home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Заплакана Верона

Через хвилину Гречка питиме в неї чай. Боже, у неї знову двоє півників. Як у найкращі часи. Вона досі гарна, а врода захистить. Врода – запорука безпеки. Врода захистить від наклепів Ганни Василівни в ЖЕК. Надька прийде, опустить очі: «Ви ж мене знаєте, я законослухняна поважна жінка». А потім різко зведе очі, по вінця наповнені слізьми, які ніколи не витікають зі слізниць, – от і все. Діло зроблено. Коли вона прихворіє, її прийме особисто головний лікар, а не пошле до юної недосвідченої практикантки. І вилікує. Їй хлопці поступатимуться місцем в автобусі, а не сидітимуть, байдуже спльовуючи собі між широко розставлених ніг соняшникове лушпиння.

У Надьки було повнісінько мрій. На антресолях лежало чимало вирізок зі старих газет із кулінарними рецептами. У передпокої стояла купа капців усіх розмірів для гостей. Надька готувала багато їжі, а потім годувала бездомних котів і собак, доки місцеві гицлі не встигали їх виловити. Вона скликала котів біля смітника, вихопившись із хати з напіввідкритими грудьми і оголеними почуттями самотньої жінки, в якої відібрано єдине, за що вона могла себе любити.

Надька знала все, що потрібно було знати щасливій жінці, але щасливою бувала дуже рідко. Геть рідко. Ненароком. Коли приїздила в гості до Макарчука і, напившись коньяку та кави з молоком, співала протяжних пісень своєї сибірської напівголодної молодості.

– У мене були валянки і усмішка, біліша за сибірський сніг, – розповідала Надька. – У мене були нейлонові колготки, які примерзали до ніг.

Зараз Надька мала купу нейлонових колготок багатьох кольорів, які вона скуповувала багато років – контрабандних і вітчизняних – про запас. Колготки були різних відтінків, струмовито-ніжні. Зі стрілкою.

– Колись на Сибіру про такі колготки я могла лише мріяти, – казала вона.

Колготки були її єдиною справдженою мрією. На решту мрій їй забракло сміливості.

Надька таємно і боязко мріяла про колишнього чоловіка. Після коньяку та кави з молоком ця мрія іноді проступала – словом, тонким, як шпага, впиралася співрозмовникові в груди і зникала за потоком спогадів та інших думок, щоб приховати ту, попередню, відверту, мов душа. А ще Надька мріяла поїхати у Верону. Іноді їй снилося, що вона вже там, де живуть чудо-лікарі, які можуть воскресити таточка-матінку. Звісно, вона їх вигадала, тих чудо-лікарів, але ні з чим люди не прощаються так важко, як із вигадками свого дитинства. Іноді вона розповідала про ці сни сусідкам – тим, які пліткували в неї за спиною, – млосно вихопившись із своєї заспаної старості з напіввідкритими грудьми і з оголеними мріями.

Але найдужче Надька мріяла про ще одну молодість. Бо її попередня – лежала на антресолях разом зі старими газетами і вирізками з журналу «Радянська жінка». Але Надька не могла з цим змиритись, і щоразу витягала цю молодість і прикладала до себе, смакуючи годинкою безтурботності та щастя.

Чай, молодість, варення, тістечка, фрукти, врода, підправлена за допомогою сметанкової маски, косметики і білизни. Все було готове до приходу Гречки.

Він прийшов такий свіжий, як солодкий, щойно наточений з берези, сік, подумалося Надьці спершу, але потім раптом зауважила – ні, щось не те. Опускав очі, уникав її погляду. Не зачинив за собою дверей – забув. Не роззувся, похапцем привітавшись, потягнув її в кімнату до ліжка. Встигла було подумати – невже сексу хоче, малолітній збоченець? Аж раптом на її обличчі опинилася подушка. Подушка закрила їй рот, ніс, одне око, друге дивилося запитально на Гречку. «Жартуєш?» – казало здивоване око. «Жартує, мабуть, малий», – думала Надька, але дихати ставало важче. Спробувала рукою відіпхнути його руку, але він коліном притиснув її зап’ясток до ліжка. Притиснув міцно – не поворухнутися. Спробувала відіпхнути його своїми коліньми – не може, повітря бракує, задихається, ледь жива… Майнула думка – не можна високо підіймати коліна, у неї стегна негарні.

І перш ніж зомліти від нестачі кисню, побачила Толіччине обличчя.

