8

Битва людей з Чорною Рікою, починаючи від перших пострілів “Розвідника” та космольота КБ-803, відбувалася згідно програми, що її підготовлено на Головній Базі.

Докладний опис того бою увійшов до історії — про нього говорено на вищих курсах зіркового пілотажу. Зрештою, не можна добре уявити собі ту битву без цілої низки допоміжних наукових посібників: карти дванадцятого сектора, документальних записів з контрольної таблиці, телевізійних рапортів, що їх “Розвідник” занотовував одночасно і своїми зовнішніми, і внутрішніми камерами, тощо.

Тож нам доведеться обмежитись лише кількома найголовнішими і найзагальнішими інформаціями.

Ось вони.

Восьмого березня 862 року Ранньої Космічної Ери точно о п’ятнадцятій годині п’ятдесят одній хвилині і шостій секунді (з точністю до однієї сотої секунди) за Грінвічем, землянським часом, прийнятим в усій сонячній системі, екіпажі людей на космольоті КБ-803 і на “Розвіднику” одночасно почали пробивати шлях крізь Чорну Ріку.

Це було приблизно так, наче крізь величезну гору, що мчала з шаленою швидкістю, намагались пробити тунель два маленькі жуки. Вони хотіли тим тунелем вигребти з її нутра двох інших жуків, захоплених кам’яним потоком.

А що способи дій для тих жуків спланували найкращі вчені людства, вони розпочали свою роботу дуже розумно й точно. Жуки не пробивали тунелю наосліп, абияк. Вони мали свої розрахунки і шукали найкоротшого шляху до того місця, де мали б перебувати “Альфа” й “Бета”.

На жаль, ніхто не знав напевне, де вони перебували. Тому екіпажеві КБ-803 доводилося шукати космольотів здебільшого навмання, їм було страшенно важко, бо від якогось часу вони посувалися як сліпі. Щоправда, послуговуватися власними очима вони могли.

Але вже сотні років відомо, що в космічному просторі тільки той не сліпий, хто може користуватися радіохвилями і розвідувальним промінням.

Крім того, дуже небезпечна була також зброя, якою вони трощили метеори. Коли нею керували автомати, то позитронові вогнемети стріляли на передбачену відстань з точністю до одного сантиметра. І досить було захисного титанітового шару (яким забезпечували всі механопланети, космольоти, ба навіть космічні скафандри), щоб людині не загрожувала небезпека, бо під самий вогонь вона не могла попасти.

Однак у цій битві з Чорною Рікою вогнеметами космольота керували живі люди з примітивними органами чуття. Тут взагалі не могло бути й мови про цілковиту точність. А той, хто попав би під полум’я вогнемета, загинув би напевне. Ніякий титаніт не зміг би його захистити.

Про це людям було відомо аж надто добре. Бо хоч минуло понад чотириста років від катастрофи на Плутоні, коли під вогонь вогнеметів через помилку приладів попав великий пасажирський космоліт і за якусь півсекунди загинуло біля двох тисяч чоловік, — про неї знали навіть малі діти, як про велике застереження.

Саме тому, коли на Головній Базі стало ясно, що вогнемети “Розвідника” і космольота не працюватимуть автоматично, Майк Антонов і Назим Сумеро злякано перезирнулися.

— Вони втратили зв’язок, — повільно сказав Майк. — Отже, будуть діяти далі без автоматів.

— Так, — шепнув Назим.

— А що буде… — почав Майк.

— Коли… — повів далі Назим.

Проте обидва не докінчили своєї думки. Тоді озвалася Долорес. Вона вже встигла перехвилюватися і тепер не тільки була спокійна, а й сповнена надії.

— Про що ви? — наче байдуже спитала вона.

Ніхто їй не відповів.

— Ну, кажіть же, — не відступала вона.

— На Головній Контрольній Станції, де вони перебували, стояла тиша.

На екрані виднів контур Чорної Ріки. Але дванадцятий сектор був надто далеко, щоб без допомоги “Розвідника” чи хоч би передавачів з космольотів збільшити зображення.

І все-таки на чорному контурі видно було якесь легеньке тремтіння, немов луна дуже далеких і малих громовиць. А крім того, на станції було чути лише подих трьох людей і бурмотіння Супера, який без упину, але даремно чекав на перші донесення про наступ на Чорну Ріку.

— Слухайте, — мовила Долорес, завваживши те дрібне мигтіння в глибині Чорної Ріки. — Вони почали наступ!

Назим кивнув:

— Я саме цього й боюся.

— Найвідважніший пілот нашого часу боїться? — усміхнулась Долорес. — Не вірю.

— Від полум’я вогнеметів нема заслони, — сказав Майк.

Долорес кивнула головою — чи то сумовито, чи то глузливо, підійшла до них і поклала руки одному й другому на плечі.

Всі троє дивилися на екран. Долорес притягла їх ближче до себе.

— Чи ви могли б зробити інакше? — спитала вона.

— Ні.

— Чи був якийсь інший спосіб порятунку?

— Ні.

— Чи слід було за всяку ціну рятувати дітей?

Майк і Назим мовчали. Долорес посміхнулася.

— Поміркуйте, хлопці, — сказала вона. — Адже саме так хотів учинити Робик. А вони самі йому не дозволили.

— Вони ще діти, — буркнув Назим.

— Ні, — відповіла Долорес. — Вони вже люди, що вміють думати. Вже кілька років, як уміють думати. Хіба цього мало?

— Ні.

— Якби ми їх тільки врятували, гадаєте, вони пробачили б нам?

— Мабуть, ні.

— Мабуть?

— Напевне ні.

Це “напевне ні” Майк і Назим вимовили одночасно. Майк глянув на Долорес. його втомлений погляд трохи прояснів.

— Дякую, — сказав він.

Долорес погладила його по сивому волоссю й подумала: “За сьогодні його в тебе стало ще більше”.

— Але… — почав Назим. — Я не можу про це не думати…

— Годі, — сказала Долорес. — Ти, найвідважніший пілоте! Чому ти боїшся за них? Вони не просили тебе про це! Може, вони й самі не бояться.

Майк звернувся до Супера:

— Скажи, Супере, чи вони не бояться.

Всі екрани, таблиці та стрілки Супера яскраво засвітилися. Адже він мав здатність розглядати водночас трильЙони різних комбінацій думок. І все одно Супер не відповідав цілих сім секунд, довгих, як вічність. Нарешті він сказав, наче жаліючись:

— Супер не знає.

Долорес пирснула зі сміху. Справді, хіба не безглуздо питати Супера, коли він не має ніяких безпосередніх відомостей. Долорес стало шкода його.

— А як ти гадаєш, Супере? — спитала вона.

