home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Хтось, хто ніколи не забуде…

Це темне золото ночі, сни розмірені, розкриті, як серце під натиском ніжності, як розслаблена тепла долоня, що хоче торкатися… Ця мжичка холодного пуху, пір’я, що його погубила велика біла гуска – зима… Це темне золото ночі, самоцвіти щастя – несподіваного на старість, нежданого, яке так стрімко впало і перехопило подих… Це темне золото ночі…

Хтось, кого можна не забувати, не втрачати і не втікати від нього. Лише розслаблено торкатися – як балерина торкається до підлоги кінчиками пуантів, легко й швидко, аж поки танець не закінчився, поки триває життя.

Хтось, хто ніколи не забуде тебе… Навіть якщо старість витопче стежки на твоїй голові, викопає рови на обличчі… Навіть якщо старість…

Від його рук здригалося Надьчине серце. Він був старший за Надьку на десять років і вмів красиво засмагати. Одного разу він переїхав із Москви у маленьке провінційне містечко, де вона після розлучення годувала помийних котів, запиваючи самотність щоденним келихом вина. Він до неї повернувся. Він її врятував. Лежав тепер поруч, у теплій темряві щастя, а навколо ніч, блискуча і морозяна.

Він постарів, вона теж. Але чомусь не соромилася своєї старості, бо знала – Толічка зможе полюбити її старість. Він любитиме складки на її животі з візерунком у червоні реберця – сліди від тугого широкого гумового паска, яким вона обперізувалася під одягом. Він любитиме її груди, що парилися під сподом, і вона мала один секрет – пересипала їх дитячою присипкою, бо такі важкі відвислі спітнілі міхи не просто подразнювали шкіру – вона колись у лікарні два тижні пролежала з виразками. Він любитиме її набухлі судини на литках і венозну сітку на стегнах, цю синю старечу потворність, яку Надька ненавиділа більше за решту ознак розкладу, які щодня бачила в дзеркалі й ретельно намагалася замаскувати, зібрати свою вроду знову до купи, як пазл, а цей пазл щоразу ставав дедалі складніший і складніший.

У цьому темному золоті ночі він полюбить її дужче, ніж колись давно-давно, коли її врода сяяла діамантом, і Надька – о, свята простота! – вважала, що вона і справді діамант, коштовність, за яку й життя не гріх віддати. І навіть була переконана, що один чоловік таки віддав був своє життя, щоб заволодіти Надькою. Вона думала – це доктор Бау. Аж поки не знайшла в збірці сонетів Шекспіра старих вижовклих листів і фотографій, що їх він отримував від жінки на ім’я Анна, – на гірчичній фотографії вона, як дві краплі води схожа на Надьку… Біженка, російська аристократка Анна… Тоді Надька відчула себе ошуканою – отже, вона, Верона, була лише дзеркальним відображенням чиєїсь любові? Отже, світ не крутився навколо неї?

Вона пам’ятає той прикрий осінній час – щойно отримала свою малосімейку, сиділа в порожній хаті та розбирала посилку. І от – удар по її самолюбству – доктор Бау всі ті роки мовчазної відданості, цілуючи її біля свого старого чорного буфета, який важив із тонну і був заселений рудими тарганами, лікуючи її від травми, доплачуючи за одяг, цілував насправді Анну, лікував Анну, одяг купував – Анні…

Але зараз, у цьому темному золоті ночі – тільки Надька і чоловік її життя…


Надька прокинулася пізно. З її мокрого носа крапають сльози. Вони сповзають із товстих слізниць, а під нижньою повікою опиняються на роздоріжжі. Доки вона лежить горілиць, вони обтікають вилиці й осідають за вухами, тому її волосся за вухами вологе і масне. А коли встає з ліжка і йде на кухню готувати сніданок для себе і Толічки, сльози тоненькими рівчаками зморшок течуть на ніс, а потім на мить застигають на його кінчику і сильно, впевнено скрапують у маринад, в якому вона квасить курячі стегна. «Сьогодні запросить гостей, – вирішує Надька, – нехай побачать, що вона вже не сама». Свою самотність глибоко в душі вона вважала принизливою, адже біля вродливої жінки мусить бути чоловік. Чоловік поруч – це наче шкала для вимірювання вроди.

Толічка досі спить. Вона прибирає кімнату, але щось із нею не так. Щось наче не зовсім їй добре. Спиною рояться мурашки чи то холоду, чи то гарячки.