Він несміливо зайшов у відчинені двері, у руці – коробка цукерок, на голові – хутряна шапка, черевики в снігу. Зазирнув, аж бачить – душить хтось Надьку. Кинувся рятувати. Толічка проти Гречки – маленький опецькуватий бурундучок, старий і лисий проти молодого лютого пса. Але бурундук напав несподівано, зі спини, тому Гречка відпустив руки. І Надька вдихнула повітря – ще жива. Жива… Відкинула вбік подушку, вислизнула з рук, забилася в куток – жива… Похитала головою, порозтирала кінчики пальців, щоб кров краще циркулювала. Сіла. Дихає. Боже, цей юний милий хлопчина, якого вона колись так необачно врятувала, хотів її задушити! Ця думка боляче вдарила їй у голову. Гепнуло під дихало її самолюбство – отже, не закохався він у неї, красуню, а використав. Пантофлі, фальшиве алібі, машина, яка мало її не переїхала… Отже, він таки винен у вбивстві того чоловіка, а вона – просто знаряддя!

А потім зненацька усвідомила – її вперше в житті врятували, захистили, і просто перед нею на килимі б’ються два півні. За неї! Толічка, спокійний урівноважений старий Толічка її врятував! «Хто б міг подумати», – намагалася зіронізувати про себе Надька, але не вийшло. Бо вона раптом відчула глибоку втому. Болів хребет, свербіло в носі. Розщібнула верхнього ґудзика на кофтинці. Втомилася. У вікні оранжево світило сонце, збираючись за небокрай. Сяяли кришталеві фужери в серванті. На підлозі сопіли двоє чоловіків, а вона була в безпеці. Цілком і повністю. Толічка про все подбає. Надька відчула, як у неї мліють зап’ястки, робляться ватяними руки. Солодко розслабилося тіло. Невже в її житті з’явився хтось, хто зможе врятувати, не вірилося Надьці. Невже все так просто – просто жити і знати, що хтось прийде на допомогу, якщо ти раптом втратиш контроль над ситуацією?

Гречка лежав підім’ятий на килимі, зверху на ньому – лисий старий Толічка. «Півні, справжнісінькі півні», – думала Надька. Біля ліжка – розпанахана коробка цукерок. Оранжеве сонце проривалося крізь білі фіранки і лягало на килим – оранжевий з осінніми листочками. Надька скрутилася серед подушок і здивувалася – що це за вода на моєму обличчі розмиває пудру? Що за неподобство? Але клубок, що зазвичай збирався в горлі, коли їй було важко, раптом став розсмоктуватися. Зазвичай вона той клубок ковтала і заливалася дзвінким сміхом або азартно вибухала фліртом, або підходила до якогось чоловіка впритул і підводила на нього великі сірі втомлені очі. Іноді допомагало. Але тут він, наче сам собою, почав розсмоктуватися. «Це я що, на Ніагарський водоспад перетворююся?» – думала Надька, але їй уже було все одно. Накрилася ковдрою і солодко схлипувала в подушку. Солодко-солодко. Толічка про все подбає, а вона тим часом поспить.

За неї вперше билися півні.

Тим часом Ганна Василівна почула, що в Надьки хтось вовтузиться, і їй аж на душі потеплішало. Нарешті ця баба себе скомпрометувала. Ганна Василівна у капцях і халатику, тихесенько, мов кішечка, підійшла до її дверей, побачила, що вони відчинені, почула гуркіт меблів – щось у Надьчиній хаті падало – і радісно побігла дзвонити в міліцію. Аякже, вона, законослухняна громадянка, просто мусить подбати про спокій у своєму під’їзді. Просто мусить.

Щоб злочинці не повтікали, вона принесла табуреточку і вмостилася біля дверей сторожувати, ще й спиною їх підперла. «Оце так, – думала Ганна Василівна, – оце мені пощастило! Оце я знаю діло! Це тобі не якась пральна машина гуде, а справжнісінька бійка. І де? У Надьки Шистачихи, цієї зверхньої перестарілої кокетки з розмальованим ротом, яку підозрюють у відьомстві. Теж мені, відьма, – зневажливо думала Ганна Василівна, – єдина, варта уваги відьма в цьому під’їзді, – я».

Міліції не було і не було. Вона вже й ногами ритм по підлозі відбивала, і прочитала подумки заклинання від снігової бурі, й нігті почистила, і навіть притулилася до дверей, щоб задрімати. Нарешті приїхав єдиний дільничний міліціонер – побутові бійки на більше не заслуговують.

– Показуйте, – кинув Ганні Василівні ще зі сходів. Він її добре знав – за життя не на одну пральну машину скаргу написала.

– Тут, – схвильовано прошепотіла, відставивши табуреточку від дверей.

