home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Переляканий заєць

Підійшовши до свого помешкання, Надька побачила, що двері відчинені. Два дні тому вона забула замкнути квартиру. Бо звідси тоді вийшла щаслива забудькувата, хоч і чимось отруєна, Надька. А повернулася – самотня і хвора.

Під вечір Надька зрозуміла, що її шкіра гаряча, як сльози першого кохання, що її тіло палає. Надька обтерлась водою, розбавленою оцтом, випила кілька горняток шипшинового чаю і вкрилася всіма ковдрами, що були в хаті. Але вранці вона не прокинулася. Прокинулася вже по обіді, така ж гаряча, і ніяк не могла виборсатися з павутини заплутаних снів. Вона не вставала з ліжка, сподіваючись, що до вечора вигріється і видужає, але їй не легшало. Надьці геть не хотілось їсти, тому вирішила поспати ще трохи, тоді на ранок уже напевно видужає.

Ніяк не могла змиритися з думкою, що вона – це лише купка тліну з пульсуючими метастазами усередині, купка гнилої плоті. Здобувши нарешті здатність плакати, Надька це робила цілісінькими днями, оплакуючи свою діамантову минувшину, свою самотню діамантову минувшину, так і не знайшовши гідної оправи для свого тіла. А тепер – он вона, та оправа, пожирає її зсередини.

Надьці було шістдесят. Хоча тіло було, як у сорокарічної – ноги без целюліту, з підтягнутими м’язами, трохи худі і кощаві, але досі гарні. Живіт роздутий, та якщо не снідати, то до середини дня він ставав майже нормальний.

Обличчя виглядало на п’ятдесят, якщо не придивлятися зблизька. Придивлятися до свого личка вона нікому не дозволяла і завжди ставала до світла спиною. І ніколи не акцентувала уваги на повіках, як це роблять старші жінки за допомогою косметики. Ні, Надька найважливішим елементом власного обличчя вважала свою усмішку. Вона досі мала цілком пристойні зуби, може, не такі білі, як раніше, але міцні, доглянуті і гарної форми. Тому усмішка була не протезно-біла, як це буває в жінок її віку, а молода. Тому Надька усміхалася.

Її груди досі пахли пристрастю. Блискуче, гладеньке, шовковисте волосся, зібране в кулачок на потилиці, яке вона іноді накручувала на бігуді і розпускала, було приємне на дотик, і коли Надька нахилялася до чийогось вуха, щоб про щось прошепотіти, волосся приємно лоскотало співрозмовникові щоку.

Їй би ще жити і жити. До неї повернувся чоловік, усе так вдало складалося. За що їй така хвороба?

Вона була як весняний вітерець, як неміцне домашнє вино – ароматна, доступна, без зайвого пафосу, дуже приємна. Їй би пожити хоч би трохи легко і безтурботно. Надьчине життя лише недавно наповнилося якимось особливим сенсом, а їй уже пора на той світ.

Це був важкий період для Надьки. Вона не могла стриножити свою розбурхану плоть і наказати тілові – будь здорове, живи. Якась неймовірна нудьга її охопила і не відпускала, і ця нудьга називалася – Толічка. Так довго вона його ненавиділа, так страшно вона його любила, так нестерпно було жити у світі, у якому не було вже ні найменшого шансу, жодної можливості побачити його кульгаву самотню постать, яка суне повільно вздовж вулиці і яку можна було б іще тоді наздогнати, і напоїти гарячим какао, і перепросити, і простити… А шансу не було, бо нащо йому хвора жінка?

Надька поїхала в монастир. І довго не поверталася додому. Бо там на неї чекали сумніви і пристрасті. Добру частину свого життя вона провела у сплячці, намагаючись забути свого колишнього чоловіка. А коли прокинулась, життя з подвійною порцією страждань і бажань чекало на неї. Тут, у спокої чорних суконь, у сутінках довгих алей і альтанок, в яких сиділи мовчазні черниці і перебирали чотки, Надька заспокоювалась і ні про що не думала. Білий сніг і чорні черниці – цей мінімалізм її заколисував. Тільки не було часу заколисуватися. Треба було вирішувати. «Мабуть, він скучив», – думала вона про Толічку. Хтозна. Може, йому бракувало прохолоди її голосу і квіткового запаху її волосся, і відчуття, що життя має сенс. А може, заспокоєно повернувся додому, з відчуттям виконаного обов’язку.