Вона зашпилила кількома гренадлями гладенько зачесане на потилицю волосся, вмоченими у вологу пудру та в одеколон пальцями протерла щоки і глибоко вдихнула вітер із відчиненого вікна. Це був вітер змін. Якесь коліщатко в її налагодженому побуті мало зламатись. Їй подобалася ця перспектива. Авантюрно і загадково Надька підперла груди, поклацала суглобами по шклу і закусила з нетерплячки губу – коли, ну коли ж!

Білими пульсаціями завірюхи, полуничним варенням на плястеркові сирної булки, зміни, здавалося, затамували останній подих перед стрибком.

Толічка потягується в ліжку, розплющує очі й шепоче:

– Здається, вік не лишив на тобі жодного сліду.

– А на тобі, здається, лишив. І не один.

Вона сама собі боїться зізнатися, що досі його любить. Навіть старого. Їй тоді здалося, що зміни принесуть щастя.


Анка тоді була молодою вчителькою англійської мови з гарною дикцією і зубами, з довгим вузьким личком, яке нагадувало формою вушко голки, і так само, як ніколи не помічають вушка голки, так ніхто не помічав її обличчя. Воно губилося серед кетягів рудого від природи, добряче підпаленого хімією волосся та яскравих суконь, що виразно підкреслювали пласкі груди, тонесеньку талію і широкі стегна. Обличчя зникало у вихорі п’яних сліз Надьчиних балачок, бо від її сліз п’яніли і верзли бозна-що всі – піднесені, радісні. Наче щось от-от станеться.

Якось Анчине личко помітив був високий американець Віллі – спершу в колонці шлюбних оголошень, потім на фотографіях, які вона йому надсилала в страшенно дорогих американських конвертах, мріючи про чоловіка-іноземця. Урешті Віллі дістав нагоду роздивитись її вузьке, схоже на вушко голки, обличчя, зустрівшись у київському аеропорту; роздивитись і (як вона про це мріяла!) закохатися.

І от саме завдяки Надьчиним сльозам Анка проміняла свого високого американця, який зауважив її личко, на маленького і худющого букініста Зеника, який зауважив її вік і великі пишні стегна.

Букініст любив випити коньяку, напарфумитися гостро та п’янко, вбратися в чорну шовкову сорочку і прогулюватися вулицями, почепивши на руку барсетку. При цьому букініст Зеник голосно прицмокував услід юним дівчатам. Він був паном років під сорок і вдень почувався на вулицях ласолюбцем і фатальним звабником. Але вночі – самотнім хробачком, і боявся, що жодна жінка ніколи не лежатиме поруч із ним більше, ніж одну ніч. Він боявся, що помре від раку легень самотнім парубком, і його смерті ніхто не помітить. Тому коли в той вечір він довідався, що Анка збирається заміж за американця, букініст Зеник опинився поруч із нею на дивані, і під дією Надьчиних чарівних сліз, які накрапали в збиті вершки з чорносливом, вони зізналися одне одному в своїх страхах, і вийшовши з квартири пізніше за всіх, вмостилися на сходах і поцілувалися.

І коли вони ще сиділи на сходах, Анатолій Лук’янович вивів скоцюрблену від болю Надьку з під’їзду і гукнув їм:

– Ловіть таксі.

– Що сталося, що сталося? – крутилася Анка навколо Надьки.

– Здається, отруїлася, – прошепотіла Надька і виблювала на сніг.

– Господи, Господи… – пищала перелякана Анка.

– Хіба ти миша, щоб пищати? – запитувала Надька, скрутившись на лавці.

Нарешті приїхало таксі. І сідаючи в нього, вона думала – через годинку повернуся здоровою. Через годинку. Вони їхали нічним містом. Біля «Антуанетти» тримався за напівголу повію п’яний Боберко – повернення Надьчиного чоловіка його підкосило, і він вирішив брати від життя все, що зможе. Анка показала на нього пальцем:

– Дивіться, як бідолашненький за вами страждає.

– Хороша повія, – зі знанням справи зауважив Зеник.

– Яка я? Не сильно страшна? – поцікавилася Надька.

«Вона геть утратила форму, – подумав Толічка, – мабуть, їй справді дуже погано». І притиснув Надьку, скручену від болю в животі, до свого плеча.

Так вони відвезли її в лікарню. Усі думали – це наслідок застілля, гостро приправленого аджикою та пекучими соусами.

