сарматами та траками. Всі вони, справді, піддержали Митридата в його боротьбі з Римом. Але боротьбу з Римом Митридат програв. До програної у великій мірі спричинилися Пантикапея та Фанагорія.

Війна з Митридатом звернула увагу Риму на величезне економічне, політичне і стратегічне значення України. Правда, Рим ще в II ст. до Р. X. помагав грецьким колоніям час від часу, бо ж Понтида була васалом Риму. Але лише по війні з Митридатом Рим зрозумів загрозу праукраїнської експансії на Захід, загрозу Римові безпосередньо. І від другої половини I–го століття Україна грала вже велику роль у закордонних планах і політиці Риму. Але тоді (в середині I–го ст.) Рим був у скрутному становищі. Внутрішні війни забирали всю увагу римлян, і вони не мали часу проаналізувати всі сили, що діяли тоді на Чорноморщині і в Україні взагалі. Вони тих сил не знали; їх ролі не розуміли і тому робили помилки. (Аналогія до сучасної американської політики). Так, напр., Помпей одною рукою підтримував свободу чорноморських міст, а другою уповноважував сина Митридата, хитрого Фарнаса, прибрати до рук кримських греків. Але Фарнас мріяв про те саме, що і його батько, і пробував підбити Понтиду. Розбитий Цезарем, він втік до Пантикапеї, але наставлений колись ним Губернатор Криму Асандрос відмовив йому послугу, а оженившись з донькою Фарнаса Динаміс, сам захопив владу в Босфорській державі, розбивши вірне Фарнасові військо в Пергамоні. Цезар тоді був зайнятий вдома боротьбою з конкурентами і не міг здійснити свої плани підбити Тракійську державу як вступ до походу на Україну. Проте він не занехав приготувань до того походу, але його вбито перед походом. Його наступник Антоній визнав Асандроса за короля Босфорської держави.

Асандрос завів лад у державі, знищив морських піратів, забезпечив кордони, але при кінці його життя його жінка Динаміс з допомогою одного з аристократів на ім’я Стрибон скинула старого Асандроса і перебрала сама владу (вона одружилася з Стрибоном). Рим побоювався, що ця енергійна і люблена населенням жінка може повторити спробу Митридита, але не наважився її скинути, а пробував знайти компроміс. Для того Рим примусив Динаміс вийти заміж за короля Понтиди Полемона, щоб в той спосіб об’єднати ці два королівства під своєю, розуміється, зверхністю. Та Полемон був не з тих, що коряться жінці. Він посварився з Динаміс і оженився з тракійською княжною Пітадорою. Динаміс утекла на Кубань і там змобілізувала сарматів (мати Динаміс була сарматка), одружилася з сином сарматського короля Аспургом і розбила Полемона, який загинув у бою. Динаміс знову перебрала владу в Босфорській державі, але мусила дістати визнання Риму, бо головним джерелом фінансової сили Босфорської держави була заморська торгівля, а морські шляхи контролював Рим. Імператор Авґуст не міг приборкати Динаміс силою, але також не хотів випустити з рук контроль над Кримом. Знову прийшло до компромісу. Рим визнав Динаміс королевою Босфорської держави, а вона прийняла васальну залежність від Риму. Далі королі Босфору панували вже без перерви аж до нападу ґотів. Ті королі не мали ані краплини грецької крови в своїх жилах.

Римляни розуміли, що вони не мають досить сили підбити Україну під свою владу. Звідси їхня політика підтримувати протиукраїнські сили в Босфорській державі — греків. Крім того, Босфор годував не лише голодну Грецію, але також і римські легіони, що стояли в Понтиді, Кападоккії, Арменії, тому–то Рим дуже дбав за контроль чорноморських шляхів. Він розбудував і скріпив Херсонеський порт і зробив його головною базою своєї Чорноморської флоти. Рим дав чорноморським містам статут римських міст, с. т. самоуправу під доглядом Риму, отже, послабив владу над ними босфорських королів, які тоді були вже з чисто сарматської династії. Такий стан тягнувся кілька століть.

Революції, що вибухали в Римській імперії в III ст., так її ослабили, що Рим мусив залишити свої окраїни на їх власні сили. Босфорська держава впала під ударами ґотів; Ольвія обернулася в рибальське село. Пантикапея не зникла з мапи, але остаточно втратила грецький характер, лишаючись на довгі століття великим культурним осередком і колискою християнства в Україні. Херсонес Рим оборонив, і грецька (точніше греко–руська) культура там дожила аж до часів Візантії, яка знову підтримувала греків в Україні. Босфорська держава існувала 1000 років (480 до Р. X. — 360 по Р. X.).