Врешті вона вирішила ризикнути. Зібрала речі, дала Анці ключі від квартири – щоб квіти поливала, і пішла в лікарню.


Ще не відійшовши цілком після операції, Надька вирішила їхати додому – ще не затяглися шви, ще не вилікувалася, ще не загоїлася рана… З їжі вона могла проковтнути тільки сире яйце, але заповзялася – додому. Їй чомусь здалося, що варто опинитися на своєму ліжку, добре виспатися, поїсти домашньої їжі, й вона оговтається.

Але не оговталася. Двічі на день приходила медсестра обробляти рану. Надька пластом лежала в своєму ліжку, температура не спадала, їсти не могла, але це все квіточки, порівняно з найгіршим – вона попросила у медсестри дзеркало. І медсестра дала. І тоді Надька зірвалася на ноги, кров і кал текли по її животу, розкрита рана пекла, було так боляче, що вона гепнулася з усієї сили назад у ліжко, і медичка обурено сказала:

– Ви так ніколи не вилікуєтеся.

А Надька не знала, що їй дужче пече – біль чи усвідомлення, що вона вже не вродлива.

Як так сталося? Місяць хвороби, і все?


Боберко знав точно – він Надьку любить. А вона захворіла. А якщо він її любить і вона хвора, то треба навідати. Хоча після тієї важкої трагедії, яку він пережив із сином, йому було не до Надьки. Він спивався, гуляв із хвойдами – йому хотілося якнайповніше відчувати життя, забувши про все решту.

Серед його друзів з’явилася жінка, дуже схожа на Надьку. Вона працювала продавщицею, була трохи старша за нього, і він уважав, що це «пікантно». Звалася Танічкою Ваваліною.

Людей поділяють на дві категорії – ті, які ще чогось чекають від життя, і ті, які пригадують усе прекрасне. Танічка Ваваліна ще чогось від життя чекала. Вона сама не знала, як це вдалося, але до шістдесяти років вона дожила Танічкою Ваваліною, не перетворившись ні на Тетяну Петрівну, ні на пані Ваваліну, ні на бабусю Тетяну. Залишилася Танічкою, яка хіхікає в кулак, кокетливо закочує очі від здивування, потайки вночі пише довгі сумні вірші про втрачені надії, хоча сама і досі надії не втрачає.

Її вірші колись друкували в жіночих журналах, і вона, як справжня леді, подавала руку долонею вниз, натякаючи, що ту руку варто було б поцілувати. Щоправда, місцеве хамовите чоловіцтво не сприймало вишуканості Таніччиного жесту і мало хто прикладався до її старої сухої руки з червоним манікюром, аби чмокнути пергаментну шкіру, напарфумовану тим особливим різновидом духів, які здатні збуджувати найнеймовірніші мрії та штовхати до шалених вчинків.

Парфуми Танічка Ваваліна вміла вибирати чудово. Що-що, а це був її козир. Коли Танічка опинялась у парфумерному магазині і вдавала з себе дружину депутата, то з продавщиць стікало сім потів, бо поки вона не перенюхає всіх можливих варіантів, доти нічого не купить. Елегантно схиляючись над смужечками ароматизованого паперу, вона командувала:

– Кави. Заслабкий запах, поновити. Кави. Покажіть пляшечку.

Танічка Ваваліна, стоячи під прицілом обурення і пошматованого терпіння продавщиць, жувала задумано губами, розглядала полиці й дозволяла роздивлятися себе. А там було на що подивитися. Яскраво червоне волосся спускалося до лопаток довгими підкрученими кетягами, а далі густо чорнішало. Пронизливий погляд світлих очей вдало відтінювали сині тіні, й Боберко потроху почав її відвідувати – гвоздики, цукерки, коньяк… Боберко потроху почав нюхати зблизька так важко підібрані парфуми і поволі від них чадіти. Але найважливіше, що мала Танічка Ваваліна й чого не було в Надьки, – це обіцянка…

Але ж Надьку він любив. Наприкінці лютого її привезли додому після лікарні. Зеник на роботі сказав Боберкові – вдома вже Надія Павлівна, йди провідай. Навіть передав, що чекає вона Боберка, а не так часто вона когось чекає, щоб ігнорувати це чекання.