Найкращий механомозок сонячної системи, що його останнім часом використовували на Тритоні для потреб Бази та сектора Десятої Тисячі, зразу повеселішав.

— Супер гадає, — почувся його впевнений голос, — що можуть боятися, але не повинні.

Долорес, Майк і Назим уперше за сьогодні весело засміялися, хоч так нічого й не з’ясували.

У їхніх голосах бриніла надія, дарма, що в наступі на Чорну Ріку тепер, мабуть, почалося найважче.

Про те, що вони не мають захисту від пострілів вогнеметів, перший подумав Алик.

Подумав раніше від сестри та Йона, бо “Розвідник” почав обстріл метеорів швидше, ніж КБ-803.

І думка, що від вогню його вогнеметів не захистить нікого навіть найтовщий шар титаніту, була для хлопця неприємнішою за всі сьогоднішні лиха.

До того ж хлопець ніколи ще не почувався таким самотнім, як тепер. Звичайно, його оберігав сам “Розвідник”, але не того йому хотілося. Якби хоч на хвилю відчути коло себе людину — розумну й прихильну. Або хоч когось схожого на людину, як Робик. Той напевне не зрозумів би Алика. Напевне спитав би ввічливо: “Чого ти боїшся, коли не тобі загрожує небезпека?” І якби Алик обурився — щонайбільше перепросив би його, сказав би, що він не людина і на почуттях зовсім не розуміється.

Та все ж таки хлопець тужно подумав, що навіть така розмова була б щастям.

Алик намагався відігнати від себе ті прикрі думки. Він ловив кружальцем прицілу нові й нові кам’яні брили й натискав на педалі вогнеметів. І силкувався взагалі ні про що не міркувати. Та хіба можна навіть подумати, що не будеш ні про що міркувати? Адже це й є вже якесь міркування!

— Не будь дурнем! — сердито вилаяв себе Алик.

— Вибач, керівнику, але я не зрозумів, — озвався ввічливий голос “Розвідника”.

— Цить! — крикнув хлопець, виведений з рівноваги тим несподіваним втручанням.

— Наказ прийнято, — шепнув голос.

Алик засоромився. Навіть не тому, що тут усе записувалося, за винятком його власних думок, і що потім увесь світ дізнається, як Алик Рой вилаяв “Розвідника”.

Йому було соромно перед самим собою.

— Відміняю наказ, — сказав Алик. — І прошу пробачення.

— Будь ласка.

Хлопець замовк, бо назустріч “Розвідникові” летіла нова хвиля — цього разу дрібних, густих, мов град, метеорів.

Потім Алик спитав:

— “Розвіднику”!

— Слухаю, керівнику.

— Коли ми підійдемо до того місця Чорної Ріки, де мають бути “Альфа” і “Бета”?

Голос, не задумуючись, відповів:

— Через дванадцять хвилин.

— Так швидко?! — боязко шепнув хлопець.

— Через одинадцять хвилин п’ятдесят дев’ять секунд, п’ятдесят вісім секунд… — почав відраховувати “Розвідник”.

Спершу Алик хотів наказати “Розвідникові”, щоб той замовк, але потім передумав. Він навіть трохи зрадів, бо не почувався тепер таким самотнім. Нехай говорить!

— “Розвіднику”! Відраховуй далі час! — звелів він.

— Слухаю, — відповів “Розвідник”. — П’ятдесят п’ять, п’ятдесят чотири, п’ятдесят три…

Алик усміхнувся і, мружачи очі, націлився на нове скупчення метеорів, що летіли просто на “Розвідника”, потім натиснув на педалі.

У простір знову шугнув стовп вогню, відблиски якого видно було навіть на екрані Головної Бази, віддаленої на вісім тисяч мільйонів кілометрів.

— Ми вкладаємося в час? — спитала Алька.

— Атож.

— А коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти? — знову озвалася Алька, і Йон раптом засмутився, бо почув у її голосі сльози.

Хлопець не питав, що сталося. Він теж подумав уже про те, що на Головній Базі так перелякало Майка й Назима, що мучило Али-ка на “Розвіднику” і що тепер доводило до плачу Альку.

Однак він недооцінив її. Бо не встиг ще й відповісти, як вона сказала вже цілком спокійно:

— Це тільки мить, Йоне. Я була перелякалася, але це вже минулося. Кажи, коли ми досягнемо того місця, де мають бути космольоти?

Йон на хвилю зменшив швидкість і глянув на контрольну таблицю.

— За одинадцять з половиною хвилин.

— Що?! — майже скрикнула Алька.

— Коли тільки годинники не помиляються, — суворо додав хлопець.

— Ти гадаєш, що й вони здатні зіпсуватися?

— Все можливе.

Космоліт КБ-803 вже кільканадцять секунд рухався ніби вирізаною у густій кризі, трохи крутою, але чіткою стежкою.

— Йоне, — мовила Алька так незвично, що хлопцеві аж мороз пішов поза шкірою.

— Що сталося? — шепнув він.

— Йоне! — схвильовано сказала знову дівчина. — Адже цей шлях, яким ми тепер летимо, не виник сам. Поміркуй, як він утворився.

Хлопець зрозумів — і серце йому закалатало з радості.

— Авжеж! Алько, серденько, ти правду кажеш!

Дівчина тихо засміялася, наче пташка защебетала.

— Це напевне їхній слід! Напевне! — кричав Йон, обережно ведучи КБ-803 коридором у метеоровій кризі.

— Вони повинні бути десь недалеко, — прошепотіла Алька. — Вимикаю вогнемети.

— Добре.

І Йон заспівав безглузду арію:

— О добре! О до-о-обре-е!

І обоє засміялися.

На контрольній таблиці мигтіли числа, тобто хвилини й секунди, що залишились до зустрічі з “Альфою” та “Бетою”. Було вже дуже близько до космольотів.

— Агов! — гукнула Алька, ніби вийшла з Йоном на прогулянку в гори десь на Землі й загубилася в мряці.

То був просто смішний жарт. Але Йонові він дуже сподобався. Хлопець хотів відповісти Альці таким самим вигуком, який він, власне, знав тільки з візіофільмів про Землю, бо на Сатурні навіть найвідважніша людина побоялася б “загубитися” в мряці, а вже й поготів не гукала б “агов”. Він усміхнувся, розтулив рота і…

І раптом вони почули навколо себе щось неймовірне: крик, вереск, зойки, галас.

— Що це! — гукнув з усієї сили Йон.

— Йо-о-оне! — крикнула Алька.

Та вони не чули одне одного.

А тим часом начебто нічого особливого й не сталося. На екранах зображення навіть не затремтіло. КБ-803 й далі не дуже швидко йшов тунелем у метеоровій хмарі.