Приглядаючись українській політиці тодішнього володаря світу Риму, нас вражає її аналогія з українською політикою сучасних світових можновладців, зокрема Америки (ЗСА). Рим не знав України і не розумів її ролі як заборола проти азійських орд. Не розуміє цього і Америка. Рим підтримував сили, ворожі Сарматській державі, замість її підтримувати. Тепер те саме робить Америка супроти України. Рим покладав на Понтійських королів завдання охороняти кордони імперії від навал зі Сходу. Таку роль дали альянти Польщі в 1920 р. Обидва своєї ролі не виконали. Рим прихильно ставився до босфорських гермафродитів — згелленізованих русів (тодішні «малороси»). Америка прихильно ставиться до сучасних малоросів–москвофілів. Велика Праукраїнська («скитська») держава в союзі з Римом і з його піддержкою була би не допустима, щоб азійські орди перейшли Волгу, отже, була би врятувала і Праукраїну (Скитію) і Рим від загибелі чи руїни. Україна в союзі з Аліянтами і з їхньою піддержкою в 1917 році була б не допустила до створення нової московської імперії — СССР і була би врятувала Европу від 2–ої світової війни та надходячої 3–ї. Знесилена Сарматська держава не мала сили сама зупинити азійські орди на Волзі та приборкати ґотів, і ті знищили Рим. Знесилена і залишена на власні сили Україна не могла сама зупинити азіятів–москвинів на 52–му рівнобіжникові, і москвини вже знищили пів Европи і готуються підбити весь світ.

Та повертаймось до другої подібности, яка не дочекалася ще свого українського дослідника, хоч ця подібність є надзвичайної наукової (і політичної) ваги, бо кидає яскравий жмут світла на проблему походження європейців, зокрема, українців. Говоримо про разючу подібність між північним і південним берегом Чорного моря.

М. Ростовцев пише таке: «Загальний вигляд Пантикапеї надзвичайно подібний на загальний вигляд міст на південному березі, як, напр., Аміз чи Синоп. У них загальний план, положення акрополя — те саме; характер площ, вулиць — той самий; таке можна сказати і про цвинтарі та нагробники. Леви, ґрифи з нашої Солоської могили або на Пантикапейських монетах разюче подібні на левів та грифів з могили Калекапу (VII ст. до P. X.) в Пафлагонії або на саркофазі Олександра Великого мозаїк Помпеї. Так само бронзові наконечники на щогли з VI–III ст. до P. X., знайдені в Каппадокії, є цілком аналогічні зі знайденими в Україні в скитських могилах VI–III ст. до P. X. Теракотові статуетки скитського вершника і моделі скитського воза, знайдені в Україні (на Кубані) і в Малій Азії (Понтиді, Каппадокії), є тотожні. Ще за часів бронзової доби в Україні вживалося балдахини над труною небіжчика і були поширені щогли з наконечниками, що зображали голови тварин, птахів і т. п. емблеми. Те саме було в усіх країнах вавилонського світу, в Гітіській державі, в Єгипті. Означали вони владу державну чи божеську; були тим, чим є тепер скипетр, булава, прапор. Багато інших археологічних предметів, знайдених в Україні, мають своїх близнюків в археологічних предметах Малої Азії, напр., статуї бога з чотирма обличчями (за: М. Rostovtzeff. «Iranians and Greeks…»).

Знахідки в могилах Старомишастівській, Майкопській, Царській, Ульській свідчать про дуже високий рівень культурного життя на північному Кавказі за часів бронзової доби, яку М. Ростовцев вважає за ОДНОЧАСНУ з бронзовою добою в Месопотамії, Туркестан, Єгипті, с.т. з ТРЕТЬОГО тисячоліття до P. X., а НЕ з другого, як думає більшість дослідників. На доказ цього М. Ростовцев порівнює стилі кубанських знахідок із месопотамськими та єгипетськими. Показується, що стиль є той самий. Напр., стиль рисунку на Майкопській срібляній вазі є такий самий, як і на глиняних вазах переддинастичного Єгипту. Так само зображення левів на Майкопській вазі таке саме, як на ручках камінних ножів в Gabel–el–Araq чи інших предметах з Hierakopolis та різних предметах Месопотамії (колекція ларда Карнарвона, Пітріверса). Те саме можна сказати і за левів, зображених на золотих знахідках в Нубії.