І справді, на ранок їй покращало. Але Надька почувалася такою розбитою, як тротуар під її будинком. Ледь піднявшись із ліжка і сяк-так пообідавши гречкою і ріденьким лікарняним чаєм, вона пішла на обстеження, розпочавши таким чином свій найважчий у житті період – період встановлення діагнозу. Це був час, коли вона з прихворілої на кілька днів жінки, яка, випивши кілька пакетиків проносного, знову стане гарною, енергійною і мріятиме про хрумку, добре пропечену шкірочку фаршированої яблуками курки, перетворилася на спітніле бабище з синьо-бузковою горою нутрощів, вилущених під час операції на поверхню з-під драглистої шкіри.

Надька почувалася вагітною. І дарма, що уявне дитя ніколи не стане людиною, і що замість смачної вітамінно-молочної суміші воно пожирає Надьку. Вона відчувала власну пухлину як дитя, їй навіть здавалось, якщо прикласти до грудей руку, то можна відчути, як ростуть довгими білими хвостиками метастази.

У її кишківнику росла пухлина. Перш ніж її видаляти, Надьці дали час подумати, адже ніхто не давав жодних гарантій на успіх.

Надька опинилася на роздоріжжі. Вона могла прийти додому, скласти в невеличку валізку кілька халатів, мило, рушник та нові світло-рожеві капці з білими пухнастими помпонами на носиках і повернутися в лікарню, щоб, можливо, більше ніколи з неї не вийти. А могла померти вдома, болісно і важко. Лікарі, розв’язуючи складну задачу людського організму, відвели їй на життя чотири місяці.

Одне вона знала напевне – Толічці біля неї більше не місце. Від таких болячок не гарнішають, а бачити, як він спершу навідуватиметься до неї з увічливості і з огидою цілуватиме в щічку, гарячково шукаючи приводу, щоб утекти, вона не хоче. А може, він просто зникне – ще раз, і більше ніколи не повернеться, бо стільки на світі чоловіків кидають своїх хворих дружин, навіть тих, яких завжди любили і поруч з якими прожили вік. То що вже казати про нього – нагулявся, постарів, повернувся і знову втече, варто їй стати немічною і нещасною.

Надька не могла дозволити одному чоловікові покинути її двічі. Тому коли у лікарню приїхав стурбований Толічка і почав випитувати про здоров’я, Надька байдуже окинула поглядом його постать, відвернулася, щоб не дивитися в очі, і мовила:

– Я цілком здорова. І знаєш що? Ти вже не той, що був колись. Вибач, любий, але я чекала чоловіка, а не старого діда. Побачилися, все з’ясували, поговорили – і годі. Повертайся додому.

– Але… – хотів було заперечити Толічка, та вона його перебила.

– Жодних «але». Хіба я винна, що час знищив мою любов? Тієї ночі – то була ностальгія за молодістю, за надіями… Тепер усе інакше. Якби ти тоді не пішов, у нас могла бути дитина. Ми були б щасливі. А тепер нам кінець.

Вона стояла біля свого лікарняного ліжка вже одягнена, перетягнута паском, плечі назад, груди випнуті, підтягнуті майже до шиї – холодна повсякденна Надька, обгороджена колючим дротом своєї пихи. Толічка топтався перед нею, мов школяр, якого підловили на забороненій любові до вчительки, дивився на неї – з болем? з надією? – своїми світлими вибляклими очима, пальцями механічно вивертав навспак свою стару хутряну шапку, вухо до якої Надька лише вчора йому дбайливо пришила. І Надьці так запекло в горлі через ту шапку, так їй гірко стало, коли згадала, як вона сиділа в м’якому кріслі, у білому сяйві зими, і пришивала до неї вухо, а Толічка тим часом мився у ванній, й дзвенів Огінський, серце рвав – Огінський, на старому Надьчиному програвачі, на пластинці…

Але Надька не звикла зважати – пече їй у горлі через чиюсь шапку чи не пече. Вона не дозволить покинути себе вдруге і крапка. Тому припудрила собі носа, вдягла шубку і вийшла з лікарні у білу снігову зиму, що пахла білою сніговою смертю. У найближчому кіоску купила листівку і на звороті написала Толічці короткого листа, якого він отримає після її смерті.

У Надьчиному записникові лежить фотографія молодого і гарного Толічки. Він – той, хто ніколи її не забуде.


…Життя було до нього несправедливе. Йому двадцять. Його ніхто не любив так, як йому цього хотілося. Ця хвойда, ця жінка, яка клянеться-божиться-обіцяє любов, показала, що для неї важливіший рудий виродок, аніж він. Вона проміняла його, не вагаючись, безсовісно, на іншого… Проміняла швидко, без страху помилитися.