Йому дуже не хотілося йти – не любив хворих. Любив здорових, сповнених життя людей, і її любив – за ті іскри, які вона випромінювала, така гаряча і справжня Надька. Така галаслива сміхотуха, вродливиця, мисливиця на чоловічі серця.

Але треба, то треба. Боберко купив кілька грейпфрутів, банку гранатового соку і зателефонував їй, щоб попередити про свій прихід.

Надька насилу звелась на опухлі жовті і потріскані ноги, накинула халат і, тримаючись за стінку, пошкандибала запарювати для Боберка каву. Вона соромилася себе і своєї болячки, соромилася говорити, бо безсилий язик плутався між зубами, як п’яниця на темній дорозі. Але Надька знала, що треба вдавати з себе гарну та сильну, як робила це протягом життя. Тому випростала спину і усміхалася тонкими та порепаними від хвороби губами, прикриваючи пожовклі зуби.

– Ходімо на кухню, – запропонувала, і, йдучи попереду, силкувалася не згинатись, не горбитися, щоб не розпізнав її хвороби, яка весь час намагалася скрутити її в клубок.

Колись Надька грала в провінційному сибірському театрі другорядні ролі. До акторства вона не мала хисту. Але в житті вміла пересилити себе в найважчий момент і зіграти так блискуче, що лише найближчі люди здатні були розпізнати фальш – за тим, як тремтить підборіддя при кожній усмішці, як жорстоко впинаються нігті у долоні, щоб пересилити біль і до останнього рівно тримати спину – красиву і струнку, із гладенькою лінією плечей і гордовитим вигином шиї.

Боберко спершу не помітив її хвороби. Надька видалась йому трохи блідою, зовсім трошки схудлою і ледь-ледь засмученою. Але що далі, то важче було Надьці тримати рівненько тіло з великою кривавою раною посередині, ретельно прихованою за бинтами і болем подряпаних у кров долонь. Дедалі важче було усміхатися, тримати в напрузі язика, щоб кілька мовлених слів пролунали чітко. Халат здавався Надьці страшенно важким, голова розпухлою кулею весь час намагалася похилитися на плече. Гаряча кава ошпарювала нутрощі і перетворювалася на металеву голку, що прохромлювала Надьку зсередини і забивала дух.

– Я відпочину трохи на дивані, а ви мені розкажіть, що там і до чого, – запропонувала врешті знесилена Надька, звелася зі стільця і попрямувала до канапи.

Але халат був такий важкий і довгий, що врешті вона впала під його тягарем просто на підлогу і заплющилася. «Нехай думає, що хоче, я все одно помру», – вирішила Надька і розслаблено зомліла.

А очунявши, побачила, що й далі лежить на підлозі. У Надьчиній квартирі підлога була цементна, лише колись тимчасово кинуто поверх неї лінолеум. Надька так і жила, чекаючи кращих часів, коли збере трохи грошей і покладе паркет. Тим часом носила теплі капці, щоб не мерзнути в ноги.

І ось вона лежала на холодному цементі, вкритому шматком кольорової гуми, а Боберка не було. Ніде. Надька гукнула в простір, але простір був залитий холодним цементом – зацементований світ мовчав просто Надьці у вічі, вона не могла поворухнутись, стиснута зусібіч, закам’яніла. Холод заповзав у легені, і не маючи сили підвестися, вона знову зомліла.

Очуняла наступного ранку на дивані, куди її переніс Зеник. Вона, безборонна, лежала обличчям до вікна і з жахом дивилася на світ, що зазирав до неї крізь фіранки, загрозливий і жорстокий. Її охоплювала паніка від самої лише думки, що колись доведеться вийти надвір – беззбройною стояти перед людьми, жорстокими, корисливими, по вінця сповненими ненавистю до кожного, хто від них відрізняється, – долею, світоглядом, виглядом… Стояти перед людьми, які мчать, наче дикі коні, шляхами своїх бажань, і готові розтоптати будь-кого слабшого за них. А Надька слабша. Вона стара, хвора і нещасна. Вона слабка.


