home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


розділ 11


Предмет, який Ленґдон тримав у руці, був навдивовижу важким як для свого невеликого розміру. Тоненький та гладенький полірований металевий циліндр мав приблизно п’ятнадцять сантиметрів завдовжки й був заокруглений з країв, мов мініатюрна торпеда.

— Не поспішай викинути цю штуку чи гепнути нею об підлогу. Краще поглянь на неї з іншого боку. — Сієнна роблено всміхнулася. — Ти ж казав, що ти — професор із символів!

Ленґдон знову зосередився на рурці й покрутив її в руках, аж поки йому на очі не виплив яскраво-червоний символ, зображений на її поверхні.

Його тіло вмить напружилося.

Ленґдон знав, що лише жменька значущих символів має здатність вселяти миттєвий страх у свідомість людини. Але значок, який щойно трапився йому на очі, був, безперечно, першим у цьому обмеженому переліку. Відчувши тваринний страх, Ленґдон зреагував інстинктивно й миттєво: поклав рурку на стіл і опустився на стілець.

Сієнна кивнула.

— Отож-бо, я зреагувала так само.

Позначка на рурці була простою трибічною піктограмою.

Колись Ленґдон прочитав, що цей сумнозвісний символ розробила в 1960-х роках компанія «Доу кемікал», щоб замінити ним цілий набір безсилих та неефективних попереджувальних знаків, які були тоді у вжитку. Як і всі вдалі символи, ця піктограма вийшла простою, чіткою й легко відтворюваною. Кмітливо поєднавши в собі асоціації з усім — під клешень краба і до кидальних ножів ніндзя, цей сучасний символ біологічної небезпеки перетворився на всесвітньо відоме клеймо, котре передавало слово «небезпека» універсальною мовою.

— Ця маленька рурка є біоконтейнером, — сказала Сієнна. — Вона використовується для перевезення небезпечних речовин. Час від часу вони трапляються в нашій медичній галузі. Усередині — вставка з пінопласту, до якої можна вкласти зразки для безпечного транспортування. У даному ж випадку, — вона показала на символ біологічної небезпеки, — мені здається, що там міститься смертоносна хімічна речовина, а може… вірус? — Сієнна зробила невелику па- у:іу. — Перші віруси пропасниці Ебола були привезені з Африки в схожій рурці.

Але це було не те, про що хотілося почути Ленґдону.

— Якого біса воно потрапило до мого піджака?! Я — професор історії мистецтва, а не біології!

Моторошні видіння покручених тіл блискавкою промайнули в його свідомості… а над ними витала маска чуми.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

— Звідки б цей контейнер не взявся, — сказала Сієнна, — він зроблений за останнім словом техніки. Титан покритий шаром свинцю. Практично непроникний, навіть для радіації. Як на мене, то це казенна річ. — Вона показала на чорну пластинку збоку значка біонебезпеки; та була завбільшки з поштову марку. — Це для розпізнання відбитків пальців. Запобіжний засіб на той випадок, якщо цю штуку поцуплять або загублять. Такі рурки може відкрити лише конкретна особа.

Хоча Ленґдон і відчував, що його розум уже працює і нормальною швидкістю, він ще мав таке враження, що трохи недобирає. «Я носив при собі біометрично загерметизований контейнер».

— Коли я знайшла цю рурку в тебе в піджаку, мені захотілося таємно показати її лікареві Марконі, але я не мала такої змоги, допоки ти не прокинувся. Я подумувала прикласти твій палець до чорної пластинки, поки ти був непритомний, але не мала жодного уявлення про вміст цієї рурки, тому…

— Мій палець?! — Ленґдон похитав головою. — Ця штука ніяк не може бути запрограмована на те, щоб її відмикав саме я. Я поняття зеленого не маю про біохімію. Я ніколи не мав при собі нічого подібного.

— А ти впевнений?

Ленґдон був упевнений на всі сто. Він простягнув руку і приклав палець до чорної пластинки. Але не сталося нічого.

— Ось бачиш, я ж казав…

Титанова рурка гучно клацнула — і Ленґдон відсмикнув руку, наче обпік її. От зараза\ Він витріщився на рурку так, наче вона ось-ось розкрутиться сама і з неї просочиться смертоносний газ. Через три секунди контейнер клацнув ще раз; вочевидь, він знову замкнувся.

Втративши дар мови, Ленґдон поглянув на Сієнну.

Молода лікарка знервовано зітхнула.

— Що ж, цілком очевидно, що саме тебе було призначено носієм цієї рурки.

Але Ленґдону такий сценарій видався цілковито абсурдним.

— Такого не може бути. По-перше, як я міг пронести цей шматок металу крізь сканер в аеропорту?

— А може, ти летів приватним літаком? Чи, скажімо, його дали тобі вже тут, в Італії?

— Сієнно, мені треба зв’язатися з консульством. Негайно.