Але разом з подібностями, є також і відмінності; є специфічно місцеві риси. Напр., таких малюнків биків, як на Майкопській, Старомишастівській знахідках, не знайдено ніде в Єгипті, але знайдено на сумерійських пам’ятках, зокрема на еламатських печатках. На наших пам’ятках часто зображені місцеві, українські звірі чи птахи, напр., вепр, ведмідь, дикий кінь. Зображень цих звірів не знайдено на малоазійських чи єгипетських пам’ятках. Надзвичайно цікавим і для науки дуже цінним є зображений на майкопській срібляній вазі місцевий (кавказький) краєвид: гори, дві річки, море, дерева, звірі. Зображення краєвиду зустрічаємо і на вавилонських та єгипетських пам’ятках, але вони є ПІЗНІШОЇ дати; вавилонські, не раніше, як за панування Нарамзіна, а єгипетські за часів ранньої династичної доби, як напр., забраження короля Скорпіона. І хоч стилізація на майкопській вазі споріднена із стилізацією голови короля Скорпіона, проте одразу кидається в очі різниця в способі зображення. Краєвид на нашій вазі є більш натуралістичним, ґрупи ведмедя і дерева — цієї першої спроби геральдики — нема на єгипетських пам’ятках. Ідея дати географічну мапу на нашій вазі є унікальна, своєрідна цілком.

Нарешті, єгипетські слони, жирафи, змії заступлені на майкопській вазі нашими вепрем, ведмедем і диким конем (М. Ростовцев).

«Прикладів таких подібностей, а рівночасно і нашої своєрідности маємо багато. Це значить, що наша культура бронзової доби була пов’язана з культурою тої ж доби Малої Азії та Єгипту; була споріднена з ними, але одночасно мала і свої власні національні риси. Нема жодних ознак, що населення України від неоліту аж до кімрів не було те саме. Навпаки, є досить археологічних свідчень, що воно протягом цілого цього періоду БУЛО ТЕ САМЕ. Можливо, було частинне переселення чи частинна інфільтрація, але основна маса лишилася та сама і мала ту саму культуру. Отже, культура бронзової доби в Україні Є ТВОРОМ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ. А культурну подібність північного і південного берегів Чорного моря не можна пояснити лише торговельними зв’язками, імпортом, бо ж, крім подібностей, є ще й специфічно місцеві риси. Цю подібність можна пояснити лише РАСОВОЮ спільністю, лише існуванням споріднених народів на обох берегах; народів, що їх можемо вважати за автохтонів, тубільців тих берегів. Це є тракокімри на одному березі і скито–іранці на другому» (за: М. Rostovtzeff. «Iranians and Greeks…»).

Отже, М. Ростовцев визнає спорідненість людей, що заселювали ВСІ береги Чорного моря; лише він не хоче признати їм «спорідненого», с.т. національного імени, а натомість видумує термінологічну мішанину «трако–кімри–скито–іранці». А чи не простіше було б, а головне — ближче до правди об’єднати їх хоч би під іменем «арійці», якщо не вистачає відваги назвати просто ПРАРУСИ.

Проф. В. Р. Чемберс пише: «Територія нинішньої Персії, Белуджистану, Кабула за старовинних часів називалася Аріяна. Найстарші мешканці того обширу були білої (кавказької) раси і відрізнялися фізичною будовою, характером і мовою від сусідів. Вони були рільники. Саме з мешканців тої Аріяни — старовинних індо–скитів почали виходити емігранти, які сколонізували всю Европу. Від тих індо–скитів походять слов’яни» (W. R. Chambers. «Ancient History»). Проф. Е. Сіверс каже: «Питання колиски наших прапредків — арійців та напрям їхніх мандрівок, що привели їх до місця теперішнього їхнього поселення, мусимо залишити як проблему, що її неможливо вирішити. Неможливо, бо ми не маємо доказів вирішити основну проблему: чи арійці народилися в Ірані, а звідтам прийшли до Европи, чи навпаки, народились в Европі і розселилися з неї на південний схід» (Е. Sievers. «Aryan Languages in Encyclopedia Britannica»).

Так! Сучасна наука ще не має тих доказів, бо досліджувала лише два кінці того шляху: Іран та Европу, а середина — Україна ще не досліджена як слід. Та від часу знайдення трипільської культури починає переважати теорія європейського походження. Чому? Бо знайшли колиску т. зв. арійців. Лишається ще знайти в Европі свідків, які доказали б, що праукраїнський нарід колись заселював всю Европу. Це є завдання майбутніх українських науковців. А тут ми можемо подати лише уривчасті, непов’язані натяки на таку можливість, бо ніхто з наших науковців тих свідків ще не шукав.





XX УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА САРМАТСЬКОЇ ДОБИ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXII ПРАУКРАЇНЦІ ПОЗА УКРАЇНОЮ