Боберко перелякався, що вона помирає. Що довше тягнувся вечір, то дужче лякала його ця зустріч. «Надя, мабуть, думає, – розмірковував Боберко, – що все життя мною маніпулювала, а тепер у неї заболіла кишка, вона стала схожа на стару потвору і я маю за нею доглядати?» Раніше ні разу не передавала Зеником, що чекає на нього. Це він набивався їй у друзі, бігав за нею – і хоч би найменшу винагороду отримав… Але варто їй було захворіти – і на тобі, приходь і доглядай за мною до смерті. Так?

Він заради Надьки переїхав до міста ще в ті часи, коли вона брехала про свій вік і казала людям, що їй тридцять п’ять. Надька тоді й справді була квітуча, мала гарні руки, тонкі брови і довгі стрункі ніжки, які вона вважала за зайве приховувати від світу. Її погляд був трохи запаморочений сном, каламутний і відсутній, і здавалося, що там, у тих затуманених дрімотою зіницях криються бозна-які розкоші й таємниці. Боберкові по спині бігали гарячими лапками якісь комашки, варто було побачити Надьку. Йому хотілося підняти пальцем її біле кругле підборіддя і поцілувати кінчик ошатного рівненького носа. Але ні разу вона йому не дозволила цього зробити.

А тепер – будь ласка, приходь і доглядай за мною до смерті. Еге?

Ця перспектива лякала Боберка, тому він увесь вечір чекав слушної миті, щоб утекти. Але коли ця раптово постаріла і споганіла жінка з жовтими плямами на обличчі почала зомлівати – він перелякався до нестями. Йому здалося, що зараз у нього на очах помре людина. А він же слабкий. Він сам може зомліти, побачивши кров. Боберко вихопився з хати і помчав до Анки, Надьчиної сусідки.

– Там із Надькою щось! – гукнув із порога.

Анка вийшла до нього, зав’язуючи халат. Перед нею голосно дихав товстий задиханий чолов’яга з круглим червоним обличчям, а спершу здавалося було, що то маленький хлопчик прибіг до Анки. Вона почала набирати номер медсестри, яка приходить робити перев’язки. За Анкою вийшов Зеник у трусах. «Ого, вони що – коханці?» – здивувався Боберко. А Зеник, фотолюбитель, уже наставив на нього об’єктив – переляканий погляд, похилі плечі, чоловік, який втікає від неприємностей. А далі Зеник іде – у трусах і тапках – дивитися, що там із Надькою. Підіймає зімлілу жінку з підлоги, переносить на канапу, вкриває ковдрою.

– Ти ж не чоловік, а заєць переляканий, – каже зневажливо Зеник, – це ж треба, покинути хвору жінку на підлозі, а самому втекти.

– Я думав – вона помирає. Я перелякався.

– Це ж твоя любов чи ні? – запитує сердито Зеник. Він не любить, коли його посеред ночі відривають від важливих справ.


…На небосхилі її життя погасли зорі. У темряві, покресленій місяцем на кубики і ромбики – нікого. Ніна теж ніхто. Розмовляє з собою про життя. З ким іще поговориш? Ніхто не зрозуміє, не вислухає. Кожен думає про себе. І Він. Завжди – тільки про себе. Її мама казала – цей із тих хлопців, яким начхати, що відчуває жінка поруч із ними. Будеш гарною – добре. Здоровою – кохатиме. Щасливою – прийде в тепло твого щастя. Але щойно трішечки занепадеш – покине. Винищить усе навколо і покине саму в безплідній пустелі відчаю.

Мама казала – цей знищить. Ніна не послухалася. Думала – любов’ю вилікує його егоїзм, зцілить, розбудить у ньому людину. Думала – приїхав її від болю рятувати після смерті чоловіка. А він убив синочка. Знала, що він. Але нікому не скаже – навіщо? Їй уже нічого втрачати, а йому – є. Нехай усі її ненавидять, кажуть, що дітовбивця, вона на це заслуговує. Бо якщо любов жінки виявилася безсилою, щоб урятувати тих, кого вона любить, отже, ця жінка заслуговує найгіршого.