Вона заслуговує на свою долю і на своє божевілля.

А він – ні… Він боровся за любов, він убив суперника, знищив його потомство – хіба не так чинили чоловіки протягом усієї історії людства? Хіба не це вони робили, щоб бути лицарями, заради своїх інфантильних хвойд, які сиділи у вежах і чекали, поки хтось їх візьме.

Він заслуговує на свободу, бо він сильний і справжній, і якщо якась баба, яка й так невдовзі помре, загрожуватиме його свободі, то що має зробити справжній чоловік? Їй однаково скоро на той світ.

Він вирішив – прийде пізно, скаже, що хоче вибачитися, мовляв, сам не розумів, що коїть, що він її відданий шанувальник… О, вона точно повірить, бо хто-хто, а вона беззастережно вірить у свою вроду… Вона наче й не помічає, що вже не зовсім у тому віці, щоб так покладатися на зовнішність. Але жіноча дурість на те й існує, щоб чоловіки її використовували, хіба ні? Нащо ж тоді жінку створено дурепою?

Купив квіти. Триматиме букет, щоб вона побачила і повірила. Додатковий аргумент. А тоді ввійде, накине на неї перину – ліжко буде розстелене, бо ж ніч, вона вже має спати… І все. Чисто. Свободу йому гарантовано. Ніхто нічого й не запідозрить, адже вона в нічній сорочці, у ліжку – що може бути природніше?

Коли його вперше охопила ця дика енергія помсти і він не міг її приборкати, тоді він повівся необачно. Тепер буде обережніший.

Пізно увечері прийшов до Надії Павлівни. Постояв перед її дверима, потер руки, щоб не тремтіли, і подзвонив. «Ку-ку, – проспівав дзвінок, – ку-ку». А за дверима – тиша. Подзвонив удруге. Втретє. Аж раптом зауважив, що двері якось не зовсім щільно прилягають до дверної рами. Наче трішки відстають. Натиснув на ручку – відчинилися. Невже вона забула замкнути на ніч двері? Хоча це й на краще, легше буде з усім упоратися. Він тихесенько зайшов до кімнати, схилився над ліжком і у світлі, що проникало крізь вікна, побачив – ліжко порожнє.

Старе курвисько пішло ночувати до свого пенсіонера? Він засміявся з цієї думки. Вона часу не гає – з ним нічого не вийшло, то іншого знайшла. Не дарма його бабуся каже, що Надія Павлівна гуляє більше за всіх мешканців їхнього будинку. Ніяк зупинитися не може…

І що тепер робити? Пригадав кадр із якогось фільму – герой заходить у квартиру, вмикає світло і – вибух… Можна й так.

Він підійшов до вікна спершу в кімнаті, потім у кухні. У кімнаті вікно було зачинене, у кухні – відчинена кватирка. Зачинив. Увімкнув газ.

Усе. Увійде, клацне вмикачем і – кінець…

Як і годиться, повитирав сліди від пальців кухонним рушником. Ручку на дверях протер вовняною рукавицею. Зачинив двері й вийшов… А потім подумав – нащо було витирати відбитки пальців, якщо все й так вибухне? Недосвідчений він злочинець.

Але хіба людину, яка бореться за своє щастя, можна вважати злочинцем?

Вийшов у сніг. «Отака вона, любов, – подумав. – Якби міг бути з будь-ким, якби не любив так сильно і віддано, якби не мав такого чистого серця – то всі були б живі». І він – теж, і всі були б щасливі.

Перед дверима в під’їзд кіт грався мертвим горобцем. Він його підкидав, потім ловив, потім знову підкидав і знову ловив. Врешті поклав на сніг і взявся ніжно облизувати – голову, крила, дзьоб. Облизувати і муркотіти. «Отака вона любов», – подумав він. Кіт любить упольованого горобця.

Останній місяць його ламало – то любив себе, то Ніну, а Ніну можна було врятувати, лише пожертвувавши любов’ю до себе. Ніну можна було викрасти з лікарні, закинути на заднє сидіння машини і відвезти далеко-далеко, якнайдалі від цього світу умовностей і стандартів. Вона ж була геть інша за цей світ – нудний, сірий, пострадянський, просочений вірою і любов’ю до мафії чи бодай до кримінального кіно. Чи до мексиканських сералів і ворожок-шептух.