Він увійшов, а Ганна Василівна заховалася – щоб не знали, що це вона міліцію викликала. Чула, комусь заламують руки, лайка, крик, суперечка. Отже, двоє чоловіків. Так їй і треба, цій Надьці, нема чого по двоє до себе водити. Лише одним оком вирішила зазирнути, щоб побачити, що ж там коїться. І заніміла. Її онукові надівали наручники.

– Що тут таке? – вбігла стурбовано. – Ви все неправильно зрозуміли. Його сюди заманили, щоб побити. А сам він мухи не скривдить!

– Мухи, може, й ні, а мене мало не задушив, – мовив підтоптаний незнайомець, підводячись із підлоги.

В одній руці він тримав хутряну шапку, в іншій – хутряне вухо від шапки. По кімнаті валялися перекинуті крісла, шоколадні цукерки, Гречка стояв розкошланий, червоний, задиханий.

– Він Надію Павлівну душив, коли я увійшов у квартиру, – пояснював дільничному старий.

– Та що ви брешете, не міг він Надію Павлівну душити, – верескнула Ганна Василівна. – Вона спокійнісінько собі спить. Стягнула з Надьки ковдру, а та й справді спала серед подушок, і жоден крик їй не заважав.

– Може, вона зомліла, – припустив незнайомець.

Дільничний мацає Надьчин пульс.

– Спить. То що з вами робити? – запитує в Гречки.

Звісно ж, Гречку відпустили. Пообіцяв більше не бешкетувати в чужих квартирах, був тверезий, як скельце, ну і зрештою – він же з сім’ї тих самих Гречок, яких усе місто знає.


– Бабусю, ти нащо міліцію викликала?! – шипів на бабусю Гречка, червоний, як ошпарений рак, коли вони виходили з квартири.

А старий тільки віддихувався, пересів із підлоги на диван і стягував із себе пальто.

– Ви не на її смак, – злісно вичавила Ганна Василівна. – Надька молоденьке м’ясце любить. Як він, – махнула рукою на відчинені двері квартири. Вийшла, взяла табуреточку з-за дверей та й пішла собі.


Відтоді Надька плакала. Сльози наче назбиралися в цистерну і тепер лилися та й лилися. Через кожну дрібничку. Сфотографував, як завжди, Зеник. Пили вони якось чай, і вона помалесеньку танула, як морозиво, великими прозорими краплями. Він не стримався, сфотографував – із білим горнятком у руці, з білими перлами на шиї, сидить собі чорнява жінка, обличчя рівненьке, не викривлене плачем, а з очей стікають величезні краплини.


Він лише спробував позамітати за собою сліди. А тепер ця жінка становить справжню загрозу. І старий. Він із ненавистю продирався крізь хурделицю, що холодними хвилями шмагала його обличчя. Треба з цим щось робити. Хто його зурочив? Хто своєю заздрістю зіпсував йому життя? Він був успішний гарний хлопець – і от… Що з ним сталося? Як опиниться завтра за ґратами, хто його врятує? Бабуся? Не годиться хлопцеві його віку вірити в усіляку бісовщину, але що ж це все, як не бісовщина?

Йшов уперед люто, швидко. Машину забере завтра – як її з тих кучугур відкопати? Зате є нагода пройтися пішки і думати. Насамперед треба їхати до віщунки. Може, вона побачить щось таке, чого не побачила цілителька?

Наступного ранку Гречка їхав порожнім, глухим, без жодних ознак життя селом. Хати стояли присипані снігом, дорога така, що боявся – от-от заглухне мотор і його з’їдять вовки. Бо ж, мабуть, вовків тут повнісінько. Нарешті побачив, що біля однієї з хат якась маленька постать – порошинка, подумав, комашка – відкидає сніг. Зупинив машину. Вийшов – холодно, волого, сніжно. Пішов у двір.

Спершу, опинившись на темному подвір’ї під соснами, у куточку помітив її. Стояла між занедбаних аґрусових кущів, тендітних стовбурців чорної горобини та велетенської, як дуб, голої груші з замерзлими грушками на верхівці. Стояла – рука в бік – його мила вдова, його Ніна. Жінка його снів. Зухвало на нього дивилася.

«Вона, – аж у серці йому замлоїло, – що тут робить? От же ж відьма».

Стояла, аж їй рота усмішкою звело. Гречці мороз побіг по спині, так моторошно стало.

– Ти… Що ти тут робиш?

Підходив до жінки ближче – губи сині, очі чорні… Що за мана?

– Ти як тут опинилася? Вже вилікувалася?

Мовчить. Сміється. А як це її очі з зеленавих на чорні перетворилися? Постояла-постояла, і мовчки взялася далі сніг відкидати. Аж тут Гречка дивиться, а перед ним – геть незнайома жінка. Інша. Привиділося.