Він курив міцні цигарки, по-жіночому вставляючи їх у мундштук. Його пальці, жовті й холодні на кінчиках від поганої циркуляції крові – так буває в усіх курців – залізли Ніні під сарафан, і вона нічого не сказала, ні пари з вуст. Бо він проникав у її думки і мучив її, то зникаючи на місяці, то з’являючись і виймаючи з-під шкіряної маринарки пожований букетик сезонних чи тепличних квітів. Вона була найщасливішою людиною у світі, беручи той пожований букетик із прокурених пальців.

Ніну в дитинстві іронічно називали балеринкою – за незграбність. Вона була неоковирна і стихійна. Коли кудись квапилася, то вслід за нею валилося і падало – вази, стільці, горнятка. Вона коротко стригла нігті й любила їздити верхи. І природу любила. Гуляла сама в лісі, вистрибувала на коня, навіть якщо він не був осідланий, і мчала, – і у цьому була дуже зграбна, ніколи не впала, бо притискалася до кінської спини всім тілом і зливалася з ним, легка і вправна.

Їй не подобалися його дотики, а іноді він робив боляче. Ніні не подобались його поцілунки і клейка слина, що осідала на щоках та в ямці між підборіддям і нижньою губою. Ніні не подобалось, коли він запихав їй у вухо язик. Не подобалося, коли він брутально брав у жменю її волосся і тягнув униз – це був такий кінематографічний жест. Але їй подобалося відчуття авантюри й азарту. Їй подобалось усвідомлювати, що цей вибір, на відміну від решти, вона робить сама. І якщо це буде помилка, то буде її помилка. А якщо досягнення, то її досягнення. Поруч із Гречкою вона почувалася безпорадною татарською полонянкою і шпигункою, оспіваною українським мистецтвом покриткою і занехаяною та приниженою жінкою, яка кохає. Іноді вона його ревнувала до дівчат, що сиділи в його машині.

– Та поглянь, які вони страшні! А ти – моє гарнюнє сонечко, – казав він їй.

І Ніна була спокійна, бо якщо її незграбність його приваблює, то в системі Греччиних цінностей звабливість інших дівчат нічого не варта. Їхні взаємини тривали довго – років зо два. Вона не змогла б точно сказати – тоді в неї було відсутнє відчуття часу. Десь тоді Ніна вступала вчитися, та від першого дня навчання не ходила на пари. Спершу її не виганяли через регулярні капіталовкладення батька – о, її батько, ця далеке медове сузір’я на зоряному небі її щастя! – а вона тим часом бігла під університет на побачення до Гречки. Коли Ніна пізно вночі поверталася додому з блискучими від щастя та сексу очима, її мама кричала:

– Як можна було впасти так низько?

Мама здавалася Ніні навіженою.

А потім він її покинув. Вона сиділа на канапі, широко розплющивши очі, наче велетенська зеленоока гола риба, і не плакала – просто дивилася на Осипа Гречку, а він не розумів, про що вона думає за тим далеким поглядом. «Що вона замислила?» – думав Гречка і потай дуже хотів, щоб вона замислила щось підступне, щоб зупинила й залишила його собі, як дитину, як ляльку. Але Ніна не зупиняла. Лише гризла мариновані огірки і запивала їх чорною-пречорною кавою, гіркою-прегіркою. Їй було боляче. Кава всі почуття робить гострими і нестерпними, а Ніні страшенно хотілось сягнути апогею цієї нестерпності почуттів. Вона хотіла плакати, кришити керамічний дріб’язок із шаф – усіляких гномиків, рожевих янголят, гусочок, лебедят і корівок. Цей гіпсовий мотлох роками носили в її дім гості, вітаючи зі святами та ювілеями. Її життя в той час схоже було на життя вина в закоркованій пляшці.

І тому вона вирішила побудувати нове життя, гарне і щасливе, із кимось іншим, щоб Осип Гречка помер від заздрощів, – захлинувся ними і помер. Ніна іноді хотіла його смерті.