І все ж навколо них творилося щось неймовірне, їх оточив з усіх боків страшний галас: крик тисячі переплутаних голосів, зойки, сміх, наче лемент тисячі засуджених на вічні муки чи просто — наче вереск тисячі різних радіопередавачів.

Якусь хвилю через той гармидер вони не чули навіть власних думок.

Обоє тільки зрозуміли, що зараз байдуже, чи збагнуть вони те огидне явище, чи зуміють той галас якось притишити, навіть чи налагодять між собою зв’язок, який тепер став цілком неможливий. Важливе було тільки одне: дотримуватись курсу і не дати космольотові втягнутися в хмару дрібних метеорів, що ставала дедалі густіша. Ту мить і Йон, і Алька були залишені тільки на самих себе.

Та чи це ймовірно? Адже вони сиділи за якихось два метри одне від одного.

Так. Але ні Алька, ні Йон не могли собі дозволити навіть на частку секунди відірвати погляд від контрольних екранів. І якраз тому — хоч сиділи близько одне від одного — вони раптом і стали такі самітні. їх розділила неосяжна стіна галасу, крику, скреготу.

“Що воно за така гидота?” — сердито думав Йон.

Та раптом щось почув і все зрозумів.

Серед божевільного галасу почали проскакувати знайомі звуки, знайомі голоси. Здавалося, наче у величезному натовпі з усіх боків озивалося заледве кілька голосів, і тих кілька голосів якось дивно множилися на сотні, навіть тисячі безнадійно переплутаних слів, речень, вигуків, серед яких раптом пролунав голос Гелени Сого!

Той голос сказав раз і другий:

“По-перше, треба всі рапорти… по-перше, треба всі рапорти…”

Гелену перебив, чи, швидше, почав кричати разом з нею пілот Марім: “База на Тритоні…”, а тим часом з інших боків із двадцятеро тихіших Гелениних голосів і з сорок гучніших Марімових казали зовсім інші слова й уривки речень, потім ще озвалися голоси Яна і Чандри Роїв, і голос Майка Антонова, і його власний, Йонів, голос, який то з одного, то з другого, то з третього, то з четвертого боку ненастанно вигукував з моторошною радістю: “Так! Алько, серденько, напевне так! Алько, серденько…”— і знову: “Так! Алько…”— і знову: “Напевне…” Далі укотре вже Ормів голос: “Увага, “Альфо” і Чандрин: “Будь спокійний…”, а тоді раптом з усіх боків полився веселий, як пташиний щебет, Альчин сміх, що, перемножений на тисячу разів, став чимось справді страшним.

Йон з розпачем відчув, що в нього починають тремтіти руки і що за хвилю йому доведеться хоч трохи відірвати погляд від екрана, бо він уже нічого не розуміє і в усьому починає сумніватися.

— Що це за клята луна?! — розлючено крикнув хлопець, щоб хоч на мить заглушити в самому собі той божевільний вереск безлічі знайомих і безлічі чужих, наче нелюдських голосів.

“Так, луна!” — ще раз сказав він подумки.

І від того слова чи, вірніше, завдяки йому, все стало ясне, як сонячний блиск на Меркурії. Очевидно, той клятий галас — просто людські голоси, що вилетіли в простір на гребенях радіохвиль і попали тут у якусь дивну пастку. Тепер вони тріпочуться в ній, як риба в сітці, але не можуть вирватися назовні і повертаються назад стоголосою луною.

Коли Йон усе це збагнув, галас став не такий нестерпний. Наче аж трохи стих. Хлопець знову міг зосередити свою увагу на екрані та на кермі.

Правда, ще раз були закричали в сто разів посилені голоси Гелени й Чандри, а помножена на тисячу разів Алька засміялася з тисячі боків. Однак через кілька секунд гамір почав затихати, віддалятися, зникати…

Унизу на екрані Йон побачив число 4. Значить, до “Альфи” й “Бети” залишилось летіти чотири хвилини! Ні, не хотілося вірити, що то правда.

Згідно з програмою, Йон зменшив швидкість до найменшої. І тоді йому здалося, що він… оглух. Настала бо чудова, оксамитова тиша.

КБ-803 тепер летів коридором, що потроху ширшав. Хмара дрібних метеорів порідшала. Йон куточком ока зиркнув на Альку і зразу ж перевів погляд на екран.

Її не було там! Залишила своє місце!

“Чи вона здуріла? Чи хоче погубити і себе, і мене, і всіх нас?” — розпачливо й гнівно подумав Йон.

І як вона могла так? По-перше, залишила бойову позицію, по-друге, вийшла з-під охоронного комбінезону, по-третє, взагалі десь зникла. Хіба цього не досить, щоб позбавити її права брати участь у польоті?

Аж раптом Йон, страшенно здивований, відчув, що з нього спадає контрольний комбінезон. Злякано скрикнувши, на мить втративши контроль над кермом, він у розпачі хотів натиснути на педаль гальмування. Хлопцеві здалося, що зараз, цю ж мить, космоліт, покинутий напризволяще, вріжеться в хмару метеорів.

Та йому так тільки здалося.

Бо, глянувши на запасне кермо, він побачив там Альку.

— Бери кермо в руки, — спокійно мовила вона. — Негайно ж!

Не роздумуючи, хлопець виконав наказ. Він уже розумів, що Алька зробила добре.

Та все ж дівчина хотіла виправдатися перед ним.

— Я все поясню, керівнику, — швидко мовила вона. По-перше, я залишила своє місце, щоб вимкнути радіо. Не можна було витримати того галасу.

— Маєш рацію, — відповів Йон.

— По-друге, — вела далі дівчина, — я могла залишити місце стрільця, бо тут уже не можна стріляти. — По-третє, я вважаю, що треба було зняти комбінезони, бо ми мусимо якось порозумітися, а в них можна розмовляти тільки по радіо. Ну, то як?

— Ти дуже добре зробила, — сказав Йон.

Алька глянула на контрольну таблицю.

— Залишається одна хвилина, — збуджено мовила вона. — Яка швидкість?

— Двісті на секунду.

— Ну, якраз.

— Так! — вимовив Йон і раптом суворо зиркнув на неї. — Годі балакати, Алько. Через десять секунд оголошую тишу на борту.

Проте Алька не витримала. Знову в ній на мить прокинулась душа геолога.

— Що ж воно зробилося з тим радіо? — спитала вона сама себе. — Тільки якийсь мінерал міг так подіяти! Поглиначі хвиль? Ніхто про таке ще не чув. Сенсація! Або…

— Тихо! — гримнув Йон.

— Мовчу, керівнику, — покірно сказала Алька.

Йон почав гальмувати. У нього ще ніколи так не калаталося серце, як тепер. Він не був цілком упевнений, що знайде “Альфу” чи “Бету” точно тоді, як передбачав Супермеханомозок з Головної Бази, але мусив саме протягом цієї хвилини зменшити швидкість свого космольота до нуля.