— А тобі не здається, що нам слід спершу розкрити цю штуку?

Ленґдону доводилося робити у своєму житті нерозважливі вчинки, але він не збирався доповнювати їхній перелік відкриванням контейнера з небезпечною речовиною в кухні цієї жінки.

— Я збираюся віддати цю рурку представникам влади. Негайно.

Сієнна стиснула губи, вочевидь, розмірковуючи, як їй чинити далі.

— Гаразд, але щойно ти зробиш цей дзвінок, ти залишишся сам-один. Я не можу в це вплутуватися. Тобі однозначно не можна зустрічатися з ними тут, у моїй квартирі. Мій статус іммігранта в Італії є… непростим.

Ленґдон глянув Сієнні прямо в очі.

— Усе, що я знаю, Сієнно, — це те, що ти врятувала мені життя. І я буду вибиратися з цієї ситуації так, як цього хотіла б ти.

Вона вдячно кивнула і, підійшовши до вікна, глянула вниз на вулицю.

— Гаразд, я пропоную зробити ось що.

Сієнна швидко окреслила план. Він був простим, розумним і безпечним.

Ленґдон дивився, як вона розблокувала свій мобільний телефон і набрала номер. Її тонкі пальці рухалися з продуманою рішучістю.

— Informazioni abbonati? — спитала Сієнна бездоганною італійською. — Per favore, puo darmi il numero del Consolato americano di Firenze? (Інформаційна служба? Будь ласка, дайте мені номер телефону американського консульства у Флоренції.)

Вона почекала, а потім швидко записала номер телефону.

— Grazie mille (Дуже дякую), — сказала Сієнна і від’єднала зв’язок. А потім простягнула Ленґдону папірець із телефон- ним номером та свій мобільний.

— Починай. Ти пам’ятаєш, що казати?

— Моя пам’ять у нормі, — відповів Ленґдон і, всміхнувшись, набрав телефонний номер, записаний на смужці паперу. Почулися гудки.

«Навряд чи з цього щось вийде. Ще дуже рано».

Він увімкнув гучномовець і поклав телефон на стіл, щоб Сієнна могла чути. На дзвінок відповіло записане повідомлення із загальною інформацією про послуги, що їх надавало консульство, та години роботи, яка мала розпочатися аж о восьмій тридцять.

Ленґдон поглянув на годинник мобільного телефону. Була шоста ранку.

— В екстреному випадку, — повідомив запис, — наберіть сім-сім, щоб поговорити з черговим працівником.

Ленґдон негайно набрав ці дві цифри.

Знову почулися гудки.

— Consolato ашегісапо, — озвався втомлений голос. — Sono il funzionario di turno. (Американське консульство. Черговий слухає.)

— Lei parla inglese? (Ви говорите італійською?) — уточнив Ленґдон.

— Звісно, — відповів черговий з американським акцентом. У голосі чоловіка чулося легке роздратування через те, що його розбудили. — Чим можу допомогти?

— Я — американець, я приїхав до Флоренції й зазнав нападу. Мене звуть Роберт Ленґдон.

— Номер вашого паспорта, будь ласка, — сказав черговий і гучно позіхнув.

— Я не маю паспорта. Гадаю, його викрали. Мене поранили пострілом у голову. Я був у шпиталі. Мені потрібна допомога.

Раптом черговий прокинувся.

— Як ви сказали, пане? У вас стріляли? Назвіть ваше ім’я та прізвище, будь ласка.

— Роберт Ленґдон.

У телефоні зашуміло, а потім Ленґдон почув, як працівник консульства щось друкує на клавіатурі. Пискнув комп’ютер. Пауза. Потім по клавіатурі знову забігали пальці. Комп’ютер тонко пискнув іще раз. Потім іще тричі.

Настала довга пауза.

— Пане, вас звуть Роберт Ленґдон? — перепитав черговий.

— Саме так. І я потрапив у халепу.

— Гаразд, пане, ваше ім’я має екстрену позначку. У такому разі, згідно зі службовою інструкцією, я маю негайно з’єднати вас із головним асистентом генерального консула. — Черговий замовк, наче сам не вірячи в те, що відбувається. — Залишайтеся на лінії.

— Стривайте, а ви не могли б сказати мені…

Але по той бік лінії вже почулися гудки виклику.

Після четвертого гудка на дзвінок відповіли.

— Колінз слухає, — почувся хрипкий голос.

Ленґдон набрав повні легені повітря й заговорив якомога спокійнішим тоном:

— Пане Колінз, мене звуть Роберт Ленґдон. Я — американець, що приїхав до Флоренції. У мене стріляли. Мені потрібна допомога. Я хочу прийти до американського консульства негайно. Ви мені допоможете?

Низький голос відповів йому без вагань:

— Хвала Господу, ви живі, пане Ленґдон. Ми вас шукали.



розділ 10 | Інферно | розділ 12