Вона ніколи не була вродливою. Вона мала невиразне ім’я. Вона не знала в школі краще за всіх математики і не вчилася музики. Так собі, гидке каченя. Їй навіть на думку не спадало, що хтось колись зможе її любити. З нею цілувалися не дуже гарні хлопці – так, задля практики. І молодий Боберко нізащо б із нею не одружився, якби вона вчасно не завагітніла – на зло Гречці. Він розглядав її як тимчасовий досвід, а кохав якусь Альону, доньку директора м’ясокомбінату та власниці кількох яток із кольоровим, імпортним одягом, який Ніні навіть не снився. Тому Альона одягалась із шиком – яскраво-фіолетова куртка, яскраво-зелені штани. Коротке чорне волосся, як в Уми Турман у «Кримінальному чтиві», і малий Боберко, потираючи від щастя руки і скроплюючи Нінине обличчя бризками слини, піднесено казав:

– Ця Альона мені сьогодні усміхнулася в автобусі… Ти знаєш, який у неї тато крутий? Директор м’ясокомбінату! Оце так дівчина – і гарна, і багата. Просто мрія. Казала, їй тато «дев’ятку» подарував…

«Яка чудова дівчина, а головне, одним пострілом можна двох зайців уполювати – і матеріальні проблеми розв’язати, й особисті», – подумки насміхалася з нього Ніна.

А от Гречка… Іноді він був такий беззахисний. І багатої нареченої не шукав. І мама його спилася, і батько його не любив. І він скручувався клубочком на її дивані, а вона занурювала в його чудове густе волосся руку і думала – мій великий дивний кіт. Він був єдиний, в усьому світі не було більше хлопця, який вважав Ніну гарною.

Гречка був схожий на її тата і годував її медом.

Ніна змалечку не любила меду, як і все занадто солодке. Вона любила гострі страви й гострих людей. Мед оповивав солодкою плівкою рот, і потім іще довго хотілося пити чи закусити квашеними огірками. Матуся, яка все життя виготовляла гліцеринове мило у формі різних квітів і фруктів, додавала в нього мед. І для Ніни мед асоціювався з милом.

Але одного разу, коли велетенські риби плавали в акваріумі-стіні у ресторанчику, де вони з матусею їли недільну порцію морозива з горішками і полуничним варенням, їй раптом засмакував мед. Видавався їй блискітками на бісквітовій сукні тістечка на таці у гарненького усміхненого кельнера. Ніна навіть не розгледіла, що це мед, так і проковтнула разом із молочним коктейлем. Кельнер повертався разом із ними додому і подарував їй білого великого бегемота в сукні. А потім Ніна довго пригадувала медові тістечка, і вони пахли їй татовою усмішкою – бо той кельнер виявився її татом, який через чотири роки відсутності знову повернувся до них із мамою. А потім знову їх покинув, щоб наздогнати одну зі своїх недосяжних мрій. І знову повернувся. І знову покинув. І так покидав-повертався все життя, а вони з мамою, зачаровані його усмішкою, чекали. Медом пахла їхня вкотре відновлена родина, і мама додавала його не лише у вариво, яке, застигаючи, перетворювалося на екзотичне мило, але й у вівсянку, якою годували Ніну. А ще – у жовті з бронзовою шкірочкою сирні пляцки, які мама поливала вже на блюдечку сметаною і сипала кілька крихт меленої кориці. А ще мама додавала мед до паски, і паска виходила особливо пружна, солодка і духмяна, як поцілунок.

Відтоді Ніна любила їсти мед, хоч він іноді обпікав піднебіння.

Одного разу, у бабусі в селі, вона побачила здаля бджолиний рій, що повертався до кількох, поставлених просто біля лісу, вуликів. Вулики з’явилися зовсім недавно, мабуть, пасічник вирішив наточити трохи меду з лісових квітів та бузини, яка саме розкішно квітла на узліссі. Повернувшись у село, вона розпитала, хто тут у них пасічникує, бо хотіла купити трохи меду. Бджолярувала самотня вдова, яка мешкала далеченько від села на хуторі.

Баба Текля колись давно зіграла в колгоспному театрі лисицю. І так гарно їй ця роль пішла, що режисер районного заводського театру – заводу імені Леніна, що виготовляв колеса – запросив дівчину до себе на ніч. Ця ніч і роль справили на жінку таке неймовірне враження, що тепер, на старості, вона розповідала історію свого акторства кожному, скрушно похитуючи головою, мовляв, який талант пропав, тобто – її талант.