Він гальмував обережно і дуже повільно, але й так кров прилила йому до очей, до вуст, до кінчиків пальців, до носа, Йон раптом з великим подивом зауважив, що з носа просто йому на руку впала крапля крові.

“Що це таке? — подумав він. — Ага, зрозуміло — ми без комбінезонів”.

Водночас хлопець задоволено відзначив, що все пройшло дуже добре. І що за такі випробування його зарахують без екзаменів до Школи Великих Швидкостей.

Він не додумав до кінця, бо всупереч наказові й обов’язкові зберігати тишу обоє враз закричали:

— То вони! То вони! То вони!

Вони зустрілися в самій глибині Чорної Ріки, на межі Дванадцятої і Тринадцятої тисячі.

— То вони! — крикнула Алька.

— То вони! — гукнув Йон.

А в цей час екіпажі “Альфи” й “Бети” збіглися до екранів та візирів.

Всі вже знали, що ніхто, крім дітей з “Розвідника”, не міг з’явитися тут на КБ-803. На “Альфі” таку можливість вирахував через півгодини після того як космоліт застряв у Чорній Ріці, сам Марім, а на “Беті” передбачив видатний астрограф Єронім Брошкідзе. Проте лише Чандра Рой та Гелена Сого вірили, що дійде до такої зустрічі, і саме вони чергували як спостерігачі на своїх космольотах. Доля їх нагородила: Чандра на “Беті”, а Гелена на “Альфі” перші побачили зображення, якого так чекали, і з усієї сили почали згукувати товаришів:

— То вони! То вони! Дивіться, то вони!

І тільки через добру хвилину на обох космольотах пролунали докладні вже донесення спостерігачів:

— КБ-803 йде нашими слідами, віддаль — 20 кілометрів, сигналізація — світлова!

Зрозуміло ж, що, за винятком пілотів, до екранів миттю збіглись усі члени екіпажів, покинули свої місця навіть найстриманіші і найвідповідальніші люди. Дійшло таким чином до дивних, можна навіть сказати, прикрих сцен.

Але не дивуйтесь тому бракові дисципліни.

Ще перед хвилиною члени обох екіпажів були впевнені, що безповоротно падають у безодню. Що вони ніколи вже не повернуться додому — на планети рідної сонячної системи. І що нема їм ніякого порятунку.

Та ніхто не думав покірно чекати смерті. Тому на обох космольотах люди зразу почали робити все, щоб урятувати собі життя, забезпечити повітря й харчі.

Найперше “Альфа” й “Бета” спробували з’єднатися. На той час, як їх наздогнав КБ-803, вони вже годину як були зв’язані тросом і летіли поруч.

Одночасно взялися до роботи науково-дослідні групи, створені зразу після катастрофи: група харчування, група зв’язку, група, що вивчала можливості повернення, та група, що досліджувала Чорну Ріку.

Люди працювали спокійно, як завжди. Жартуни сипали дотепами, Орм Сого співав, Марім насвистував, як птах. Зрештою, всі були збуджені, як завжди перед новою роботою, що цього разу була особливо тяжка.

Оце і все. Здавалося, що не сталось нічого особливого — хіба тільки що вони разом з Чорною Рікою летіли в бездонну прірву.

Звичайно, в обох космольотах знали, що якась надія на порятунок ще є, але, як ми вже згадували, крім Чандри й Гелени, ніхто в неї не вірив.

Тому, коли всі закричали: “То вони!”, а потім: “КБ-803 йде нашими слідами…” — ніхто, за винятком пілотів Маріма й Орма, не міг утриматись, щоб не кинутися до екрана й не побачити свого рятівника.

Всі дивилися мовчки. Люди тиснули руки Гелені, Янові й Чандрі. Хтось сказав: “Вони досягли неможливого”, а ще хтось додав: “Маємо тепер шанси на порятунок завдяки трьом дітям”.

Думки людські йдуть спільними дорогами. Так само, як недавно на Головній Базі Долорес поправила Назима, так тепер на “Альфі” один з найбільших математиків світу, Ебенезар Ліон, не погодився з словом “діти”.

— Маємо тепер шанси на порятунок завдяки трьом мужнім людям, — сказав він.

Всі мовчки кивнули. їхні очі, що світилися надією, вдивлялися в силует космольота КБ-803, що (як передбачав план, складений Супером) повідомляв про становище з допомогою світлових знаків і поки що летів на сталій віддалі від них.

— Диво дивне, — шепнув Ліон Гелені. — Хто з них веде космоліт?

Гелена здогадувалась, хто, але вголос не сказала.

А КБ-803 з допомогою світлових знаків передавав ось що:

“Йон Сого, Алька Рой прибувають на борту КБ-803 з доручення Головної Бази. Наше завдання: провести вас через Чорну Ріку до “Розвідника”. Відповідайте: брати вас на буксир чи підете власним ходом?”

“Альфа” і “Бета” зразу ж відповідали, що летітимуть самі. Отже, тут передбачення Су-пера теж справдилися.

КБ-803 передавав далі:

“Увага на “Альфі” й “Беті”! Програма найближчих дій: КБ-803 минає вас і виходить наперед. Потім безперервним вогнем прокладає дорогу в просторі. “Альфа” й “Бета” йдуть за ним на найближчій відстані. Передбачено зустрітися з “Розвідником”, який має прокладати шлях від себе. Кінець. Повторіть програму”.

Після повторення біля візирів на “Альфі” й “Беті”, скерованих на КБ-803, залишились іільки чергові.

На “Альфі” чергували Ліон і Гелена, а на “Беті” — красуня Володимира Альф’єрі та її наречений Кдамото. Решта екіпажу, серед них Ян і Чандра, повернулися на свої місця.

На обох космольотах запала тиша. Люди уникали навіть дивитись одне на одного. Ніхто не сміявся, не говорив більше про мужність дітей.

Усі мовчали, немовби необачно сказане слово могло завдати якоїсь непоправної шкоди, порушити хід подій. Тільки Ян і Чандра, повернувшись до кабіни, що правила за астрохімічну лабораторію, перекинулись кількома словами.

Перший озвався Ян. Він не міг знести неспокою, навіть відчаю, що світився в очах дружини, яка не дуже успішно намагалася прикрити його усмішкою.

— Боїшся? — шепнув він, обіймаючи її за плечі. — Боїшся за них?

Вона похитала головою і сказала досить спокійно:

— Не тільки це. Не тільки, хоч я вперше в житті просто вмираю зі страху за дітей.

Що Ян мав відповісти на це, коли й він не міг зібратися з думками? Чандра підвела на чоловіка очі і відразу збагнула його мовчанку. Вона провела рукою по чолі.