Позадкував до машини – відьма ця жінка, треба втікати.

– Ти куди це, півнику, побіг? – гукнула йому вслід. – Я з тобою ще не поговорила. Стій!

Зупинився – руки зібгані в кулаки, готовий захищатися. Боїться озирнутися і побачити Ніну.

– Я поспішаю, – каже.

– Твій слід тебе тримає, твій слід…

Обернувся. Стоїть перед ним жіночка середнього віку, у теплому пальті з хутряним коміром, у хустці. Обперлася на лопату і дивиться на нього, а очі жовто-чорні, й хотів би відвести погляд – не може. Брови у неї – від чола до повіки – світлі й короткі, наче два поля перегнилої за зиму стерні, два поля на широкому виразному обличчі, яке могли б малювати художники.

– Аби ж то я поїхала до міста та й познайомилась із художником, – відповідає на його думки. – Але я ніколи не вибиралася в місто. Найдалі, куди доводилось їздити – на сусідський хутір, за п’ять кілометрів від села – на весілля. Давно, ще до вибуху.

Вона спершу видалася Гречці негарною, навіть потворною, так виразно і чітко, аж дух йому перехопило. Він не міг відвести погляду від цих широчезних брів і жовтих, як соснова смола, очей під ними. Бо з чорних вони стали жовтісінькі, мов у кішки. А потім його погляд з’їхав трохи вниз, на широкий сумний ніс, такий плаский, що Гречці здалося – її ніздрі виросли просто на обличчі, і він не розумів, що за істота опиналася перед ним у затінку свого широкого подвір’я, темного і загадкового. Але потім раптом побачив її губи – найніжніші губи, які коли-небудь довелося йому бачити. Таких делікатних, сумних і водночас трохи розхилених до усмішки та примхливо насуплених, наче до поцілунку.

Її котяче личко було обмотане хусткою з пожованими кінчиками, бо вона любила жувати кінчики хустки чи соломинку, або ж зламувала гілочку чи листочок і – жувала.

– Ти знати щось хотів чи як? – запитує жінка.

– А хіба ви щось знаєте? Чого ж я не бачу машин коло подвір’я, людей, які прийшли до вас про себе взнати?

– Значить, нічого я не знаю, – якось так жалюгідно усміхнулася до нього жінка і почала далі відкидати сніг.

– Хочу знати, хто мені життя зіпсував?

– І що ти з цією людиною зробиш, як дізнаєшся? Розчавиш машиною чи задушиш? Який вирок ти винесеш людині, що зіпсувала тобі життя? Смертний?

Гречка дивився на жінку – знає вона щось про нього чи це випадково?

– Можливо, – відповів обережно, щоб не видати себе.

– Ну що ж, упокійся з миром, – знову сумно усміхнулася віщунка.

Відсунула з вуха хустку і пошкреблася в ньому мізинцем. «Яка гидота», – подумав. А вона аж замружилася від насолоди з фалангою мізинця у вусі. Гречка тим часом зауважив, яка в цієї жінки розкішна шкіра. Гладесенька, такого чистого, золотисто-порцелянового відтінку, що хотілось нахилитись і помацати, аби переконатися, що вона справжня. Цю шкіру нітрохи не псували зморшки. Вони невимушеними рисочками трохи підкреслювали очі і гарно оздоблювали недовгу шию.

– Як мені її позбутися, цієї мани? – запитав Гречка.

– Кого позбутися? Ти ж щойно виніс собі смертний вирок. Смертникам уже ніхто не заважає.

– Мені потрібен амулет, який захистить мене від злих заздрісних людей, – намагався Гречка скерувати розмову в правильне русло.

– Мені теж.

Пройшла повз нього, сперла на стіну лопату, якою відкидала сніг, похукала на руки. «Біднота, – подумав. – Треба їй заплатити щось, бо зогниє в цій дірі». Але вона вже була в хаті. Хлопець хотів піти за нею, але жінка замкнула за собою двері. Він походив навколо хати, пообшкрібав пальцем з одвірка стару вибляклу олійну фарбу – голуба чи сіра, так і не розібрав. Погукав, постукав у вікна – глуха тиша. Ні звуку. Навіть засумнівався, чи справді бачив ту жінку. Може, привиділось?

«Ніяка вона не віщунка, – вирішив Гречка, – шарлатанка. Бо якщо їй теж потрібен амулет, то хто вона, як не самозванка? І що вона таке молола? З чого б це йому, молодому, гарному, перспективному хлопцеві себе вбивати?»

Тепер у нього два сліди. Дві ноги і два сліди.


Усміхнена Верона | Краса, що не рятує | Хтось, хто ніколи не забуде…



Loading...