У баби Теклі була червона хустка з ружами, вона досі знала напам’ять п’єcи, які тоді ставились у театрі, про трактористок і доярок. А ще вона любила секрети. Вони залягали в сутінках її саду, у затінку зморшок, вона вся, цілісінькою поставою, руками і тілом – була секретом. Поралася на пасіці, блукала поміж вуликами, дрібненька і згорблена, а на її обличчі нічого не відображалося. Зате, коли баба Текля помічала потенційного глядача, – вона випростовувалася, її обличчя ставало виразне і яскраве, а пасіка перетворювалася на театр зірки заводу імені Леніна, що виготовляв колеса, а баба Текля – на торбу з таємницями.

І одну з цих таємниць вона довірила Ніні, у ражі обпльовуючи їй вухо. А таємниця полягала в тім, що існують на світі чоловіки, які гасять на небосхилі жіночого щастя зорі. Саме такими словами пафосно прошепотіла баба Текля Ніні на вухо, а потім відійшла вбік, подивилася на неї з-під лоба і загадково усміхнулася. У житті баби Текли таким чоловіком був режисер заводського театру, який наобіцяв їй золоті гори, а потім нічого не дав, навіть малесенької ролі в своєму театрі. Подарував їй мрії, які потім сам і зруйнував.

Ніна хотіла купити меду, а в баби того добра було багато і різного. Ніна стояла посеред пасіки під ласими поглядами бджіл, яким жала терпли – так хотілося віддати свої життя, покусавши Ніну за голі ноги. А потім баба завела її в царство бочечок і збанків, глечиків і ступ, наповнених медом, який відрізнявся один від одного так само, як відрізнялися між собою квіти, з чийого пилку той мед створили комахи. Баба Текля давала їй куштувати кожен сорт, вчила, як його правильно нюхати, і аж тоді, коли Ніна вибрала кілька сортів, пообіцяла перелити їх у банки і принести наступного дня.

– Мед колючий, як крупинка солі в оці, і солодкий, як стиглі паперівки. На цьому треба знатися. Кожен мед, як і кожна нова роль, має своє обличчя, і його треба розпізнати. Але коли ти навчишся відрізняти за найнепомітнішим відтінком запаху один мед від іншого, то твій нюх стане такий досконалий, як нюх мисливської собаки.

Нюх мисливської собаки Ніні не загрожував. Колись матуся повела її до лікаря, дівчинці поколупалися в носі довгим металевим гачком, вирвали шматок м’яса, який, на думку лікаря був поліпом і заважав дихати, і відтоді Ніна майже втратила здатність розпізнавати запахи. Навіть якщо якийсь і відчувала, то переважно – горлом, а не через ніс.

Гречка її покинув, заїдаючи ранковий чай медом із гречаного цвіту, який вона замовила в баби Теклі. Гречка їв гречаний мед. Вона сиділа гола на дивані, щойно після кохання, розслаблена, розпарена, закохана, готова за ним хоч у пекло, хоч на плаху, а він її покинув – так невимушено, наче засмажив на сніданок омлет. І їй тоді здалося, що він саме з тих чоловіків, які гасять зорі…

З Боберком вона схитрувала – на зло, щоб привернути до себе увагу, щоб загнати у цього перевертня Гречку осиковий кілок – хай знає, як воно…

Але Боберко – то одне, а дитина – інше… Дитина, те, що виросло в тобі, наче продовження руки чи живота, і любиш її, незважаючи ні на що, любиш понад усе… І як він, Гречка, міг позбавити Ніну цього продовження? А завтра він їй що, руку вві сні відрубає? Чи ногу відріже? А потім скаже – чому ти сама себе не хочеш урятувати і зробити щасливою? І напише любовний лист. І ображатиметься – як ти могла цей лист не прочитати, я ж із найкращими намірами…

Темрява, покреслена місяцем на ромбики і квадрати. Вона сидить на ліжку і пошепки розмовляє з собою – а з ким іще? Більше ніхто не зрозуміє.

– Я розумію, – сказала дівчина в кутку.

– Чому тобі ліжка не дають? – запитала Ніна, бо в цій кімнаті ліжко було одне, а їх двоє.

– Я на підлозі сплю. Мене звати Світлана.

Зорі згасли…


Хтось, хто ніколи не забуде… | Краса, що не рятує | Любов



Loading...