— Нічого не допоможе страх за них, Янку. Мене турбує інше. Може, ще гірше: чи це, коли навіть вони й робитимуть усе як слід… не зламає їх і нас, тим болючіше, що в нас прокинулась надія?

— Не думай про це.

— Ох! — вибухнула Чандра раптовим гнівом. — Як можна про це не думати? Не кажи дурниць.

Ян узяв її за руки.

— Чандро! — сказав він. — Нам було б легше, коли б принаймні дітям ніщо не загрожувало. Але поміркуй: що б вони подумали про себе згодом, через рік чи через п’ять років, якби довідались, що могли допомогти нам, а не допомогли? Це було б для них більше лихо, ніж те, що їх може зустріти тут. Так чи ні? Він повернув обличчя дружини до себе. Чудові Чандрині очі були затуманені, навіть якісь чужі. Та врешті до них почав повертатися спокій.

— Так, — шепнула вона.

— Скажи ще раз, — ніжно мовив Ян.

— Так, — усміхнулась Чандра.

Він сів на своє місце.

— Нумо берімося далі до аналізів проб від № 43 до № 47-А і 47-Б.

Поверхня їхнього космольота вкрилася порохом, що осів з розбитих вогнеметами метеорів. Перед зустріччю з КБ-803 Рої вирішили перевірити хімічну будову метеорних опадів. Тепер Ян хотів почати аналіз.

— Не думай про це, — ще раз ніжно сказав він.

А потім додав уже діловито:

— Дай мені пробу № 43.

— Намагатимусь не думати, — відповіла Чандра.

В астрохімічній кабіні на “Беті” запала спокійна, робоча тиша, така, як панувала вже кілька хвилин на обох космольотах. Тільки біля візирів “Бети” ще почулося кілька тихих слів. То Володимира шепнула на вухо Кіамото:

— Я аж тепер почала по-справжньому боятися.

А коли він похитав головою, що не розуміє, дівчина докінчила свою думку:

— Боюся тому, що ми дістали надію.

Хлопець зрозумів і мовчки кивнув головою. Потім, щоб підбадьорити її і себе, взяв дівчину за руки й поцілував у скроню.

А ту мить КБ-803 світловими знаками передавав:

— Дайте дорогу! Минаємо вас… Дайте дорогу!

— Вони зробили вже дуже багато, — шепнув Кіамото.

Він з дівчиною дивився на екран, на якому саме пересувався силует КБ-803, наче тінь прудкої гнучкої рибини з миготливими рубіновими очима.

Тим часом екіпаж на борту КБ-803 діяв точно за програмою: Алька сигналізувала, а РІон тримав у руках кермо, чекаючи, коли вона скінчить, щоб рушити вперед.

Нарешті “Альфа” і “Бета” повторили переказані їм настанови. Йон глянув на Альку. Він хотів сказати їй:

— Просигналізуй: “Минаємо вас! Дайте дорогу!”

А що він ще мав час, то згаяв хвилину на інше.

— Тільки тепер, Алько, — сказав він, — ми починаємо справжню роботу. І тільки тепер можемо або все виграти, або все програти.

Дівчина кивнула головою і глянула йому у вічі. Вона так приязно усміхнулася, що хлопець зважився признатись їй:

— А що ми можемо й програти, то я хочу, щоб ти знала: я нікого з друзів так не любив, як тебе.

— Я хотіла це саме сказати тобі, Йоне, — спокійно відповіла Алька. — Але… годі вже! Давати сигнал?

— Так.

“Минаємо вас! Дайте дорогу!”

З цієї миті на КБ-803 настала тиша.

Давши сигнал, Алька відразу повернулася на місце бортового стрільця.

Нон увімкнув першу швидкість і дугою поминув спочатку “Бету”, а потім і “Альфу”. І ось перед бойовим космольотом заблищала хмара дивних дрібних метеорів, що нагадували діамантову сарану. Алька негайно почала стріляти з усіх вогнеметів.

Позитроновий вогонь, наче величезний кулак, пробив у стіні з мільярдів метеорів вузький прохід. Спочатку туди влетів КБ-803, а слідом за ним обидва космольоти.

Так у глибині Чорної Ріки почався мовчазний ритмічний танок трьох космольотів.

Прості фігури того танку раз у раз повторювалися: спочатку вогневий удар, що прорізував прохід у миготливій лавині, потім у той прохід плавно стрибав КБ-803 і утримувався від пострілів, аж поки до нього наближалися “Альфа” і “Бсга”, що світилися розпізнавальними вогнями. Далі знов вогневий удар, знову стрибок першого космольота, і знову наближення решти двох.

На всіх трьох космольотах панувала тиша.

Щоправда, на “Альфі” й “Беті” радіоприймачі працювали — але тільки для того, щоб записувати страшний галас з лавини дивних блискучих метеорів. Вони занотовували кожен звук у всіх його варіаціях, самі ж працювали нечутно. Тому було тихо, бо люди теж мовчали. Вони не знали нічого, крім того, що їм передав екіпаж КБ-803. Цього було досить, щоб не сумніватися, однак замало, щоб твердо повірити в успіх.

А екіпаж КБ-803 просто не мав часу на розмови.

Зважимось навіть сказати, що Йонові й Альці не було коли думати, не те що говорити. Ту хвилю “думали” в основному їхні руки, їхні очі, їхні пальці, що тримали кермо, їхні ноги, що натискали на педалі.

Для Йона важливе було одне: після кожного пострілу збільшити швидкість, посеред стрибка почати зменшувати її і перед новим Альчиним пострілом цілком загальмувати космоліт.

Для Альки теж важливе було тільки одне: дочекатися тієї миті, коли ніс космольота ось-ось має врізатися в брилу, тоді натиснути на педалі спершу малого переднього вогнемета — раз, потім усіх бокових — два, нарешті двічі на педаль головного — три, і чотири — “повний вогонь”.

Їм справді не було коли думати.

А надто що час невблаганно спливав і треба було його наздоганяти, а ще дуже далека дорога залишилася їм до того місця, де “Розвідник” мав прокласти їм шлях — шлях до волі й життя.

Спочатку навала безлічі голосів, криків, зойків і зітхань завдала Аликові ще більшого страху, ніж Йонові й Альці. “Розвідник”-бо мав набагато чутливіші приймачі й гучномовці, ніж КБ-803. Перша хвиля тих звуків мало не звалила хлопця на підлогу. Аликові здалося, що він збожеволів або просто сталася катастрофа, і “Розвідник” під ударами метеорів розпадається на шматки.

На щастя, він крикнув:

— Тихо!

“Розвідник” почув і вимкнув гучномовці.

— Що то було? — спитав Алик, люто знищуючи блискучі метеори.