Він не раз мріяв про те, як викраде її, а потім занурить у свою пристрасть, у свою любов, у свою ніжність, і вона розтане, вилікується, опам’ятається, бо він не вірив, що ця жінка могла так просто втратити глузд.

Тепер, коли вона була поза зоною його досяжності, йому здавалися дріб’язковими й безглуздими ті бар’єри, які зводила між ними його сім’я. Тепер, коли її відсутність так боляче рвала нерви, він не вірив, що Ніна звабила його за допомогою чарів – версія Ганни Василівни, чи за допомогою сексу – батькова версія.

– Ти, синку, напав на жінку, яка просто вміла тебе правильно вкласти в ліжко і цим користувалася, – повчально казав батько.

«Судить усіх по собі», – думав Гречка.

Бо навіть на відстані він її любив. Невже родині так складно було зрозуміти, що їхня дитина здатна любити? Вони, такі поважні, доброчесні, толкові, навіть гадки не мали, що він може просто когось любити, без чарів, без вроків, безкорисливо. Але ще більше їх дивувало у цій ситуації те, що і його, самотнього повелителя іграшок, можуть любити. У це ніхто не вірив, кожен хотів відкрити якийсь дивовижний секрет, якусь страшну таємницю, якусь корисливу мету, яка стала причиною Ніниної прихильності до їхнього нащадка.

Після того, як її фотографія з’явилася в газеті, лаконічно підписана – «дітовбивця», усі в його родині винесли Ніні вирок – вона у тебе негарна. Не гарна.

– Та-а-ак, – багатозначно тягнув батько гуму, – красунею її точно не назвеш.

– А чи я тобі не казала, що то чари? Який притомний хлопець зможе таку полюбити? Та вона проти тебе – ніщо, – казала бабуся Ганна Василівна.

Тільки на Гречку цього разу висновки його сім’ї справляли зовсім протилежний уплив. Помалу він починав ненавидіти цю сім’ю.

Йому здалося, що знає, хто став причиною його нещасть, – ця велика, складна і не зовсім чистоплотна конструкція, яка зветься «шанована родина». Йому захотілося раптом збити з них пиху – аякже, «шанована»… Він їм іще покаже, він, іграшковий тиран Осип Гречка.

І захистить – від них? – Ніну. Єдину, кого він любив. Єдину жінку, яка дала любов йому. Яка була йому рівнею. Яка втішала, коли було боляче, заспокоювала, коли було страшно. Вона ж дала йому те, чого жодна Ганна Василівна і жоден батько не зможуть осягнути своїми «шанованими» мізками.

Гречка приходив до неї в лікарню, але Ніна відмовлялася з ним спілкуватися. Бліда, худа і холодна, як бурулька, вона мовчки і беземоційно терпіла його обійми.

Вона була в якійсь далекій заплутаній реальності, але почувалася цілком щасливою. Лікування пішло на користь – Ніна трохи погладшала, іноді навіть усміхалась, і її очі сяяли. Лікарня була розташована в старовинному магнатському замкові. Усе тут було обдерте, потворне. Потворні люди вештались алеями парку, кричали в простір потворні слова, говорили про потворні речі, а Ніна вигідно вирізнялася з-поміж них своєю чистою ніжною вродою, якої не міг замаскувати потворний лікарняний одяг. І нехай його тато скільки завгодно каже, що вона не красуня. Гречці вона здавалась найвродливішою у світі.

Він приїздив до неї на цілий день, і вони гуляли. Гречка дивився в її глибокі, як лісові озера, очі, що в них аж хотілося втопитися. Думав: «Моя рідна здивована рибка, моя мила зозулька». Після таких відвідин йому хотілося зробити щось хороше. Хоч він уважав, що відвідини – це вже щось хороше. Жоден інший хлопець із його суспільним становищем не відвідував би колишньої збожеволілої коханки. А він – відвідує.