— Мабуть, — сумлінно відповів “Розвідник”, — перед нами є поклади речовини, що в якийсь спосіб поглинає радіохвилі.

— Дурниці, — буркнув хлопець, скеровуючи нову чергу просто в шар тієї “речовини”.

— Цілком можливо, — покірно згодився голос.

— А може й не дурниці? — спитав Алик.

— Може й ні.

Треба однак сказати, що весь цей час тихий голос “Розвідника” ані на мить не переставав повідомляти, скільки хвилин залишилось до зустрічі з космольотами.

— А чи не послати робота по зразки? — спитав голос.

Хлопець не розчув як слід, про що йдеться.

Лавина густішала. Стало важче дотримуватись курсу і вести влучний вогонь.

— Так, так, — машинально відповів Алик.

— А які вони повинні бути? Великі? — спитав ще голос. — Тонна? Дві? Три?

— Дві, три, — знову машинально мовив Алик.

— Разом п’ять, — сказав “Розвідник”.

— Так, — прошипів хлопець, з ненавистю посилаючи полум’я вогнемета в непрозору лавину, що ставала дедалі густіша.

“Що за свинство! — думав він. — Саме тепер, коли вони мають надлетіти, стає нічого не видно. Саме тепер я не бачитиму їхнього світла! Не бачитиму нічого!”

“А що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів?” — розпачливо подумав раптом хлопець.

— Що станеться, коли вони попадуть у полум’я наших вогнеметів? — спитав він уголос.

— Їм буде кінець, — відповів “Розвідник”. — Або…

— Мовчи! — крикнув Алик.

І зразу поправився:

— Повідомляй час.

Голос почав знову слухняно лічити:

— Три хвилини вісімнадцять секунд, сімнадцять секунд, шістнадцять секунд…

“Чотири хвилини”, — сказав собі подумки Йон.

Він ввімкнув найвищу швидкість, і КБ-803 рвонувся вперед.

Від того стрибка заболіло, як від удару межи очі. Адже Йон з Алькою були без охоронних комбінезонів. Тож від кожного раптового збільшення швидкості кров приливала до голови, а в очах мерехтів туман, боліло в переніссі.

На щастя, це тривало недовго. Хлопець зменшив швидкість, і біль зник.

То був початок гальмування. Здавалося, що метеорова стіна Чорної Ріки, яка падала просто на космоліт, почала дедалі зменшувати швидкість.

І, нарешті, затрималася перед самим носом КБ-803.

Тоді Алька, навівши світле кружальце прицілу на саму середину екрана, натиснула на педаль малого переднього вогнемета.

То був вогнемет-розвідник. Полум’я його било рівно й глибоко, але мало надто малий діаметр, щоб прокласти дорогу космольотові. Тому після нього Алька вводила в дію цілий вінок бокових вогнеметів.

І хоч їхній вогонь не досягав глибоко, зате прорубував широку ділянку, іншими словами, визначав діаметр для удару головного вогнемета. І відразу після пострілів бокових вогнеметів Алька двічі натискала на педаль головного.

То був так званий “повний вогонь”.

Стіни КБ-803 ледь здригалися. Йон і Алька, що були без охоронних комбінезонів, виразно відчували те дрижання. Та в цьому й не було нічого дивного. “Повний вогонь” здатен був спопелити, чи, вірніше, обернути на газ і водяну пару середній острів або гірський кряж.

Шлях знову був вільний.

— Три хвилини п’ятдесят вісім секунд, — сказав Йон уже вголос, а через дві секунди ввімкнув найбільшу швидкість і вже наперед скривився, чекаючи, як завжди перед стрибком, знайомого болю.

— П’ятдесят вісім… — шепнула Алька, і зразу ж пролунали постріли з бокових вогнеметів, а після того “повний вогонь”. Бо ж кожний стрибок тривав дві секунди, рівно дві секунди.

“Ще далеко до “Розвідника”,—думав Йон. — Але не так далеко, як годину тому. Ми дедалі наближаємось одне на одного. П’ятдесят одна… сорок дев’ять…”

А що думала Алька?

“Три хвилини сорок дев’ять, сорок вісім, сорок сім… Як страшенно далеко!”

Що ж — вона мала право так думати, то не було ніяке перебільшення.

Кому здається, що ті три хвилини — вже дрібниця, той дуже помиляється.

Поміркуйте самі. Ось космоліт типу КБ-803. Ви сідаєте в нього.

Якщо хочете — одягаєте охоронний комбінезон. Стартуєте і зразу ж набираєте величезної швидкості. Наприклад, якщо ви вилітаєте з Тритона, то через вісім годин будете вже в секторі Дванадцятої Тисячі.

Потім вас затягує метеоровий потік, і ви починаєте боротьбу з ним. І ведете її протягом смертельно небезпечних п’ятдесяти хвилин, не швидкими й точними автоматами, а повільними й недосконалими людськими руками й очима. І знаєте, що від наслідків тієї боротьби залежить життя кількох десятків чудових людей.

Що важить кожна така хвилина? Поміркуйте.

— Дві хвилини п’ятдесят дев’ять секунд… — мовив Йон.

Відтепер для Альки настали хвилини, які вона завжди буде згадувати, як найтяжчі в своєму житті. Але зовні дівчина була спокійна, і Йон нічого не помітив. Хоч насправді то була мить, коли всі її надії враз почали розвіюватися, танути, наче туман.

“Значить, ніколи вже не повернемось, — думала Алька. — Ніколи не будемо жити, як живуть мільярди людей? Наші імена впишуть на пам’ятні дошки загиблих у космосі. І це все! Однак… Чи все? Чи справді все?”

Йон сказав:

— Дві хвилини п’ятдесят шість секунд.

Отже, до зустрічі з “Розвідником” залишилось три хвилини без чотирьох секунд. Тим часом на вогневій позиції бойового космольота, на лічильнику боєприпасів, що був перед Алькою, миготіло застережливим світлом число “126”, Це означало, що на КБ-803 боєприпасів вистачить лише на сто двадцять шість секунд. Це означало також, що космольотові, аби довершити своє завдання, не вистачить боєприпасів на останні п’ятдесят секунд. Здається — дрібниця, небагато. Але протягом останніх п’ятдесяти секунд потрібно було зробити двадцять п’ять черг “повного вогню”, двадцять п’ять штучних спалахів, що відкривають шлях до волі, до “Розвідника”, до життя.

Колись, як Алька вчилася плавати, сталося так, що, не допливши кілька метрів до берега, вона зовсім знесиліла. Дівчина бачила перед собою берег, квіти, людей, але ніхто не дивився в її бік, а вона не могла крикнути.

І кільканадцять секунд, протягом яких Алька таки подолала ті три чи чотири метри, здалися їй тоді вічністю. А тепер? Тепер у космічних хвилях Чорної Ріки весь той жах збільшився в тисячу разів. П’ятдесят секунд… Тільки п’ятдесят секунд — а як страшенно довго!

Поки ще є припаси, вона не викаже своїх почуттів. Стріляючи далі, Алька намагалася трохи зменшити діаметр вогню. Може, на цьому вдасться щось заощадити?

А тим часом дівчина стріляла за тією самою чергою: малий передній, бокові і повний вогонь. Після кожного пострілу на лічильнику з’являлось нове число, щораз менше.

Наостанці мало вискочити “0”.

Перед цим ще доведеться сказати Йонові. Йон зупинить космоліт, і вони почнуть сигналізувати “Альфі” й “Беті”, що дістатися до “Розвідника” не пощастило.

Очевидно, згодом вони зможуть пересісти на “Альфу” чи на “Бету”. Врешті, їхня доля не надто й страшна. Вони будуть разом з батьками, а також одне коло одного. Але інші? Що буде з Аликом? І передусім — як взагалі таке могло статися?

Певне, всієї правди вони так уже й не взнають. Чи це була помилка в обчисленнях на Базі? Чи невправність “Розвідника”? Чи шкідливий вплив лавини, яка поглинала хвилі і крізь яку їм уже годі пробитися? Врешті, чого так далеко шукати причин. Мабуть, вони самі, позбавлені допомоги автоматів, зашвидко почали операцію, згаяли час і витратили енергію. Ще раз виявили людську слабість.

Алька зціпила зуби, щоб не заплакати.

Ще тільки чотири, ще тільки три постріли… Десь тут за стіною метеорів чекає “Розвідник”. І вони минуть його. Алик даремно буде чекати. А що він робитиме далі? Чи спробує їх догнати, чи повернеться?

Ще тільки два постріли…

Дівчина набрала в груди повітря, аби сказати Йонові, що треба зупиняти космоліт.

Алик уже довгу хвилю боявся навіть оком змигнути. Він випустив стовп білого вогню в потік дрібних метеорів і чекав, не знімаючи ноги з педалі найпотужнішого вогнемета. “Розвідник” відраховував останні секунди.

“Де ви? — думав у відчаї Алик. — Благаю вас, доберіться до “Розвідника”! Не згубіться!”

Він не знав, чи то йому тільки здавалося, що голос “Розвідника” тремтів з хвилювання, коли повідомляв:

— Десять секунд, дев’ять, вісім…

— Коли я перестану стріляти, негайно ввімкни штучне притягання! — крикнув Алик. — Найбільшої сили!

— Слухаю, чотири, три, дві… — казав “Розвідник”.

Ні, голос його зовсім не тремтів.

“Коли припинити вогонь? У яку мить? Якщо я припиню запізно, ніщо не вбережеться від вогню, — гарячково думав Алик. — А коли завчасно — не зумію відкрити їм шляху”.

Хлопець напружено чекав, поки голос “Розвідника” вимовить останнє слово — “одна”: воно мало означати, що прибувають космольоти.

Голос вимовив це слово. Алик припинив вогонь.

Йому здавалося, що він зробив це якнайточніше.

Однак… за вогневим стовпом мигнула тінь якогось космольота.

Саме космольота, Алик не помилився.

Одного космольота зачепило полум’я!

Тільки зачепило, липі краєчком ковзнуло по ньому. Ледве торкнулося одне об одне — полум’я і корабель.

Але від позитронового вогню немає захисту. Не можна торкнутися його безкарно.

Космоліт, штучно притягуваний Пеером, рівно і впевнено летів до нього, немов голуб до свого гнізда.

Алик заплющив очі: вогонь відтяв космольотові носа. Він летів, наче відкрита труна.

А сталося ось що.

Ту ж мить, коли Алька набрала в груди повітря, аби сказати Йонові, що боєприпаси скінчилися, над космольотом КБ-803 майнула довга тінь. То була тінь якогось космольота. Він давав світлом знак: “На повній швидкості летіть за мною”, тобто той самий знак, яким Йон вів за собою “Альфу” й “Бету”.

— Це він! — крикнув Йон. — Не стріляй!

Алька все-таки заплакала.

— Вже нема чим стріляти! — хлипнула вона.

— Що-о-о? — спитав Йон.

Але тепер було не до розмов.

Космоліт, що провадив їх, безперервним вогнем з усіх вогнеметів прорізав великий тунель у метеоровій лавині і весь час сигналізував: “На повній швидкості летіть за мною. На повній швидкості летіть за мною”.

Хлопець увімкнув найвищу швидкість. Раптове прискорення майже зовсім оглушило обох. Вони стогнали, не знаючи про те, і на кілька секунд, теж не знаючи про те, осліпли. Та все одно КБ-803 мчав за космольотом-провідником, рівно, як промінь світла. За ним, теж на повній швидкості, мчали “Альфа” й “Бета”.

В одну мить усі люди на всіх кораблях збагнули, що прийшов порятунок.

І нарешті, наче на зоряному параді, кос-моліт-провідник, а за ним один по одному КБ-803, “Альфа” й “Бета” вийшли на дорогу до волі, яку їм проклав “Розвідник”.

Уже можна було вимкнути швидкість. “Розвідник” невидимими нитками штучного притягання збирав до себе свої космольоти і, сам тікаючи, щораз збільшуючи швидкість, виривав їх із Чорної Ріки — і повертав людям життя.

Тільки той космоліт, що відкрив іншим шлях до “Розвідника”, до життя і до батьківщини, сам повертався на механопланету із відтятим носом.

Він летів відкритий у порожнині, яку не можуть знести людські легені, летів у холоді, що його не витримує жодна жива істота, летів із спаленою наполовину кабіною пілота.

— Увага! — сказав “Розвідник”—Космольоти “Альфа”, “Бета”, КБ-803 і КБ-804 сідають на стартову вежу. Увага, повертаються космольоти.

І тепер таки справді його голос гримів, як сто тисяч тріумфальних фанфар.

— Ох, нарешті ви є, — шепнув Алик. — Як я виправдаюся перед вами? Як…

І раптом замовк, бо згадав, що “Розвідник” повідомив про повернення чотирьох космольотів, то, може…

Ще не дуже вірячи ані собі, ані “Розвідникові”, Алик кинувся до ліфта.

— До стартової вежі, “Розвіднику”! — гукнув хлопець. — До вежі!

Він таки встиг!

Раніше за всіх прибув до Головної Камери стартової вежі.

Потім відчинилися нижні двері з обох боків камери — виходи з космольотів “Альфи” і “Бети”. Екіпаж “Альфи” вів пілот Марім, екіпаж “Бети” — пілот Орм Сого.