Відвідував, аж поки одного разу йому сказали, що Ніна відмовляється до нього виходити з палати. Відмовляється, і все. Тоді він тиждень ходив сам не свій. Як це – відмовляється? Що значить – відмовляється? Замість вдячності, замість ніжності – відмовляється? Лютував. Кричав на батька і на мачуху. Виливав каву в раковину – пересолоджена. Виливав борщ – сама їж, дурна куховарко, твій борщ огидний. Гримав дверима так, аж розбив скло в дверях. І врешті – написав листа. Лист йому здався занадто примітивним, тому він попросив у мачухи – поетеса все-таки – переписати. Вийшло таке:

«Моя мила тепла мишко. Я так перед тобою завинив, що іноді ненавиджу тебе за це, ненавиджу за ті великі подушки щастя, якими ти обкладала мій заслуханий і задивлений у себе світ, якими наповнюєш моє життя, а я тупаю ногами і кричу – мало, мені треба оте і оте, для більшої вірогідності моєї власної історії, якої я не можу скласти. Не складається моя історія. Не будується. Нема ні яскравих персонажів, ні величних почуттів, лише чекання і тупання ногою – чому воно так?

А ти терпиш. Мій сірий метелику з красивою чистою усмішкою, в якій так багато всього – і сонячних зайчиків, і маленьких шпильок, якими проколюється моє серце в багатьох місцях, і коли в мене запитують, де я зробив собі пірсинг, відповідаю, що на серці, але не на тому м’язі, що качає кров, а на тому романтичному серці у вигляді чоловічої передміхурової залози, яким позначають любов.

У твоїй усмішці багато страждань. Але я тебе пам’ятаю іншою, худенькою і засмаглою, зі стриженим під хлопчика волоссям, просто з озера… Ти ніколи не вважала себе красунею, і це врятувало тебе від страждань, від власних примх, від зверхності і байдужості, бо якби ти знала, яка ти гарна, то була б однією з тих байдужих легковажних дівчат, які в молодості розбещені, а на старості – жорстокі, нестерпні й вимогливі до інших. Це тебе врятувало.

Ти – мій сірий невтомний метелик, моя пахуча материнка, мчиш своєю швидкою ходою, підстрибом у майбутнє, летиш, і твої зеленаві очі – очі наполоханого метелика – блищать від весняної алергії на пилок. І мені хочеться тебе зупинити, на хвилину вповільнити твоє життя і твою катастрофу, сказати – почекай, але в тебе вологі очі – чи від алергії, чи з утоми від життя, і я ловлю на льоту пилок, пахучий пилок твого запаху і голосу, найлюбіший пилок твого життя».

Наступного разу, коли він приїхав у лікарню і вона знову відмовилася вийти, він передав їй через лікаря листа.

– Не знаю, чи вона зможе прочитати, бо ліки, які ми даємо, вповільнюють роботу мозку, – пояснив лікар, але обіцяв передати.

Ще через день він подзвонив Гречці – Ніна прочитала листа, і тепер їй промивають шлунок. Ця божевільна жінка назбирала заспокійливих таблеток – ховала від медсестри під язиком, потім пхала під матрац і, зрештою, випила їх за один раз.

– Що ви їй такого написали? – хотів вивідати лікар, коли в смерть переляканий Гречка примчав у лікарню, боячись не застати Ніну живою.

Його впустили в палату – він схилився над блідим обличчям жінки, яку любив. Синювата, холодна і така приваблива, як ніколи досі. Він схилився над нею, поцілував німі повіки, щоки, чоло, волосся – злипле, давно не мите волосся… Жодній іншій він би такого не вибачив, але їй простив. Він думав: «Пташко моя, моя сіра самотня пташко». Грів у своїх її холодні безживні руки і шепотів:

– Крильця тобі нагрію, твої малесенькі крильця нагрію.

Лікар, дивлячись на ці вияви любові, поплескав його по плечу і заспокоїв.

– Вилікуємо. Тільки більше не пишіть листів, ви ж бачите, що це за дама. Найменший емоційний подразник – і зрив.

А зараз Гречка сидів під під’їздом жінки, яку збирався підірвати газом, і дивився на кота, що ніжно облизував мертву пташку. Чи не таку саму пташку він облизував кілька днів тому в лікарні? Чи не так само, як цей кіт, він задушив Ніну, теплу красиву пташку, яка любила життя і Гречку, розмовляла свіжим яблучним голосом і співала дитині колискові своїм фруктовим тембром…

А він її задушив. І мабуть, задушить іще одну, і цією пташкою буде навіть не Надія Павлівна, а його бабуся… Мороз по спині – якщо справді, немов у кіно, від іскри вмикача спалахне і вибухне Надьчина квартира, то поверхом нижче вибухне і квартира його бабусі… його любої бабусі, ще однієї пташки, яка любила Осипа Гречку… Їх лише двоє, жінок, які дали йому любов, і що ж, тепер оце він знищив обох?


Заплакана Верона | Краса, що не рятує | Переляканий заєць



Loading...