Ніхто ще не сказав ані слова, тільки всі усміхнулися Аликові, а Чандра послала синові поцілунок.

Тоді відчинились окремі виходи для екіпажів бойових космольотів.

У першому з’явилися Йон і Алька. Вони були й досі страшенно бліді. Синці під очима, сліди крові у куточках вуст і в ніздрях свідчили про те, що вони летіли без охоронних комбінезонів.

Алик кинувся до них. Він біг наосліп, бо очі мав повні сліз.

— Ви є… — шепотів він, думаючи, що кричить. — Ви є…

Всі троє обнялися за плечі.

Ту мить з другого виходу з’явився Робик. Як завжди, він був спокійний і усміхнений. Через те, що ніс космольота, в якому летів Робик, лизнуло позитронове полум’я, то не обійшлося без втрат. Він обпік собі обличчя й ліве плече, а також соромливо ховав за спину ліву руку.

Побачивши, що люди дивляться на нього, він чемно вклонився й сказав:

— Добридень. Все-таки ми уникнули небезпеки.

І скромно став біля Йона, який тільки й спромігся сказати: “Ох, Робику”.

Тоді обидва пілоти — Марім і Орм — вийшли наперед. Слово взяв старший за віком Марім:

— Від імені екіпажу “Альфи” й “Бети”, тобто від постійного екіпажу механопланети з Десятої Тисячі, що називається “Першим Розвідником”, складаю подяку присутнім тут Йонові Сого, Альці та Аликові Роям за те, що вони врятували усім нам життя. Одночасно повідомляю Головну Базу і пропоную всіх трьох нагородити орденом Сонячної Зірки.

Йон і близнята були приголомшені. Їх нагородять Сонячною Зіркою? Дадуть легендарний орден космічних рятівників?

Перша отямилась Алька.

— Дякуємо, — сказала вона.

— Увага! — озвався “Розвідник”. — Прошу до обіду. Вже подано до столу.

Тоді в Головній Камері зчинився гамір і сміх. Батьки схопили дігей в обійми. Потім до них кинулися інші. Єронім Брошкідзе зворушено засопів. Володимира Альф’єрі так ніжно поцілувала Йона, що той аж завмер із захвату. Це страшенно розсердило Альку. Вона люто блиснула очима.

— Вийшла неймовірна дурниця, — мовила вона таким голосом, що на хвилю всі затихли, а Марім спантеличено спитав, яка саме.

Дівчина була справді сердита.

— Чи хтось подумав про те, щоб узяти зразки метеорів, що поглинають радіохвилі? — спитала вона з убивчою ввічливістю.

Всі майже злякано перезирнулися. Ніхто не подбав про це. Спочатку було не до того, а потім не мали часу.

— Ось так, — вела далі Алька. — Зразків немає. А Чорна Ріка втекла, і друга така нагода вже не випаде. Це велика втрата для геології.

“Ох кляте ж дівчисько, — захоплено подумав Йон. — Просто як з предковічних часів”.

Але тепер у їхню розмову втрутився сам “Розвідник”. Він увімкнув гучномовці — і Головна Камера сповнилася божевільного галасу, крику, белькотання, стогону тисяч розпачливих голосів.

Незчисленні Чандри гукали: “Спокійно, Йоне”, сто Марімів кричало: “Увага на Тритоні”, сто Роїв кликало “Альфу”, ще хтось казав про сектор АМ 168, 13-а, цьому галасові вторували якісь ще незрозуміліші крики, зітхання і невпинний Альчин сміх.

— Тихо! — сердито крикнув Алик.

Усе затихло. “Розвідник” вимкнув гучномовці.

Алик посміхнувся до сестри.

— Тепер я пригадую собі, — похвалився він, — що під час битви звелів був “Розвідникові” взяти зразки.

Алька мовчала. Зате астрогеологи Сент Бірум і Еріка Вос радісно кинулись до Алика.

— Скільки їх є? — схвально спитала Еріка.

До астрогеологів приєдналися акустики й зв’язківці.

— Скільки їх є? — збентежився Алик. — Не пам’ятаю добре.

Він глянув угору й спитав:

— Скільки їх, “Розвіднику”?

— Дві і три, — відповів голос. — Разом п’ять.

— Чого п’ять?

— П’ять тонн, — пояснив “Розвідник”.

У Головній Камері знову зчинився сміх і гамір. Здавалось, цьому не буде кінця. Тоді голос “Розвідника” лагідно нагадав:

— Увага! Холоне обід.

У камері загукали: “Їсти!”, і стрічка транспортера рушила в бік терас-їдалень.

Йон ще на хвилинку зостався в Камері. Він притримав Альку та Алика, і всі троє підійшли до Робика.

— Робику, — мовив Йон.

— Слухаю, Йоне.

— Ти молодець.

— Це правда, — підтвердила Алька.

Робик усміхнувся.

— Я сьогодні не завжди був такий.

— Ох, то все дрібниці! — мовив Алик.

— У кожному разі все скінчилося гаразд, — сказав Робик, — хоч я замалим… не зник.

— Ох, Робику, — засоромлено шепнув Алик. — Ти ж знаєш, які ми, люди, недосконалі.

Робик засміявся.

— Ідіть їсти.

— А ти? — спитала Алька.

— Я… — збентежився він, — я мушу полагодити собі ліву руку. По обіді зустрінемось коло басейну. Гаразд?

— Гаразд, — гукнули діти.

Робик провів їх поглядом, аж поки вони з’їхали з вежі, потім став на квадрат швидкісного ліфта й зник.

А діти їхали рухомою стежкою серед осяяних сонцем квітників.

— Як це все могло бути? — спитала Алька.

— А чи взагалі воно було? — озвався Алик.

— Було, — відповів Йон.

По хвилі Алька сказала:

— Нам так пощастило тільки з двох причин.

— З яких? — спитав Алик.

— По-перше: бо роботи не знають, що таке самопожертва.

— А по-друге? — спитав Йон.

— По-друге, — задумливо мовила дівчина, — тому, що роботи, не розуміючи самопожертви, не знають і її меж.

Алик похитав головою і пробурмотів ніби сам до себе:

— З того, що ти сказала, мені хочеться зробити ще один висновок.

— Слухаємо, — глузливо мовила дівчина.

Проте Алик не здавався на її глузи.

— Нам пощастило врятуватися тому, що ми — люди. А люди не тільки здатні на самопожертву, але й уміють створювати роботів, які не знають меж самопожертви.

— Не будь такий занадто мудрий, — пирхнула Алька.

Йон просто засміявся.

Ту мить почулися голоси:

— Діти! Обідати!

Алик розвів руками:

— Ось маєте! Знову “діти”!

Зрештою, обід був чудовий. А смакував він ще дужче тому, що відбувся на годину пізніше, ніл звичайно.